Психологиня Катерина Проноза: "Війна не робить нас кращими чи гіршими, вона підсвічує наявне"

Автор: Євген Кузьменко

Українські психологи сьогодні завантажені роботою: війна б’є по духовному здоров’ю нації не менше, аніж по фізичному. Здається, вже всі громадяни вивчили актуальні терміни: ПТСР, копінг-стратегія, стигматизація, емоційне вигоряння…

З психологинею Катериною Пронозою ми поговорили про психологічні проблеми українського тилу і шляхи їх подолання. Катерина за основними напрямами – кризовий психолог та травмотерапевт; у перші роки війни багато волонтерила, допомагала військовим, нині має приватну практику.

- Ракетні та дронові атаки – яку типову симптоматику ваших клієнтів ви помічаєте на їхньому тлі, особливо серійних, коли вони трапляються з дня в день?

- У кожного вона різна. Але ми знаємо три базові реакції на стрес: бий, біжи, завмирай. Ті українці, які перебувають тут з моменту повномасштабного вторгнення, встигли адаптуватися до цього. Але є і ті, які мали досвід виїзду за кордон і поверталися. У них реакції можуть відрізнятись від реакцій тих, хто встиг адаптуватись. Наприклад, якщо казати про копінг-стратегії безпосередньо для збереження життя/здоров’я, переважна більшість дотримується правила двох стін (ховається у ванній чи гардеробній кімнаті). Є навіть невеличкий відсоток, який все ж таки дослуховується: спускається у підвал або навіть ходять у бомбосховища. Якщо мешкають близько до метро – ходять у метро. З початком повномасштабного вторгнення було багато порад що робити, дуже, на мою думку, цінних від тих, хто вже мав подібний досвід, а саме – від ізраїльтян. У них з 1991 року всі квартири в країні будуються з індивідуальною кімнатою-сховищем. У будь-якому офісі чи на підприємстві кожен співробітник знає, де ховатися під час обстрілу, навіть є спеціальна норма – відстань до найближчого укриття та час, за який туди можна дістатися.

Розмова відбулася до нещодавніх трагічних подій в Ізраїлі, тому логічного продовження ця тема не мала.

- І про який відсоток таких людей ідеться?

- Я не є прикладом, але за моїми особистими спостереженнями наразі це – приблизно відсотків 10. Багато залежить від місця проживання. Тобто це невеличкий відсоток на противагу першим дням війни, коли станції метро були заповнені та, згодом, були створені мобільні групи психологів, які допомагали ще й долати тривожність та виходити назовні, коли ракетні атаки стали більш "закономірними" та з’явилось більше зброї проти них. На мою думку, по-перше, що більший відсоток, то менші наслідки; а по-друге – ознака усвідомлення населенням війни в країні та ставлення з повагою до фахівців рятувальних професій. Тут головне безоцінкове дотримання правил, як, наприклад, в часи ковіду носити маску.

- Як, зрештою, і в дні ковіду.

- Так. Але в нашій практиці часто трапляється так, що в осіб з вираженою тривожністю переважають дії, що нейтралізують тривогу і не завжди пов’язані з реальною небезпекою. Мені здається, що в наші часи мають бути правила, яких ми всі зобов'язані дотримуватися.

- Багато народу в соціальних мережах описує свої реакції на бомбування. Й особисто у мене складається враження, що декого ці тривоги, оце прислуховування до роботи ППО на вулицях, не тільки не пригнічує, а й певним чином мотивує. Люди пишуть, як під час повітряних тривог п’ють каву або чай на балконах. Або визирають з вікон, намагаючись угледіти ракету. Оце різномаїття реакцій залежить від конкретної людини, так?

- Будь-яка реакція залежить від конкретної людини. І от під час ракетної небезпеки чи запуску дронів це також може бути копінг-стратегія під назвою "гіперкомпенсація". Тобто: я настільки вас не боюся, що п’ю каву. Що може свідчити про те, що людина насправді боїться більше, ніж демонструє (не обов’язково для інших, можливо, здебільшого – для себе). З іншого боку, це дійсно може свідчити, що людина, хоч і тилова, але "обстріляна". Їй просто набридло застосовувати якісь заходи безпеки. У нас у всіх є ілюзія безсмертя.

- Чи не найбільше такі атаки впливають на дітей, і багато хто саме з таких причин не може повернутися до України. Кажуть, що полегшити сприйняття дітьми цих жахів може ігрова форма. Мовляв, треба адаптувати реальність вибухів до вигаданих правил. Це справді допомагає?

- Я не працюю з дітьми, тому мені ця вікова категорія населення не відома. Але точно знаю, що всі батьки своїх дітей ховають. І загалом діти є достатньо свідомими у цьому розумінні. У мене був приклад, коли родина виїжджала в перший день повномасштабного вторгнення. І їхня мала дитинка, яку зазвичай було дуже важко підняти – тут, коли їй сказали: підіймайся, війна розпочалася, – вона почала навіть збирати в кульочок свої іграшки. Тобто доводилось чути здебільшого історії, що діти дуже свідомі, роблять все, що треба.

До речі, коли ми з колегами проходили навчання від фахівців з Ізраїльської коаліції травми (ITC), вони ділились досвідом застосування віршиків-пісень, що допомагають дітям дотримуватись правил безпеки.

- В Україні це теж використовують. "Танок на майдані Конго" навіть таку інструкцію майстерно перетворив на пісню для дітей.

І справді – такі пісеньки полегшують сприйняття дітьми цих, мабуть, не дуже приємних правил.

- До того ж хочу сказати, що більшість речей або у формі коміксу, або у формі пісні, вірша тощо. Згадаймо знову часи ковіду, наприклад, одне миття рук має тривати 30 секунд, або приспів відомої української пісні – "Червона рута". А якісь інструкції з безпеки набагато краще сприймаються у вигляді коміксів. До речі, досі пам’ятаю, як у 2014 році для військових були випущені гральні карти із зображенням сепаратистів, які були в розшуку (переважно на блокпостах вони були), ну, і традиція збереглась.

- У травні цього року, коли чи не щоночі на Київ та і на всю Україну були ракетні й дронові атаки, у багатьох з нас були серйозні проблеми зі сном та концентрацією. Особисто мені запам’ятався день, коли я двічі ледь не потрапив під автівку, бо був млявий і неуважний. Це типова ситуація? Що ви радите в таких випадках?

- Це є, на жаль, типовою ситуацією. Але не забувати про адаптивні спроможності нашої психіки, яка здатна не спати достатньо довго – і потім почуватися відносно окей (бо інакше ніяк). Тому що це стало мережею нашої повсякденності. Наприклад, якби раптом була б ситуація, коли б нас позбавили води і видавали б її по краплині, то ми б адаптувалися і до цього також (ми не кажемо зараз про наслідки такого "експерименту"). Бо, відчуваючи спрагу не менше, знали б, що у нас є певні межі, нам треба дотягнути до певної години, щоб нам видали цю воду. Так само і тут. Ми знаємо, що щоночі може бути атака. Ми це все вже добре розуміємо. У нових умовах психіка застосовує нові правила, випрацьовує для себе нові копінг-стратегії. Але кожна людина має пам’ятати, що якщо є змога, треба відновити сили. Однією з найжахливіших тортур було позбавити людину сну, на що, до речі, росіянці також розраховують.

- Я так розумію, що продажі снодійного в Україні різко підскочили. А чим небезпечне вживання снодійного на довгій дистанції?

- На це запитання краще відповість лікар-психіатр. Я можу сказати одне: препарати, що мають заспокійливо-снодійний ефект бувають також безрецептурні, які кожен з нас може купити в аптеці. А ще важливо розуміти, що ми маємо на увазі під назвою "снодійні". Є безпосередньо снодійні препарати, є анксіолітики, тобто протитривожні препарати, седативні препарати, в тому числі й на рослинній основі – наприклад, препарат з ромашкою, м’ятою, мелісою кожен громадянин може придбати в аптеці. На більш серйозні препарати потрібен рецепт. Якщо людина звертається до лікаря й отримує рецепт, це є показанням до застосування препарату. Тут головне дотримуватись інструкції та/або порад лікаря.

Щодо зловживань, то на моєму досвіді не було людей, які зловживали б снодійними препаратами.

- Продовжуючи цю тему: ці півтора року як часто чуєте від своїх клієнтів: порадьте мені, будь ласка, антидепресант, бо в мене депресія?

- У психологів є тестові методики, за якими вони визначають, чи дійсно та заявлена симптоматика вкладається в цілісну картину синдрому. Психолог (якщо він не лікар) не має права ставити діагноз (тільки на підставі тестових методик рекомендувати звернутись до лікаря для встановлення точного діагнозу та отримання призначень), тим паче призначати медикаменти. Можу сказати, що у моєму професійному досвіді депресивна симптоматика трошечки почастішала, і тривожна також. Будьмо об’єктивними – мати в тих умовах, у яких ми перебуваємо, постійно гарний настрій, життя, сповнене яскравого відчуття світлого майбутнього, – то скоріше є патологією, ніж нормою. Тому що всі ми живемо в епоху невизначеності й дійсно не знаємо, що з нами буде завтра. А це не додає настрою і не зменшує тривоги.

- Різні люди по-різному намагаються відтворити для себе оцю частину щастя або принаймні – спокою. І отут виникає проблема алкоголю. Знаю людей, які щодня вживають його, кожний у різних дозах, і замість антидепресантів, і замість снодійного. Мовляв, одного разу допомогло – буду й далі. Я ж небагато, 1-2 чарочки. Або більше – але ж не пляшку.

Як це працює на дистанції, день за днем?

- Ну, як працює – може, звичайно, розвиватися залежність. Людина набуває здатності до дезадаптивних засобів копінгу. Тобто коли вбачає можливості тільки шляхом алкоголізації вгамувати свої тривожні / депресивні / інші небажані для себе симптоми, наслідки стрес-асоційованих розладів тощо. Звичайно, що це не є небезпечним. Це ми знаємо, мабуть, ще з радянських часів, коли були плакати "Відмовся від чарки". Наскільки це поширено зараз, мені важко судити, тому що я не проводила жодних соціальних досліджень із цього приводу. Можу сказати, що в моїй практиці таких спостережень немає, але я й із залежностями не працюю (посміхається, – ред.).

- Нам, чайникам, нефахівцям властиво чіплятися до якихось часто вживаних термінів психологічного здоров’я, особливо зараз. І ми їх вживаємо з приводу і без приводу. Наприклад, дофамін. Дофамін – це, мовляв, якісь приємні флюїди. По-різному називають ці приємні речі. Що б ви порадили, якщо людина, скажімо так, виробила в собі оцю звичку до штучного відтворення настрою за допомогою алкоголю? Як це замінити, як створити альтернативу?

- Почнімо з того, що все, що я зараз могла б сказати, не буде правильним. Тому що, по-перше, я не фахівець, який працює із залежностями. Я можу бути фахівцем, який працює із травмою, внаслідок якої розвинулась залежність (коморбідність). Є окремі категорії фахівців, які працюють із залежностями. Я з ними не працюю. Я не проходила на це профільне (спеціалізоване) навчання. Можу сказати одне: багато хто з нас ще до ковіду і до війни звик до дешевого дофаміну (він відповідає за задоволення та мотивацію, але й до нього розвивається толерантність, яка змушує людину шукати насолоду там, де вже вона була). Маркетингова політика багатьох компаній була спрямована на отримання цього швидкого задоволення.

- Тобто з'їж щось, випий щось, піди кудись?

- Так, цілком правильно. Але ми маємо пам’ятати, що щастя – це не тільки дофамін. Це ще серотонін, окситоцин, ендорфін, адреналін... І якщо казати про окситоцин (жіночий гормон щастя, який необхідний для здійснення грудного вигодовування та грає роль у формуванні зв'язку між матір'ю і дитиною), то це спільнота, соціальна взаємодія. Це коли плем’я гріється навколо багаття і відчуває єдність.Багато хто доєднався до волонтерських спільнот з перших днів. Багато хто, хоч і кажуть, що не були підготовлені, насправді готувалися до цього. От у мене профіль – це психологічна допомога. І багато хто з моїх колег ще спочатку працювали над створенням превентивних заходів, щоб люди не тривожилися, щоб вони діяли злагоджено в умовах тоді ще потенційної повномасштабної війни – і так далі. Тому тут якраз з окситоцином, мені здається, в наші часи – більш-менш "ок" у тих, хто має свою спільноту.

- А як щодо серотоніну?

- Це нейромедіатор. Його часто називають "гормон радості та щастя". Це більше, коли ми про щось думаємо, чогось досягаємо, розв’язуємо якусь задачку, отримуємо з цього якийсь продукт. Наприклад, люди, які залучені в збірці дронів, розробці програм, які вираховують ворога – це якраз серотонінове задоволення. І адреналін ще є. Ми всі знаємо, що це таке.

Повертаючись до теми алкоголю, то здебільшого це – не про дофамін, а про витіснення або навпаки "запихання" кудись усередину. Тобто небажання переживати емоційний досвід. У такому випадку тут треба розбиратися, в який момент виникла ця дезадаптивна копінг-стратегія. Тобто це було під час повномасштабного, після того, як людина вжила перші 100 грамів і відчула, що її тривога впала після ракетного обстрілу, і почала це робити, наприклад? Чи вона має свої біологічні фактори схильності? Чи можливо вона раніше вдавалася до таких заходів? Переважна більшість залежних зараз, на мою думку, які вдаються до цієї копінг-стратегії, це є ті, хто раніше мав такий "позитивний" досвід; те, що їм допомогло впоратись зі складними емоціями – і тоді мозок потрапляє у пастку.

Ще за часів АТО/ООС, у мене у супроводі був один чудовий тоді ще ветеран, молодий хлопець, який вперше в житті мав перший досвід вживання алкоголю після першого обстрілу. До цього в нього такого досвіду ніколи не було. І після цього він застосував алкоголь як "хорошу" стратегію подолання власного страху. Це радше виняток у практиці, ніж закономірність.

- Залежність може викликати й інформація. Особливо нині, коли телеграм-канали в подробицях публікують усі стадії кацапських бомбувань: літаки ворога вилетіли з аеропортів Саваслейки або Моздоку; о такій-то годині вони будуть на Каспії; якщо стануться пуски, то час підльоту буде такий-то. А потім ще розписують цей рух ракети і маневрування. Я вже не кажу про щоденні стрічки новин, які багато хто штудіює, як "Отче наш". Питання: як перестати бути новинним маніяком і досягти інформаційного балансу (бо ж зовсім ізолювати себе від новин теж неможливо)?

- Інформаційна гігієна. Яким чином це робиться? Перше – це усвідомлений підхід до споживання інформації. Це коли ми розуміємо, навіщо ми це робимо. Чи це є компульсивний скролінг стрічки, чи дійсно ми хочемо отримати якусь ґрунтовну інформацію? Радять підписуватися на не більше ніж 3 телеграм-канали та витрачати на їх перегляд не більше ніж пів години на день. Я можу сказати, що я як людина ще "того" покоління, завела телеграм і почала дивитися телеграм-канали тільки після повномасштабного вторгнення. До цього я взагалі цим не користувалася. І у мене було штук 6-7-8 телеграм-каналів, які просто дублювали один одного. Але нині я просто знаю, коли відкриваю стрічку, що інформація повторюється. І туди не заходжу.

Звичайно, постійне перебування в інформаційному полі може спровокувати створення замкненого циклу. Для чого людина читає телеграм-канал? Щоб вона була поінформована про те, що відбувається насправді. Але ж коли людина поінформована, чи може вона якось впливати на те, що відбувається? От летять ракети з Каспію – чи може вона повернути ці ракети назад на русню? Ні, не може. Але бажання відчуття контролю у неї зберігається і породжує необхідність відчуття спокою. Ніби коли я за цим спостерігаю, я таким чином здатен заспокоїтися. Але насправді це така короткотермінова пастка самозаспокоєння, яка потім призводить до необхідності постійно повторювати і відтворювати цю поведінку. Постійно скролити, дивитися, моніторити, переживати. Тоді вже створюється залежність – якщо я не поскролю, щось страшне відбудеться. Бо мозок каже: ти тоді проскролив – і тобі стало краще? Дуже добре, тоді скроль і надалі. І людина вимушена робити це й надалі. А взагалі-то радять за дві години до сну відкладати абсолютно всі гаджети.

Термін "інформаційна війна" відомий всім. На Prometheus та інших платформах навіть розроблений курс "Інформаційна гігієна під час війни", що допомагає протидіяти методам росіянської пропаганди.

Основні правила інформаційної гігієни під час війни це: вміти розпізнавати інформаційні джерела (використовувати так званий Білий список) та не допомагати ворогу у дискредитації війська, населення (бо ІПСО ніколи не спить!), не деморалізувати неосмисленим (!) та безконтрольним поширенням матеріалів з чутливим вмістом.

- А як щодо соціальних мереж? Це більше поле для ср#чів чи дієвий засіб для людини не відчувати себе самотньою? Чого більше: гарного чи поганого? Що ви радите людям – ті самі пів години на добу?

- Залежно від того, що людина робить у соціальних мережах. Якщо її робота полягає в популяризації певної інформації в соціальних мережах або спілкуванні… Наприклад, у мене як у психологині переважна більшість комунікацій іде через месенджери. Хоч я і не блогер, і у мене немає якихось суперпостів, але мене зазвичай знаходять через месенджер. Це робочий інструмент, який дає мені можливість комунікувати; так само в  інших людей. Якщо ж казати про моніторинг стрічки, наприклад, у фейсбуці – здебільшого люди належать до якоїсь певної спільноти. Вони бачать якісь оголошення – наприклад, "іде набір на групи самодопомоги" або "друзі, долучайтесь до збору коштів на дрон або на автівку". Тобто переважна більшість стрічки у фейсбуці адаптована безпосередньо під кожного користувача. Отже, знову ж таки тут важлива усвідомленість – з якою метою я це роблю і що хочу отримати. Так, звичайно, в кожному середовищі є поле і для ср#чів і всього іншого. Що переважає, в кого яка стрічка. Це подібне до того, в кого яка хата, прибрана чи неприбрана. Як прибираєш, так воно і є.

- Ця війна створила величезну проблему ізоляції, самотності. Типова ситуація: один член сім’ї живе в тиловій частині України, другий – на фронті, а деякі взагалі вимушено перебувають далеко за кордоном. Як витримати цю ситуацію на дистанції? Зрозуміло, що є відеосервіси, є месенджери, якщо є можливість. А між ними як тримати емоційний духовний зв'язок? Що ви радите із цього приводу?

- Більшість професійних громадських організацій, фахових об’єднань наразі працюють над цими завданнями. Серед тих, які мені найбільш відомі, це ЯРМІЗ – Центр реабілітації та реадаптації учасників АТО та ООС з програмами для жінок, які чекають своїх коханих з війни, Veteran Hub з групами підтримки для тих хто чекає, подкастами інформаційно-просвітницького та підтримувального спрямування, а також лінією підтримки дружин і сімей захисників і захисниць (до речі, не забуваймо, що нас захищають як чоловіки, так і жінки!). Серед інших важливих організацій на цьому напрямі маю відзначити Громадський рух "Жіноча Сила України", "Вільний Вибір", Центр психічного здоров'я і травматерапії "Інтеграція", "Блакитний птах" (для родин у кого рідні в полоні та безвісти зниклі) та багато інших. Більшість колег із цих організацій знаю давно, з часів свого "безперебійного" волонтерського минулого, – отже, маю за честь радити звертатись.

Щодо порадників – також існує зараз багато методичного матеріалу для фахівців, що покликані допомагати цим родинам переживати особисту кризу, та брошур для самих родин, що є у вільному доступі.

Головне правило для будь-якої роз’єднаної війною родини – підтримка емоційної близькості. У кожній родині існували свої правила, ритуали та традиції, тобто те, що утворилось під час її розвитку. Підтримувати відчуття безперервності стосунків, поважливе ставлення до всіх членів родини (і тих хто чекає, і тих, на кого чекають) під час комунікації (без вимог та знецінення), підтримка на відстані зі збереженням відчуття послідовності (що є вкрай важким), створення спільної сімейної історії вже в нових умовах, всеосяжна підтримка одне одного та обов’язково – плани на майбутнє!

- Ця війна спричиняє багато розлучень і розривів стосунків?

- За даними Державного реєстру актів цивільного стану громадян на період з 1.03.2022 по 28.02.2023, 94 702 подружжя подали на розлучення протягом року. Багато це чи мало – можна буде судити після перемоги, порівнюючи дані з часом до повномасштабної війни.

Зазвичай, відсутність попереднього досвіду повноцінного порозуміння в родині може призвести до посилення конфліктів навіть на відстані та повного дистанціювання партнерів.

"Війна не робить нас кращими чи гіршими, вона підсвічує наявне", – як сказав мені один військовий.

Ми повинні пам’ятати, що це не стосунки на відстані в класичному розумінні цього слова, це стосунки під час воєнного стану в країні. Більшість жінок були/стали помічним тилом для своїх захисників (волонтерство, повноцінна присутність 24/7 тощо).

Можу сказати суто зі своїх професійних спостережень: траплялись історії, коли пари не витримували розлуки. Багато є різних випадків, але ми повинні пам’ятати, що вони не завжди зумовлені відстанню. Якщо, наприклад, сімейна пара, яка прожила достатньо разом, звикла до певних негараздів і звикла долати їх разом, то розлука розлукою, але це не буде зумовлювати таку поведінку людини, яка впливатиме на сімейне життя.

- Люди після таких розривів часто пригнічені, вразливі. Як їм триматися на плаву і не впасти в депресію? Розумію, що ставлю запитання, про які люди взагалі пишуть книги. Може, порадите якісь книги або тексти?

- Втрата стосунків = незавершеність стосунків. Часто призводить до горювання, що є природним процесом. Бути пригніченим, мати навіть ознаки депресії деякий час після події є нормальною реакцією. Якщо ж ознаки не зникають тривалий час, або, навпаки, погіршуються, якщо людині важко розвивати свою мережу повсякденності, важко доглядати за собою, виконувати робочі та домашні обов’язки, тривалий час спостерігається неможливість адаптуватись до нових умов "життя без нього/неї", це може бути приводом звернення до фахівця. Наразі існує безліч платформ, на яких можна отримати фахову допомогу, серед них ініційована Оленою Зеленською Всеукраїнська програма ментального здоров’я "Ти як?", яка має на меті допомогти українцям знайти джерело сили, де зібрані джерела отримання фахової допомоги, Психічне здоров'я для України, #ВартоЖити, Lifeline Ukraine – національна, професійна лінія з питань профілактики самогубств, 0 800 33 20 29 – гаряча лінія підтримки від Українського ветеранського фонду.

І це далеко не повний список!

- Водночас, як демонструє життя, війна парадоксальним чином часом мобілізує людей до таких речей і вчинків – тут я про гарні скоріше, позитивні – яких за мирного життя людина навряд чи зробила б. Спостерігаєте таку тенденцію?

- Звичайно, спостерігаю – і не тільки у волонтерському колі. Подивімося на медійних осіб: Андрій Хливнюк, Гарік Бірча... Вони взяли зброю, пішли захищати. Серед моїх знайомих є багато людей, хто започаткував дуже серйозні кампанії. Зараз вони або забезпечують фронт, або створюють якісь інноваційні технології. Є багато людей, які майже цілодобово займаються новою для них волонтерською справою.

Мені важче пригадати тих, хто лишився осторонь…

Насправді стрес може як підвищувати адаптаційні здатності, так і повністю відбирати їх, особливо якщо він травматичний.

- Поговорімо про тих українців і українок, переважно українок, які вимушено перебувають за кордоном – скажімо, у них зруйновано оселі. Або їхні діти надзвичайно важко сприйняли бомбування. Чи багато у вашій практиці ситуацій, коли ваші клієнти за кордоном мають це відчуття провини? Мовляв, в Україні йде війна, мої рідні і друзі, просто українці борються з цим, а я за кордоном, далеко від них, і не роблю достатньо для перемоги.

- Звичайно, багато. Провина вцілілого актуальна для багатьох українців.

- Що робити в такій ситуації?

- На початку почуття провини може бути дуже сильним, бо після того, як людина робить видих, випускає пару (коли небезпека минула, коли вдалось адаптуватись), – тоді треба щось робити далі. І якраз коли треба щось робити далі, прокидається провина того, хто вижив: що мені робити, як далі жити, чому ми не там?

Провина (синдром) вцілілого – вид провини, яку відчуває людина, яка пережила травматичну подію, проте не всім учасникам/свідкам/заручникам цієї події вдалось вціліти. Часто вцілілий вважає себе ніби "нечесним" стосовно постраждалих, іноді – навіть зрадником без зради. Виною тому є переконання про власну роль, адже в людини, яка вже таке пережила та знає про наслідки, може виникнути хибне відчуття наявності знань про раптову подію до її настання (я ж знав, я мав!). Часто людина переоцінює власну роль або переоцінює потенціал власних сил під час програвання події в уяві (я б там всіх однією лівою!). Людина може мати різкий намір (часто під впливом інформаційної кампанії) кардинально змінити життя (ну і що, що я мати-одиначка з чотирма дітьми та хворими батьками!), що іноді не відповідає її реальній готовності, тому відсутність виконання обіцяного (навіть тільки собі) призводить до душевних страждань та може впливати на самооцінку (я взагалі ні на що не здатна!).

Часто люди, які відчувають таку провину, можуть навмисно не давати собі змогу отримувати задоволення, не жити повним життям, "бо не заслужила". Такі покарання себе не призводять ані до спокутування фактично відсутньої провини, ані до розвитку допоміжної спроможності (адже як допомагати, якщо ресурсів немає зовсім).

Але все одно кожен робить що може, навіть якщо його супроводжує відчуття недостатнього внеску в майбутню перемогу. Донати – значить, донати. Якщо в місцевій громаді вони можуть збирати кошти для дітей, які постраждали, або бути якось інакше корисними на відстані, це завжди позитивно відображається на власному самопочутті.

Тобто що робити? По-перше, відчути опору в прямому (заземлюватись, наприклад) та переносному (підтримка) смислах. По-друге, пробувати розпочати допомагати маленькими кроками (від фантазії про підбитий російський літак до практичного волонтерства). По-третє, завжди мати міцний зв’язок з реальністю, не можеш – проси допомоги (ментальне здоров’я нації – відповідальність кожного, яка може розпочатись з тебе), до того ж є платформи, які допомагають саме цій категорії. Останнє – відчувай контроль там, де здатен навіть опосередковано впливати, відпускаючи його там, де це неможливо.

Залежно від того, як людина бачить своє майбутнє і які можливості для повернення на рідну землю в неї є, а головне – чи є ці можливості, вона ухвалює рішення...

- Зрозуміло, що психолог – теж людина і те, про що ви казали впродовж нашої бесіди, стосується і вас певною мірою. Чи доводиться вам та вашим колегам долати внутрішнє вигоряння?

- Звичайно. У всіх нас однакова психіка, тобто, принципи функціонування однакові. Наслідки "зловживання роботою" мають теж певні закономірності. Це може бути вигоряння і навіть профдеформація. Куди ж вона дінеться? Коли мені кажуть: от у тебе буде вигорання… я жартома відповідаю: так воно у мене і не минало (посміхається, – Є.К.)

Важливо не плутати вторинну (вікарну) травму (непряма травма, яку людина може дістати, працюючи з травматичним досвідом, сповненим образами, історіями постраждалого), якої можуть набувати фахівці допоміжних професій – це стан емоційної втоми від співчуття іншій людині, з "вигоранням"( Burn – out), що розвивається у часі та має свої стадії.

Тут головне дотримуватись основних правил, а саме:

• прийняти, що спочатку (як у літаках, про які ми забули) кисневу маску матері, потім – дитині, інакше – ризик збільшується для обох. Одразу пригадується досвід словацьких колег, що навчали нас методів кризової інтервенції у далекому 2014 році, вони гуру з профілактики вигоряння, а ще їхня фраза "мертвий психолог – поганий психолог" запам’яталась на все життя.
• не забувати про базові потреби (їжа, сон тощо)
• вміти розставляти пріоритети та розрізняти "хочу" і "треба"
• мати підтримку спільноти та бути самим підтримувальною ланкою
• супервізії, інтервізії, навчання, але теж без фанатизму.

- Мені завжди було цікаво, як у цьому плані священникам? Можна лише уявляти собі, в чому їм сповідаються люди…

- По-перше, це залежить від самого священника. А по-друге, якщо в нього є релігія, то, сподіваємось, і віра. Віра – той канал ресурсу, що очолює верхівку піраміди ресурсів. Ми не є священниками, але на етапі кризового консультування у нас теж є фаза активного вислуховування та контейнерування.

Ми працюємо за протоколами, якщо працюємо в доказових методах – а протокол передбачає певні інтервенції. У кожного психолога, який до того ж працює в сучасних умовах майже безперервно, є власні методи запобігати вигорянням.

- Ваш колега Олександр Чаморсов, сказав мені у бесіді, що люди стали активніше йти до психологів, і його це тішить. Від себе додам, що для цього дві причини. Перша якраз не дуже тішить – бо це воєнні обставини, які штовхають людей іти до психологів. Чи бачите ви цю тенденцію, що справді більше людей стали звертатися до вас і ваших колег?

- Знаєте, у мене були дуже активні записи, щільний графік і до повномасштабного, і зараз теж. Тут залежно від того, з якою категорією населення працює людина. Наприклад, якщо людина працює на гарячій лінії, то так, запити почастішали. Тому тут треба чітко розуміти, який профіль того чи іншого фахівця та його власні спроможності. Мене більше тішить той факт, що люди мають змогу звертатись до фахівців, та це явище в нашій країні є більш дестигматизованим, ніж у попередні роки.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: Анастасія Клименко, інтернет