Командир Хард: "Добровольці закінчуються дуже швидко. Ті, хто краще та більше воюють, хто сміливіші, на жаль, таки гинуть"

Автор: Ольга Москалюк

Він був спортивним тренером. Потім готував молодь до великої війни з росією. За час повномасштабного вторгнення Андрій Бондар (Хард) встиг попрацювати і з розвідкою, і з артилеристами. Сьогодні він - командир зенітно-ракетного артилерійського дивізіону Третьої окремої штурмової бригади Сухопутних військ ЗСУ. Його завдання – організовувати протиповітряну оборону на Бахмутському напрямку.

Графік роботи, зрозуміло, щільний. Але Хард знайшов можливість, щоб розповісти нам про свій бойовий шлях, ситуацію на фронті та роль цивільних у війні.

- Перше, що хочеться спитати - як у тебе справи?

- Зараз активна фаза штурмових дій, тому я повністю в роботі. Власне, як і завжди. Адже що це за штурмова бригада, якщо вона не штурмує?! В цілому, все контрольовано.

- Як настрій у тебе та твоїх побратимів у бригаді?

- Я сумніваюсь, що в нашому Азовському русі бувають якісь інші настрої, окрім бойового.

- До речі, як ти потрапив до Азовського руху? Яким був твій шлях воїна?

- До того, як потрапити до руху, я професійно займався бойовими мистецтвами. Свого часу отримав тяжку травму, яка ледь не призвела до інвалідного візка. Тому із професійним спортом довелося зав’язати. За освітою я - інженер-будівельник. З відзнакою закінчив Львівський аграрний університет.

У мене є товариш Святослав Хоробрий (який, до речі, нещодавно повернувся з полону після "Азовсталі", де пробув 360 днів). Військовослужбовець. На той момент він був очільником ГО "Цивільний корпус Азов" у Львові. Тоді якраз була потреба у спортивному розвитку колективу. То він запросив мене, як тренера зі спортивної підготовки. Після того, як почало приєднуватися все більше людей, формувалися стабільні групи, утворився "Спортивний корпус", де був свій колектив. У цьому форматі була основна діяльність - спортивний клуб за інтересами. Я познайомився з Черкасом (Ігор Михайленко, другий командир полку "Азов" НГУ), який тоді почав створювати ГО "Національні дружини". Після чого ми стали активно розвиватися, з’являлися "азовці" серед тренерів. На цьому форматі ми почали зростати: спочатку нас було 20 чоловік, потім - 150 осіб. Ми займалися боротьбою з "наливайками", ігровими закладами, "закладками" тощо. Допомагали людям постійними патрулюваннями. Далі це переросло у ГО "Центурія".

- До чого ви тоді готувалися? Було розуміння, що ця велика війна настане? Що буде оточення Києва, блокада Маріуполя?

- Метою "Центурії" було зібрати максимальну кількість патріотично налаштованих людей, щоб в момент, до якого ми готувалися (просто ніхто не знав, коли це станеться), вони могли влитися і сформувати готову та боєздатну структуру. Адже практика 2014 року показала: люди без зброї та засобів, але об’єднані однією ідеєю, в рази ефективніші, ніж ті, хто просто служать і поєднані виключно форматом "згідно-відповідно". Тому у такому колективному дружньому форматі, і, що важливо, з чіткою виваженою ієрархією, ми й формували свої групи та батальйони в подальшому та бригаду в теперішньому форматі. З самого початку, коли було розуміння – ось почалося, усвідомлювали: в Києві буде приблизно те саме, що і зараз в Маріуполі, тобто відбуватимуться вуличні бої. Тому мали плани по заготівлі засобів для боротьби. Ми прогнозували, що весь удар буде зі Сходу, але все доволі швидко може просуватися. На щастя, ЗСУ і добровольчі формування стримали цю всю навалу, і Київ залишився без вуличних боїв, що не може не тішити. У Ворзелі, Бородянці, Ірпені, Бучі, на правобережній частині Києва хлопці (на той момент неоформлені) пішли в бій. На жаль, у нас є і загиблі бійці, які в перші дні з особистою мисливською зброєю стали там до оборони рідних домівок. Вони загинули під час цих боїв. Саме налаштування і розуміння важливості подій стояло понад усе. Друг "Черкас" ділився своїм досвідом, духом і це, власне, мотивувало бійців. Тому "Центурія" стала першою і найбільш підготовленою групою, яка боронила Київ. І ГУР, і 72-га бригада, й інші групи, які з нами співпрацювали (хоча ми не були кадровими військовими) говорили, що з нами робота - ефективна та зручна. Ми тримали своє слово, не відступали.

- Як вдалося в умовах хаосу організовано чинити супротив росіянам?

- Кожен боєць жив у атмосфері Азовського руху, де дуже важливе ідейне налаштування. Саме ідейна складова, яка була повністю просякнута "Азовом", стала найважливішою. У нас переважав такий формат: якщо немає вказівки, ініціативу ніхто не скасував. Вона та вмотивованість були тригером того, що з нами було комфортно працювати. Плюс, люди розуміли, ну а куди назад?! І, безумовно, наші лідери – "Черкас", Білецький. Командир - це не людина, яка відучилась "н-ну" кількість років, отримала звання, бо вчилася. Навчитися усьому ти можеш тільки на полі бою.

- Ви готувалася до того, що росіяни підуть повномасштабною війною. Як думаєш, чому українське суспільство в більшості своїй серйозно почало сприймати цю загрозу десь наприкінці грудня 2021 року?

- Є два напрямки, які для мене важливі. Перше – влада боялася що це переросте у повномасштабну війну. Тому риторика "припиняємо стріляти" була популярною. Адже війна – це втрата ресурсу, економіки. А хто ж захоче це втрачати?! Тому максимально закривалися очі, не хотілося вірити. Друге – у 2014-2015 роках була гаряча фаза, і всі розуміли, що у нас війна. Але тоді вона була "десь там" - далеко, на Сході. Саме у такому форматі ми жили всі вісім років. А от зараз, коли почалися прильоти у тих же Львові та Києві, виявилося, що немає жодної сім’ї, де серед близьких, друзів чи знайомих не було б когось серед загиблих чи постраждалих або тих, хто у війську. Тому нині це все сприймається набагато важче та активніше. Прилітає на Захід України і не дозволяє забувати, що війна є. Але, на жаль, багато хто втомився. Плюс, ситуація в медіа: ми от-от і уже майже перемогли: там успішний штурм, а там - все вийшло. Біда, що за успішними штурмами не говориться скільки загиблих, поранених, травмованих військовослужбовців та сімей, які втратили чоловіка, батька, сина, брата... Ми надто стрімко повірили у свою перемогу. Добровольці закінчуються дуже швидко. Ті, хто краще та більше воюють, хто сміливіші, на жаль, таки гинуть. Зараз дуже велика втрата моя особисто і Третої штурмової бригади – мій друг Малиш. Це взірець! Він очолював Харківський осередок "Центурії", воював у підрозділі KRAKEN, потім у Третій штурмовій бригаді, був у важких боях під Бахмутом і загинув. Про цю людину можна сказати, що він кращий з кращих…

- А як можна мотивувати людей активніше долучатися? Нагадувати про Бучу із акцентом, що такі трагедії можуть повторитися?

- Немає таких слів, які можна сказати, і чоловік такий: "От тепер, через півтора року моя черга!". Ні, на жаль. На щастя, ми створюємо свій навчально-тренувальний центр. Два місяці мобілізована людина проходитиме курси базової підготовки військовослужбовця - із тим колективом, з людьми, які в боях вже показали, на що здатні, та як вміють воювати. Вони навчатимуть нових бійців у "азовських" атмосфері та форматі, зі специфікою НАТівських стандартів. Я вважаю, за два місяці неможливо переконати людину. Але точно можна зробити злагоджений колектив із конкретними цілями та мотивованими людьми. Тут є два варіанти: або людина не витримує і не боєздатна, або з наснагою та вишколом стає до бою. З точним розумінням, для чого, та правильними вміннями. Вирішують не засоби, а люди. Бійці Третьої штурмової воюють далеко не найкращими засобами, але точно є одними з найкращих, які можуть показувати безумовний результат.

- Порівняй свій моральний стан: під час битви за Київ і зараз?

- У Києві, передусім, була невідомість. Неможливо було зрозуміти чи спрогнозувати якийсь подальший розвиток: наскільки сильні суміжники, ворог, повні масштаби. Кілька місяців тому всі готувалися до якогось ядерного підриву, хтось говорив про вступ до бою суміжних держав. Тоді так само була повна невизначеність, що додавало певної родзинки до задач, тому що було розуміння, що ми нічого не знаємо. Тільки невідомість і конкретно поставлене завдання. Є вузькоспеціалізована якась річ, яку ми робимо. А зараз маємо стабілізований фронт, є усвідомлення, хто де, яка група яку ефективність показує. Є розуміння своїх ресурсів, можливостей батальйонів, засобів, людей, командирів. Після Києва наша перша кампанія була – Запоріжжя. Ми були наповнені духом та бажанням штурмувати, прориватися в Маріуполь. Дивлячись сьогодні на те, що там відбувалося, і маючи якусь попередню інформацію, розумієш, що ці плани (деблокувати Маріуполь) були дещо футуристичні. І точно важкими. Але з іншого боку, навіть до таких завдань люди були готові. На жаль, засоби та техніка, у тій кількості, яку нам обіцяли, не були надані. Але хлопці на бажанні та мотивації йшли на завдання. Із думкою: якщо все вийде (деблокада Маріуполя), то вони увійдуть в історію. І це дуже круто – коли люди усвідомлюють, що саме тут і зараз ми знаходимося на зламі історії багаторічної війни. Саме нам, саме нашому поколінню, саме в нашому колективі зокрема ми "вносимо правки" в історію і можемо бути частиною цього. Я вважаю, для чоловіка це дуже достойно.

За весь період повномасштабної війни я встиг попрацювати і з розвідкою, і з артилеристами. Нині я - командир зенітно-ракетного артилерійського дивізіону. А якщо конкретніше - це протиповітряна оборона Третьої штурмової бригади. На полі бою, насправді важко, і їхня роль непомітна. Але з іншого боку, для цивільного населення - найбільш бажане і потрібне. І я вважаю, це важливим. Безпосередньо за час діяльності нашого дивізіону ППО ми збили два гелікоптери, 14 Ланцетів, Орлан, ZALA. Ця вся техніка зроблена у 2020-2022 роках, а ми її збиваємо зі старих кулеметів ЗУ-23-2, один з яких 1960-х років випуску. Кажуть, піт артилеристів рятує кров піхоти. А в нашому випадку ми прикриваємо нашу артилерію від ворожих дронів-камікадзе. Тому наша професійність рятує піт артилеристів, які, у свою чергу, рятують кров піхоти. Саме ось такий злагоджений організм, своя система дає результати.

- Коли повітряна тривога, всі ховаються, і тут з’являєтеся ви…

- Так, справді, коли повітряна тривога, всі ховаються, а ми якраз вилазимо, що безумовно круто! Бо ми маємо можливість зняти найкращі відоси (сміється. – О.М.). Мало людей, хороша увага, у самому епіцентрі подій. Звісно, найбільша проблема - це мало зброї. Завжди. Розкажу, як збили гелікоптер в Запоріжжі. Будучи на одній із передових позицій, задля покращення хлопці переправились через річку, і зайнявши максимально неочікувану позицію, зробили постріл та збили гелікоптер. Ось, що треба знати про мотивацію наших бійців.

- Це коли було?

- Минулого року. Після цього з’явилося багато мемів про цей гелікоптер. Меми – це наше все! Інформація не встигає з’явитися в новинах, а вони вже є. Креативність та почуття гумору – це важливо. Як мінімум піднімає дух, а також не дозволяє забувати про таку річ, як війна. Моя суб’єктивна думка така: чим західніше, тим частіше люди забувають, що війна триває, що потрібно бути готовим і точно ніхто не є в безпеці. Як, наприклад, приліт у один з житлових кварталів Львова у липні цього року. Здавалося, де Львів, а де бойові дії?! Багато хто збадьорився.

- Як ставишся до цивільних, які відпочивають в нічних клубах, слухаючи такі пісні, як-от "Вова,@баш їх..", чи щось російське? Це вони так демонструють свою віру у близьку перемогу? Чи святкують її наперед?

- (Сміється. – О.М.) У будь-якому колективі, скільки б не було людей, завжди будуть ті, хто є лідерами, ключовими людьми і так звана "маса". Будьмо об’єктивними: якість - це завжди менша частина суспільства. Сказати, що я якось критично погано ставлюся до таких людей? Та ні. На жаль чи на щастя, війна не для всіх. Але вона зачіпає усіх і дуже велика кількість тих, хто бігає від військкомату, рано чи пізно потраплять в бій. Тому краще готуватися до цього, не тільки бігаючи від військкомату. А те, що хтось в цей час відпочиває, то таке буде завжди. Від цього нікуди не подінешся. З іншого боку, от ти приїжджаєш у цивільне місто, до Києва чи Львова, у відпустку чи відрядження. Живучи в колективі, де кожен день хтось гине - класні чоловіки, цвіт нації, ти прогулюєшся вулицями цивільного міста і розумієш: не те що людям все рівно - це навіть не про байдужість, а про те, що хтось навіть не замислюється, що прямо зараз відбувається війна. А за спинами незліченної кількості якісних, досвідчених, сміливих, хоробрих чоловіків лежить їхній спокій. Війна не для всіх. В мене є також кілька товаришів зі Львова, які також не є бійцями, але вони собі не дозволяють веселитися, тримають якусь солідарність, не обмежуючи тотально своє життя, але точно мають в пріоритетах робити щось корисне, ніж відпочивати. Це вибір кожного.

- Як за нинішніх умов потрібно працювати зі світоглядом наших людей?

- Тут важливим є питання освіти. Я помічав, що в історії України було надто мало інформації безпосередньо про події. Було про те, що робили наші союзники, суміжні держави, але точно не про наші реалії. Все, що можна було дізнатися, доводилося шукати у книгах, у факультативному форматі. У навчальних закладах навіть зменшувався курс Історії України, а додавалися інші предмети, часто не значимі у освітній програмі.

На жаль, правдою є те, що історію пишуть переможці. Україна довгий час була у складі СРСР, де влада виписувала свою версію перемоги у Другій світовій війні, викидаючи значну частину ролі України, всю її велич та вклад. Книги, які тоді видавалися, були такими, де мінімізувалась наша значимість. Зараз потрібно залучати проукраїнських кваліфікованих істориків, науковців, щоб вони писали правду та навчали молоде покоління правдивої історії України.

- Як думаєш, чому українці звикли не надто заглиблюватися в історію?

- Викорінення мови та історії найбільше вплинуло на те, що більшість українців забули хто вони, свою велич, отаманів, козаків, управлінців, ОУН, УПА, які свого часу формували Україну. Якби не Азовський Рух, то і Молитву Українського націоналіста, певне, і нині мало хто знав би.

- Що потрібно для нашої перемоги?

- Важко сказати на форматі геополітики. Але я точно переконаний, що не варто купувати за сотні тисяч гривень барабани та овочерізки для укриттів та робити реконструкції стадіонів. Зробите таке, а в цю конструкцію щось прилетить. Це даремно витрачені кошти.

Треба перейти на формат військового життя. Банально - навіть примусовий призов. Якщо чоловік не хоче, не може, боїться – які у нього є варіанти? Перший – домовиться і дасть хабаря. Другий – піде захищати Україну. Ні один, ні другий варіант не призведуть до перемоги. Можливо, варто для таких людей збільшити відсоток оподаткування чи поставити мінімальний платіж на війська - наприклад, на якісь перевірені фонди, що дозволить людям забезпечувати армію.

- Чи прогнозуєш ти хоча б для себе, коли може закінчитися війна?

- По новинах, по телеграм-каналах у нас все дуже добре. Ми от-от виграємо війну. От майже вже перемогли! Насправді, ні. Будучи на полі бою, маючи знайомих з інших підрозділів та структур, є розуміння, що картинка і реальність - це різні речі. Правди на телебаченні недостатньо. Люди перестають донатити, думаючи, що ми вже майже перемогли, а потрібно зібрати ще якісь кілька мільйонів. "Ми майже перемогли" - це із серії, коли ніхто спочатку взагалі не вірив у війну. Потім в те, що ми не одразу всі здамося. Так само з 2014 року значна частина населення не вірила, що війна триватиме вісім років. Чи буде стільки ж нинішня – ніхто не знає. Але вона точно не триватиме ні два-три тижні, ні два-три місяці. Як би нам не хотілося, але ми маємо це визнати і усвідомити.

- А як тобі, розуміючи це все, вдається залишатися мотивованим та успішно керувати колективом? Що допомагає триматися?

- Насправді, допомагає саме колектив. У Третій ОШБр основний намір - працювати якомога ефективніше та якісніше із максимальним збереженням особового складу, з бажанням та задачею виграти війну і забрати назад свої території. Мене надихає розуміння, що я маю честь бути в цьому колективі.

Важливо також вміти сконцентруватися на своїх пріоритетних завданнях. Знаєш, коли приїжджаючи в цивільне місто, два-три дні відпочиваєш морально та фізично і якось вже стає не по собі. Тому що війна триває, а я п’ю лате, чай і сиджу в закладі ніби нічого немає, знаючи що чимало військових в цей же момент гинуть, воюють, штурмують. А коли ти в процесі, це дає змогу розуміти, що ти робиш все від себе залежне. І це честь бути частиною великої міцної армійської групи, яка творить історію. Третя штурмова, як бригада, існує майже рік, і наші успіхи говорять самі за себе.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Хардом