Військова капеланка Катерина Семенюк: "Одна жінка з Ізюму розповідала, що було під час окупації, і казала: "Я не вірю, що таке може зробити навіть маніяк. Це робили самі демони"

Автор: Тетяна Бодня

Згадуючи перший день повномасштабного вторгнення росії, моя співрозмовниця розповідає, що народила сина буквально через пару годин після того, як росіяни запустили перші ракети. Але вже наступного дня, перебуваючи з дитиною в підвальному приміщенні лікарні, яке слугувало бомбосховищем, по телефону домовлялась про прибуття фур з гуманітарною допомогою. Так мати п’ятьох дітей спочатку стала волонтером, а згодом – долучилась до корпусу військових капеланів.

З військовою капеланкою Катериною Семенюк ми встигли поспілкуватись перед її від’їздом на Бахмутський напрямок.

"КОЛИ Я НЕ НА ФРОНТІ, ТО У ВІЙСЬКОВОМУ ШПИТАЛІ"

– Останнім часом увагу світу прикуто до подій в Ізраїлі. І деякі експерти побоюються, що події в Україні відходять, так би мовити, на другий план, що нам не будуть співпереживати, не будуть допомагати. Як, на ваш погляд, це все вплине на настрої наших бійців на фронті? Нічого не пишуть вам з цього приводу?

– Поки що нічого не пишуть. Можливо, ще почую якісь думки з цього приводу. Загалом не хотіла б коментували події на Близькому Сході, оскільки я не військовий аналітик. Одне знаю, будучи капеланом, що ми живемо в біблійні часи, і в Біблії було написано, що це станеться. Зокрема про війни йдеться в книзі "Одкровення Івана Богослова". Є теологи, експерти, які багато кажуть і пишуть про це, аналізуючи написане в Біблії. А що стосується небіблійного розуміння таких речей, я не берусь висловлюватись. Бо, повторюся, не компетентна в таких питаннях.

– Ми вже звикли до того, що на фронті воюють за Україну чимало жінок. А от жінок-капеланів досі не зустрічала, здебільшого капелани – чоловіки. Як ви стали військовим капеланом і чому зробили такий вибір?

– До повномасштабного вторгнення росії я не планувала ставати військовим капеланом. Мій чоловік – священнослужитель, він пастор протестантської церкви. Ми робили всілякі благодійні проєкти. Наприклад, я займалася школою, де діти з малозабезпечених родин могли безкоштовно вивчати англійську мову.

Та оскільки я народила в перший день війни, не могла одразу працювати і допомагати війську, то ми волонтерили. Трохи згодом почали їздити на деокуповані території, ближче до фронту. Коли говорила з хлопцями, які воюють, побачила потребу в капеланах. Дуже багато людей не розуміють капеланської служби з боку жінки, не вірять у жінку-священницю, тому я не виконую всі священнодійства, але працюю в команді капеланів. Є тіло, дух, душа – я допомагаю духу. У хлопців і дівчат є багато питань, на які вони не знаходять відповідей. Тому я просто спрямовую їхній погляд на Біблію, розмовляю з ними. Я лише з часом усвідомила, що маю стати капеланом, і вступила в корпус. Спочатку ми їздили з командою як волонтери, спілкувались, здружились. Але пізніше вималювалось, що в них є така потреба.

Я побачила, що на фронті багато жінок, а їм приділяють не так багато уваги. Всі кажуть за хлопців, а за дівчат мало. Тоді ж я побачила, що їм легше відкритись жінці-капелану.

Тому я не планувала, як і більшість українців, опановувати спеціальність, пов’язану з військом, але війна внесла корективи в наше життя, і ми там, де в нас є потреба. Я буду й надалі допомагати всім, чим можу. Якщо я можу, маючи такий інструмент як Біблія, допомогти людям, які боронять свою землю, то, звісно, я це робитиму.

– Катю, молодшого сина ви народили в перший день повномасштабного вторгнення, коли в Луцький аеропорт і довкола нього прилетіли російські ракети. Чоловік був на чергуванні в теробороні, а ви під звуки вибухів їхали до пологового сама за кермом. В одному з інтерв’ю ви розповідали, що був кесарів розтин, а потім медики мусили вас із сином спустити в підвал лікарні, який слугував бомбосховищем. Знаю, що світлина з того підвалу сколихнула чимало інтернет-користувачів з усього світу, з цього й почалося ваше волонтерство. Але чому ви все ж залишилися в Україні, а не поїхали до родичів в Америку, коли вас виписали з лікарні? Це ж страшно залишатись із немовлям і ще чотирма дітьми в країні, де йде війна.

– По-перше, я була не дуже мобільною. Ліва частина мого тіла не дуже добре працювала після операції, оскільки я була в тому бункері. Вочевидь через те, що там було дуже холодно, ліва нога не дуже добре ходила, тому я більшість часу перебувала в ліжку. Все одно я б не могла евакуюватись одразу, бо не могла ходити. До того ж, ми порадились із чоловіком і вирішили, що оскільки він священнослужитель, ми не можемо залишити людей і кудись їхати. Ми маємо допомагати. А оскільки та світлина справді облетіла якусь частину світу, мені стали писати люди з різних країн – незнайомі й друзі, а ми почали волонтерську діяльність. Тобто, я по телефону вже домовлялась про прибуття фур буквально 25 лютого.

Так, ви праві, в мене є родичі й друзі в США, і вони всі хвилювались – це природно, бо те, що відбувалося, було жахливо. Вони казали: "Давай хоча б заберемо тебе і дітей, зустрінемо вас на кордоні". Вони наполягали, але ми з чоловіком однозначно вирішили, що цього не буде, що ми будемо в Україні доти, доки можемо щось зробити для країни і наших людей.

Ми займались волонтерською діяльністю, були дуже зайняті й тому про евакуацію більше навіть не думали.

– Коли ви долучились до корпусу капеланів?

– Наша робота почалась ще 2022 року, ми їздили, як я вже казала, до бійців, до цивільного населення, яке потребувало допомоги, а взимку цього року вступили у Корпус Військових Капеланів Християнської Служби Порятунку. Це дуже великий корпус капеланів-волонтерів. Туди також входять капелани, які уклали контракт.

Там навчають, ліцензують. Нас навчили деяких речей, які нам були потрібні. Плюс це братство, це сотні капеланів-волонтерів, які їздять на передову, ризикують своїм життям. Ми з початку повномасштабного вторгнення втратили трьох капеланів.

– Ви сказали, що спілкувалися не лише з військовими, але й з цивільним населенням. З кимось із цих людей зараз підтримуєте стосунки, знаєте про подальшу долю?

– Так, я маю кілька таких історій. Наприклад, історія Оксани, яка приїхала з Маріуполя. Я можу вам дати номер телефона і ви можете її спитати, яку роль зіграли капелани в її житті. Вона зараз уже стала на ноги, має бізнес – виграла гранти і відкрила швейний цех, де відшивають плитоноски, військові рюкзаки. Вона взяла себе в руки, попри те, що її життя було зруйноване. Зараз ми друзі, але колись ми змогли їй допомогти саме як капелани. Тому це робота не тільки з військовими, а також і з цивільними, які постраждали від військової агресії.

Спочатку ми дуже багато працювали з цивільними, а зараз вже більше з військовими, які на фронті, і пораненими в шпиталях.

– Коли ви спілкувалися з цивільними людьми, вони самі до вас приходили чи ви йшли до них? Поясню, чому питаю. Знаю з розповідей прокурорів, як важко спілкуватися зі сторонніми людям, які пережили насилля, особливе сексуальне. Вони не готові цим ділитися, хоч справді потребують підтримки.

– Це правда, останнє, що спаде на думку постраждалому від насилля, – розповідати, людина хоче забути те жахіття, яке пережила. Вона заглиблюється у своє горе і живе в ньому. Але насправді потребує допомоги. Тому передусім їй треба дати зрозуміти, що є такі люди, яким можна відкритися, що вони можуть допомогти. І торік ми створили кафе, де надавали людям гуманітарну допомогу. А по п’ятницях зробили там "день гостя" й запрошували туди вимушених переселенців. З часом люди про це дізнались і розповідали про це один одному. Вони щоп’ятниці приходили в церковне кафе й знали, хто ми є. І коли ми вже здружувались, люди починали відкриватись. Тобто, ми передусім будували якісь відносини.

Якщо ж казати про виїзди на деокуповані території, то спочатку ми їздили як волонтери, і люди знали нас. А потім слово за слово, ми починали спілкуватися з людьми, й наступного разу вони нас уже чекали. А через якийсь час самі підходили, коли ми приїжджали, просили номери наших телефонів, запрошували у гості. Наприклад, в Іванківський район на Київщині після деокупації волонтери привозили чимало гуманітарки: одяг, продукти і т. ін. Але ми розуміли, що людям треба не лише допомога усіма цими речами, вони потребували і моральної підтримки. Тому їздили до них, щоб поспілкуватись. І так не лише там. Ми, наприклад, досі переписуємось із жінкою, брата якої росіяни вбили в Бучі. Ми познайомились у Луцьку, коли ця сім’я приїхала туди після пережитого.

– Як часто ви їздите на передову?

– Ми ж не просто їздимо як фізособи, ми приїжджаємо туди як капелани і працюємо з людьми. Тому ми заздалегідь знайомимося з керівництвом, з’ясовуємо, чи є там штатний капелан, можливо, ми там не потрібні. Бо є дуже багато класних штатних капеланів, які свою роботу виконують дуже добре. Але ж армія велика, і чим більше буде капеланів, тим краще.

Ми могли б їздити до військових щодня, бо є чимало людей на лінії фронту, які на нас чекають. Це люди, які розуміють силу капеланства, – комбати, комбриги, командири різних підрозділів. Капелани допомагають підтримати дух воїнам, тому вони дуже люблять, коли ми приїжджаємо. Принаймні ті, з якими ми працюємо.

Але так як я мама п’ятьох дітей, троє з яких – школярі, а один тільки нещодавно навчився ходити, то особисто я їжджу не частіше як раз на місяць. Зараз буду на Бахмутському напрямку. Тобто я місяць вдома, а потім тиждень на ротації. Так ми домовилися з чоловіком.

А коли я не на фронті, то у військовому шпиталі. Я працюю там не лише з бійцями, а й з медперсоналом, бо вони також потребують допомоги капеланів. Бо те, що вони переживають, називається вторинною травмою. Тобто, коли вони не є жертвою військової агресії чи свідком, але також знають про звірства і також травмовані агресією.

Припустимо, молоді медсестрички, які шоковані тим, що бачать і чують. Вони, звісно, тримаються, але в них теж є духовні питання: "А де був Бог, коли це все починалось? Чи може Бог простити людину, яка стільки знищила ворога? Написано ж "не вбий". Тобто у них є багато різних питань, і ми з ними також працюємо.

Тому я їжджу раз на місяць, а наша команда на фронті частіше. Ми, до речі, ніколи не їздимо по одному, завжди в команді. Це має бути як мінімум двоє капеланів.

– З якими потребами звертаються бійці? Чи просять про допомогу родини військових?

– Родинам військових, як правило, радять знайомі або родичі, які про нас знають. Бо людина, яка страждає від насилля, часто не може усвідомити, що вона жертва і що їй потрібна допомога. Наприклад, до мене звернулась жінка, яка розповіла, що наслідком війни в чоловіка сусідки є певні прояви агресії. Вона нас уже сконтактувала з цією жінкою, ми працюємо з родиною. Я запитувала, чи були у них якісь проблеми до того, як чоловік пішов на фронт, і вона сказала, що нічого такого не було. Вони були хорошою парою, любили діток, один одного. А зараз він прийшов із фронту і йому важко. Вона каже, що не знає, як йому допомогти, думає, що провокує якісь такі прояви. Я їй пояснюю, що ні вона, ні він у цьому не винні, що це наслідок війни, з яким треба працювати.

– Але ж у таких випадках люди, певно, потребують не лише духовної підтримки, а й професійної допомоги психолога. Ви радите звернутись до психологів?

– Так. Але я відпрацюю як капелан, бо в жінки були питання з духовної сторони.

ОДИН ДЕСАНТНИК-ШТУРМОВИК СКАЗАВ МЕНІ: "ЩОБ ЗНАЙТИ БОГА, МЕНІ ТРЕБА БУЛО СПУСТИТИСЯ В ПЕКЛО"

– Коли спілкуєтеся з бійцями на передовій, не відчуває агресії на свою адресу? Мовляв, чого лізете зі своїми розмовами чи порадами?

– По-перше, солдат у частині більш упорядкований. І тому менше речей собі дозволяє психологічно. Друге – ми ніколи не ліземо з порадами першими і ніколи не починаємо працювати з бійцями без їхнього дозволу. Тому агресії ми не бачили. Але були випадки, коли з якихось слів ми могли припустити, що людина не налаштована на спілкування. Наприклад, солдат каже: "Я не віруючий, я – атеїст". Хоч потім виявилось, що ніякий він не атеїст. Він просто про це ніколи не замислювався, тому його дуже дратує, коли хтось зачіпає цю тему. Тільки тому, що вона для нього невідома. І ми йому це пояснили.

А буває таке, що ми спілкуємося десь пів години, і люди навіть не знають, що ми капелани. А потім ми починаємо казати про духовну частину, і тільки тоді вони дізнаються. Бо насамперед ми маємо бути людьми. І якщо вони бачать, що ти нормальна людина, що відштовхується від розуміння того, що хочеш бути поруч, підтримати, вони не можуть на тебе агресивно реагувати.

Та були випадки, коли було видно, що боєць ставиться негативно, ставить питання зі скепсисом. Але я не дуже образлива, як і всі, хто в команді. Якщо у нас є біблійна відповідь, ми даємо. Якщо не маємо, кажемо: "Дайте трохи часу, подумаємо і повернемося з відповіддю наступного дня". Ми не позиціонуємо себе як всезнайки. Це теж дуже важливо. Люди не люблять тих, хто видає себе за всезнайок. Ми не всезнайки.

– Вам не кажуть чогось на кшталт: "Якби був Бог, він би такого не допустив"?

– Дуже часто. Якщо людина ставить це питання, мені це вже щось говорить про неї. Принаймні, що вона замислюється над тим, що відбувається. Ми ж розуміємо, що на нас напало саме зло. Люди, які ґвалтують дітей, – це не просто маніяки, це люди, якими керує нечиста сила. Всі ті злочини, які вони вчиняли, – це ж непоодинокі випадки. Людина навіть із перевернутою психікою не здатна робити таких речей.

Я говорила з однією жінкою з Ізюму, вона розповідала, що було під час окупації, і казала: "Я не вірю, що таке може зробити навіть маніяк. Це робили самі демони".

У неї була вторинна травма, але вона пояснювала, що не може ні жити нормально, ні працювати. Тому я порадила їй звернутись до психолога, їй потрібна була терапія.

– А як ви відповідає на питання про те, де ж був Бог, коли росіяни вчиняли всі ці звірства?

– Це зробив не Бог. Це зробили ті, хто був настільки далеким від біблійного розуміння людяності, що так далеко зайшли. Гріх зайшов настільки далеко, до такого абсурду, що навіть психологія не може пояснити подібні речі, ніяка наука не може пояснити цього.

Тому люди, які ставлять мені такі питання, здебільшого не очікують конкретної відповіді. Вони просто хочуть комусь висловити своє обурення. І часто цю роль виконують капелани.

Наприклад, є люди, які ніколи не були на деокупованих чи прифронтових територіях. Але вони настільки "пошкоджені", у них ПТСР тільки тому, що вони "не вилазять" з новин. Я їм раджу: "Вам не потрібен такий потік інформації, тому що ви вже не вигрібаєте". Вони шукають об’єкт, на який можуть вилити свій негатив, агресію. Дуже часто капелани – ідеальна жертва для них.

Чомусь люди думають, що капелан має відповіді на все. Капелан – це така сама людина, яка проте читає Біблію. І вона дивиться на події через призму Біблії. Вона не має відповідей на все.

Це стереотип: "А, ти капелан! То давай говори від імені Бога!". Ми ж не говоримо від імені Бога. Розумієте?

І коли мені ставлять питання, про яке ви сказали, я у відповідь питаю людину: "А ти звертався з ним до Бога?". На що чую: "В сенсі? Бог не може говорити". Тоді пояснюю: "Слово Боже – це і є слово Бога для людини. Читай Біблію. Бо я не дам тобі відповіді. Твої питання стосуються твоєї духовної частини". Можливо, люди ще не відкривали дверей для розвитку свого духу.

Я зустрічаю багато людей, які не замислювались над духовним до повномасштабного вторгнення.

– Тепер замислюються?

– Здебільшого так. І ми кажемо людям про те, що якщо їм важко читати Біблію, то вони можуть послухати. Зараз є великий проєкт – це аудіо-Біблія. І капелани з різних корпусів привозять бійцям такі аудіо-Біблії. Вони українською мовою. Воїн вмикає, там є псалми. Цар Давид, який написав більшість псалмів із Книги псалмів, був воїном. І в нього був серйозний ПТСР. Він бачив криваві бої і дуже багато звертався до Бога з питаннями. І в псалмах це описано. Кажу людині: "А чого ти не почитаєш псалми? Їх було написано воїном. І війни там були дуже криваві, дуже графічні. Коли ти бачиш ворога очі в очі. І тоді люди звертались до Бога з тими самими питаннями. Прочитай, може, ти знайдеш відповіді на свої".

– Були ситуації, коли в шпиталях люди після важких поранень, втрати кінцівок казали вам, що більше не хочуть жити? Питали: "А чому саме я?"

– По-перше, ми визначаємо, чи людина потребує психологічну терапію, бо вони багато чого бачили і їм треба виговоритись. Тому ми слухаємо і не ліземо з відповідями одразу. Капеланство відрізняється від психології. Бо психологи мають відповіді на більшість питань, а капелани спрямовують людину туди, де вона може отримати мир у серці.

Один раз я зустрічалась із хлопцем, який питав: "А чому саме я?". Але решта знає, чому саме вони. Вони зробили свій вибір – захищати країну від того зла, яке прийшло її знищити. І вони продовжують жити, щоб боротися за неї.

– Вам часто пишуть повідомлення з передової?

– Пишуть. Наприклад, "Моліться, ми йдемо на завдання" або "Моліться, нас криють артилерією". А потім надсилають відео нашій команді, де кажуть: "Ви молились – ми вдячні. Там нереально було вижити, нас Бог врятував. У нас розгромили все". Це дуже підбадьорює.

Ми роздаємо молитовники, які друкуємо на пластикових картках. З одного боку надруковано псалом. Наприклад, 91-й. Автор цього псалма просить у Бога, щоб він його врятував. З іншого боку – молитва. Ніхто від них не відмовляється.

У нас був випадок, коли до нас звернувся військовий, який знайшов нас за QR-кодом (ми маленькі залишаємо). Він прийшов у наш офіс і каже: "Слухайте, нас крило декілька днів. І ми головою вниз лежали в окопах, і вголос читали псалом. І я пообіцяв, що якщо виживу, то приїду до вас і подякую за ці молитовники".

– Певно, я – та сама атеїстка, з якими ви час від часу зустрічаєтесь на фронті. Та спілкуючись із військовими, чула не одну історію про те, що хтось їх вимолив.

– Капелани – це люди, які не звертають уваги на те, як ми можемо їм допомогти, а беремо і спрямовуємо їхню увагу безпосередньо на Бога, на Біблію. Ми не інстанція, яка їх лікує, на відміну від тих самих психологів. Капелан не може сказати: "Я тобі допоможу. Він може сказати: "Тобі допоможе Бог. А ми ті, хто може тобі щось підказати відповідно до Біблії".

Якось один десантник-штурмовик сказав мені: "Щоб знайти Бога, мені треба було спустися в пекло". Він за віком як моя донька, називає мене смішно: "Мамо". Такий бородатий, брутальний дядько (посміхається, – авт.).

– Капелани мають володіти навичками поводження зі зброєю, оскільки в зоні бойових дій може статися все, що завгодно?

– Ми тренуємо наших капеланів, вони мають знати базовий такмед. Щоб ми хлопців не обтяжували в разі чого, а ще й допомогли їм.

Як летить міна – ми знаємо суто з досвіду. На передку швидко вчишся.

Щодо зброї, то за положенням про капеланство вона нам не надається. Ми не озброєні. Та чи маю я право знати, як із нею поводитись? Звісно. Я маю право ходити на полігон.

Скажу вам так: якщо мені треба буде захистити себе чи людей, які поруч, я знаю, як це зробити.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"