Керівник медгрупи позивний Евер: "Часом медики віддавали штурмовикам свої плити, через що гинули, тому що їх також крила арта"

Автор: Ольга Москалюк

Керівник медичної групи одного з підрозділів на позивний Евер потрапив на російсько-українську війну ще 2016-го. Чотири роки відслужив за контрактом. Звільнився після його закінчення. Поїхав навчатися за кордон. 24 лютого 2022 року мав сидіти на лекціях у Німеччині, але повномасштабний наступ росії на Україну змінив реальність та плани на майбутнє.

- Зранку десь о сьомій мені зателефонував колега. Каже: "Київ, Львів, Черкаси обстрілюють, а Маріуполь рівняють із землею!". Відповідаю: "Не жартуй, не треба". Дивлюся новини – дійсно, все так! - згадує той день. - Нам знадобилося кілька днів, щоб позабирати дружин і дітей наших колег з кордону, тому що всі солдати почали тотально писати і звертатися по допомогу. Ми самі афішували: "Кому потрібен прихисток – welcome". Ми мали невеликий бізнес у Варшаві – тримали міні-готель. Він був забитий нашими біженцями. Я 26 лютого виїхав в Україну. Наступного дня був у Києві, а 28-29-го прийняв керівництво підрозділом, який складався із цивільних осіб, і лише одна моя колега була військовою. Все!

- А загальна кількість якою була?

- 25 людей. Але треба розуміти, що мірило важливості медика неспівмірне із піхотою. Мені по барабану було, як вони бігають чи стріляють. Тут, в першу чергу, важливі знання і практичні навички. Дуже поважаю тих, хто до нас прийшов. Найцікавіше, що у мене тоді в підпорядкуванні були, по суті, діти – деяким стукнуло вісімнадцять за кілька днів після початку повномасштабної війни. Були студенти четвертого-п’ятого курсу медуніверситетів. З ними й почали працювати. Я майже не бачив лікарів, супер спецвійськових. Можливо, тому що вони одразу пішли за розподілом у свої підрозділи.

- Де ви були на початку?

- Після того, як я прийняв командування, десь першого березня, ми почали працювати на Київщині. Наш підрозділ займався евакуацію поранених з Мощуна, Лютежа та з-під Ірпеня.

- Тоді в Мощуні була дуже складна ситуація, важкі бої…

- Там працювала 72-га бригада. Вони класно воювали. Але скажу вам, що без добровольців – тих, хто там був неофіційно, Мощун би не втримали. Тому що росіяни дуже сильно форсували річкою і майже постійно штурмували накатими цей населений пункт. Думаю, Київ має дякувати 3-й штурмовій бригаді за те, що Мощун втримався. Це не дифірамби цьому підрозділу, але факт залишається фактом: він вніс дуже великий вклад у захист цього села. У нас там загинуло багато побратимів... Ситуація, справді, була складною. Там навіть не було нормальних укріпрайонів. Треба віддати велику шагу хлопцям, які без належної підготовки одразу взяли до рук зброю і поїхали захищати. Це дуже важливий момент.

- Абсолютно! Якби там не стримали ворога – могли отримати "ефект доміно", коли росіяни захоплювали б інші населені пункти поблизу й дійшли до Києва.

- Так. Нас тоді дуже щільно обстрілювали. Вони хотіли взяти Мощун і обійти. Великий вклад у ті протистояння внесли командири батальйонів 3-ї ОШБр Ролло, Сліп та Бізон. Їхнє планування та робота із особовим складом дали результати.

Взагалі я вважаю, що Київ втримали Головне управління розвідки боями за Гостомель, 3-тя штурмова (ТрО "Азов", як вони тоді називалися) захистом Мощуна та Інтернаціональний Легіон ГУРу, які разом із деякими спецпідрозділами СБУ та ССО "робили вітер" у напрямку Ірпеня (і це тільки те, про що знаю я, і про що дозволено говорити). Треба розуміти: якби не ці люди, Київ за тиждень був би взятий. Скажу вам ще таке: за всю оборону столиці я майже не бачив поліції. Хіба одну-дві особи на блокпостах, які тримали військові. Поліцейські почали з’являтися, коли минула найгостріша фаза, і ворога відігнали від Києва. Не знаю, де вони були. Не хотів би на когось накладати клеймо. Просто розказую, що спостерігав. Зате ми бачили Нацгвардію, іноземців ГУРу і сам ГУР МО, СБУ (я знаю, що багато керівників втікали, але з нами воювали дуже достойні їхні співробітники, які розуміли, що треба робити), чимало неоформлених людей також були з нами в одному ряду під час боїв. Це професіонали, перед якими вся країна і, насамперед, Київ в боргу. Адже, справді, за "ефектом доміно" після взяття столиці почалося б сипатися все. Треба розуміти, що хлопці відбивали противника на характері. Якби не вони – наслідки були б фатальні! Правда, у добровольців, які тоді воювали, зараз чимало проблем з офіційним статусом. До прикладу, на Київщині загинув ветеран полку "Азов" Денис Шкіпер, і тепер його мама не може належним чином оформити документи через те, що наша держава була не готова до цього. Як і до повномасштабного вторгнення. Хто б там що не розказував – це так. У питаннях і забезпечення, і обізнаності цивільного населення, і підготовки особового складу в деяких бригадах. Я вам так скажу: якби їх готували так, як в "Азові", то результат був би кардинально іншим. Але ми не були готові. Ті хлопці, які загинули, зробили дуже вагомий вклад. І ганьба для держави за невизнання своїх героїв та нездатність організувати процес нормального отримання документів. Мені незрозуміле таке упереджене ставлення до патріотів на початку повномасштабної війни. Як і те, на якому боці грають люди, які фактично мали робити свою роботу. Я вже не говорю про виплати. Наприклад, я перші пів року взагалі не отримував зарплату. Ми не були оформленими. Це той особовий склад, який зараз служить зі мною, з багатьох причин. Але ж виконували свою роботу й не ставили питань. Ми розуміли, як маємо діяти, і якщо ми не робитимемо нашу роботу то цього не зробить ніхто. Тим більше, що була проблема з медиками. Велика шана за їхню працю Яні Зінкевич та її "Госпітальєрам", моїм колегам із ССО та добровольцям, які працювали разом з нами і рятували життя.

- Ви праві: нам тоді допомогли встояти добровольці та волонтери.

- Так. Коли ми збиралися в Польщі, то закуповували бронеплити, бо їх в Києві майже не було. Деякі підрозділи з нашої тодішньої бригади, зокрема штурмовики й розвідники, не мали навіть нормального комплекту плит на момент оборони Києва. Хлопці ділили пару плит на двох: по одній на перед, а назад – якийсь грузик. Часом медики віддавали штурмовикам, які були в близькому контакті з ворогом, свої плити, через що гинули, тому що їх також крила арта. Якщо говорити коротко і просто: це був п@здець, в якому особовий склад і добровольці проявили себе максимально і з найкращої сторони. Для нас було великим шоком, коли почали приїжджати багато іноземців з різних країн та з різним рівнем підготовки. Коли ми з ними пересікалися, я запитував: "А чому ви сюди приїхали? У вас же все нормально!". Відповідали, що не хочуть бачити свавілля щодо жінок та дітей. Знаєте, я, як і, думаю, 99 відсотків українських військових, готові до чесного бою. Умовно: підрозділ на підрозділ. Але я не бачу сенсу вбивати цивільних – дітей та жінок, як це робили росіяни, наприклад, в Бучі. Не розумію, що має бути в голові в цих людей! От ти заходиш в населений пункт, тобі треба так розташувати місцеве населення, щоб воно тобі "не встромило ніж у спину". Якщо вам не подобаються місцеві, залиште їх усіх в одній будівлі й стережіть! Але навіщо вбивати?! Я реально не можу зрозуміти! Цього не розуміли й іноземці, тому приїхали до нас. Багато хто з них досі воюють в наших різних військах і гарно себе показують.

- Якою була ваша перша евакуація на Київщині?

- Зараз я – менеджер. Працював медиком і був інструктором з 2016 по 2020 рік. А коли після повномасштабного вторгнення прийняв на себе командування, майже не виїжджав на бойові через те, що постійно виникали питання з корегування та управління підрозділом. У нас була достатня кількість людей для забезпечення медичної евакуації усіх наших підрозділів. Але мали велику проблему із забезпеченням. Потрібно було займатися цим, а також навчати особовий склад. Тобто з одного боку, я планував евакуації, з іншого – вирішував, де ж знайти ці машини, апарати штучної вентиляції легень, внутрішньокісткові доступи тощо, щоб наші медики могли нормально працювати. Крім того, взаємодіяв із підрозділом, як командир, та готував особовий склад, бо тоді інструкторів майже не було. Ми із командиром батальйону та його заступником визначили основний вектор: люди мають добре вміти стріляти і надавати собі допомогу. Також я відслідковував поранених та придумував, як покращити шляхи евакуації.

- А як це можна зробити? Знаю, є правило евакуації "золота година". Часто чую, що ми рідко її дотримуємося. І тут проблема не лише у машинах чи людях, а й у частоті обстрілів та великих відстанях…

- У Києві ми доставляли поранених протягом пів години з моменту отримання поранення. На Запорізькому напрямку було таке, що тільки їхали дві години. Це дуже велика проблема. Ми почали тестувати різні способи. Наприклад, одна машина виїжджає з точки евакуації, інша їде їй назустріч, щоб забрати бійців, і перший транспорт повернувся назад. Також спілкувалися з нашими підрозділами розвідки, щоб вони надавали нам необхідну інформацію. Адже вони можуть сказати, до прикладу, коли сильніше інтенсивність обстрілів, які дороги більш безпечні. Ми намагалися такими маленькими кроками покращити ситуацію. Також залучали бронетранспорт. Чимало таких факторів впливають на доставку поранених.

- Якою була найдовша евакуація у ваших медиків?

- Пам’ятаю найпатовіший випадок, коли на чоловіка в Мощунському лісі впало дерево, переламало дві ноги і таз, та він так пролежав дві доби. Ми його швидко довезли, але цей період очікування у нього становив дві з половиною доби.

- Що мало відповідні наслідки.

- Ми його стабілізували, передали на нормальний стабпункт. Я навіть не запам’ятав його імені. Але скажу вам, що наші хлопці та дівчата робили тоді якісь фантастичні речі! Вдумайтеся, студенти 22-х років! Коли ворога відігнали від Києва, я сказав їм: "Ми їдемо на Запорізький напрямок. Ви не оформлені. Можете зараз робити все, що хочете". Але жоден мені не відповів, що збирається і йде. Попросили день-два, щоб побути з рідними. Тоді зібралися, і ми поїхали.

- У вас у підрозділі і хлопці, і дівчата?

- Так. Оскільки ми – не штурмовий підрозділ, мене не хвилювала стать особи, яка з нами працює. Потрібні були практичні навички, знання і розуміння того, де ти працюватимеш. Наприклад, дівчина Руна займалася евакуацією поранених на Запорізькому напрямку. Їздила забирати хлопців прямо з нуля. Був момент, коли вони заїхали, а по них почали інтенсивно відпрацьовувати танки й ГРАДи. Вона повернулася, струснулася, каже: "Водички хочу". Випила води, трохи поспала й поїхала далі працювати.

У нас взагалі було шість дівчат, які довго з нами воювали. Дуже класно себе показали. Одна з них на Бахмутському напрямку прийняла на себе командування і відбила атаку ворога. Ми були в шоці! Вона – класний спеціаліст. До речі, зараз в 3-й штурмовій. Я дуже нею пишаюся!

Є й такі дівчата, які обрали для себе професію медика, але паралельно знаються на дронах. Дуже нам допомагали у вивченні місцевості, адже простіше подивитися дороги з неба, аніж їздити ними на авто.

- Росіяни давно використовують тактику обстрілу евакуаційних машин. Медики для них – пріоритетна ціль…

- Ця історія не нова. Вона почалася ще у 2014 року. Вони просто гасять спеціалістів: знаходять снайперів, розрахунки артилерії, а також бойових медиків. Так, працюють по них прицільно.

Я хочу, щоб всі зрозуміли: ми не в Афганістані, Іраці чи Сирії. Ми воюємо не з людьми, які вперше взяли до рук зброю, а із гарно навченою армією. Як би хто не розказував, що там одні "ваньки", це не так! І в першу чергу вони намагаються вбити спеціалістів котрими являються також медики. Тому так, прицільний вогонь по машинах медичної евакуації - не нова для нас історія.

Взагалі наші доктрини у наданні медичної допомоги відрізняються. Ми намагаємося відійти від формату просто довезти поранених до того, щоб врятувати їм життя та повернути у стрій. А росіянам по барабану на своїх! Крім того, у нас, наприклад, людина з ампутацією може повернутися на фронт, а вони на таких просто забивають.

Повторюся: для нас немає нічого нового, що по нам стріляють. Ми до цього звикли. Просто ми розуміємо: як тільки приїхали в район виконання завдання, ховаємо машини, розтягуємо їх, щоб не було скупчення, особовий склад ходить в цивільному одязі, а на бойові – у тактичному або у своїй формі, щоб не дуже привертати до себе увагу. Тому що це люди з вищою медичною освітою, і в них підготовка набагато довша - п’ять років. Ми не повинні нехтувати таким цінним ресурсом. Це у питанні планування теж треба враховувати, що ми і робимо.

- Медиків не вистачає?

- Дуже не вистачає саме кваліфікованого медичного персоналу, людей з вищою медичною освітою: анестезіологів, хірургів і так далі. Проблема в тому, що деякі із них досі не розуміють, що війна продовжується. Тут великий провал у роботі ЗМІ. Вони на початку розказували, що ми воюємо з ідіотами. Я бачив, як працює російський спецназ. "Азовці" розказували, як він діяв в Маріуполі. Процитую свого друга: "Один на один ми б їх винесли, але так як вони виконують завдання в сукупності, не треба недооцінювати їхні вміння". ЗМІ мають взяти на себе відповідальність за те, що цивільні у цьому році нехтують війною, бо в їхній силі змінити думку людей і донести повідомлення, що ми не на всіх фронтах виграємо. Чи багато українців скажуть, що Бахмуту вже немає? З цим велика проблема. Ніхто, окрім близьких, не знає, які підрозділи там стояли, а це історія. Як і про те, як там воювали "вагнера". Людям розказували: "То ж зеки!". Але вони дуже грамотно там використовували свій людський ресурс. Одразу собі визначили, що не рахуватимуться з ним: якщо помруть, то помруть. Бували моменти, коли "вагнера" штурмували позиції наших підрозділів лише з гранатами! Вони розуміли: роблять крок назад – їх розстрілюють. Це ті, кому не було чого втрачати, і поводилися вони відповідно. Тому я й кажу, що ЗМІ мають взяти відповідальність на себе в цьому моменті. Бо зараз йдуть дуже важкі бої на Бахмутському напрямку, в районі Херсонщини – українські підрозділи намагаються штурмувати й просуватися далі. А від преси я чую або про якесь класне "победобесіє", що ми вже майже перемогли, або щось в такому дусі. У мене особовий склад, повертаючись сюди з ротації, буває в шоці від того, наприклад, як цивільні поводяться з військовими…

- Ви маєте на увазі ситуацію із фітнес-тренером, який принижував військових?

- Зокрема і цю. Тут "двосторонній рух": люди мають розуміти, що військовий на час війни є недоторканим, а він повинен усвідомлювати, що репрезентує собою всю армію, і якщо зробить щось погане, то це буде клеймо на всіх військових. Але коли до наших хлопців з ампутованими кінцівками цивільні проявляють неповагу, то це недопрацювання ЗМІ та комунікаційників Міноборони. Думаю, в цьому напрямку має вестися трохи більше роботи.

- Це у Телемарафоні озвучують такі переможні меседжі, про які ви говорите, який має монополію на телебаченні…

- Як часто ви дивитеся телебачення?

- Загалом не дивлюся, але у мене профдеформація.

- Дивіться, можна навіть провести маленький соціальний експеримент і запитати людей віком до 30 років, як часто вони дивляться телевізор?

- Вони в Ютубі.

- Так, в Ютубі, Інстаграмі та інших соцмережах. Той самий Фейсбук дає можливість доносити меседжі до молодого покоління. Якщо брати статистично, я на війні бачив десь 80 відсотків саме молоді, а не віком 30-40-плюс. Кажу з власного досвіду: саме молоді люди штурмували позиції в районах моїх виконання завдань, приймали якісь агресивні рішення і в тому ж Мощуні говорили: "Або ми йдемо єб@шитися, або вони заходять в Київ!". Думаю, саме до молоді треба доносити інформацію. А людям, які вірять в те, що радянський союз був найкращим, не поясниш. Тому я і кажу, що Телемарафон і тєлік зараз взагалі нічого не вартують. Якщо правильно побудувати роботу і зробити акценти, то через ЗМІ та соцмережі можна кардинально змінити розуміння українців про те, що відбувається.

- Але у Фейсбуці теж часто несеться: зрада – перемога! Усі стають експертами в будь-яких питаннях: як воювати, евакуйовувати, які закупки робити. А ще можна побачити й такі настрої: війна не тут, а десь там.

- Будемо чесними: у нас в армії є дуже великі проблеми. Я вам скажу, хто вирішив питання переливання крові – не керівництво держави, а люди: цивільні, "Госпітальєри", військові медики, цивільні та громадські діячі, котрі хотіли змінити ситуацію. Є таке поняття волемічний коефіцієнт – те, скільки за годину залишається об’єму рідини у венах. Наприклад, волемічний коефіцієнт натрій хлору, якщо не помиляюся, 0,25. Тобто ви в людину впливаєте літр натрій хлориду, в руслі залишається 250 мілілітрів. Волемічний коефіцієнт крові – один до одного. Це дуже важливий момент, який треба враховувати при евакуації. Але дехто в нашому військовому керівництві, хто застряг у радянському союзі та мислить його категоріями, або інколи підтримує компанії, які продають цей умовний натрій хлориду, не хоче щось змінювати. У старих військових є таке сприйняття: і так працює – ну й добре! Але ж питання, як?! Якщо ми можемо зменшити рівень превентивних смертей (ті, які можна попередити), то це треба робити. Наприклад, в полку "Азов" він у 2019 році, коли я там служив, був нуль відсотків. Цю статистику вів Джедай. Ось це і є показник підготовки. Чому так було? У тому підрозділі тоді зібралися молоді люди, які розуміли: ми робимо самі для себе, бо за нас це не зробить ніхто. Тому й працювали в цьому напрямку дуже ретельно.

Вважаю, у медицині на війні є такі важливі критерії: молоді люди і високі спеціалісти. Я був на стабілізаційному пункті під Бахмутом, де до людей ставилися просто, як до м’яса в прямому значенні цього слова. А коли заїжджаєш на стабпункт 3-ї штурмової бригади, то бачиш: ці тигри роблять такі речі, що можна охрініти! На стабілізаційному пункті 5-ї штурмової бригади також молодці. Вони - в Часовому Яру, який дуже обстрілювали (і досі продовжують).

Тому, відповідаючи на ваше питання "експертності", часом люди, які мають робити реформи, не хочуть і не займаються цим, тож це лягає на плечі активістів, котрі змінюють нашу країну, реформують нашу армію та міняють наше суспільство. Так, це не завжди експерти, але якщо цього не хочуть робити "ясні чини", то робитимуть прості люди.

Іноземні в шоці від наших спеціалістів, і це вже факт, який важко заперечувати. Робота медиків на бахмутських стабілізаційних пунктах 3-ї та 5-ї окремих штурмових бригад - це гарний приклад того, як треба працювати. Такого за кордоном точно не побачиш, десь там у їхніх арміях…

- Та вони і такої війни в сучасному світі ніколи не бачили!

- Так. Це, як я казав, не Афганістан, не Ірак чи Сирія. Ми розуміємо, що воюємо із професіоналами. Треба усвідомити, що ворог не простий. Тому я і звертаюся до ЗМІ: ви маєте починати працювати агресивніше, спонукаючи цивільне населення до розуміння війни та її потреб. Бачив таку цитату: "Це не військовим потрібна машина, а вам потрібно, щоб вона у них була". Коли такими критеріями в Україні почне мислити пересічний громадянин, ми виграємо війну.

- Ви думаєте про те, коли це може статися?

- Я планую не стратегічні речі, а у форматі свого маленького підрозділу. Але я вам скажу, що згідно моїх спостережень, це станеться ще дуже не скоро. Нам зараз важко на усіх напрямках. Українські солдати показують неймовірну витримку і характер. Взяти ту ж саму операцію в Криму. росією він позиціонується як одна суцільна мілітарна база. Але група людей заходить на територію умовної військової частини ворога (окупованої), дають їм прочуханки і виходить без втрат! Просто вдумайтеся! Наші люди роблять такі речі, про які можна не тільки книжки писати, а й фільми знімати. Але людям треба доносити, що пересічному солдату тяжко. У мене особовий склад приїхав на декілька днів відпочити, поки ми готуємо транспорт. Отак постійно: тільки приїхали – вже поїхали. А ми з вами зараз бачимо (ми сидимо в парку в центрі Києва. – О.М.) багато чоловіків, які б також могли внести свій внесок у війну.

- Вони тримають "економічний фронт".

- Бл@дь! (посміхається. – О.М.). Я не знецінюю - звичайно, кожна гривня важлива. Але якщо ми говоримо саме про "економічний фронт", то йдеться про колосальні закупки на ті ж дрони. Якщо людина каже, що це – лише її податок, ніяк не коментуватиму, окрім: "Дякую вам за службу". Якщо ти живеш і думаєш, що військовий податок – це твій великий вклад в економіку країни, і ти цим виправдовуєш себе, то що ж – велике дякую! У мене є знайомі, які тримають фірми, великі підприємства, яким я у разі виникнення проблем із транспортом телефоную і розказую, що трапилося. Кажу (умовно): "Миколо Івановичу, у мене знищено весь транспорт". Питає, чи є фотки. Я скидаю. Він відповідає: "Завтра заїдеш за грошима". Приїжджаю. Кладе переді мною два мільйони готівкою й говорить: "Це тобі на тачку і забезпечення підрозділу". І ми на ці гроші закуповуємо транспорт, розхідники і таке інше, як для нашого підрозділу, так і для колег, котрі не мають такого забезпечення.

- Це реальний "економічний фронт", якщо вже говорити без стьобу.

- Саме так. Дивіться, є така штука – внутрішньокістковий доступ, який коштує 7 тисяч гривень. Вона одноразова. Це один укол в кістку. Використовується, якщо у пораненого немає вен і неможливо забезпечити внутрішньовенний доступ...

- А скільки їх має бути у медиків?

- На машину мінімум два. У мене у найкращі моменти служба нараховувала вісім машин. Порахувати загальну вартість досить легко. Але ж це тільки ця штука! А ще ж треба ШВЛи, концентратори, балонів тощо.

- Які теж є розхідником.

- От це питання забезпечення. Навіть найкраща бригада, яка супер забезпечена, в моменти виконання бойових завдань це втрачатиме. Тут теж є проблема – списання. У наших військах ще повністю невідпрацьований момент підтвердження втрат і швидкого списання.

- І тут бюрократія.

- Вона потрібна. Просто її треба довести до ідеалу. Має бути нормальний облік. Бо почнеться хаос. Тут треба навести лад.

- Наостанок поставлю вам таке питання: ви до якого моменту готові бути на цій війні?

- Знаєте, я на початку повномасштабної війни повертався в "Азов", бо там родина. Керівництво так вирішило, що ми захищали Київ. Я так думав: випустять Редіса, наших пацанів, підрозділ стане сильним, ми зберемо речі й підемо. Але зараз полонених з "Азовсталі" – десь півтори тисячі, "азовців" – більше 700. Для росіян "Азов" - це важіль тиску на Україну. Хочу, щоб всі розуміли: якби не вони, підрозділи Нацгвардії, Прикордонників, ЗСУ, поліції та інших, які були в Маріуполі, нам було б дуже тяжко. Аж до того, що це могло перекинутися на всю країну.

Відповідаючи на ваше питання, скажу так: мій підрозділ точно буде на війні до звільнення з полону останнього "азовця". А там, якщо буде робота, працюватимемо й надалі.

Ми завершуємо нашу розмову. Евер просить додати:

- Прокиньтесь! Мені (нам) страшно так само, як і вам. Нас також щоденно обстрілюють. У нас також є родини й діти, до яких ми хочемо повернутись. Ми не були народжені для війни, і не дуже хотіли брати в ній участь. Особовий склад виснажений, а забезпечення ледь-ледь вистачає.

Ставайте з нами в один ряд (долучайтеся до війська) або робіть все для того, щоб армія вистояла в цій війні. Допомагайте воїнам та тим, кому потрібна допомога. Відкиньте пусті суперечки - якщо ми програємо, то більше не буде нічого, армія ворога знищить нас та все, що в нас є, і сонце більше для нас ніколи не зійде. Сьогодні ми маємо бути в єдиному пориві, жити як один організм, ціллю якого є перемога над ворогом.

Я дякую волонтерам за ваш вклад в перемогу - без вас ми б програли! Я дякую воїнам, котрі разом з нами захищають країну на всіх фронтах! Дякую долі, що знаю вас, славетні воїни - шана всім і кожному, та вічна слава полеглим.

Слава Україні - Перемога або смерть!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Евером