Нацгвардієць, позивний Бона: "У Серебрянському лісі росіяни скидали на наші позиції з дронів сльозогінний газ в аерозолях, з яких він розпилювався"
Нацгвардієць позивний Бона прийшов у військкомат в перший же день повномасштабного наступу росії. І навіть, коли дізнався, що військкомат евакуйовують, а його ніхто не зможе прийняти, не здався – пішов туди і наступного дня. Завдяки цій наполегливості і потрапив в одну з частин Нацгвардії. Починав з кулеметника, працював у складі ДРГ на Харківщині, потім брав активну участь у контрнаступі. Згодом отримав кулю снайпера у Серебрянському лісі та дивом лишився живим.
Ми говорили з командиром взводу 5 Слобожанської бригади Національної гвардії України по бої в цьому лісі і його важливість, про застосування ворогом хімічних речовин і зміну тактики, а також про те, від чого залежить успіх у контрнаступі.
– Олексію, знаю, що ви маєте військову освіту – у вас за плечами ліцей з посиленою фізично-військовою підготовкою, як кадетський корпус і військова кафедра. А яку саме спеціальність ви отримали на військовій кафедрі? Згодилась вона після повномасштабного вторгнення рф?
– На військовій кафедрі я отримав спеціальність "фахівець радіаційного, хімічного, біологічного захисту". Але, дай Бог, щоб вона мені не згодилась. Хоч у нинішніх реаліях отримані там знання точно зайвими не будуть. Бо навіть під час останнього бойового виїзду у Серебрянський ліс, коли на нас скидали з дронів різні хімічні речовини, вони, на жаль, знадобились. Та якщо це сльозогінний газ, то це ще куди не йшло, а якщо скинуть зарин, зоман чи якість інші речовини, які потребуватимуть швидкої евакуації, будуть заражати землю, зброю, техніку, то це вже буде, м’яко кажучи, не дуже приємна мить. Плюс це все порушує підписані колись давним-давно країнами СНД й НАТО конвенції.
– А що росіяни застосовували тоді в Серебрянському лісі?
– У Серебрянському лісі росіяни скидали на наші позиції з дронів сльозогінний газ в аерозолях, з яких він розпилювався. Якщо бачили димові гранати, то приблизно можете собі уявити, як це. Тому так важливо мати протигази і вміти швидко їх надівати. Бо поки відкашляєшся і попротираєш очі, тебе вже візьмуть у полон. Війна постійно змінюється. Навіть якщо порівнювати з тією, яка була на початку вторгнення, зараз вона вже інша. Бо засоби її ведення постійно модернізуються. Більше дронів, більше мін, більше якихось приколів. Нові штурми, нова тактика, зокрема і з застосуванням сльозогінного газу. Можна, звісно, казати, що вони тупі. Та якщо й тупі, то вже трохи навчились воювати. Ми теж розвиваємось, вчимося. Війна з кожним новим періодом потребує нових знань.
– А газ застосовують саме перед штурмом?
– Так. Вони раз спробували, подивились, як на це зреагували хлопці, чи наділи вони засоби індивідуального захисту. Якщо починалася паніка, то тоді росіяни намагалися штурмувати позиції.
– Слухайте, але ж це треба дуже близько підійти, щоб побачити, що газ спрацював і як на нього реагують. Це ж неможливо зробити непомітно.
– Так, але це ж ліс. Дерев багато, можна пробувати підповзти. Починають стріляти, дивляться, чи відповідають. Методом спроб і помилок.
– У вас як було? Пробували теж штурмувати?
– Кілька спроб штурмів ми відбили, більше нас ніхто не чіпав. У нас не стояла задача штурмувати, ми були націлені на оборону, і її тримали. На всіх позиціях, які нам сказали обороняти, ми штурми витримували і не залишали позицій.
– Вас із цього лісу якраз вивели перед ротацією в Харків?
– Так, ми пів року тримали цей напрямок.
– Чому цей ліс настільки важливий?
– Коли мене прикомандирували ще до 4-го батальйону, ми були одними з перших, хто увійшов у цей ліс. На цю мить я вважаю, що цей ліс не дуже важливий як стратегічний об’єкт, але якщо його віддати і лінія фронту посунеться, росіяни почнуть обстрілювати близькі до нього населені пункти. Той самий Лиман, Білогорівку. Тобто, звідки не очікували, знову почне сипати арта. Тому не бажано якісь позиції залишати, якщо фронт уже був стабільним. Покидати, я вважаю, потрібно лише в тому разі, якщо зробили якусь лінію оборони, де можна чи сидіти під обстрілами, чи інтенсивно вести вогонь. Тобто, укріпити, все помінувати. А так бездумно залишати фронт немає сенсу. Поки окопаєтесь, якісь ресурси підвезуться – на все це потрібен час. А воно все прострілюється. Навіть якби ми відійшли на п’ять кілометрів, то й туди долітає. Тому там зараз відступати точно немає сенсу.
Окрім того, якщо відступати, то завжди страждають суміжні підрозділи, які стоять на флангах. Тому важливо весь фронт тримати по тій лінії, яка тримається.
Щодо Серебрянського лісу, то тієї миті, коли ми туди заходили, могли відрізати орків лісом до боліт і перекрити всі бетонні траси. Й узяти Білогорівку. Та нам трохи забракло ресурсів – людей і техніки. Зараз ситуація вже трохи покращилась, але, знову ж таки, фронт довго простояв, і росіяни багато окопів понаривали, міни встигли встановити. Тому фронт із кожним днем стає все тяжче і тяжче посунути.
Важливе це направлення також тому, що Кремінна–Сватове – це гарна розв’язка на Куп’янський напрямок. Якби ми взяли Кремінну, Сватове, я думаю, що Куп’янськ уже б точно вони не обстрілювали. І фронт би посунувся, думаю, дуже сильно.
Але там усе непросто. Болота, ліс. У лісі дистанція зменшується. Що ми можемо підповзти дуже близенько і штурманути, що вони можуть.
І Лиманський, Куп’янський напрямки – з найгарячіших на фронті.
Та й ліс непростий. Багато хлопців, які воювали на різних напрямках, казали нам: "Ми б ще раз на Бахмут поїхали, чим у цьому лісі воювати".
– У лісі важче воювати, ніж у місті?
– Усюди важко воювати. Багато чого залежить від укриттів. У місті став за якусь багатоповерхівку чи спустився в якийсь підвал. А в лісі поки ти сам не викопаєш, нічого в тебе не буде. Всюди купа мін, осколків. Десь у дерево біля тебе зверху поцілило – і осколки вже летять, і можуть перпендикулярно в голову залетіти.
– Мені розповідав командир однієї з рот, що вони утримували позицію біля Майорська, й там артилерія позрізала дерева до пеньків.
– Лінія зіткнення вся така, все там зрізано до пеньків, дерев немає. З одного боку, це плюс, що нашим все видно, з іншого – раніше ворожі дрони нас так не бачили, як зараз. Бо хоч трохи гілля й листя зверху прикривало.
– А коли ви були в Серебрянському лісі, росіяни вже не застосовували тактики штурмів, під час яких людьми буквально засипають позиції?
– У них уже інша тактика. Вони розбирають позицію в нуль. І якщо в тебе там були ростові окопи, то вони там стають по щиколотку. Тільки після цього заходять на цю позицію.
Таких тупих штурмів, як були раніше, нині, хай як дивно, але немає. Зараз вони навчились трохи воювати.
– Воює переважно молодь чи буває по-різному?
– З останніх, кого ми бачили, були молоді хлопці.
– Мобілізовані чи кадрові військові?
– Не сказав би, що останні профі. А загалом буває хвилями. Наприклад, є просто копачі, які тікатимуть при першому ж штурмі. А коли спостерігаєш за ворогом за допомогою дрона й бачиш, що є якесь скупчення, то вже розумієш, що підтягуються резерви і можливий штурм. У них теж є штурмові підрозділи й ті, які тримають оборону. З того, що ми бачили, то ті, хто копає, на штурми в них не ходять.
– Цей ліс був серед захоплених територій, коли ви з хлопцями туди заходили?
– Після звільнення Лимана ми заходили одними з перших у цей ліс. Проходили тоді щоденно по десять-п'ятнадцять кілометрів. Тоді орки ще не розуміли, що ми вже є в тому лісі. Дізнались, коли ми вже їх почали штурмувати і відбивати їхні позиції.
– Тобто, ви заходили на територію, де могли стояти розтяжки, закладено міни?
– Так, звісно, все було: і розтяжки, й заміновано. Ми зупинились, коли наші хлопці наступили на прикопані міни-пелюстки. Один втратив кінцівку, другий боєць підбіг йому допомогти і також втратив кінцівку. Тоді ми зрозуміли, що пішли мінні поля, й почали окопувати лінію оборони.
– Ви теж дістали порання в цьому лісі?
– Так, це був снайпер. Ми стріляли по одній з кулеметних точок на позиції орків. Думаю, подивлюсь: лізуть вони чи ні. Тільки-но визирнув з біноклем, куля пролетіла через бінокль, великий палець на руці і потрапила в шию.
– Наслідків немає, все зажило?
– Так, усе добре.
– Олексію, знаю, що зараз на фронті й ваші рідні – батько і брат. Ви всі пішли разом воювати з початком лютневого вторгнення?
– Брат уже тоді служив. Коли почалось повномасштабне вторгнення, я пішов воювати, а згодом і батько.
– Батько теж мав військову спеціальність?
– Ні, батько не мав. Він пішов як солдат.
– Батьки потрапили під окупацію на Чернігівщині?
– Так. Пощастило, що вона була недовгою і без серйозних наслідків.
– Ви коли пішли у військкомат?
– Одразу в перший день, але військкомат евакуювався, тому не потрапив туди. Прийшов наступного дня, там якийсь дядько стояв під військкоматом і каже, що є набір у військову частину Нацгвардії. Питає: "Підете, хлопці?" Ми йому: "Підемо". Ну, й пішли воювати.
– Якось готувалися до війни? Бо ж тоді було чимало розмов на цю тему?
– Та ні. Я за тиждень до нападу повернувся з Німеччини, де працював. Був там за програмою обміну студентами.
– Було чимало планів, а тут війна…
– Я ще сесію на магістратурі закривав в окопах. Виходив на відеозв’язок, щоб захистити магістерську роботу.
– Яка у вас цивільна спеціальність?
– Інженер-технолог харчових виробництв.
– Де планували працювати?
– В Одесі працював на підприємстві, яке займалось видобуванням ефірних олій. Лаванди, шавлії тощо. Також на майже всіх харківських броварнях. Але все ж планував залишитись на масловидобувному, було цікавіше.
– Ви одразу отримали у підпорядкування взвод?
– Ні. Спочатку у нас був взвод, в якому всі були офіцерами різного звання – капітани, майори, були й молодші лейтенанти, як я. Були всі мотивовані, всі копали, всі навчались, усі розвивались. Потім, коли з’явилась якась штатка, кожен офіцер отримав по взводу.
Ми були на обороні Харкова до квітня. А в квітні – уже під Пришибом. Потім було звільнення Вербівки, наступ на Балаклію і її зачистка, далі на Ізюм, а потім уже Лиман і Кремінна.
– З Вербівки ж і починалась торішня контрнаступальна операція?
– Так. Я був одним із тих перших, хто туди увійшов.
– Як за відчуттями?
– Та якось усе на адреналіні тоді було, бо не все так просто, як би хотілося.
– Ви якийсь час працювали у складі ДРГ. Можете про це розповісти?
– Це було на початку повномасштабки. Коли приїхав у частину, мене записали на посаду кулеметника. Думаю: кулеметник – це ж більше патронів, значить, більше орків положимо. Ну, нормально, піде. Тоді я й потрапив у 4-й стрілецький батальйон. І ми починали служити в Змієві.
Там же було створено диверсійно-розвідувальну групу, куди ввійшли найбільш вмотивовані й активні. Багато тренувались і займались різними справами (посміхається, – авт.).
Знаєте, тоді було відчуття, що ми трохи чогось не знаємо і чогось не вміємо. Зараз такого вже немає. Ми теж навчаємось і розвиваємось, але це вже трохи простіше.
– А ця група виконувала якісь задачі на території, підконтрольній ворогу?
– По-різному. Які задачі нам ставили, такі ми й виконували. Наприклад, поїхати колаборанта спіймати чи підповзти і подивитись якісь позиції, постріляти тощо. У кожного було своє завдання.
А за п’ять місяців був контрнаступ. І було видно, що наші вміють працювати. Поки ми йшли 4 години, земля не припиняла грохотати від виходів.
– Багато хто порівнює торішній контрнаступ з цьогорічним. Бо забагато було анонсів і очікувань. Як ви вважаєте, чому зараз усе проходить важче?
– Тоді була зовсім інша ситуація, ворогом не було підтягнуто стільки техніки, стільки ресурсів, так гарно не було в них все окопано. Також там було немало непрофесіональних бійців, фактично самоучок. Фронт застоявся, і вони зовсім не очікували, що буде такий потужний контрнаступ.
Тоді по розумному все було зроблено, максимально намагались зберегти населенні пункти, щоб вони не дуже постраждали, наскільки це, звісно, було можливим.
Зараз вони облаштували дві-три лінії оборони, все в мінних полях. Вони підтягнули багато резервів. Тому легко не буде.
– Олексію, як ви мотивуєте своїх бійців? Час іде, люди теж втомлюються фізично і морально.
– Діями. Я завжди поруч із ними на всіх ділянках фронту. І якщо хтось зловив ступор, побратими підтримають. На фронті важливо знати, що поруч є людина, яка знає, що робить і навіщо.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
