Заступник комвзводу штурмового полку "Цунамі" ОШБр НПУ "Лють" Роман: "Ми люди, нам страшно. Але завдання реально виконувати, якщо правильно все робити"

Автор: Віолетта Кіртока

Цей боєць родом із Золотого, яке з 2022 року перебуває в окупації, брав участь у зачистці Кліщіївки під Бахмутом – зокрема і в останній, коли це селище повернулося під контроль України.

Фото: Роман Ніколаєв

Скільки мужності треба мати, щоб іти на штурм. Як це відбувається? Що говорять перед тим і під час виконання завдання? Хто стає штурмовиком? Останні тижні все більше обговорюються саме ці питання, бо наші бійці з різних підрозділів штурмують окуповані селища і містечка, просуваючись уперед. Пів року тому по всій країні активно набирали добровольців у підрозділи "Гвардії наступу". Зараз ми бачимо ці бригади по всій лінії фронту.

Нам вдалося поговорити з одним зі штурмовиків. Роман поки не показує своє обличчя і не називає прізвище – він родом з Луганщини, із Золотого. І рідні залишаються там… За їхню безпеку він і переживає. І все робить, щоб якнайшвидше повернутися до них.

"МИ НЕ ВОЮЄМО КІЛЬКІСТЮ, ЯК ВОРОГ. МИ ВОЮЄМО ЯКІСТЮ"

- Чесно скажу, ми не думали, що будемо виконувати прямо такі завдання – штурмові, але готувалися до цього. І наші хлопці були готові виконувати ці завдання. Спочатку було тяжко, тому що багато хто з цивільного життя прийшов у нашу бригаду. Багато хто з поліцейських виявив бажання служити саме в полку Національної поліції, визволяти свою землю. Є й ті, хто мав бойовий досвід.

- Є точна дата визволення Кліщіївки?

- Там досі йдуть бої, ворог намагається атакувати наші оборонні позиції. Але ми тримаємося, ЗСУ тримаються. Крайній наш штурм останніх будинків Кліщіївки, де ще був ворог, стався в 20-х числах серпня. Ворог дуже тримався за це село. Ми пропонували здаватися, але ворог тримався до кінця. Ми заходили, штурмували і займали оборону.

За останні два будинки росіяни трималися відчайдушно, і навіть намагались штурмувати наші позиції. Того дня, коли ми зачистили ці будинки, на контрнаступ противник відправив близько 65 бійців, але у них нічого не вийшло. Вони були демотивовані, просто йшли і стріляли. Після того відбулася наша штурмова дія. Ми не воюємо кількістю – ми воюємо якістю наших бійців. Ми мотивовані, добре підготовані, у нас гарна зброя. Наша артилерія працює якісніше, ніж їхня – у них артилерії багато, але вона б’є хаотично, неточно. Вони б’ють навіть по своїх позиціях. Не жаліють своїх бійців. Їхні бійці… Я не бачу в них бійців, це просто люди, яких послали на вірну смерть незрозуміло для чого.

- Скільки разів ви особисто заходили в Кліщіївку, і як відбуваються власне штурмові дії?

- Спочатку наші командири разом з розвідниками обговорюють дії, які ми маємо виконати. Дивимося карти, плани, виявляємо слабкі позиції ворога, де ми можемо зайти, закріпитися. Найголовніше – знайти місце, де ми можемо сховатися від ворожої артилерії. Після цього я формую штурмову групу з бійців, готуємо екіпірування, боєприпаси, карти та виходимо на штурмові дії. Працюємо разом із ЗСУ. Разом з нами працює 80-та бригада. Вони нас перезакріплювали в обороні, а ми проводили штурм. Я виходжу з командиром оборони, проводжу дорозвідку, дивимося слабкі позиції: де потрібно, щоб відпрацювала артилерія, міномети. Після цього даю кожному своєму бійцю план-завдання, що він повинен виконувати під час штурму. Після цього штаб ще раз проводить аеророзвідку, і тоді дається команда на штурм. Добре, коли ворог починає відступати, бігти. Але буває, що він "кусається" до кінця на своїх позиціях. Тоді ми його знешкоджуємо і закріплюємося на цих позиціях.

- Скільки штурмів у Кліщіївці було особисто у вас, у вашої групи?

- Три бойові штурми. Перший був на початку, коли ми тільки заходили в Кліщіївку і займали позиції. Це був перший досвід. І це було найбільш страшно. А потім, завдяки досвіду, навичкам, яких я набув у ЗСУ, в поліції… Це робота. Так, ми люди, нам страшно. Але такі завдання реально виконувати, якщо правильно все робити.

- Усі три ваші штурми були успішними? Ви брали позиції?

- Так, ми забирали позиції противника. Були і "трьохсоті" у нас, але ми відступали, перегруповувалися, добивали противника і знову заходили на його позиції. Ще раз скажу: ми дуже якісно працюємо, не так, як ворог. Видно, що у ворога немає підготовки.

- Ви знаєте, які підрозділи стоять проти вас?

- Це були десантники. Полк – номер не скажу, якийсь "гвардєйский".

- Але ж десантники мають бути підготовані.

- Ми і думали, що вони досвідчені. Але вони застосовували тактику ще радянської армії.

- Що саме було у вашій підготовці такого, що дає впевненість у своїх силах?

- Як казав мій інструктор: власний піт береже нашу кров. Ми тренувалися дуже багато, стріляли, займалися тактикою бою, коли дві людини можуть знищити цілий десяток непідготованих людей. Що мені подобається в "Люті": у нас підготовка йде одразу зі зброєю. Ще у поліцейському підрозділі, де я служив, ми вчилися, як захищати громадян, знешкоджувати тільки злочинця, щоб зберегти життя заручнику. Тому в мене в принципі було розуміння, як поводитися зі зброєю. Ми тренувалися використовувати зброю з таких положень, де звичайна людина не може цього зробити: з лівого плеча, з правого плеча, лежачи – з таких незручних позицій ми можемо виконувати завдання.

- Під час тренувань хтось жалівся: ну, все, годі…?

- Звичайно. Фізично це важко. Для штурмовика це найголовніше – фізичні можливості, бо ми багато бігаємо, несемо на собі для штурму багато боєприпасів. Відпрацьовується поведінка з гранатами, ручними протитанковими гранатами. І це дає результати: один з наших підрозділів знищив дві БМП противника.

- Було таке, що після першого штурму ви казали тим, хто жалівся під час тренувань: "Ну от тепер розумієш, навіщо потрібні були всі зусилля?"

- Після не першого, а другого штурму мої хлопці сказали: дуже добре, що ми займалися своєю фізичною підготовкою. Навіть коли у нас відпочинок, передислокація, ми проводимо тренування. Щодня займаємося, бігаємо. Маємо бути у формі, щоб, коли надійде команда "До штурму", ми були готові.

- Про Кліщіївку почали говорити, коли Бахмут ще був наш. За це село билися і минулої осені. Чому ця Кліщіївка настільки важлива?

- Кліщіївка розташована на висоті. І це прямий підступ до Бахмуту. Ми можемо там виставити нашу зброю, артилерію – і вона буде діставати до вулиць міста, до тих позицій ворога, куди раніше ми не діставали. Ми зможемо нищити ті позиції ворога, звідки вони нищать нашу техніку, наших штурмовиків, які підходять. Для цього і потрібні Кліщіївка і Андріївка. Та й в принципі – це наша земля, яку потрібно звільнити.

- Ви сказали, що під час третього штурму під контролем ворога залишалися два будинки. Це дійсно будинки? На знімках з тих місць немає жодної цілої будівлі.

- Там справді нічого не лишилося, тому що і ми штурмували, і ворог штурмував. Там всюди прилітають снаряди мінометів, артилерії, танків. Там немає живого місця. Це одне слово "будинок", а насправді – тільки маленьке укриття, і все. Села вже не існує.

І це дуже боляче, що все знищено. Наша країна розвивала мій край. А зараз прийшов ворог і просто знищив усе. Він говорить, що звільняє – нічого подібного. У нас все було добре. Я працював, мої близькі люди теж працювали, були щасливі. А зараз нема щастя. Все знищено, немає комунікацій, електроенергії, води. Я страшенно хочу повернути своє місто, де я народився, щоб все було, як раніше, при Україні.

"СІМ МІСЯЦІВ МИ ТРИМАЛИ ОБОРОНУ ЛУГАНЩИНИ"

- Чим ви займалися до 2016 року в Золотому?

- Я навчався в гірничому технікумі, думав, що буду працювати гірничим ряувальником на вугільних шахтах. Але почалося вторгнення у 2014 році. В 2016 я пішов до лав ЗСУ, пройшов там службу, служив за контрактом, також тримав оборону у своєму краю – в Лисичанську, Сєверодонецьку. Після того у 2018 році пішов до лав Нацполіції України.

- Чому не залишилися в армії, а пішли до поліції?

- Це була моя дитяча мрія – служити в поліцейському спецпідрозділі, захищати мирне населення, боротися зі злочинцями. І вона здійснилася. Я дуже радий, що служив у такому підрозділі. Було дуже складно в нього потрапити, та я пройшов відбір.

- Очікували, що війна активізується? Ще й так?

- Ми чекали… Напередодні повномасштабного вторгнення були провокації противника з боку так званої "ЛНР". У лютому 2022 року ми були, як говориться, на підвищеному контролі, чекали, що ворог наступатиме. Те, що було, не було миром. Рано чи пізно вони б почали йти далі. У двадцятих числах лютого були провокації з боку Луганська, вони почали стріляти, обстрілювали місто Щастя, і ми думали: почалося. А коли ми були на базі дислокації, о п’ятій ранку 24 лютого нам сказали, що почалася війна. І ми стали на оборону наших міст – Сєверодонецька, Лисичанська, Рубіжного. Виконували там завдання з оборони, допомагали мирному населенню евакуюватися. Також патрулювали, виявляли диверсійно-розвідувальні групи.

- Вони вже заходили?

- Ще й багато: відмічали локації, наводили артилерію, літаки. Тоді почали бомбити ракетами. Ми знешкоджували тих агентів, ДРГ. Коли вже заїхала їхня армія по всій Україні, просувалася до Києва, Харкова, ми стали до оборони і готові були давати відсіч. Ми тримали оборону на Луганщині сім місяців. Чесно кажучи, не очікували нападу з Білорусі, що росіяни підуть на Київ. Ми розуміли, що треба, щоб вистояла столиця, щоб втримати всю країну. Але саме я залишався на своїй батьківщині.

- На цей момент Луганська область майже повністю окупована...

- Залишилося десь два відсотки Луганської області не окуповані, вся інша територія в окупації. Коли ми боронили Лисичанськ і вже стискалося кільце, нам надійшла команда відходити до Бахмуту. Ми відійшли. Я розумів, що втратив свою область на деякий час. Але впевнений, що ми зможемо відвоювати мою Луганщину. Ми йдемо, штурмуємо, рухаємося… Я дуже радий, що створили штурмову бригаду Нацполіції. Казали, що поліція не воює, але вона – на фронті, багато хлопців служать і будуть служити в цьому підрозділі.

- Як формувалася "Лють"? І як ви вирішили, що підете саме в цей підрозділ?

- Рано чи пізно мала з’явитися така бригада. Поліція повинна була виконувати нарівні з військовими ті завдання, які ми зараз виконуємо. Тому що серед поліцейських багато хлопців, які служили в спецпідрозділах, у тому ж КОРДі, поліції особливого призначення, добробатах поліції, вони вміють виконувати завдання на одному рівні з професійними військовими Нацгвардії, ЗСУ, десантних військ. Потрібен був тільки час. І в лютому 2023 року наша бригада почала формуватися. Я одразу вирішив, що піду в неї, тому ще не міг сидіти на місці, коли моя домівка, батьківщина під окупацією, – я мушу її звільняти. У Золотому в мене минуло дитинство, все життя. Я там навчався, працював. Вони думають, що це їхня земля – це неправда, це наша земля. Я дуже хочу повернутися додому, для цього я тут, у цій бригаді, щоб звільнити свою домівку.

- Ваш будинок цілий?

- Влітку 2022 року стався приліт двох снарядів, будинок знищено…

"МИ – НЕ ГАРМАТНЕ М’ЯСО"

- У "Лють" прийшло багато тих, хто не мав військового досвіду?

- Так, у бригаду залучались цивільні люди, які вирішили воювати. Наша бригада на одному рівні з побратимами з "Гвардії наступу". У нас таке саме якісне екіпірування, професійна підготовка, та такі ж завдання – деокупація України.

- Але ж цивільні не завжди розуміють, куди вони потраплять, що тут буде настільки жорстко. Працює не тільки артилерія, літають літаки, падають бомби… Одна річ – уявляти собі війну і зовсім інша – йти в реальний штурм. У вас ніхто не дав слабину, не сказав: "Я не готовий"? Чи дивувалися цивільні тому, що змогли стати штурмовиками за недовгий період підготовки?

- Все залежить від психологічної налаштованості бійця. Від командирів – як вони себе будуть поводити в різних обставинах. Бійця можна навчити навичок стріляти. Але одне – коли ти стріляєш по мішені, а по тобі не стріляють. А коли ти йдеш і стріляєш у живу людину, і вона по тобі стріляє… Для цього боєць має перейти психологічний бар’єр. Також він має чимось мотивуватися – що він кращий за свого противника, що може його знищити, взяти в полон. Не можна передбачити, як поведе себе боєць під час реального бою. Це робота командирів штурмових груп. Важливо постійно спілкуватися з бійцями, обговорювати, як будемо штурмувати, кожен знає, куди йому йти, що робити. Це стає запорукою успішних дій.

- Ви обговорюєте і те, що хтось із них може загинути, зазнати поранення? От що ви говорили своїм бійцям перед першим штурмом?

- У перший штурм ми йшли… Моя група вже бувала в різних ситуаціях, але в ній були й молоді хлопці без досвіду. Коли вони йдуть з більш досвідченими бійцями, особливо з командирами, то почувають себе впевненіше, вірять, що виживуть, що зможуть штурмувати позиції, зайняти оборону. Ми підтримуємо один одного: "Зараз штурманемо, закріпимося – і назад. Нічого складного"… Головне, що сюди всі прийшли з власної волі, ніхто нікого сюди не гнав.

- Коли повертаєтеся після штурму, що перше робите – падаєте спати?

- Ні, перше – це поїсти… Потім обговорюємо, як пройшов штурм, що всі вийшли, все добре. Посміємося, згадаємо якісь моменти. А тоді так, спати.

Противник може сидіти тижнями на позиції, і йому нічого не підвозять, що страшенно демотивує. Це дуже тяжко, коли ти перебуваєш в окопах добу, другу, третю, по тобі нескінченно б’ють. Психіка не витримує, людині стає байдуже, вона відчуває себе потенціальним "двохсотим". У нас цього немає. Ми йдемо за стандартами НАТО: заходимо, виконуємо завдання – і виходимо. Бувають такі моменти, коли не можемо виконати завдання, не можемо закріпитися – тоді відходимо. Ми – не гарматне м’ясо! Провели розвідку боєм, промацали, помітили, де у них укріплені райони, наприклад, стоїть танчик, куди ми не можемо підійти. Викликаємо артилерію, ПТУР – знищуємо і намагаємося знову зайти.

- Яка риса важлива для штурмовика?

- Для мене – холоднокровність. Не можна йти зухвало: вперед, за орденами і медалями! Треба все ретельно планувати, холоднокровно йти та зачищати позиції. Тоді є результат.

- Коли побратими їдуть у відпустку додому, ви що відчуваєте, адже ваша домівка в окупації? Куди ви їдете у відпустку?

- Завдяки "Люті" я знайшов сім’ю – в полку "Цунамі" я познайомився з дівчиною… За пів року вирішили одружитися. Моя кохана – одеситка. Тож тепер їжджу у відпустки в Одесу. Це місто часто обстрілюють, як і інші міста країни. І я все роблю, щоб це колись закінчилося.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ

Відео надане пресслужбою бригади "Лють"