Сапер, позивний Оушен: "Росіяни просто засипають мінами. У них є спеціальні машини для дистанційного мінування"

Автор: Тетяна Бодня

Поки деякі чоловіки платять шалені гроші, щоб втекти від служби і опинитись за кордоном, він, маючи у Швеції стабільну роботу і займаючись науковою діяльністю, повернувся в Україну, щоб служити у її Збройних силах. Опанувавши військову спеціальність, сапер інженерно-саперного взводу з позивним Оушен захищає країну на Лиманському напрямку. Ми зустрілися з ним у Києві, де він проходив лікування після зазнаної під час бою контузії. І говорили якраз про мотивацію тих, хто все ще готовий піти захищати країну добровольцем.

"МИ ВОЮЄМО З ЦИВІЛІЗАЦІЙНО ВІДСТАЛИМИ ОСОБАМИ"

– У лютому минулого року, коли розпочався повномасштабний наступ росії, ви жили і працювали над докторською дисертацією у Швеції. А коли про все дізнались, у вас не виникало питання, чому вони на нас напали і звідки всі ці звірячі методи ведення війни?

– Росіяни століть на п’ять відстали в своєму цивілізаційному розвитку. Тобто, вони ще досі живуть у часах Івана Грозного. Звідти й їхня жорстокість. Тому ми воюємо з цивілізаційно відсталими особами.

Я не знаю, що треба зробити, щоб перетягнути їх через ці 500 років до якогось притомного рівня. Намагався про це думати як колишній науковець…Хоч, можливо, ще повернусь в науку…

– Яка у вас тема дисертації?

– Створення оптимальних умов для збереження виду європейських вугрів. Тобто, основне наукове питання було про те, в яких умовах їм буде краще жити. Оскільки європейські вугрі мають складний життєвий цикл, розмножуються в Саргасовому морі, а весь час живуть у прісних водоймах європейського континенту. Вони і в Україні колись були. Вони, здається, ще в Західному Бузі зустрічаються, у Пруті. Тобто їхні личинки Гольфстрімом дрейфують, пливуть до континенту, тут заселяють ці водойми, починаючи з Британських островів й закінчуючи Україною. Живуть у цих водоймах від 12 до 20 років, нагулюють жирок, готуються до зворотної міграції, щоб розмножитись. Розмножуються, помирають, а наступне покоління повторює цей цикл.

Загалом є п’ять чинників, які впливають на виживання риб. Це забруднення природнього середовища, виснаження ресурсів риболовством, перекривання міграційних шляхів дамбами і перешкодами, зміна клімату, інвазійні й паразитичні види. Європейських вугрів загнали в такі умови, що всі ці п’ять чинників більшою чи меншою мірою на них впливають.

Звісно, не на всі ці чинники можна вплинути. Зокрема зі зміною клімату боротись дуже важко. Зміна солоності, температури, хімічного складу води – це все не вирішиш вкладанням умовного мільйона євро.

Тому серед рішень, які дозволяють вберегти популяції риб, – квоти на вилов і покращення умов для їхніх міграцій і умов, у яких вони живуть.

Наприклад, у Швеції кожна водойма має власника чи організацію (приватну чи державну), які і відповідають за неї. Тому можна щось запропонувати, і це буде зроблено.

Тепер практичне питання: як облаштувати водойму, щоб вуграм у ній було добре й у них була меншою смертність. Тому що вони протягом зворотної міграції не харчуються, і всі ресурси, які вони тут наїли, – все, з чим вони відправляться в подорож. Це було основне питання мого проекту, та окрім цього, були ще й додаткові задачі. Наприклад, дослідження, як нам правильно будувати проходи для риб навколо всіх цих решіток, які стоять перед турбінами і не дозволяють усілякому сміттю туди потрапляти. Якщо ця решітка ефективна, то вона фактично блокує рибам дорогу, коли вони мігрують. Тобто я намагався з’ясувати, як побудувати для них обхідний шлях. Щоб у нас була електроенергія і риби могли мігрувати.

Мої крайні два дослідження були про те, як облаштувати донний субстрат, який для них найкращий.

– Мирна країна, мирна тема. А війна нібито десь далеко… Навіщо ви повернулись?

– Не буду пафосно казати: я розумів, що якщо не допомагати, танки будуть під Стокгольмом.

У мене друзі зараз живуть у Німеччині, вони розповідають, що там чимало русні. І я розумію, що їхні наклейки на машинах "На Берлін!" сприймалися європейцями до повномасштабки як частина карнавалу. Я ж думаю, що насправді росіяни готові знову йти на Берлін. Це частина їхньої культури. І з цим треба щось робити.

Спершу я волонтерив. Починалось дуже смішно. Ти дзвониш і питаєш, що треба, а тобі кажуть: "Домкрати для машин". А ти в цьому зовсім нічого не тямиш. Але щось шукаєш, двічі перевіряєш, купуєш.

Чи дзвонять тобі військові й кажуть: нам потрібен дрон для розвідників. Звісно, коли це мікроволонтерство, то в тебе немає таких можливостей, але ти розумієш, що дрон зберігає життя людей. Далі це проста математика: з одного боку, в тебе є життя людей, з іншого – дрон. Що ти обираєш?

Я пробував фандрейзити, збирати гроші. Але є люди, які це вміють робити, а я не вмію.

Хтось щось донатив, але це в основному були люди, які мене знають особисто.

– Тобто купували все в основному за свої гроші?

– Так, бо розумів, що все це треба на вчора. Ще якісь суми донатили близькі друзі.

– А як дізнались про повномасштабний наступ росії? З новин чи хтось із України подзвонив?

– Ми ще 2020 року з колишніми одногрупниками створили чат у "Ватсапі". Спілкувались там, але не системно.

А от зранку 24 лютого прокинувся, а в чаті – купа повідомлень. Знаєте, я нещодавно думав, який ми шлях пройшли з лютого минулого року. 24-26 лютого – це був розпач. Бігаєш як курка без голови.

У мене частина друзів живе на заході України, вони в ті дні писали в месенджері евакуаційні маршрути, телефони своїх батьків, які готові були приймати тих, хто виїжджав із зони бойових дій. Але все це було трохи хаотично.

Ми слідкували за новинами, читали повідомлення в цьому загальному чаті. І ось пише колишня однокурсниця: "На нас їдуть танки"… Читаєш таке і розумієш – треба донатити на армію. Я ще до цієї повномасштабної фази війни донатив щонеділі в "Повернись живим" 500 гривень. А тут одразу декілька тисяч кидаєш.

А потім ти усвідомлюєш, що всі ці фонди круті, потужні, та проблема в тому, що саме за рахунок своєї масштабності в них є певна інерційність, і вони не можуть "на вчора" забезпечити всі ці потреби.

Тому вирішив, що допомагатиму конкретним людям, які зверталися з проханням про допомогу. 25 лютого я сказав на роботі, що їду в Стокгольм, бо жив за 300 км від нього в Карлстаді. А в Стокгольмі все ж таки більше можливостей.

І десь місяців на два я, скажімо так, з роботи випав. Але всі до цього поставилися з розумінням, коли сказав, що не можу сфокусуватись на роботі. Бо в Швеції така штука, як психічне здоров’я, – це важливо. На це звертають увагу. Береш відпустку за власний рахунок і не втрачаєш робочого місця.

Окрім наукового проєкту, я ще викладав природничі дисципліни в університеті. Мене теж відпустили.

– Чим займались у Стокгольмі ці два місяці? Купували дрони?

– Те, що просили з фронту, волонтери з України. Пам’ятаю, як мені треба було купити одразу 4 дрони. І за них треба було віддати 15 тисяч євро. Я в житті для себе на таку суму нічого не купував. А тут взяв і купив. Це, мабуть, унікальна особливість українців. Ми в певних якихось питаннях людям капець як не довіряємо, а тут ти для малознайомих людей на таку суму купуєш, кладеш у коробку, відправляєш, і в тебе немає жодного сумніву, що ці гроші тобі повернуть.

– Повернули?

– Так.

– Коли прийняли рішення, що теж хочете бути на фронті?

– У мене такі думки були ще в 2014-ому. Але тоді батьки відмовили. Можливо, тоді було замало рішучості. І коли тебе починають переконувати, що цього не варто робити, ти підсвідомо думаєш: я спробував, але не вийшло.

Після повномасштабного вторгнення теж спершу думав: от якщо щось таке станеться, то піду.

– Що саме?

– Наприклад, у мене однокурсник воює. От я й думав, якщо з ним щось станеться, я піду. Така нібито умовна червона лінія. А потім собі кажу: ти або йдеш, або не йдеш. Тоді вже зрозумів, що йду.

Коли ми говорили на цю тему з подругою, вона згадала про плюси-мінуси, на які люди зважають, приймаючи рішення. Пояснюю: це звучить логічно, але так не працює. Бо якщо тверезо дивитись, мінусів більше. Тому ти або йдеш, або не йдеш. Бо це насамперед тобі потрібно. Ти сам вирішуєш, за що воюєш.

– Нещодавно з цього приводу читала пост у Масі Найєма. Зацитую: "Сьогодні на одному заході зібрали військових і задали питання "За що ви воюєте?". Відповіді були дуже різні, але я задумався над тим, чому саме задали це питання. І це викликає певну тривогу. Бо виглядає мені так, наче суспільство саме не визначилось і не розуміє. Наче суспільство розгубилось і питає у військових, шукає орієнтири, щоб підсилити власні гіпотези".

– На таке питання можна відповісти словами Уїнстона Черчилля: "Перестанемо боротися – тоді дізнаєтеся".

– Мені здається, тим, хто торік пішов першою хвилею, рішення давались простіше. А ось згодом у декого з’явилась ілюзія, що фронт десь далеко. Недарма ж нині правоохоронці перевіряють військово-лікарські комісії, вивчаючи схеми, за якими уникають служби.

– Можливо, така ілюзія в когось і є, але ж нічого не закінчилось.

– Ви не змінили громадянство, коли жили за кордоном?

– Ні, в мене була посвідка на проживання, але я залишився громадянином України.

Спілкуючись із волонтерами, знайомими, шукав, у яку бригаду піти. Вища освіта, чотири мови – хотілося, щоб це якось теж згодилось. Знав, що іноземці теж воюють, а мовний бар’єр все ж існує. Тоді й почув, що в жовтні 2022-го формувався цей підрозділ, у якому я воюю. Знайома мене питала: "Чому ти хочеш іти, це виважене рішення?" А коли переконалась, що рішення справді виважене, познайомила з майбутнім командиром мого взводу.

Та коли приїхав в Україну, пішов у військкомат. До війни я займався власною справою – це дайвінг, тому мені спочатку сказали: "Підеш у Військово-морські сили". Дзвонимо в їхню службу кадрів, а там запитують: "У вас є досвід військової служби?". Кажу: "Немає. Де ви на другий рік війни знайдете дайверів, які ще не воюють?". Якоїсь адекватної відповіді не почув, тому військового водолаза з мене не вийшло. Пішов служити в інтернаціональний підрозділ. Тут цікаві, мотивовані люди. Тут і стали в нагоді знання іноземних мов.

"САПЕРКА ДОЗВОЛЯЄ ПЕВНОЮ МІРОЮ КОНТРОЛЮВАТИ ПОЛЕ БОЮ"

– Як опановували військову справу?

– Нас навчали на полігоні, самі також цікавились, є інструктори в підрозділі. Ти розумієш, що від навичок, яких набудеш за цей проміжок часу, залежить твоє життя. Але вчився ретельно не тому, що розумів, що без знань задвохсотять. А тому, що це цікаво. Коли ти бачиш ту саму "Стугну", розумієш, що це класна штука. У неї є свої недоліки, але в чомусь вона краща за той самий "Джавелін". Гордість бере просто!

– Дрони, які купували, коли волонтерили, опанували?

– Ні.

– Не пішла вам аеророзвідка?

– Можливо, пішла б, я ніколи не пробував.

– Хто ви за військовою спеціальністю?

– Зараз я сапер. Спочатку був оператором протитанкового комплексу.

– А як стали сапером?

– Так склалося. Спершу ми виконували бойові завдання на Чернігівщині. Так сталося, що двох моїх побратимів поранили, а ще частина розірвали контракт – у іноземців є така опція. Тоді командування вирішило, що я можу проявити себе як зв’язківець. У мене це не пішло, бо треба мати технічний склад розуму. А у мене він все-таки більш природничий. Потім став сапером, було цікаво, як це.

– Спеціальність обрали доволі трешову, враховуючи, скільки росіяни мінують територій.

– Знаєте, в чому перевага саперної справи? Саперка дозволяє певною мірою контролювати поле бою. Якщо правильно розташовувати вибухові пристрої – це дуже велика допомога піхоті. У мене, наприклад, зараз найбільший досвід – це саме оборонні вибухові пристрої. Досвіду розмінування під вогнем у мене немає, а от допомога в утриманні позицій, коли встановлюєш міни, підриваєш, коли треба, – це те, що я роблю і що має психологічний ефект.

– Вочевидь, так само думають і росіяни, тому вони так багато і мінують.

– Ну так, звичайно. Росіяни просто засипають мінами. У них є спеціальні машини для дистанційного мінування. Це щось середнє між вантажівкою "ЗІЛ" і "Градом". Там порохові заряди, які відстрілюють міни. Це дозволяє хвилин за сорок створити мінне поле.

Хоч за всіма правилами науки ти маєш міну сховати, а за рахунок того, що їх у них дуже багато, вони їх можуть просто сипати.

– Ця машина якось маскує міни?

– Ні, просто розкидає.

– Навіщо це робиться? Щоб більше боялись?

– Швидше за все це поєднання різних чинників, зокрема й психологічного. Бо йти вперед, знаючи, що вони там лежать, непросто.

– Ви сказали, що розміновувати під вогнем вам не доводилось. А мінуєте під вогнем? Там же постійно б’є артилерія.

– Намагаємось знайти якісь віконечка. Почекати, поки стане тихіше, щоб вийти щось перевірити, щось поставити.

– Чого, на ваш погляд, бракує саперам на фронті?

– Найбільше не вистачає вмотивованих людей. Звичайно, можна казати, що бракує машин, міношукачів, але головне – це люди. Бо будь-якою технікою, обладнанням має хтось користуватись. Тому дуже хочеться, щоб люди були вмотивованими, прагнули вчитися.

От моя мама, яка живе у великому промисловому місті, якось каже: "Сусіда в армію забрали". Це така совкова концепція – "забрали в армію". Людина сиділа, думала на другому році повномасштабної війни, що її не заберуть. Люди, прокиньтеся! Заберуть всіх. Готуйтеся, шукайте підрозділи, де ви хочете служити.

Повторюся: треба вмотивовані люди, які хочуть класно робити свою роботу.

– Як мотивувати тих, хто думає, що не заберуть?

– Я не інфлюенсер, не знаю, як мотивувати. Для мене все просто – ти хочеш класно робити свою роботу, то роби. Я колись читав інтерв’ю з однією з військових зі штурмової бригади, і вона казала: "Про нас будуть писати в підручниках з історії". Може, це трохи така гордість-гординя, але насправді класна фраза.

Зараз пишеться історія України – і потім, коли ти, хочеться думати, виживеш, то будеш читати в підручниках про різні операції на фронті й думати: "О, а я тут був".

– Після Чернігівщини воювали на сході?

– Трохи були на Харківщині, потім – на Лиманському напрямку.

– Чому потрапили в шпиталь, що сталося?

– Був стрілецький бій, ми відбивали штурм, недалеко почало прилітати з РПГ. Після бою спочатку думав, що все нормально. Трохи у вусі дзвеніло, чути став гірше чути, був дещо загальмований, але сподівався, що то тимчасове. Потім зрозумів, що воно не минає.

Я подзвонив друзям, які давно воюють, вони сказали, що це контузія, треба лікувати.

– Зі спілкування з військовими знаю, що контузія може мати серйозні наслідки, і треба лікуватись.

– Я все це розумію. З іншого боку, коли дивишся на людей, які втрачають кінцівки, думаєш про те, що пощастило, могло бути гірше.

Коли проходив обстеження, з’ясувалось, що в мене вроджена вада серця. Один із лікарів сказав, що треба планову операцію робити, міняти клапан, інший порадив поспостерігати. Сказав, що треба контролювати тиск, обмежити фізичні навантаження.

– Гарні рекомендації. От тільки як їх дотримуватись на фронті?

– Заміна клапана – це одразу інвалідність і демобілізація. Тому деякий час намагатимусь це усвідомити. Поки що не готовий. Мені кілька тижнів тому вперше в житті ставили крапельниці, не те, що робити якісь операції. Я загалом не знав, що маю такі проблеми з серцем, мене воно не турбувало.

– Не спадало на думку, що вже навоювались і хочеться додому? Знаєте, як кажуть, "втомились від війни".

– Втома є, але під пледик додому пити какао і дивитись Netflix не дуже хочеться. Бо перемоги ще немає.

Трапляється, що накриває. Думаєш: особи чоловічої статі, чому ви не всі на фронті? І ще усвідомлюєш, що деякі військові, перебуваючи у мирному середовищі, хочуть просто відпочити від однострою, від усього, що нагадує про війну. Але це такий дуалізм. Бо розумієш, що потрібні саме вмотивовані люди, тим більше зараз, коли все більше надходить західної техніки, а вона розрахована на освічених людей з певними інтелектуальними здібностями, які готові вчитись далі.

– Як думаєте, яка кінцева мета росії?

– Чого вони хочуть? Приблизно те ж саме, що вони хочуть останніх 850 років. Хтось каже, що війна почалась 24 лютого 2022 року, для когось вона почалась в 2014-ому. Хтось рахує від поразки Мазепи, хтось – від Переяславської битви. У моїй голові вона почалась 1169 року, коли Київ зруйнував Андрій Боголюбський. Відтоді ми з ними не можемо існувати на одній просторово-часовій площині. Ми їм нагадуємо, що були першими, що ми розумніші, кращі. Хочу нагадати слова Голди Меїр (яка, до речі, народилася у Києві): "Ми хочемо жити. Наші вороги прагнуть бачити нас мертвими. Це лишає мало місця для переговорів". У цій війні ми або переможемо, або нас знищать. Тому треба боротися до перемоги.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"