Юрій Кубрушко: "Військова медицина на ланці від моменту поранення до стабпункту в нас взагалі якось випала з поля зору державних інституцій"
Благодійний Фонд Leleka Foundation ("Лелека") допомагає українській армії з початку російсько-української війни 2014 року. Тоді група українців у США та кілька волонтерських ініціатив в Україні об’єдналися, щоб передавати медичне приладдя та засоби першої допомоги військовим і медикам.
Після повномасштабного вторгнення обсяги завдань і роботи у них суттєво зросли.
"Цензор.НЕТ" поговорив із співзасновником та координатором проєктів тактичної медицини Фонду Юрієм Кубрушком про те, які проблеми виникли у сфері військової медицини, реакцію держави на них та можливі варіанти їхнього розв’язання.
- Коли ви починали свою діяльність у 2014 році, чого найбільше потребувала наша армія?
- Ситуація відтоді особливо не змінилася: тоді ми починали з того, у чому й зараз існує найбільша потреба – аптечок першої допомоги, турнікетів, кровоспинних бинтів. Певним чином ми ходимо по колу. У військових на фронті тоді не було цих засобів. Ми намагалися купити і передати все, що могли. Минулого та цього року робимо плюс-мінус те саме. Єдина зміна, яка відбулася для нашої команди – це те, що у 2014-2015 роках ми більше допомагали бійцям. А з часом – з 2017-го, почали більше підтримувати військових медиків. Після повномасштабного вторгнення теж сфокусовані саме на них. Це викликано тим, що, на щастя, є й інші волонтери, фонди, які допомагають з аптечками та турнікетами. А допомога саме військовим медикам – більш складна та специфічна сфера, де потрібно більше засобів та коштів. Деякі речі не так легко придбати навіть за наявності грошей. Тут потрібно більше досвіду та контактів. Тому ми обрали для себе цю нішу.
- До речі, щодо певного дефіциту. Читала у вас на сторінці у Facebook допис про те, що ноші зараз на другому місці серед засобів тактичної медицини, які у вас медики запитують щодня. Але, виявляється, їх не так просто придбати, тож навіть оптові покупці інколи стоять у чергах.
- Усе правильно. Є більш масові продукти, наприклад, турнікети. Якщо ми з вами захочемо купити в Америці сто тисяч якісних турнікетів CAT, ми зможемо це зробити. Але якщо вирішимо придбати тисячу американських складних каркасних нош марки Talon, то швидко не вийде. Вони як правило продаються десятками. Для того, щоб купити їх сотнями, треба розміщувати спецзамовлення, щоб виробник спеціально під нас виготовив таку кількість й очікувати певний час – тижні й навіть місяці. Ноші взагалі не є таким типовим товаром, на який у минулі роки був значний попит. Тому їх не виготовляють у великій кількості ні в Україні, ні в інших країнах.
- Чи замовляють наші бойові медики якісь конкретні ноші – каркасні, м’які, "волокуші"? Або загалом кажуть, що є потреба хоч у якихось?
- Вони замовляють конкретні ноші під свої завдання. До прикладу, так звані "волокуші" (Юта, Фокстрот) дуже корисні, коли відбувається евакуація на велику дистанцію, і відсутня можливість виділити необхідну кількість бійців, щоб віднести пораненого на евакуаційну точку. Бо їх треба буде забрати з позиції, і вони не зможуть виконувати поставлені перед підрозділом завдання. А "волокуші" може тягнути одна людина або їх можна нести вдвох. Це вже дає змогу оптимізувати процес.
Якщо ми говоримо про каркасні складані ноші, зокрема Talon, їх у нас дуже часто беруть на евакуаційні машини чи багі, на яких все частіше проводять евакуацію. Ці ноші мають відповідний розмір, що їх можна розмістити в кузові пікапа чи в багажнику джипа. Зручні, адже в складеному вигляді їх можна носити за спиною, потім швидко розкласти, покласти на них пораненого і встановити в машину. Саме для цього вони й призначені.
А м’які ноші – це взагалі витратний матеріал. Їх із собою має практично кожен бойовий медик. Частіше за все саме на них виносять поранених.
- Наявність необхідних нош впливає на тривалість евакуації, яка може займати години. Якою в нас взагалі є норма на її проведення?
- У нас, на жаль, наразі немає достовірної статистики. Вона з’являється десь на етапі, коли пораненого привезли до стабілізаційного пункту, де проводять необхідні операції та маніпуляції, після чого відправляють до шпиталю. В Америці, країнах НАТО є "правило золотої години", коли протягом однієї години потрібно доставити пораненого бійця до лікарів. Тобто не просто віднести подалі від позицій та накласти той же турнікет, а саме довезти до спеціалістів, які можуть надати кваліфіковану медичну допомогу. У нас з цим важко. Як правило, нечасто вдається доставити бійця до стабпункту за такий час, тому що відбуваються інтенсивні обстріли, а дистанції – досить великі. Буває, медикам та побратимам доводиться нести пораненого три-п’ять кілометрів до точки, де авто зможе його забрати. Виникають і такі ситуації, коли через постійні обстріли туди не може під’їхати жодна машина. Або немає вільної, і треба чекати. Тому час затягується. Так трапляється, що на евакуацію чекають і чотири години, і вісім, дванадцять і навіть більше. Це величезна проблема, для вирішення якої потрібно провести цілий комплекс заходів – і збільшити кількість евакуаційних та броньованих машин, які можуть проїжджати під обстрілами, і загалом більше звертати уваги на це питання.
- А кількість бойових медиків треба збільшувати?
- Сьогодні бойових медиків не вистачає. Як правило, це не лікарі із вищою освітою. Ідеться про бійців, які пройшли відповідне навчання і за необхідності можуть надавати першу медичну допомогу. А на стабілізаційному пункті працюють уже професійні медичні працівники. У нас складна ситуація із цією першою ланкою – бойовими медиками. На жаль, багато з них гине або дістає поранення. Тому в таких медиках є велика потреба. До прикладу, коли батальйон заходить на позиції, де йдуть активні бойові дії, і має 25 бойових медиків, може статися так, що за кілька тижнів їх лишиться п’ять. Також часто гинуть медики і на етапі евакуації. Це велика проблема. Вона, з одного боку, об’єктивна, тому що відбуваються дуже інтенсивні бої, і армія у нас велика. З іншого – у нас досі не налагоджена повноцінна адекватна система підготовки та навчання, щоб до війська була залучена необхідна кількість навчених медиків.
- Є у нас проблема і з аптечками для військових. Зокрема, повністю укомплектованими та якісними. Нещодавно нардеп Олексій Гончаренко опублікував відповідь від прокуратури на своє звернення про те, що Командування медичних сил закупило понад 11 тисяч аптечок із несертифікованими виробами тактичної медицини – китайськими підробками, які коштують, як "натівські". Як ви ставитеся до таких проявів?
- Ця проблема все ще існує. Трохи шокує те, що ми досі на цьому рівні, коли немає чітких і зрозумілих всім критеріїв, що є якісною аптечкою, а війна триває вже дев’ять років. Це ніяк законодавчо не визначено. Сертифікації, про які ви згадали, не мають особливої ваги і не впливають на те, чи це якісний продукт. Сертифікація, наприклад, турнікетів полягає у підтвердженні, що це засіб для зупинки кровотечі, а не звичайна мотузка чи ошийник для тварини. Будь-яка – українська, німецька, китайська чи навіть американська сертифікація сама по собі не визначає, наскільки якісно цей турнікет виконує своє завдання: чи перекриває він кров, чи почне її знову пропускати через пів години, чи триматиме, скільки потрібно, чи працюватиме при морозі, чи не зіпсується після довгого перебування на сонці тощо. Для того, щоб все це встановити, вже потрібні більш серйозні дослідження, що проводяться в лабораторіях експертами, які на цьому насправді знаються, і яких не так багато. Загалом у світі майже ні у кого не було потреби цим займатися, бо турнікети та аптечки були формальністю – так, вони мають бути у машині чи на підприємстві: поклали і забули. Єдині, хто цим системно займався – американські військові та медики. Саме тому в них створений Комітет ТССС – організація при Міністерстві оборони США, яка розробляє стандарти тактичної медицини, має методику тестування і дослідження засобів, за якою роблять перелік рекомендованих засобів, зокрема турнікетів. До переліку рекомендованих ТССС турнікетів входять сім марок, з яких чотири є найбільш поширеними, зокрема і в Україні – САТ, ТМТ, SOF-T і SAM ХТ. В американській армії, коли закуповують турнікети, намагаються вже дотримуватися цих рекомендацій. В Україні, на жаль, нічого подібного створено не було. Уся сертифікація на турнікеті є просто формальністю, а не ознакою якості. Тому ця тема була однією з вимог у нашому зверненні волонтерів. Адже ми вважаємо, що потрібно створити систему контролю якості того, що передається нашим захисникам – ми говоримо і про ЗСУ, і про прикордонників та поліцію також, тому що усі мають працювати лише з якісними турнікетами. А це можна визначити, коли є методика щодо оцінки якості, яка має бути затверджена на рівні держави: як турнікет повинен працювати, на які умови використання має бути розрахований. Мають бути проведені відповідні тестування. А потім затверджені рекомендації щодо застосування Силами безпеки й оборони. Тоді це буде відповідною настановою і для державних органів, і для благодійників, волонтерів – що купувати та передавати, а що ні. Через те, що у нас немає такої системи, наразі військовим відправляють усе, що вдалося знайти, зокрема, ті самі китайські аптечки чи турнікети.
- Це ви зверталися до влади?
- Так, це було звернення від волонтерських організацій, благодійних фондів та інструкторів, що навчають тактичної медицини бійців та медиків, до військового керівництва. Адресувалося міністру оборони, Головнокомандувачу ЗСУ, міністру внутрішніх справ. Там був перелік проблемних питань (близько дев’яти), які є невирішеними у сфері військової медицини. Вважаємо, що держава має терміново вживати заходів.
- Відповідь була? Чи хоч якась реакція?
- Реакція була. Різна. Ми отримали певну підтримку від президента та Міністерства охорони здоров’я, до яких ми в цьому листі не зверталися (посміхається. – О.М.). У МОЗ працюють над тим, що в рамках їхніх можливостей, за що ми їм дуже вдячні. Також нас підтримали деякі народні депутати, зокрема члени комітету ВРУ з національної безпеки, оборони та розвідки, які проводять засідання, куди запрошують представників Міноборони, Генштабу та інших дотичних інституцій. Намагаються проговорити й вирішити ці питання. Але наразі ми не отримали істотної реакції від Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ. Від КМС (Командування медичних сил) вона була обмеженою. На нашу думку, це якраз є ті три ключові структури, які допустили поточні проблеми та системно їх не вирішували багато років. Так трапилося, що військова медицина на ланці від моменту поранення до стабпункту в нас взагалі якось випала з поля зору державних інституцій. Маємо бардак і з навчанням, тому що готують недостатню кількість тренованих бійців та бойових медиків. Немає загальних стандартів навчання тактичної медицини, щоб усі, хто його пройшов, мали однаковий рівень розуміння. До цього часу відсутнє належне забезпечення, хоч у держави уже був час перегрупуватися і почати системно забезпечувати армію усім необхідним. Ми бачимо, що певна робота почалася, але не спостерігаємо якісного стрибка у розумінні нагальності та масштабу цих проблем з боку МОУ, МВС та КМС. Після визнання наявності проблеми було б простіше – можна сідати й разом працювати над рішенням у партнерстві між державними органами, благодійниками, волонтерами, громадянським суспільством та медиками. Але якщо ви зараз почитаєте офіційні заяви, які лунали крайні кілька місяців від Міноборони, Командування медичних сил, то у вас складеться враження, що у нас все просто супер! Вони розповідали, що вся система працює все краще й краще, що всі інші країни мають вчитися у нас, як все організовано, що у нас дотримується в евакуації "золота година" (це неправда), що рівень забезпечення майже найвищий і наразі немає заявок та запитів від бригад. За їхніми словами, все дуже класно! Ось це лякає більш за все. Ігнорування цих проблем і стало тригером, чому ми вирішили вийти в публічну площину та написати звернення. Адже, якщо МОУ та КМС вважають, що всі бійці забезпечені якісними аптечками та турнікетами, значить, точно не запитуватимуть ці засоби в наших союзників та партнерів як допомогу та не працюватимуть над держзамовленням і держзакупівлями. Поки існує два окремі світи. Перший – паперово-бюрократичний, який все ще є досить радянським. Тут звіти, норми, процедури, довге та складне списання, коли боєць поранений чи вже загинув, а його аптечка все ще рахується на балансі військової частини, і пройде пів року, поки її вдасться списати, щоб звільнити місце на балансі для отримання нової. А китайські та американські турнікети обліковуються однаково: у звітність йде розрахунок загальної кількості. Тільки одні працюючі, а інші – ні. Це створює великий розрив із другим світом – реальним, в якому у значної кількості бійців на руках засобів тактичної медицини недостатньо або вони неякісні. Те саме стосується і забезпечення медиків: у когось укомплектований медичний рюкзак є, в інших – ні. У декого наворочений волонтерський, а дехто має лише якийсь простий гуманітарний, розрахований на боротьбу з COVID. А на папері складається хибне уявлення, що все необхідне в наявності. Зараз ми намагаємося поєднати ці два паралельні світи (посміхається. – О.М.).
- Після повномасштабного вторгнення із зрозумілих причин дуже збільшилася кількість бійців з ампутованими кінцівками. Часто їх можна було врятувати, якби на місці подій були хороші турнікети і в необхідній кількості. Зараз лунають дискусії щодо турнікетів – чи варто закуповувати китайські, або краще нехай не буде зовсім, аніж такі неякісні. У вас вийшла стаття з цього приводу із красномовною назвою "Турнікети, що вбивають"...
- Знаєте, якраз неякісні турнікети створюють ілюзію того, що все добре. Боєць, маючи їх із собою, вважає, що все нормально, і у разі поранення він зможе ними скористатися з мінімальними ризиками. А якби турнікету не було, він та його командир докладали б зусиль, щоб його отримати у держави, волонтерів або придбати самостійно, як це часто роблять військові. Однак при наявності хоч якихось думають: "Все ж окей!". Повторю, у нас армія дуже велика – сотні тисяч людей. Багато хто не має досвіду та необхідних знань, зокрема щодо переліку рекомендованих ТССС турнікетів. Десь щось чули, але за зовнішнім виглядом чи назвою не відрізняють. Тому коли держава, благодійники чи родичі передають бійцям неякісні тактичні засоби, насправді, роблять помилку, тому що не просто не допомагають, а прибирають мотивацію продовжувати пошуки якісних. Плюс, витрачаються ресурси, адже китайські теж коштують грошей. Коли вони потрапляють до підрозділів, де розуміються на цьому, все одно їх відсіюють. Зазвичай викидають. У найкращому варіанті – залишають на навчання чи використовують для фіксації спорядження. Я вважаю, що тут теж роль держави є негативною. Адже за час навіть повномасштабного вторгнення треба було зробити кампанію з публічної освіти. Якусь рекламу чи просту інфографіку – роз’яснити, щоб усі однаково розуміли. Бо у нас зараз існує оця закрита "бульбашка", до якої входять військові, медики, інструктори, спеціалізовані волонтерські фонди, але таких людей – кілька тисяч. А є велика країна, зовнішній світ, який теж нам передає допомогу. Виходить, що накопичений досвід цієї "бульбашки" не зовсім проривається до широкого загалу, щоб кожен студент, працівник профільних міністерств, військовий аташе України в інших країнах чітко знав: нам треба турнікети САТ чи SAM ХТ, а не китайські чи турецькі. Проведу аналогію. Ми знаємо, що нам потрібні F-16, і говоримо про це, чого не сталося у ситуації із турнікетами. Ми ж не кажемо, що нам необхідні якісь літаки – незрозуміло, які саме, пасажирські чи військові, але дайте хоч якісь. Ні! Ми чітко артикулюємо про F-16. Як і з танками: ми потребуємо Leopard та Abrams. Було б класно, щоб на такому рівні те саме казали про турнікети, гемостатичні бинти тощо. Це, справді, могло дуже покращити ситуацію, бо усі б мали спільне розуміння, які у нас потреби. Було б правильно сформульовано запит, який би чітко розуміли наші західні партнери. А зараз усе йде автоматичним шляхом найменшого супротиву: в якійсь мирній країні Х (не хочу нікого ображати) у певному міністерстві чи агенції дізналися, що Україні потрібні турнікети. Їх працівник пішов до найближчого постачальника і запитав, чи є якісь турнікети. А у нього виявилися китайські, які масові та дешеві. Радісно купили та передали в Україну. Вони дійшли до бригади на фронт, а там виявили, що не підходять. І ситуація така: люди ж щиро хотіли допомогти, але в результаті не вийшло. Тому нам треба їх зорієнтувати, що краще купити менше, але якісних засобів, які рятують життя.
- До речі, чи спостерігаєте ви зміни у підтримці України нашими партнерами в питанні медичного забезпечення порівняно з початком повномасштабної війни?
- Ми бачимо, що вона знизилася у частині військової медицини. Але це відбувається пропорційно зниженню запитів з українського боку. Пам’ятаю, як на початку весни минулого року були чіткі та масові прохання – переліки, що саме потрібно. Кожне міністерство, посадовці, які мали контакти з іноземними партнерами, постійно це ретранслювали. Міністри, їхні заступники, генерали, пересічні бізнесмени просили конкретні машини, турнікети, аптечки, рюкзаки і таке інше. Цього року ми такого не бачимо. Я пов’язую це, передусім, з тим, про що вас сказав: у паперовому світі, в якому живуть МОУ і КМС, усі майже всім забезпечені, а в такому випадку навіщо міністрам бігати до партнерів та просити 100 тисяч аптечок чи турнікетів?! Коли немає чіткої комунікації про ці потреби на загально-державному рівні, про їхні обсяги та критичність, то за кордоном роблять логічні висновки: якщо не просять – значить, не треба, адже пройшло півтора року, то, певне, ця система запрацювала. Тому дуже дивуються, коли бачать, що ми, волонтери, досі бігаємо, збираємо пожертви та просимо рюкзаки, аптечки й турнікети.
- Ми з вами говорили про проблемні питання, але для балансу хотілося б закінчити нашу розмову на позитивній ноті. Я б так сформулювала: проблем чимало, і вони складні, але за бажання їх можна подолати…
- Точно можна! У нас, справді, найкращі медики у світі – починаючи від бойових медиків, закінчуючи лікарями, що працюють на стабпунктах та у госпіталях. Ми бачимо щоденний подвиг цих людей, які роблять неможливі речі. Дехто вже роками. Ми спілкуємся з ними кожного дня, і мене з колегами це найбільше надихає. Відданість військових медиків тому, що вони роблять, незламність, важка праця є надзвичайними. Відповідно, у нас є значний кадровий потенціал. Всі ці люди мають унікальний досвід і розуміння, що зараз працює, а що ні, як уся система має бути налагоджена на різних ланках. Є певні бригади та батальйони, де все працює, як годинник. Ми можемо, використовуючи цей потенціал, вирішити усі проблемні питання. У нас є медики, які не можуть вже працювати на передовій після поранень, але для держави було б корисно використовувати їхні знання та досвід, залучаючи до розробки нової ефективної системи військової медицини. Завдяки цьому ми могли б рухатися у потрібному напрямку значно швидше і краще.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Юрієм Кубрушком
