Євген Гнаток: ""Байрактари" - це прикольна штука. Але за його вартість можна зробити декілька десятків тисяч інших дронів"

Автор: Ольга Москалюк

22-річний Євген Гнаток розробляє та виготовляє унікальні наземні дрони. Вони можуть підвозити боєприпаси, вести розвідку, а ще підривати живу силу та техніку ворога. Євген – самоучка. Вирішив створювати такі апарати у травні 2022 року, коли воював. Побачив, що потрібні потужні пристрої, якими можна керувати віддалено. Повернувся до Києва й приступив до роботи.

- Хочу почати нашу розмову з того, як ти взагалі опинився на цій війні. Знаю, що пішов воювати чотири роки тому, коли тобі було лише вісімнадцять. Чому так вирішив?

- Перед тим, як я пішов в армію, мене знайшов рідний батько, який жив у Лисичанську. Я переїхав до нього і жив там рік. Постійно чув артилерійську канонаду по Попасній. Відчувалося, що стріляють десь поруч. Я цікавився тим, що відбувається. Тому готувався до армії. У тата був бронежилет, деяке екіпірування. Бігав у ньому, віджимався. А коли виповнилося вісімнадцять, пішов служити.

- Це був поклик серця? Чи усвідомлення, що кожен чоловік має захищати країну?

- Я вважаю, якщо чоловік не брав у борг у держави, то нічого їй не винен. У мене його не було і немає. Просто мене тоді дуже зачіпало, що звичайні люди страждають через якихось гадів. Крім того, мав багато знайомих військових. Коли мене запитують, чому я пішов воювати, що чотири роки тому, що після повномасштабного вторгнення, я не можу сказати, що робив це за щось. Був такий поштовх. Так було треба. Тим більше, ми бачили, що тоді відбувалося на фронті, й розуміли, хто такі ця сволота "кадирівці" та регулярна російська армія. Якби вона, наприклад, зайшла у якесь місто, було б те саме, що на початку повномасштабної війни по всій країні. По суті, я пішов проти геноциду.

- Ти тоді потрапив на Донецький напрямок. Якими були перші враження? Адже одна річ – уявляти, як все відбувається, інша – опинитися у цих подіях.

- Тоді ми проходили чудову підготовку – як КМБ, так і пізніше в десантно-штурмових військах та у саперній школі. Нас по тривозі виганяли на полігон або "на виживання", ми окопувалися, стріляли, ходили поруч з бронетехнікою, їздили на ній. Відпрацьовували все в деталях - маневри, наступи, оборону. Аж до того, що в Дніпропетровський області навіть застосовували авіацію. Пам’ятаю випадок взимку 2019 року, коли йшов настільки сильний мокрий сніг, що за метр не було видно бронетехніку. Потім ударив мороз. Нам було непросто в тих умовах. Тому фронт для мене не став новинкою. Ти розумів, що повинен робити, і що по той бік є гад, якого потрібно знищити.

- Ти опанував кілька спеціальностей - стрільця, кулеметника, гранатометника АГС і РПГ, сапера та снайпера. Був у пошуку? Тобі було цікаво? Чи, можливо, мали таку потребу?

- На підривній справі я трохи розумівся ще з дитинства завдяки вітчиму. Знав, як робиться вибухівка. Тому коли нас вишикували і спитали: "Хто розбирається у вибуховій справі?", я обізвався. Правда, я не знав, що мене відправлять до саперної школи (посміхається. – О.М.). Думав, просто потрібна допомога. Зрештою наступного ранку поїхав туди (всміхається. – О.М.).

Стрілок – це рядова спеціальність, яку отримують всі. А снайпер – це вже більш суттєва історія. Я мав навички зі стрільби ще до армії, а перед повномасштабним вторгненням ходив з друзями на полювання. У 2021 році їздили до Чернігівської області, домовлялися з єгерами, полювали. Мене завжди приваблювала точна стрільба: патрони треба берегти, а ціль вражати. Навіть коли ти, наприклад, стріляєш з автоматами "двійками" прицільно, більша частина набоїв піде "в молоко" – не влучить. А мені хотілося ефективності: одна куля – одна ціль.

З кулеметом було теж цікаво. Це велика вогнева міць. На полі бою дуже вагома. Гранатометник – це також дуже ефективна спеціальність, адже ти можеш знищувати бронетехніку. Вважаю, що кожен боєць має знатися на інших типах озброєння, щоб використовувати його за потреби, як-от замінити свого товариша.

- Є якийсь спогад із того минулого, який найбільше запам’ятався?

- Їх багато, але є один особливий (посміхається. – О.М.). Скажу, що ніколи не боявся вибухів чи прильотів. Мене цікавила сама ситуація. І от ми їхали з Авдіївки. У нас зламалася машина. Загнали її на звалище. Хлопці кажуть: "Жека, охороняй!". Обіцяли, що за годину заберуть (всміхається. – О.М.). Вони поїхали. Я сиджу. І тут праворуч почали фігачити вперед. Думаю: гаразд, певне, працює артилерія. Тоді ліворуч так само. Теж нічого. А коли вони почали стріляти один по одному (сміється. – О.М.)… У мене вже літало прямо над головою. Я не розумів, що відбувається, де ворог. Зв’язку не було. Там стояли покинуті трактори й бульдозери. Я заліз під один з них. Знайшов там собачку, яка ховалася.

Пригостив цукерками, але вона не захотіла їсти, а у мене більше нічого не було. Так я просидів години чотири. Весь цей час над головою літало. Потім приїхали хлопці й забрали мене.

- Скільки ти прослужив?

- Трохи менше двох років.

- Чому пішов?

- Я така людина, яка не може дивитися на несправедливість. Я розумію, що в світі її достатньо. Але коли вона трапляється зі мною чи близькими, я реагую. Тут вийшла саме така ситуація. Зеленський дуже хотів розводити війська. Але річ у тому, що через два тижні після відводів наших військ (не знаю, в курсі він чи ні) більшості хлопців, які казали, що того не треба робити, уже не було в живих, адже з наших позицій навалювали по нас же. Тому я був обурений. З армії мене "мінуснули". Перебрався до Києва. Почав тут працювати.

- Як ти дізнався про повномасштабне вторгнення?

- Ми розуміли, що буде наступ, але не знали, коли точно. Я про це навіть писав в Інстаграмі. Адже коли держава переганяє сотні тисяч військових, зрозуміло – не просто так. Навіть якщо брати із розрахунку того, що кожному треба забезпечити триразове харчування. Сотні тисяч пайків – це дуже дорого. Плюс, створення усіх умов. Тому, очевидно, що вони готувалися.

Я за тиждень до повномасштабного наступу їздив по Київській області. Шукав місце, де ми з хлопцями зможемо зайняти оборону. Думали, як можна замінувати хоча б газовими балонами, які потім підривати на відстані, щоб не пройшла ворожа техніка.

Певне, напередодні було якесь передчуття. В ніч з 23 на 24 лютого о другій ночі тільки полягали спати. Бо дивилися камери на наших кордонах – від польського до Криму, щоб знати, чи все тихо. Я прокинувся наступного дня десь о восьмій ранку. Вмикаю телевізор. Там кажуть: "Почалася війна!". Дивлюся телефон – мені вже багато хто з хлопців дзвонив та писав. Я зрозумів, що відбувається. У мене все було напоготові: форма, пістолет, аптечка, провіант, прапор в рюкзаку. Зателефонував керівнику, сказав, що сьогодні не вийду на роботу, і пішов. На вулиці усюди були черги до магазинів, банкоматів, на дорогах - затори. Кільцева була паралізована, тож довелося йти пішки до метро. Доїхав до Героїв Дніпра. Пішов до Вишгородської дамби, тому що розумів її стратегічне значення. Там уже була Нацгвардія, розвідка та поліція. На пагорбах стояли зенітні установки. Літали наші літаки МІГ-29. Я пройшовся, дивився, де можу бути корисним. У мене ж з собою були димові гранати, якими можна було подавати сигнали. Пішов по трасі в бік Лютежа. Зайшов на заправку випити кави. Було чутно вибухи зі сторони Гостомеля. Попрямував далі. Коли дійшов до Димера, побачив, що з різних боків їдуть наші танчики. Сів у дворах. Діти гуляли, на балконах люди стояли курили, хоча на вулицях вже були танки. Але я не розумів, що за маневри вони виконують. Якщо ворог попереду, чому ви їдете назад? Почав усвідомлювати, що відбувається. Я ж не дарма ішов саме до Чорнобиля. Там біля Іванкова є великий поворот. Якщо його втримати, гади наземним шляхом не змогли б добратися ні до Гостомеля, ні до Демидова. Думав, що наші його триматимуть, якщо Чорнобиль прорвуть, а потім дізнався, що таке сталося. Так от почала лупашити арта – значить, вони вже були дуже близько. Попрямував до Демидова. О п’ятій ранку дійшов. Міст через Ірпінь якраз був зруйнований. Зустрів двох хлопців. Вони стояли з "Джавелінами". Контролювали ситуацію. Добрався до Києва і почав штурмувати військкомати, щоб дали зброю. На Оболоні закінчилася. Чекали на наступний ешелон. Але ж хто знав, коли він буде?! Пішов на Академмістечко. Сказали, що треба військовий квиток, якого в мене не було. Поруч знаходилася охорона ГШ – 101-ша бригада, з якою я був раніше на навчаннях. Знайшов там знайомих. Однак і тут в пріоритеті – військовий квиток. Кажу: "Ви ж знаєте, що я служив!". Відповідають: "Так, але ж бюрократія". Уяви, навіть у той момент! Я зрозумів, що "травити" там особливо нічого. На Героїв Дніпра якраз прорвалася колона. Я знов туди. Там вже були хлопці з 72-ї бригади. З деякими я теж був знайомий – завдяки навчанням, а також ми їх міняли на позиціях в ООС. Прибився до них. Надибав автомат – скажімо так: ворог надав його безкоштовно (посміхається. – О.М.). З ним і працював під Києвом. Потім поїхав на Донбас у 110-ту бригаду. Пішов в розвідку. Але і там мене не оформили. Говорили: ти – цивільний, якщо загинеш – командуванню відповідати. Тож я поїхав з фронту. Тим більше, на той час уже мав мету робити дрони. З цим бажанням і повернувся до Києва.

- Тобто ти на фронті зрозумів, що тобі треба виготовляти дрони?

- Я це зрозумів ще в травні 2022-го. Ці проєкти були у мене в голові. Дещо – на папері. Від цих наробок і відштовхувався. Першу установку створив у лютому цього року.

- Першим був дрон "Сірко". Як ти його зробив?

- Для виготовлення першого я за шість тисяч гривень купив нефункціонуючий квадроцикл. Мені була потрібна лише електроніка й ходова частина. Розмістив їх на корпус, який сам зробив. Дрон вийшов дуже важким, великим, складним у виробництві і, на жаль, не достатньо якісним. Тому що корпус був блочного типу, зібраний з окремих деталей. Тобто я "втрачав" вантажопідйомність, жорсткість і так далі – він би далеко не поїхав. А вже останній варіант "Сірка", який якраз і поїхав до хлопців, був з продуманим корпусом та нормальною системою керування. Я відійшов від електроніки квадроцикла й використав свою, яка пристосована до таких цілей. Розробка тривала фактично два місяці. Витратив 70 тисяч гривень. Вже пів року дрон їздить. Модель вийшла чудовою. Але від неї теж відмовився. Зараз корпуси "Сірків" вже із плавними кутами, з більш-менш рівномірним бронюванням або без нього (все залежить від потреби), із кращим керуванням.

- Які функції він виконує?

- Він був призначений для встановлення мін МОН-200. Всі борта у нього можна було розкручувати (там є "барашки", щоб не знадобився ключ, бо на фронті його мало де можна знайти), щоб поставити міну "обличчям" до ворога. Але до того моменту, як він був зроблений і доставлений, пріоритетність впала. Тому він досі катається, а не вибухнув, як мав би. Зараз проводить розвідку, їздить перед хлопцями – знімає розтяжки, підривається на мінах. Уже витримав декілька вибухів. Йому нічого. Там стоять поліуретанові колеса – їх так просто не проб’єш. Навіть якщо шматочок відірветься, їхатиме все одно. Має бронювання: лобове – десять міліметрів, бокові – вісім.

- Ти вже сказав, що постійно вдосконалюєш "Сірка". Чому?

- Взагалі його важко було зробити. Навіть коли я купував однакові квадроцикли, від яких мені були потрібні зокрема важелі, вони мали різні кріплення. Тому коли я робив кожен корпус, мені доводилося знімати індивідуальні мірки з кожного квадроциклу. Я не міг зробити одне креслення і по ньому гнати й гнати. Тому нинішній "Сірко" вже без тих кріплень та важелів, а з прямою палкою. Покращував електроніку, пульт керування. Вже інша частота, на якій працює. Я заморочився й навіть зробив на корпусі роз’єм для зарядки (посміхається. – О.М.). Багато нюансів продумано, тому кожен наступний "Сірко" краще за попередній. Намагаюся створити систему для масового виробництва.

Тепер це більш специфічне замовлення. Він може вести на собі до 120 кілограм. Є поворотна камера. Багато нюансів, чим відрізняється від тих же моїх "Мангалів". Але ті теж по-своєму хороші: у них – повний привід, немає питань, як розміщувати та компонувати колеса. Модель повністю пророблена. Стандартна. Якщо десь потрібні доробки – виконуються за побажаннями військових. Тому "Мангали" пустив більш масово. Зараз працюють на фронті. В основному, "Мангали" - це одна і та ж стандартна версія. Модель вже влагоджена. Хоча, звісно, кожну доробку обговорюємо з військовими. Їхні відгуки дають розуміння, що краще...

Саморобні мортіри на дроні під стрільбу мінами ОЗМ-72

- А що вони говорять?

- З приводу першого "Сірка" розказали, що декілька разів ганялася за танчиком, але не наздогнали. Тобто дальність 700 метрів виявилася дуже малою. Тому тоді я поставив пріоритетом збільшення дистанції роботи. Далі – міцність двигуна. Тому що 500 Вт – це добре, але якщо вантажити 60-70 кілограмів, під гірку вже не вивіз. Поставив кВт і з’ємний більш-менш недорогий, але хороший акумулятор, який зараз можна зарядити через роз’єм в корпусі або зняти, встановити на зарядку, замінивши на запасний. На один основний я даю таких чотири.

"Мангал" якраз, як казав, і створювався завдяки відгукам хлопців. Ми розуміли: якщо "Сірко" – задній привід, то нам потрібен повний, який "рватиме" усюди. Сьогодні цей дрон може їздити навіть по піску.

- Що ці дрони можуть уражати?

- "Сірко" має комплект кріплень під ПТАБ-2,5 (це авіаційна бомба), під протитанкові міни ТМ-62 (чи модифікація), а також на нього можна встановлювати СВП чи протипіхотні міни.

"Мангал" іде під встановлення двох протитанкових мін. Хоча, в принципі, на нього можна ще багато чого начепити. Або ж використовувати для перевезення вантажів.

- Скільки він тягне?

- Теоретично може до 200 кілограмів. Тут колеса від гіроборда. Але є проблема у електронних питаннях - він нині не витягує так багато. Щоб ним нормально керувати на будь-якій місцевості, треба до 30 кілограм – це якраз вага двох протитанкових мін. Ми під час випробувань на нього сідаємо, стаємо, і він нас катає. Однак, на жаль, тільки вперед-назад. А праворуч-ліворуч в такому разі вже не повертає. Треба пропрацювати ці питання. Думаю, це пов’язано з обертами. Потрібно вдосконалювати у будь-якому разі.

Ідеальних моделей немає. Усі налаштовані на свої цілі. Але якщо всі вони будуть у достатній кількості (наприклад, 10 тисяч штук на армію) – це вже непогано. Тому що теоретично кожен дрон підриває ворога, а у нього стільки танків немає. Якщо порівнювати за вартістю: 30 тисяч гривень може знищити мільйони. Але є певні проблеми. Перша - із функціоналом, який має бути універсальним: щоб кожен проводив розвідку, перевозив вантаж чи поранених і міг вести вогонь.

Друга – виробництво, яке залежить від фінансування. Якби у мене зараз було на розвиток і розробки, наприклад, мільйонів п’ять, я би через півроку випустив кілька десятків установок та штурмових дронів. Зараз я не маю такої можливості. Тому виготовляю цей мінімум. Хоч у мене висить багато проєктів, які я дуже сподіваюся втілити у життя в майбутньому.

- Які, до прикладу?

- Міні-"Бредлі" зі встановленим кулеметом, подоба "Термінаторів", "пекельні машинки". Але на все це потрібен час, люди і, звісно, кошти, з чим основна проблема. Я дивлюся і думаю: великим фондам, як-от Притулі, донатять сотні мільйони на фігню. Ці гроші можна було б використати набагато ефективніше. Наприклад, за 120 мільйонів він купив 15 дронів. Це круто, вони потрібні, адже кожен дрон - по-своєму унікальний і має свій функціонал. Але навіть якщо взяти ті й порівняти за характеристиками з іншими, за ці кошти можна створити декілька підприємств, які б виробляли на постійній основі різні дрони, що значно ефективніше. У мене таке саме бачення було щодо "Байрактарів". Так, це прикольна штука. Але за його вартість можна зробити декілька десятків тисяч інших дронів. То що краще? Один "Байрактар" збили і все. Тим більше, що він може працювати на вузькій ділянці. А десятки тисяч можна розмістити по всій лінії фронту. Тому треба правильно розставляти пріоритети. Якщо на підігрів сходів в парку Шевченка в Дніпрі планували витратити 600 тисяч гривен, то чи не краще ці гроші спрямовувати на виробництво дронів?! До мене от нещодавно дзвонили: "Ми хочемо 300 дронів. Скільки коштуватиме?". Я сказав, що приблизно десять мільйонів. Хоча зараз думаю, що навіть десь шість, тому що оптові закупки.

- А ти не звертався до благодійних фондів, які збирають допомогу для військових?

- Звертався. Але відповідь одна: "Нам потрібні сертифікації вашого продукту". І решта подібної бюрократії. А на ній багато хто хоче зробити собі "відкат".

- Чому ти не зробиш сертифікати?

- По-перше, як такої сертифікації наземних дронів у нашій країні не існує. Її розроблюють.

По-друге, які я можу дати гарантії на продукт за 30 тисяч гривень, який здатен знищити танк?! От купують "Мавік", прироблюють на нього "скид" чи щось подібне, і вже втрачають гарантію на нього, адже зробили переробку.

Тож поки я не достукався до якихось більш-менш популярних людей, які займаються цими питаннями. Невеликі Телеграм-канали на 20 тисяч осіб, як-от спецпідрозділу "Омега", допомагають. Вони виставили мій збір на 16 тисяч, коли я робив перший дрон. Але великі структури в такій допомозі, на жаль, не зацікавлені. Можливо, ними більше рухає популізм. Не знаю.

- Зараз збори на дрони, здається, є найпопулярнішими…

- Так, на "Мавіки". Але треба дивитися на його ціну, функціонал, а також розуміти, що за день підрозділ може втратити три-чотири штуки апаратів. Тобто близько мільйона гривень. А у мене на цю суму можна зробити десь 30 дронів, які так швидко не втрачаються. Тому я не зовсім розумію доцільність таких зборів на "Мавіки". Як і з турнікетами - що проблема зараз організувати декілька швейних підприємств, щоб вони їх робили?! Дайте людям зарплату у 20 тисяч гривень на місяць, вони відшиватимуть. Навіщо ви збираєте мільйони, щоб закупити турнікети в Європі?! Причому потім ще сплачувати 37 відсотків за розмитнення на кордоні. Тут же теж виникають проблеми. У мене зараз ідуть комплектуючі. Наприклад, я замовив на мільйон, а близько 400 тисяч треба там "відкатити". Скажіть, будь ласка, навіщо?! То ми воюємо, чи кожен по-своєму заробляємо гроші?!

- Хтось воює, а хтось заробляє на війні.

- На жаль, це дуже поширена проблема. Ці "палки в колеса" теж трохи заважають працювати.

***

Підтримайте виробництво багатоцільових колісних дронів-камікадзе

Також реквізити: https://send.monobank.ua/jar/3ypfbRYkVF

5168745608094832 ПриватБанк

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: авторські та надані Євгеном Гнатком

Відео надав Євген Гнаток