Піхотинець Віктор Чонговай: "Якби в мене не було сім’ї, я б сів на візок, в якому переміщуюсь, позаду ще один причепив, наклав би туди патронів, взяв автомата і їхав би за своїм командиром"

Автор: Тетяна Бодня

Він пішов до війська слідом за батьком, щоб оберігати. Встиг повоювати на більшості напрямків. А під час контрнаступальних дій на Запорізькому напрямку зазнав важкого поранення. Тоді вони з побратимами мали закріпитися на щойно відвойованих у ворога позиціях. Не встигли. Окупанти почали скидати гранати з дрона. Одна з них впала прямо на ноги Віктора.

Товариш наклав пораненому турнікети, закинув собі на спину і так тягнув до точки евакуації 3 км. На прохання покинути - не зважав.

За чотири місяці після поранення 27-річному Віктору Чонговаю довелося чимало пройти: кілька лікарень в різних областях, 13 операцій. Подальшим лікуванням і підготовкою до протезування зайнялися спеціалісти Національного реабілітаційного центру НЕЗЛАМНІ (UNBROKEN).

Ми ж змогли поспілкуватись з бійцем 128-ї гірсько-штурмової бригади, коли він у перерві між лікуванням приїхав додому на Київщину у невеличку відпустку.

– Вікторе, коли розпочався повномасштабний наступ росії, ви жили на Київщині, й добре, що встигли виїхати разом із родиною на Закарпаття, бо Іванків одним із перших потрапив під окупацію. А як опинилися на фронті?

– Батькові сказали з’явитись у військкомат і стати на облік як ВПО. А так як батько машину не водить, повіз його туди й чекав. Виходить він із військкомату й каже, що дали повістку на 5 березня. Я тоді вийшов з машини і теж пішов у військкомат, узяв повістку собі. Бо не хотів його самого відпускати на фронт.

Я хоч в армії не був, досвіду не мав, але там проблем із цим не було.

– А батько мав якийсь військовий досвід?

– Він служив, але це було давно, йому зараз 56 років.

– Яку ви мали цивільну спеціальність?

– Вчився взагалі на столяра, а працював на одному зі сховищ радіоактивних відходів у Чорнобильській зоні – спочатку в охороні, потім – слюсарем вентиляційних систем і кондиціювання.

– Не страшно було їхати на фронт?

– А чого страшно? Навіть якби так не сталося з батьком, хотів іти служити. Я займався спортом і звик ніколи не тікати від проблем. Що буде, якщо всі втечуть за кордон?

У перші дні наступу, коли ще був зв'язок у Київській області, мені дзвонили звідти й казали, що в нашому будинку ходять росіяни. Я вже знав, що вони на той час витворяли. У нас вони достатньо людей розстріляли. По дорозі просто їхали колони, повертали гармати й розстрілювали машини. Не зі стрілецької зброї, то було з броньованих машин.

– Вони розстрілювали людей, які виїжджали?

– І тих, хто просто зустрічалися по дорозі. Наприклад, біля Чорнобиля є КПП "Дитятки". Люди там ще не знали, що наступ, їдуть колони. Гуде і гуде. Батько з сином їхали на машині – хлопчик шкільного віку. Їх переїхали танками. Просто розчавили машину.

– Боже, який жах. Ви сказали, що дізналися, що по вашому будинку ходять росіяни. Це сусіди сказали?

– Двері зламали, то сусіди, коли ті вже пішли, прийшли і зробили так, щоб вони бодай навстіж не були розчиненими. Бо тоді ж і мародерів вистачало.

– А ви чому виїхали в перший день? Теж почули вибухи, як ми в Києві?

– У нас вибухів як таких і не було. Мені біля п’ятої ранку почали телефонувати друзі. Телефонували-телефонували, я скидав, бо тоді синові було 2,5 місяця. Потім одному з них передзвонив, кажу: "Що ти наярюєш? Не знаєш, що в мене син малий?". А він мені: "Брате, почалося!". Питаю: "Що почалося?". Каже, що велика війна. Потім ще з Чорнобиля колеги почали дзвонити. Вони якраз були на роботі. Телефонують і кажуть: "Забирай сина, тікайте". Хоч у мене й не було військової освіти, я розумів, що таке росіяни і що таке кадирівці. Я просто собі уявляв те, що, по суті, потім і відбувалося. Що хлопців розстрілюють, а з жінками самі знаєте, що роблять. І ще й дитинку, не дай Бог…

Якби був сам, то я б не виїжджав. А так дитина з дружиною, батьки. Тож і хотів спочатку відвезти своїх у безпечне місце. Батько родом із Закарпаття, то ми до його сестри туди поїхали. Але раз уже так сталося, що батько першим отримав повістку, то й я одразу пішов з ним. У мене в планах було повертатися в Київ, кооперуватися з хлопцями і разом десь іти. Не йти до незнайомих людей, а зі своїми хлопцями в один підрозділ, щоб легше було.

– З батьком ви відразу потрапили в одну військову частину чи в різні?

– В одну. Я ж тому й пішов. Бо батько в мене більш спокійний, що скажуть, те й робить, куди скажуть, туди й піде. Я трохи такий, що за себе можу постояти. І нас спочатку хотіли розділити, бо в батька досвід був, а в мене – ні, але я сказав: "Ні-ні, ми тільки разом". Нас і записали в один підрозділ. П’ятого березня ми прибули у військову частину, дев’ятого вже були в Запорізькій області, а двадцятого – на позиціях.

Ми спочатку потрапили в ремонтно-відновлювальний батальйон. А напередодні виходу на позиції нас уночі вишикували й кажуть: "Пацани, така ситуація. Не вистачає піхоти. Бажаючі є?". Я визвався, ще хлопці, і батько пішов з нами. Я йому казав, щоб залишався, що все нормально. Але він вирішив піти з нами.

Я теж не хотів десь відсиджуватись. Який сенс іти в армію й відсиджуватись десь в тилу? То неправильно. Тому ми й пішли.

Нас завезли на позиції, пояснили, що робити. То була третя лінія оборони. Через якийсь час нас відправили на другу лінію. Потім – перша, нуль і то вже була така звична система для нас.

Так краще, бо люди поступово звикають до вибухів. Спочатку стріляли десь далеко, потім переїхали ближче, стріляли вже по наших позиціях, але не дуже інтенсивно. А потім, уже як поїхали на нуль, там ми відчули весь смак, але до того часу ти звик до вибухів і розрізняв, де і що летить, куди воно летить.

– І вже знаєш, коли і як ховатись?

– Саме так. Все одно всього ти знати не можеш, але плюс-мінус уже розумієш, що і як.

– Що було далі?

– У нас була рота, з якої поступово відсіювалися люди. Командир відбирав собі серйозних пацанів. Таких безбашених, молодих, сильних. Щоб не боялися.

Я потрапив у цей підрозділ. І з часом забрав туди й батька. Умовив командира, який спочатку казав, що, може, не треба, бо батько старший за віком. А я йому кажу, що у нас є свій особистий транспорт і дрони, які ми або через волонтерів доставали, або за власні кошти купували. Кажу: "Підемо на завдання, а хто це все оберігатиме?". Бо військові теж не всі люди добропорядні, вони знають, що пацани виїхали з цього дому і поїхали на завдання. І можуть прийти подивитись, що в причіпчику лежить.

– Часто були бойові задачі?

– Майже весь час. Ми при батальйоні не проживали взагалі. Жили окремо. Спочатку ротою, потім взводом. Постійно були в русі. Батальйон стояв позаду, бо вони ж не приїдуть на передок, щоб ремонтувати техніку, там же все розіб’ють росіяни. Тому ми були на передку, евакуйовували техніку. І виконували інші бойові завдання.

– На яких напрямках довелося повоювати?

– Спочатку були у Запорізькій області, потім поїхали на Херсонщину. По дорозі заїхали в одне з сіл Миколаївської області, але недовго там пробули. Згодом повернулися в Запорізьку – у нас було відновлення. А після цього поїхали в Донецьку область. Там ми брали участь у дуже жорстоких боях. А потім уже повернулися в Запорізьку.

– Це були здебільшого штурмові дії?

– Переважно оборона. В штурмових діях мали брати участь, але потім щось змінилося. Це ж армія. Були якісь пертурбації, все помінялося, нам сказали: "Все, пацани, чекайте, поки нікуди не їдете". І так було кілька разів.

У нас у підрозділі було 35 чоловік. П’ятеро з них за віком такі ж, як батько, вони спеціальними роботами займались. А ці 30 чоловік були готовими до всього. Тим паче, що нас досить серйозно готували. Тому ми, як-то кажуть, спеціально навчені люди.

– А тримали позиції після звільнення, коли когось міняли там, чи спочатку самі звільняли і потім утримували?

- Було по-різному. Наприклад, коли ми були перед Соледаром у селі Бахмутському, то воювали з вагнерівцями і російськими десантниками. Там були ближні бої, все дуже жорстко. Відстань від будинку, де ми перебували, до ворога була 20 метрів. Вони гранати нам у вікно кидали, ми – їм. Там таке було, що просто жерсть. Серед нас пацан молодий був молодий – йому 21 рік. Він такого там надивився, що психіка не витримала.

– Щодо вагнерівців. Це були професійні найманці чи колишні ув’язнені, яких вони навербували?

– Першими йшли зеки, а позаду них сиділи чувачки, які добре знають, що таке війна і як воювати. Вони позаду сидять і видивляються, звідки хто стріляє і чим. Їх цікавить більш тяжка зброя – кулемети, РПГ. І коли починають іти ці серйозні дяді, то одразу придушують вогнем усі вікна чи позиції, звідки стріляло тяжке. То дуже професійні люди.

Десантники теж були досить "кусючі". Шарили, як стріляти й куди. Прострілювали вікна, щоб ти не міг голови висунути. Ці вагнери-зеки – то просто дитячий садочок, вони стріляють куди попало. Видно, що люди не професійні. А ці вже коли стріляли, ти розумів, що то не прості хлопці. Насправді все досить складно було, але наші основні втрати були від танка або ДРГ, на яку хлопці нарвалися. Ще кількох снайпер поранив. А потім снайпера не стало…

– Батько дуже переживав, коли ви виходили на бойові задачі? Доводилось заспокоювати?

– Ні. Він зовні дуже спокійна людина і ніколи не скаже, що йому важко. Але була одна ситуація, коли він не стримував емоцій. Я на Донецькому напрямку заходив одним із перших, а виходив останнім, бо був командиром відділення. Коли приїхав, він був дуже задоволений. І мене цілував, і хлопців. Зрозуміло, що йому було тяжко. Бо він знав, що тоді були втрати, але не знав ні імен, ні прізвищ.

– Того дня, коли ви зазнали поранення, був контрнаступ на Запорізькому напрямку, правильно?

– Так, ми вже були на їхніх позиціях. У нас була задача – оборона в подальшому зі штурмовими діями. Ми мали зайти, почекати декілька днів, поки під’їдуть спеціально навчені люди, і ми мали разом звільняти село. Але так сталося, що росіяни нас "спалили". Вони в принципі знали ті позиції, час від часу там літали. Бо це ж їхні були, вони там стояли, просто їх відігнали.

– Почали обстрілювати?

– Прилетів дрон і почав скидати гранати. Коли перші скинув на хлопців, почали денотувати трофейні гранатомети. Потім прилетів до нас – у нас центральна позиція була. А, як відомо, по центру завжди стоїть хтось старший, і вони почали скидати нам гранати. Ми трохи рахували, то більше 30 гранат було. Він прилітав, скидав, повертався назад, чіпляв гранату і знову летів до нас. Він моменту скидання і до того, як він повернувся назад уже з гранатою, минало 5-7 хвилин. Дуже довго вони скидали і дуже багато тих гранат було. У моєму відділенні тільки один залишився цілим.

– А збити його не можна було, якщо ви його бачили?

– Ми не бачили, просто чули його. В мене поранення було о другій годині ночі. Я пробував дивитись, у мене тепловізійний приціл був. По людях він добре працював, а от дрона я не бачив. Це в лісі було, гілки закривали все. Ми пробували прострілювати через гілки, але ж все небо не перекриєш.

І укриття там не було ніякого, щоб сховатись. Окоп і все.

– У вас граната поцілила?

– Ситуація була така. Чую, що плюс-мінус наді мною зависає дрон. І чую, що скидає гранату, бо є хлопок, коли відривається чека. Я підриваюся, починаю бігти вбік, а на перехресті окопу стояв побратим. Впираюсь у нього і розумію, що далі бігти нікуди. І нас тут на місці зараз двох не стане. Біжу назад, чіпляюсь за корінь, падаю, а граната мені падає на ікри. Якби не той корінь, я б трохи далі пробіг. Були б, певно, поранення, але ж не такі.

– Знепритомніли чи все відчували?

– Я в свідомості був аж до стабпункту, всю евакуацію. Був больовий шок, але зараз у мене бувають болі сильніші. Через операції, перев’язки. Тоді через шок не так боляче було. Хоча в мене ноги на м’язах і шкірі теліпались, бо кістки поперебивало.

– Ви сказали, що з ваших хлопців лише один уцілів. А як ви звідти вибирались?

– Він мене й виніс.

– А решта?

– Вони з нами йшли. Частина хлопців трохи раніше вибралися, нас залишилося кілька чоловік.

Ярик мені наклав турнікети, викинув мене з окопу, зняв бронік і каску з мене, попросив хлопців допомогти мене припідняти, бо мені дуже боляче було. Вони мене припідняли, я йому руки на плечі закидаю і він мене тягне. Ми відходимо від посадки на пару метрів, я чую цей дрон повертається. Я кажу: "Брате, дрон, ховаємся". Він заносить мене в кущі, кладе на землю. Кажу йому: "Брате, тікай, ховайся". А він мені відповідає: "Братику, я тебе не покину".

Дрон повисів трохи над нами і полетів кудись. Певно, нас не помітили. Бо якби помітили, по-любому б скинули. Це не ті люди, які когось жалітимуть.

Коли цей дрон полетів, хлопці подали мене Ярику назад, і ми пішли. Йшли дуже вузькою стежкою, справа-зліва міни. Але якось вибралися.

Потім мене закинули з іншими пораненими в пікап, я ще тримався руками, бо дуже важко було. Лежав на животі, а Ярик сидів і тримав мені ноги. Бо в пікапі не могли закрити кришку, було багато поранених і в мене ж ноги не згинались. Дуже-дуже боляче мені було. Ярик тримав ноги, я тримався за дуги.

Ми приїхали на стабпункт, мене занесли, я назвав свої дані, номер телефону дружини, групу крові і відключився.

Прийшов до тями вже в реанімаційному відділені.

– Ноги ще тоді були?

– Ні, вже все.

– Як відреагували?

– Та нормально. Не те, щоб я себе налаштовував, але розумів, що вернутися живим із таких завдань, хоч і з якоюсь травмою, це великий плюс. А що залишалося? Нити, скиглити? Це ж нічого вже не змінить. Якби я поплакав і в мене ноги виросли, то може б і плакав. А так я нормально поставився, та й усе.

Потім зателефонував командиру. Попросив його, щоб за батьком придивився, який там залишився. Батько знав, що мене поранено, але без подробиць. Не знав, що в мене тепер ніг немає. Сказав, що буду дзвонити батьку, розповідати, що переживаю, як все це сприйме.

Командир сказав, щоб я не хвилювався, за батьком вони придивляться, а мене не кинуть. За ці чотири місяці, які минули після тієї розмови, усього, що командир пообіцяв, вони дотримуються. Допомагають як морально, так і фінансово. За батька стоять горою. І хлопці, маючи 10-15 днів відпустки, приїжджають додому, беруть свою сім’ю і їдуть до мене, де б я не був. У Львів, Київ…

– Це командир роти у вас такий?

– Так. Якби таких командирів було більше, то втрат було б набагато менше. Я всім кажу, що якби в мене не було сім’ї, я б сів на візок, в якому переміщаюсь, позаду ще один причепив, наклав би туди патронів, взяв автомата і їхав би за своїм командиром.

– Він такий людяний?

– Він неймовірно людяний. Він з нами на такі завдання ходив, що не кожен лейтенант піде.

– Ви можете про ці завдання розвідати?

– Наприклад, на Донецькому напрямку ми ходили в ближні бої разом. Хотів у наряд ставати, ми не дозволили, то носив нам воду, їжу, патрони. Двохсотих, трьохсотих виносив. Дуже проста людина і дуже класний. До нього повага шалена.

– Він із професійних військових чи теж із цивільних?

– Професійний військовий. А коли звільнився зі служби, відкрив свою сироварню. Коли ж розпочався наступ росії, повернувся на службу.

– Плануєте вже протезування? Що кажуть лікарі?

– Поки що ні. Мене відпустили додому на місяць у відпустку. Протезуватись можна буде не раніше, ніж через три-чотири місяці після операції. Спочатку буду протезуватись в Україні державними протезами, а потім летітиму в США і за власні кошти ставитиму собі протези, бо в Україні, на жаль таких не ставлять. У мене просто немає обох суглобів, а там ставлять біонічні протези, в яких я потім зможу рухатись.

– Ви розповідали, що відвідуєте спортзал. Це входить у програму реабілітації?

– Так, я це роблю для того, щоб мені потім було легше на протезах рухатися. Бо дуже велике навантаження іде на спину, на прес.

Я зараз удома, в мене друг реабілітолог, у нього свій зал є.

– Бувають депресивні настрої, коли ти розумієш, що нічого не хочеш?

– Трапляється. Просто коли був фізичний біль, то можна було вколоти знеболююче – і відпускало. А коли зараз ось ці фантомні болі, то геть інше. Знаєте, коли болить те, чого немає.

– Тільки чула про це.

– У мене щодня п’ятка "горить". Відчуття, що вона в мангалі. Або обидві одразу. Також буває відчуття, ніби ноги "викручує" в пральній машинці. І коли в тебе болить те, чого немає, що ти можеш вдіяти? Це дуже морально тисне на голову.

– Як із цим упоратися?

– Пігулки є.

– Допомагають?

– Не дуже. Лікарі змінюють препарати, дози, але складно підібрати саме ті ліки, які допоможуть.

– Скільки коштуватимуть протези в США?

– 80 тисяч доларів.

– А де ж брати ці кошти?

– Будемо щось думати, бо інакше я не зможу ходити.

– Вікторе, не думали ще, що робитимете після протезування? Чи будете опановувати якусь нову професію?

– Постараюсь піти в спорт. Мені вже писав один із тренерів параолімпійської збірної, що в них буде якийсь відбірковий турнір у грудні. І вони мене запрошують узяти в ньому участь. Хочуть подивитися, що я можу. Але я поки відмовився, бо після відпустки мені потрібно буде повертатись у Львів, щоб продовжувати реабілітацію і готуватися до протезування. У мене зараз у пріоритеті протезування.

– Якими видами спорту ви раніше займались?

– Грав у футбол і волейбол. Тому мене й запрошують грати у волейбол.

– Нещодавно представники низки громадських організацій презентували концепцію ветеранської політики. І вони взагалі кажуть про те, що треба змінювати підходи у ставленні до тих, хто повертається з фронту. Неважливо, зазнала людина поранення чи ні. Йдеться загалом про ветеранів. Можете зі свого досвіду розповісти, яке зараз ставлення до ветеранів?

– Коли я вперше приїхав у відпустку вперше майже за рік, спілкувались зі знайомими, які знали, що я воюю. Починаю розповідати, як ми були в боях, про побратимів. Один каже, що то все, мовляв, фігня, і він мені розкаже краще, що у них під час окупації було. Люди або не хочуть у принципі слухати про це, або починають розповідати про свої проблеми.

А іноді люди так на мене дивляться, що складається враження, що це не я приїхав з фронту, а вони. А я "відкошував" увесь цей час. Я така людина, що можу і відправити десь подалі тих, хто скоса дивиться, але поки стримуюсь. А є ж люди, які через такі косі погляди можуть замкнутись у собі чи впасти в депресняк. З дому нікуди не виїжджати на візку. Оце шушукання, погляди, якими проводжають, – це досить неприємно буває.

Але що я можу змінити? Це потрібно, щоб якісь 20-30 хвилин у школі виділяли і пояснювали дітям, що є такі люди, вони нормальні, до них треба нормально ставитись. Батькам це теж треба пояснювати.

– Інакше все, що робили і роблять ветерани цієї війни, знецінюється таким ставленням, про яке ви кажете.

– Так, коли дивляться так, наче я алкоголік, якому поїзд ноги відрізав, бо десь там лежав напідпитку, це злить.

– Скільки вже вашому синові?

– Через місяць два роки. Такий живчик, так швидко бігає. Ще коли дружина вдома, то нормально. А як десь іде і мені треба з ним побути, то не встигаю за ним їздити.

– Ще скоро заговорить, то вам геть не сумно буде. Ваші побратими часто бувають у гостях?

– Так, ми сім’ями вже дружимо. Це вже друзі до кінця життя. І командир каже, що після війни приїжджатиме, будемо їздити на рибалку.

– Це ж круто, коли є такі друзі.

– Ми пів року там придивлялись, хто є хто. Дома в мене таких друзів немає. Дружба, яка там, і та, що дома, – це різне.

– Там більше довіряєш?

– Там ти людині довіряєш своє життя. А дома нібито є друзі, але коли все почалося, то мало хто з друзів пішов на фронт. Певно, на пальцях однієї руки можна порахувати. Ховаються, морозяться, бояться. Дивиться мені в очі один і каже: "Я боюсь". Я його питаю: "Думаєш, я не боявся?". Я їм пояснюю одну штуку: "Пацани, поки все нормально, кидайте бабки за ЗСУ. На дрони й на іншу техніку. Якщо пацани там зараз не витягнуть, їм не вистачить ресурсів, прийде ваша черга туди йти. А ви взагалі не готові. Заплатіть гроші, підіть на полігон. Постріляйте, подивіться, скільки той бронік важить. Я нікого не агітую, просто висловлюю свою думку, але краще вам зараз піти на фронт, поки там є досвідчені люди, які вміють воювати, знають, що і як робити. І краще зараз піти до таких, ніж потім з такими, як самі".

УВАГА! Охочі допомогти у фінансуванні реабілітації й протезування Віктора Чонговая можуть скористатися інформацією: "Монобанк": 5375411208847314

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"