Волонтер Ігор Мікушев: "На підрозділ має бути декілька груп волонтерів, а у нас навпаки – на декілька підрозділів одна волонтерська організація, яка фізично не може закрити усі їхні потреби"

Автор: Ольга Москалюк

Волонтер благодійної організації "Свобода України" Ігор Мікушев має педагогічну освіту. До війни працював вчителем охорони праці й безпеки життєдіяльності. Далі займався будівництвом та дизайном. Але повномасштабне вторгнення кардинально змінило його життя. Населений пункт, де він проживав із родиною, опинився під окупацією. Звідти довелося виїхати на Волинь. Повернувшись додому, вирішив волонтерити.

- Ми почали шукати гуманітарну допомогу. Мали центральний пункт збору в Радомишлі, біля Пісківки та Бородянки. Це було більш спокійне місто на той час, - розказує нам в інтерв’ю. - Ми туди приїхали 26 березня, привезли допомогу. Але не могли виїхати через те, що точилися серйозні бойові дії. За два дні з’явилася інформація, що можна проїхати через Бородянку. Рушили, однак потрапили до російського полону. Три дні просиділи там у церкві. Нас відпустили через те, що почалося виведення військ. Після трьох днів боїв настала тиша, і ми зрозуміли, що нікого немає. Вийшли, сіли в свої бусики та поїхали додому.

- Якими були ці три дні полону?

- Свою роль зіграло те, що з нами був отець Роман, а також місцевий батюшка, який сказав про нас: "Це наші люди". Там весь час щось відбувалася – було гучно. Уся російська техніка, яка "відходила", під’їжджала до церкви й просто вистрілювала усі снаряди в напрямку Макарова, а потім лише їхала геть.

- У Макарові теж були росіяни. Виходить, вони ж так могли й по своїх влучити.

- Я вам наведу приклад з цього приводу. Коли наші буси перед полоном зупинили росіяни на БТРах і автозаках, сказали, що охоронятимуть нас, адже якщо ми далі проїдемо, нашу колону просто розіб’ють інгуші, навіть нічого не питаючи. Розказали: "Коли навіть ми до них під’їхали на танках, вони і по нас стріляли". Тому нас до церкви повезли під конвоєм…

- Скільки вас було?

- Чотири автобуси – з Бабинців, Пилиповичів і Клавдієво-Тарасове. Десь 16-18 людей.

- Чоловіки?

- Чоловіки і декілька жінок. Хто додому їхав, хто теж віз допомогу.

- Росіяни вас не били? Не катували?

- Ні-ні. Ми були в закритому приміщенні. Нам поставили умови, що не виходимо за територію церкви. Нас знімали. Забрали документи, телефони.

- А морально не знущалися?

- Не знущалися. Ми з ними взагалі особливо на контакт не йшли. Були певні розмови, але ми одразу зрозуміли, що там – без варіантів (посміхається. – О.М.). Немає сенсу спілкуватися.

- Запитували, чому вони прийшли?

- Запитували строковиків. Відповідь стандартна: "Прийшли захищати". Від кого? "Бандерівців та фашистів". Ми пояснювали, що у нас їх немає - подивіться, ви ж самі бачите! Але вони не сприймали. Казали: "У нас от така інформація. Знаємо, що у вас тут і негри воюють". Розказували, що це зараз відбувається друга українська війна. Перша була 2014 року. До речі, у одного із них родичі з Харкова, але він все одно прийшов захищати нас від нас (всміхається. – О.М.).

- Так от коли ви виїхали, почали серйозно займатися волонтерством...

- У нас тоді зібралася така велика команда волонтерів. Усі були патріотично налаштовані. Спочатку почали працювати з міжнародною організацією "World Central Kitchen" саме по деокупованих територіях Бородянського та Бучанського районів. Надавали допомогу цивільному населенню. Потім почали їздити до Харківської, Донецької та Херсонської області.

- Ви займалися лише цивільними?

- Спочатку так. Збирали у себе гуманітарну допомогу і відвозили цивільним. Дуже важливо привезти її у ці перші дні деокупації. От як тільки наші вибили ворога, ми одразу приїжджаємо.

- Якими були враження від побаченого?

- Враження завжди "побиті". Ти заїжджаєш на розбиту, заміновану незнайому територію. Трошки страшно (всміхається. – О.М.). Іноді через цю невідомість, де ти знаходишся, і що може відбутися, навіть дуже страшно. Були стрільби, ДРГ. Взагалі проблемним для нас став Лиман. Ми заїхали на вечір. Нас не зовсім добре зустріли люди. Чимало там налаштовані проросійськи. Ми цього не знали, бо ніколи там не були. А коли почали роздавати гуманітарну допомогу, у деяких ставлення змінилося.

- У чому проявлялися ці проросійські настрої?

- Наприклад, підходить бабуся і з нецензурними словами говорить: "Пішли наші, а зайшли ваші". Тобто своїми вона вважала російські війська! Певне, залишилися оті "ждуни". Хоча, справді, не усі такі. Але коли порівнюєш Донецьку та Херсонську області – це дві протилежні ситуації. Такий контраст! Нас на Херсонщині зустрічали дуже привітно з обіймами та сльозами. Їжі немає, але вони все одно хотіли нас нагодувати, запрошували до себе. Ці зустрічі були дуже емоційними – відверті, від душі та по-справжньому.

- Який момент найбільше запам’ятався?

- У таких ситуаціях найбільше запам’ятовуються очі людей. Особливо дітей… Коли ти даєш шоколадку, дитина хоче плакати... На це дуже складно дивитися. Але такі зустрічі й заряджають і хочеться робити ще більше.

- Справді, бачити в таких умовах дітей найскладніше…

- Так. Нас взагалі вразив Бахмут. Коли ми заїхали туди на Новий рік, вже були сильні обстріли. Там волонтер Михайло організував два "Пункти незламності". У один з них ми привезли велику піч із гербом України. Я потім дуже хвилювався, куди вона поділася, коли місто розбили. Нехай би була знищена, але тільки не залишилася росіянам. Так от в Бахмуті теж було дуже багато дітей, зокрема тих волонтерів, які допомагали.

- Якого віку діти?

- П’ять-сім, дванадцять років. Один з "Пунктів незламності" зробили у дитячому садочку. На Новий рік встановили там ялинку, накрили стіл. Була така святкова атмосфера. Зовні стріляють, прильоти, а у підвалі – свій оазис, своє життя. Складалося враження, що люди вже звикли до того, що відбувалося. Звичайно, це добре, що створювалися такі пункті. А з іншого боку – можливо, якби їх не було, люди б виїжджали. А так зранку піднявся, знаєш, що прийдеш – тебе нагодують, чаєм напоять, можеш подивитися телевізор…

- І телевізор був?

- Так! Зарядні пристрої є. Тепло. То що ще треба?! (посміхається. – О.М.).

- Ви не знаєте, потім ті сім’ї з дітьми повиїжджали? Не постраждали?

- Думаю, вони виїхали. Але знаю, що в Бахмуті постраждали закордонні волонтери. На жаль, таке буває. Волонтерська діяльність така… неспокійна.

- Мені військові, які тоді були в Бахмуті, теж розповідали, що були вражені саме присутністю дітей у місті, де йдуть бої та постійні обстріли. Не розуміли, чому батьки їх не вивозили…

- Ми намагалися забирати. Ставили перед собою максимальні цілі – не лише привезти допомогу, але й вивезти звідти людей. Але не завжди виходило…

- Чим люди пояснювали своє небажання їхати?

- Говорили: "Це ж мій дім!". З людьми у віці взагалі складно було спілкуватися. Вони наполягали: "Я тут жив, тут і помру".

На Херсонщині місцеві теж хотіли бути вдома. Коли росіяни підірвали Каховське водосховище, ми вивозили з Херсону людей з тваринами. Декому знайшли житло й роботу в Києві. Але не захотіли лишатися. Вода спала – повернулися до себе.

- Розкажіть, як ви звідти евакуйовували людей.

- Ми приїхали через два дні після підриву. Вода ще стояла. Взяли з собою човен з мотором. Але він був гумовим. Приїхали в Херсон і зрозуміли: пропливемо максимум метрів 10, тому що течія – 70 кілометрів на годину. Вода просто несла все! Ми усвідомлювали, що з нами буде те саме. Але з нами був наш військовий фотограф, який приїхав заздалегідь. За його координатами ми поїхали до села Федорівка, де можна було працювати. Ми звідти перепливли до Інгульця. До речі, ми там були ще перед окупацією, і отак знову потрапили. Знаєте, буває чимало таких, здавалося б, випадкових ситуацій, але ж я розумію, що вони не випадкові. Так от спочатку проводили таку розвідку – яка глибина, де будинки. Знайшли пасіку, яка майже тонула. Я трохи займаюся бджільництвом, то мені ця тема близька. Побачив, що літають рої бджіл, а вулики усі в воді. Тож наступного дня ми вирішили її врятувати. Почали працювати з самого ранку. Витягли вісім вуликів. Далі почули, що нявкають коти, то ганялися за ними (посміхається. – О.М.).

- Тікали?

- Перескакували з будинку на будинок. Ми на човні за ними. Мали сачок.

Впіймали кота. Виявилося, що у нього є господарі, то вони його забрали. Потім поїхали на точки, де треба було забрати людей і тварин. Далі, враховуючи, що ми тримали зв'язок із директором школи в Федорівці, дізналися, що за ситуація. Поїхали туди качати воду - взяли водяні помпи, які нам надала Фінляндія. Допомагали. Тому що ми не просто приїжджаємо, привозимо й їдемо. Часто ти можеш не знати, куди пішла та допомога. А помпи чи генератори – це коштовне обладнання. Тому воно має бути там, де потрібно. Ми качали воду. Скажу вам так: дивишся на затоплену місцевість - жах, а після відкачки буває страшніше – будинки просто падали. Люди в розпачі. Хоча все одно намагалися посміхатися. Казали: "Все буде добре!". Таке вони пережили – дев’ять місяців окупації, затоплення, ці руйнування…

- І обстріли, які не припинялися й під час евакуації.

- Так, обстріли ж були постійні! У Федорівці ще більш-менш, а в інших селах навіть дронами працювали по евакуаційних човнах. Тому треба бути завжди обережними. Бо людина до всього звикає і може втратити пильність. Це погана звичка. Інколи вже навіть бронежилет не вдягаєш. Думаєш: та все нормально! Але тут не передбачиш, що може трапитися наступної хвилини.

- Можна єдине спрогнозувати, що від росіян нічого хорошого очікувати не варто.

- Це так! Справді, єдиний прогноз, який можна зробити.

- Куди ви вивозили людей? До Одеської області?

- До Київської області та Києва. Їхали з людьми та тваринами. Були у нас коти (посміхається. – О.М.), а також алабай. Нам його із господарем спочатку треба було завезти до Хотянівки. Загалом волонтерів завжди пропускають на КП, навіть вночі. Ми їздимо у будь-який час. Все нормально. Але цього разу було не так. Ми під’їхали до Київської дамби о 3.30. Але їхати не можна. Нам сказали: "Ні, хлопці, ви поки нікуди не поїдете – пару годин почекайте". Ми поспали цей час і знову рушили розвозити людей.

- Ця ситуація на Херсонщині була дуже страшною. Ми всі тоді дивувалися реакції світу. У нас така трагедія через дії росіян, ми під обстрілами рятуємо людей, тварин, а ООН в цей час святкує день російської мови. Якась верхня межа цинізму та безвідповідальності, як на мене…

- Це при тому, що вони це бачили на власні очі! Ми зустрічаємо їхні машини. Вони знали, що відбувається.

- Подібна ситуація була з ОБСЄ на початку війни у 2014 році, члени якої просто "не бачили" на Донбасі російських військових та їхню техніку.

- Так. Може, вони якось інакше бачать дійсність – не знаю.

- Це про що для вас? Страх? Небажання вступати в конфлікт з росією?

- Мають свої інтереси, тому намагаються якось усе згладити. Якщо у міжнародних організацій є сила, чому її не показують?! Виходить, що немає. То навіщо тоді потрібні?! У нас зараз основна сила – це ЗСУ. Під неї тепер має підлаштовуватися весь світ. Тому що це треба вміти тримати такий фронт.

- З якими труднощами ви стикаєтеся у своїй діяльності?

- Де знайти гуманітарку. Особливо для військових. Ми ж після поїздок на деокуповані території почали допомагати армії. Сьогодні допомоги не так багато. Зокрема від фондів. В основному, зараз підтримують люди. У волонтерських центрах, зокрема тому, який ми створили, плетуть сітки, кікімори. Це дуже важливо. Людина не має приходити й працювати постійно – з ранку до ночі. Ні! Лише коли є час і можливість. Виділила годину-дві – уже допомогла і зробила свій вклад у захист військових. Якщо так робитимуть більшість, у нас сітки розлітатимуться. Бо це розхідник – нам вони потрібні постійно у великій кількості. Я готовий повністю забити ними бусик й розвозити по підрозділах. Бо зараз буває приїдеш – вісім підрозділів, а у тебе тільки шість сіток. І не знаєш, що робити. Такі ситуації були й з тактичними рукавичками: привіз п’ять пар, а стоїть десятеро хлопців. І ти не знаєш, як ділити?! У тебе виникають такі відчуття, що ти не можеш допомогти зараз усім і одразу.

Крім того, люди приносять продукти харчування. Часто через нас передають хлопцям вареники, котлети, пиріжки. Але загалом дуже складно в цьому питанні…

- Зменшилася гуманітарна допомога?

- Як я бачу, так. Скажу вам, волонтерів, на жаль, стає менше. Нас раніше було набагато більше. Кожен займався своєю ділянкою роботи, мав виходи на необхідних людей. Було простіше: ми формували три-чотири машини та їхали. А зараз складнувато…

- Як думаєте, чому так сталося?

- Зменшилися потоки гуманітарної допомоги з-за кордону. Також падає довіра населення через те, що деякі волонтери себе не дуже порядно поводять. Плюс, якось для людей війна відходить на інший план – перетворюється на АТО. Дехто припинив займатися волонтерством. Але ж тут нікого не примусиш – це ж добровільна діяльність. Усе робиться від душі та серця.

- Тенденція по зниженню допомоги є досить небезпечною…

- Звичайно! Ми от аналізувати і з’ясували: на підрозділ має бути декілька груп волонтерів, а у нас навпаки – на декілька підрозділів одна волонтерська організація, яка фізично не може закрити усі їхні потреби.

- Наскільки менше стало волонтерів порівняно з початком повномасштабної війни?

- На мою суб’єктивну думку, відсотків на 50. Якщо не більше. Я бачу це навіть по транспортним засобам, які їздять на фронт. Волонтерські буси ж одразу видно – вони з табличкою, хрестами. Їх зараз дуже мало.

Я спілкуюся з тими волонтерами, які постійно їздять до військових. Залишилися найстійкіші.

- Судячи з того, що відбувається, ця війна може затягнутися не на місяць-два і навіть не на пів року. А кількість волонтерів та допомоги зменшується. Як з цим бути?

- Тому ми в ЗМІ та у себе на сторінках закликаємо людей долучатися до волонтерської діяльності, допомагати. Хтось донатить, інші задіяні фізично. Як я наводив наприклад, у нас плетуть сітки, нарізають стрічки. Тому, будь ласка, допомагайте і не відвертайтеся.

- А держава зараз не заважає волонтерській діяльності? Щодо допомоги з її боку сумніваюся…

- Держава і не заважає, і не допомагає. Ми як почали самостійно збирати, знаходити необхідні речі, так триває і по сьогодні.

- Як би вона могла допомогти?

- Наприклад, на мою думку, в кожному ОТГ повинен бути штаб гуманітарної допомоги, який має працювати на всю територію з відповідним фінансуванням, контактами та зв’язками з волонтерами. Я такого зараз не бачу.

- У нас така ситуація з волонтерством з початку війни. Люди самоорганізовуються, допомагають військовим, а влада робить вигляд, що так і має бути.

- Саме так! Ми теж не розуміємо, чому. Держава ж має більше можливостей, ресурсів та зв’язків. Вони знають, де і в чому є потреби. Скоро осінь, потім – зима, то буде ще складніше. Потрібно вже зараз готуватися! Але…

- Це халатність?

- Халатність, безвідповідальність, байдужість.

- З таким ставленням важко перемагати…

- Справді... Тому ми й працюємо, так би мовити, паралельно владі. Як я вже сказав: вона нам і не заважає, і не допомагає. Єдине, що надала приміщення для центру, де ми самостійно зробили ремонт і працюємо.

- Ви спілкуєтеся з волонтерами з інших областей? Це усюди така ситуація?

- Волонтери – це, можна сказати, такий мурашник. Самі усе створили, знаходять, що треба, спілкуються. Це дуже добре, що допомагаємо один одному.

- Що найчастіше ви зараз возите військовим?

- Військовим хочеться возити все і по­-більше (посміхається. – О.М.). Що можемо дістати чи знайти – для них. Доходить до того, що бачиш шматок заліза й придумуєш, що з нього можна зробити для хлопців. Звичайно, забезпечуємо продуктами харчування. Люди тут активно долучаються. Також веземо гігієну, одяг, амуніцію – хоч з цим дуже складно, але ми намагаємося. Нам телефонують, розказують, що треба – там коробка передач на машину, у інших – наколінники, налокітники. Ми маємо десь 14 запитів, збираємо, їдемо, віддаємо та щось забираємо – те, що просять передати. Отакий у нас гуманітарний процес.

- Така "прифронтова "Нова пошта"".

- (посміхається. – О.М.). Щось інколи й "Новою поштою" передаємо. Але стараємося завозити самостійно, особливо якщо щось коштовне, щоб не було якихось питань. Тим більше, ми їздимо одразу по кількох точках, то доставляємо особисто. Бо тут є ще один надважливий аспект – контакт з військовими. Вони так хочуть з нами спілкуватися! У нас іноді мало часу, але намагаємося усім приділити увагу. Слухаємо, що розказують. Їм треба виговоритися…

- А що розказують? Про ситуацію на фронті? Чи навпаки - намагаються відволіктися від того?

- Зараз, звичайно, більше спілкуємося на військову тематику. Говорять, яка складна ситуація на фронті. У них є такий загальний біль, що не мають ротацій. Усі втомлені. Приїжджаєш, дивишся на них і думаєш: Як таке взагалі можна витримувати щодня, щохвилини?! Особливо тим хлопцям, які в окопах. Їм вкрай важко. Повертаєшся з цих поїздок і стає дуже сумно…

- Не вигораєте?

- У мене вигорання може тривати дві-три години. Потім я мобілізуюся і працюємо далі.

- Що найчастіше просять військові?

- Знаєте, вони дуже сором’язливі. Тільки щось нагальне, як-от коробку передач на авто. А про продукти харчування говорять: "Нам багато не треба! Можливо, комусь іншому ще передайте". Хіба оце нещодавно один військовий попросив привезти халви та меду. Але за умови - лише літрову баночку. Я йому відповідаю, що маю трилітрову. Він: "Ні-ні, то багато. Поділи й ще комусь відвези!".

- Ще й про інших думають.

- Думають завжди! Наші військові – найкращі в світі!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото авторське, надані Ігорем Мікушевим та зі сторінки БФ "Свобода України" https://instagram.com/svoboda.ukrainy?igshid=MzRlODBiNWFlZA==

Відео надані Ігорем Мікушевим