Боєць 67-ї ОМБр Cергій Романовський: У наших протезистів більше досвіду, ніж за кордоном

Автор: Ольга Москалюк

Боєць 67-ї окремої механізованої бригади ДУК Cергій Романовський до 24 лютого 2022-го займався будівництвом. Але після повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов воювати. Був командиром мінометного розрахунку.

- Як ви потрапили на війну? – запитую Сергія.

- З бажанням, - посміхається. - Через "Правий Сектор". У військкоматі мене не взяли - я з дитинства хворію на бронхіальну астму. Сказали пройти медкомісію. Я це зробив. Всі лікарі написали, що здоровий, окрім терапевта. Для загального розуміння: він захотів, щоб я заплатив гроші за те, що він напише: "Здоровий". Я сказав, щоб він ішов подальше. Через неділю знайшов вихід на "Правий Сектор" в Черкасах і пішов.

21 червня цього року Романовський підірвався на мінах у лісі на Луганщині та втратив обидві ступні, через що довелося ампутувати ноги до колін. Зараз проходить лікування у львівському Національному реабілітаційному центрі "Незламні".

- Розкажіть, як ви зазнали поранення?

- У Серебрянських лісах на Луганщині йшли шукати вогневу позицію для свого міномета. Зайшли на мінне поле. Спочатку наступив лівою ногою. Побратим підійшов, наклав турнікет. Запитав: "Що? Виходимо?". Давай виходити. Піднялися, зробили три шага, і я наступив ще й правою ногою. Далі потом по рації викликали евакуацію. Пока прийшли хлопці, побратим тоже наче був поранений – під коліном перебило мишцу. Проробив стежку та перевірив, щоб можна було пройти і нікого більше не покласти. Забрали мене. Покатали на Хамері (всміхається. - О.М.).

- Це коли сталося?

- 21 червня цього року.

- Де вам робили ампутацію?

- Тут (у Львові. - О.М.) на Личаківській у військовому госпіталі.

- А куди вас привезли спочатку після евакуації?

- З одного Хамера пересадили в лісі в другий. Потом Лиман, Краматорськ. Тут мені познімали турнікети та зупинили кровотечу, перелили плазму з кров’ю. Потім відправили на Ізюм, тоді на Харків, де я три дні пролежав у реанімації, бо приїхав жовтий. Як сказали лікарі, організм дав реакцію на переливання крові. В принципі, за все життя мені ніколи цього не робили. Потом два з половиною дні в хірургії. І тоді перевели сюди до Личаківського військового госпіталю. Там подивилися, пояснили, які є варіанти. Сказали: для того, щоб можна було нормально ходити, треба ампутувати вище. Тобто можна було б зробити одну ступню, але вона б не функціонувала, як потрібно. Про ліву взагалі сказали, що ампутуватимуть вище коліна. Вона у мене після вибуху була дуже сильно побита. Окрім того, що ступню відірвало, чуть лі не дві наскрізні дірки ще було. Побило гарно. Але завдяки врачам, ліву ногу сохранили вище коліна.

- Знаю, що деякі військові боялися зізнатися рідним про важке поранення. Хлопці розказували, що хвилювалися: кохана не кохатиме, дружина піде через це. У вас були якісь депресивні думки?

- Не було ніяких думок. Я прекрасно знав: якщо я скажу, дружина "прилетить" геть і до Краматорська. Рідним я сказав, як був тут. Приїхав до військового госпіталя, ампутували ноги, я подзвонив, сказав, що я у Львові, що мені трошки посікло ноги...

- Трошки посікло…

- Я не казав, бо знав: з її фантазією вона там нафантазує. Хоча і так нафантазувала. Я в п’ятницю в обід сказав, а в суботу зранку вона вже була тут. Також приїхали мама та донька.

- Якою була зустріч?

- Вони побачили і поняли, що і як. При мені посміхалися. Спілкувалися. Коли я спав, донька сиділа біля мене. Казали - гладила руки. В принципі, воспріняли так само, як і я: вже случилось та і все. Що вже – впадати в якусь депресію чи ще щось?! Якось привчатимемося жить із тим, що є, з тими вадами... Я вам скажу, мабуть, завдяки саме підтримці рідних лікування набагато бистріше і проще пройшло.

Не знаю, як у інших, але я знав на сто процентов, що мене ніхто кидать не буде. У нас в сім’ї все було. Але я знаю, що навряд чи ми б покинули друг друга.

- Справді, підтримка рідних, знайомих, друзів та й суспільства дуже важлива. Знаю, що ви буваєте у парках, кіно. Як реагують на вас люди? Звертають увагу? І як вам з цим?

- Я перші рази звертав увагу, дивляться люди чи ні. А потім, як дружина каже: менше обращай вніманіє. То я вже далі й не звертав. Дивляться – то дивляться. Так, буває, підходять, махають або просто руку прикладають до серця. Ми були в Музеї архітектури. Ми туди спускалися. А там же бруківка. Близько десяти людей йшли й питали, чи потрібна поміч? Вже як вертались назад, хлопчик десь років шести догнав нас і сказав: "Дякуємо, що захищаєте нас, що ми живемо тут спокійно". Знаєте, приємно усвідомлювати, що у тієї дитини адекватні батьки, які розповідають, що у нас в країні, що треба робити, хто його захищає, і як до цього всього треба відноситися. Якщо дитині не розповідати цього всього, то вона буде тикати пальцем: "А ось дивись!". Деяким це може бути неприємним. Я на це не звертаю увагу. Це дитина! Якщо взрослий буде витріщатися або десь з-під лоба дивитися, то це неприємно. Хочеться сказати: "Є якісь питання? Підійди й спитай! Хочеш, я тобі розповім, де, що і коли?!". А з-під лоба дивитися… ще тіпа таким взглядом: я ж не дивлюся, не спостерігаю за тобою.

- Чого не можна вам говорити? Декого з військових, які мають ампутацію, наприклад, дратує, що їм кажуть: "Одужуй!". Але ж нога чи рука не відросте. Є якісь фрази, які вам неприємні?

- Мені дуже багато знайомих не дзвонили дуже довго, а потім кажуть: "Я не знаю, що сказати, що питать. Банальне: "Як справи?"?!". Так, банально спитай: "Як справи?". Є ампутація, потєря кінцівок, то що, тепер мене не питать чи не казати мені: "Одужуй!"?! Все рівно у мене є рани, які треба, щоб загоїлися. Декому треба так само психологічне лікування. Якщо немає кінцівки, то що – не казати: "Одужуй!"?! Це все залежить від психіки людини – хто як воспрінімає. Мені, наприклад, більше імпонує, що людина подзвонила і хай навіть банально спитає: "Як справи?". Мені буде це приємно – те, що вона мене не забуває і переживає. Все решта – то вже таке.

- Психологічна складова теж є важливою у вашій загальній реабілітації…

- Усі працюють з психологами. Будь-яка психологічна реабілітація знаходиться у нас в голові. Важливо, як пацієнт на все реагує, як дивиться. Я знаю, є такі: "Я там був, поранений, то тепер ви мені всі винні". Ну, ти там був, молодець, дякуємо тобі. Але ходити й розказувати, що всі тобі винні?! Це глупо. Ти, в першу чергу, чого туди йшов? Для того, щоб тобі всі були винні, щоб тебе на руках носили і казали: "Ууу, ти – молодець, ти – герой!"? Чи ти просто йшов захищати свою країну, сім’ю, батьків? В голові виріши, чого ти туда пішов, а далі все буде добре. Як я туди йшов, знав, чого йду, і що зі мною може щось случиться – аж до того, що мене можуть вбити. Може, тому в цьому плані я особо не заморочуюся.

- Коли вже постійно будете на протезах? Я бачила відео, як ви били по м’ячу на стадіоні.

- Не знаю. Не дають поки навіть без милиць ходити. Сильно переживають, щоб не було ніяких проблем. Кукси зверху зажили, але всередині ще ні – внутрішні шви заживають. Надіюсь, що скоро буду постійно в них ходити. В принципі, це станеться, коли мені зроблять постійні протези.

- А поки у вас лише тренувальні?

- Так. У мене ліва кукса зменшується, бо вона більше побита. А права зменшується менше. Бувають такі дні, що зранку "взути" (протез. - О.М.) не можна. Я ще помимо лайнера перемотую саму куксу еластичним бинтом, щоб вона зжималася, а тільки потім "взуваю". Також піддіваю такі тіпа чулки, щоб уплощать куксу і можна було нормально ходити. Так що ще рано робити постійні (протези. - О.М.). Ще відправлять на 60 днів у відпустку. А потім вже будуть постійні.

- Якими були враження, коли ви вперше наділи протези?

- Це шикарно було! Всьо, вже встав! За ці місяці лежати і сидіти надоїло. Дуже… Я взагалі лежав два місяці і не вставав, поки все не позаживало. А там потроху почав сідати, начали вивозити. В принципі, на візок після поранення я сів майже через два з половиною місяці. А сідати в ліжку почав потроху місяці через два. Потім на візок і начали виїжджать на вулицю.

- Чи є у вас фантомні болі?

- Ні, у мене нема їх.

- І не було?

- Було якесь відчуття, що щось не те. Лікар на Личаківській розповідав, що вони пришивають нерви до мишци. Я розумію, що у мене ног нема. Якщо десь пече, взяв по куксі чи почухав, чи помнув, знайшов точку, нажав - і все, воно прекращається. У мене в голові одразу було: ног немає, не може там нічого боліти, пекти.

- А остеофіти чи аневроми?

- Пока цього немає. Це все може проявитися. Чого й не дають багато ходить в протезах. Від різких нагрузок на ноги вони можуть початися. Пока нема. Будем надіятися, що і далі не буде.

- Чи були у вас думки виїхати на протезування за кордон?

- Спочатку були. Ми розмовляли. Є знайомі, щоб поїхати. Потім порозпитували, поузнавали, що у нас протези роблять не хуже, чим за кордоном. І смисл мені їхати, якщо мені тут зробили протези, беруть на обслуговування і в случає чого будуть мені їх робити?! А за кордоном – це одноразова така акція: приїхав, зробив і всьо. Вдруг щось случилось або бери тут нові протези, або шукай, хто тобі їх буде ремонтувати.

- Тобто тут навіть зручніше?

- І зручніше, і я вам скажу, що наші роблять не хуже, а то, може, й краще. З тим, що у нас війна, у наших протезистів на даний час набагато більше опита в цьому всьому, чим даже за кордоном. На тій же Личаківській приїжджали з Британії реабілітологи. Розмовляли з ними. То вони тоже казали: "Ми приїхали сюди вчить вас, а наоборот виходить, що ми ще й учимся у вас. Те, що є у вас, і що робиться, у нас навіть немає. Може, в книжках та Інтернеті. А в реальності нам немає, чому вас учити".

- Ви проходили ВЛК?

- Просто тут в лікарні на продовження реабілітації. До того ВЛК, де мене признають придатним, непридатним або обмежено-придатним ще трошки часу є. Це вже буде після повної реабілітації. Аж потім ми підемо узнавать – буду я придатним чи обмежено придатним.

- Готові? Кажуть, ВЛК – це усі кола пекла.

- Так як я всього цього не люблю, то здогадуюсь, що там буде. Хотя смотря хто. Да, у деяких – це кола пекла, деякі за два-три дня проходять ВЛК. Я так розумію, це смотря, в якому регіоні, в якій лікарні, яке ВЛК. Це у нас організація непредсказуєма (посміхається. - О.М.).

- Будуєте плани на майбутнє? Думаєте про те, що буде завтра, за місяць, за пів року?

- Особо ні. На даний час планувати щось даже на неділю вперед, скажемо так, нема сенсу. Я ніколи не планував на дуже далеко. У нас з дружиною так буває: сьогодні клімануло, ми можемо зранку вдома бути, а на вечір – десь на Закарпатті в родичів, або в обід поїхати на море. Цікавіше не планувати. В роботі, так, день-два ти можеш планувати, що зробиш завтра. Хотя, опять же, ти можеш напланувати на завтра якийсь об’єм роботи, але то те помішає, то туди треба, то ще щось. Я будівництвом займаюся вже більше 20 років. Уже поняв, що планувати щось – безсмисленно. Воно ніколи не получається. Спонтанно набагато інтересніше і краще.

- Про роботу думаєте?

- Піду працювати. Якщо замовникам не буде страшно, що у них буде працювати людина з протезами, без питань. Вертаюсь. Я останні, мабуть, років вісім-дев’ять займаюсь чисто внутріньою отдєлкою квартир. Будуть клієнти – будемо працювати. Не буде - значить, будемо шукати шось інше. Може, в таксі піду робить. Все може буть.

- На фронт не хотіли б повернутися?

- Дружина з дитиною не пускають. Єсть мислі. Може, вернуся. Може, не вернуся. Не знаю. Поки треба стати більш-менш на ноги - на протези. А там буде видно. Все може бути.

- Що ваші хлопці говорять? Впевнена, що ви підтримуєте зв'язок.

- Усі чекають, що я повернусь. Добре, що у нас більш-менш нормальний колектив підібрали. Чекають. Може, ВЛК мені категорично скаже: "Ні, ніякої більше війни, ти не придатний" спишуть та все. Наскільки я знаю, якщо мене признають непридатним, я можу сказати, що хочу далі служити, мене признають тоді обмежено придатним, і я вертаюсь назад в частину. В принципі, все буде залежати від ВЛК.

- Можете ж у штабі працювати.

- Ні, в штабі я не згоден. Я туди не піду.

- Чому?

- Бо не буде штаба тоді (всміхається. - О.М.). Із тим, як вони там працюють, якщо не перестріляю їх, то підірву (посміхається. - О.М.).

- До речі, звернула увагу, що у вас чудове почуття гумору. Це рятує? Ви легше сприймаєте ситуацію, вибудовуєте комунікацію з лікарями, іншими пацієнтами?

- Легше на все це дивишся з усмішкою. Уже ж случилось. Ти нічого не поміняєш. Від того, що ти будеш ходити надутий чи гиркати до всіх, що хтось над тобою підшучує чи ще щось – од цього легше не буде нікому. Тобі в першу чергу.

- Може бути навіть навпаки гірше.

- Так. На Личаківській у палаті поруч лежав хлопець без лівої руки. Я бачив, що він нудився-нудився. Я сидів-сидів. Кажу: "Ти в'язать вмієш?". Відповідає: "Да". Я: "То скажи, хай тобі принесуть нитки й спиці, та будеш в’язать". Він дивився-дивився (всміхається. - О.М.), а потім почав сміяться. Каже: "Молодець!". (посміхається. - О.М.). Мені не раз за ноги шутили...

- Як?

- "Чого ти сидиш? Пішов би". Або прошу щось подати, каже: "Ти що, не можеш встать й піти взять чи шо?!" (всміхається. - О.М.). З почуттям гумору це все легше переноситься і на це все легше дивишся. Тут все рівно люди розуміють, хто ти. Ми як наче в такому колективі, де всі поранені, з ампутаціями. Тут легше. А отсюда вийти і піти у суспільство без цього почуття гумору, там буде хуже. Тут ти можеш ще не так впадать в паніку. А вийдеш туди в реальність, вже будеш реагувати на це все по-другому.

- Я бачу, ви готові до цієї реальності.

- Я ж кажу: ми виходили - і в парк ходили, і в кіно, і в центр, до Садового їздили. В принципі, я розумію, що буде вдома. Скажемо так: на цьому життя не закінчується. Як я казав спочатку даже поранення: "Слава Богу, що вийшли оттуда живими!". А все остальне – це вже мєлочі жизні, до яких людина привикне, якщо захоче, і буде собі жити далі. Якщо не захоче, як би її не упрашували, що б їй не робили, які б условія не створювали, жити все одно не буде. Та й все. Таке життя.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: авторські та архів Сергія Романовського