"Нас ротний навчив: як виходимо на позиції, так усі й повертаємося. Неважливо — живі, 300 чи 200", — медик взводу Апостол

Автор: Дарья Бура

Кліщіївка — село на Донеччині, розташоване за два кілометри від окупованого росіянами Бахмуту. Бої біля Кліщіївки почалися у листопаді 2022 року. На початку липня 2023 року ЗСУ почали вибивати окупантів з гори поблизу села. 20 липня 2023 ЗСУ вийшли на околиці Кліщіївки. 3 вересня частина населеного пункту опинилась під контролем ЗСУ, частина — в "сірій зоні", також певну частину контролювали росіяни.

Офіційно про визволення села стало відомо 17 вересня. Зазначається, що його звільнили силами штурмового загону "Цунамі", 80 окремої десантно-штурмової бригади, 5 окремої штурмової бригади, Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України "Лють". Але бився за села біля Бахмуту і 129 батальйон 112 окремої київської бригади ТрО.

Як першими зайшли в окуповане село, як брали полонених та як воювали за Кліщіївку у липні - розповіли військовослужбовці однієї з рот 129 батальйону.

"Полонених брати не хочеться, але є дві причини це робити"

Військовослужбовці 129 батальйону ТрО вийшли на околиці окупованої Кліщіївки 4 липня. Тоді на правому фланзі Бахмуту тривали штурмові дії.

"Нам сказали, що там нікого немає, є лінія окопів, бліндажів. Ми зайшли туди. Пощастило, що там справді нікого не було, але й окопів теж не було. Ми окопалися і передали позиції іншому підрозділу", — розповідає заступник командира роти.

Перших полонених ця рота 129 батальйону взяла ще на початку червня. Тоді тероборонівці були у підпорядкуванні 24 окремого штурмового батальйону "Айдар". "Ми штурмували позиції. А коли відбуваються штурмові дії, — в кожну щілину, бліндаж кидаються гранати, — пригадують бійці роти. — Перед черговим бліндажем нам сказали українською: "Не стріляйте, хлопці, ми свої. Але це виявилися "лугандони" — двоє з трьох полонених, один з них згадав українську мову, і третій — росіянин. Потім вони ще під перехресним вогнем три години лежали".

Зі слів бійців 129 батальйону, у стелі російського бліндажа було зроблене віконечко, щоб можна було навісом стріляти з АГС, був телефон, два мавіки. Один з окупантів працював з АГС, а інший з мавіка корегував вогонь.

У тому бою відзначився Сергій Тонкошкура на псевдо Рудик (загинув 14 вересня) — він перший відкрив лік, як кажуть хлопці, у цій роті зі стрілкової зброї, знищивши росіянина, який відходив з кулеметного гнізда. "Їх там було троє, ми б не взяли це кулеметне гніздо, але прилетів дрон і скинув гранату. Вони почали відходити, і Рудик завалив одного з них", — розповідають побратими.

Сергій Тонкошкура на псевдо Рудик

4 липня на підступах до Кліщіївки 70 метрів ліворуч від позицій було Кліщіївське кладовище, за 50-70 метрів починалися сільські будинки. "Ми ще навіть трохи жартували, коли 7 липня почали писати, мовляв, Сили оборони підійшли до Кліщіївки, а ми там були вже 4 числа", — каже заступник командира роти.

У той час Кліщіївка ще була відносно цілою — дахів не було, але стіни хат стояли. За наступні два місяці село повністю зруйнують. Воно ж невелике, розташоване в балці. А висоти навколо неї мають важливе значення. Там були росіяни. Перед Кліщіївкою рота 129 батальйону захопила висоту — вихід до залізниці. Її ніхто не використовував, але перетнути її було важливо. Росіяни стояли за цією колією. Для них так само важливим було втримати її та цей шматок лісу, де вже були українські бійці. Для ворога це також був плацдарм для проведення наступальних дій. Перебиту залізницю росіяни використовували як укріплення. Підземні тунелі добре укріплені ще за радянських часів. Полонені розповідатимуть, що там до взводу їхнього підкріплення сиділо.

Наступного дня цю роту кинули в штурмові дії у ліс — праворуч околиці Іванівського, трохи далі до Бахмуту. По суті — правий фланг Бахмуту. Вони почали потихеньку захоплювати ліс і посадки. "Росіяни не очікували, що ми там перебували", — говорять хлопці.

"Я стояв з мінометом, а наші хлопці йшли на штурм. Ми їх мали прикривати вогневою підтримкою, але тоді Котя зістрибнув і потрапив на міну двічі. Спершу наступив, а потім впав на неї. Там все ними всипано. Там по посадках валяються тубуси від протипіхотних мін. В одному тубусі 30 ПМН-4 (фугасні протипіхотні міни натискної дії)", — розповідає Роман Юрченко. До повномасштабної війни чоловік працював майстром з ремонту зброї у Центральному спортивному клубі ЗСУ. Пригадує, що 22 лютого закінчилася зміна, а 25-го був на Оболоні та видавав зброю з КАМАЗу.

Роман говорить, що у тих районах, де тривають бойові дії, заміновано у два шари — це тисячі різних мін. "Під час крайнього виходу побратими забирали тіло Повара. Коли поверталися, один наступив на міну — йому відірвало ступню. Вони залишили тіло, щоб евакуювати пораненого. Зранку я пішов забирати тіло, посунув ноші на 30 сантиметрів і побачив перевернуту міну. Хлопці, які вночі ходили, перевернули її. Добре, що не рухали більше тіло, бо поряд лежала ще одна міна", — описує він обставини й місцевість, звідки забирають полеглих побратимів. Це Роман згодом на квадроциклі вивезе з-під обстрілу загиблих і поранених бійців. Так вони відчувають свій борг перед полеглими.

В одному зі стрілецьких боїв, десь у середині липня, бійці цієї ж роти захопили у полон "ахматівця" — окупанта з розвідувального підрозділу батальйону особливого призначення "Ахмат".

Там була група з трьох осіб. Вони зробили засідку. Одного українського військового вбили, ще одного поранили. Поранений також помре, поки його виноситимуть на евакуацію. Ахматівець — єдиний з трьох залишився живий, інших двох ліквідували. "Нам ще пощастило, бо вони мали знищити будь-яку групу, яка туди просунеться. Вони влаштували заслін з МОН-50. Міни були на електродетонаторі, але під час обстрілу перебило електродріт. Це нас врятувало", — розповідають військові.

"Ми дали йому вибір: ти зі зламаною та пораненою рукою допомагаєш нести нашого пораненого побратима (якого ж він і поранив) або залишаєшся тут. Хоча хотілося його там і покинути. Він погодився на перший варіант. Потім ми повернулися і знайшли його рацію і телефон", — розповідає медик взводу Апостол.

"Спершу він прикинувся невинною вівцею, мовляв, мене послали, я нічого не робив, нічого не знаю. А потім виявилося, що він ще з 2014 року воює в Україні. Він говорив, що з Ростова-на-Дону, але з’ясувалося, що десь з району Астрахані. Загалом, коли береш у полон ворога, є бажання нікого не залишати живим. Вони з себе корчать овець, найдобріших людей, які й комахи не образять. Називають тебе "братіком". Зрозуміло, що його мета — вижити. Але якби ти опинився на його місці, він би тебе різав і сміявся б тобі в обличчя. Ми знаємо, що вони роблять з нашими полоненими, тож не дуже хочеться їх брати у полон. Єдине, що зупиняє — це інформація та обмінний фонд", — додає Апостол.

"Ми їх тоді перемогли — хтось відійшов, хтось був знищений", — говорять хлопці.

Медик-провідник

"Я не планував ставати медиком підрозділу. Мені здавалося, що це дуже важко. Як виявилось, це і є дуже важко. Страшно втратити людину. Чомусь поранена людина стає важчою, хоч ти з неї зняв абсолютно все, але вона все одно важка. І навіть шестеро людей насилу її підіймають", — розповідає Апостол.

Медик взводу Апостол

Його звати Андрій, до повномасштабної війни він не служив в армії. Але почувши в себе на Оболоні вибухи вранці 24 лютого 2022 року, пішов до військкомату. Андрій пройшов кілька курсів з тактичної медицини, мав бути стрільцем-санітаром, але став медиком взводу.

"Спершу я не виходив з хлопцями в окопи, я був на "відтяжці" з евакгрупою. Але згодом почав виїжджати по поранених. Як виявилося, в мене є таланти провідника — я заводив групи на позиції, забирав поранених, загиблих. Навіть з мінних полів забирали тіла наших побратимів. Бо ротний навчив: як виходимо на позиції, так усі й повертаємося. Неважливо — живі, 300 чи 200", — говорить Апостол.

Штурмові групи просувалися вперед, вибиваючи росіян, Апостол взяв на себе відповідальність заводити і виводити хлопців з позицій.

"Це все розпочалося з другого мого виходу. Нас вивели на позицію з прекрасною назвою "Тюльпан". І потрібно було спочатку знайти вогневу групу. Я пішов сам, пройшов метрів 500 і не знайшов. Натрапив на вбитих кацапів — там вже мумії були. Далі були покинуті позиції, знищена техніка. Дійшов до орієнтира, де цю групу шукали інші хлопці. Вирішив повертатися, але краєм ока помітив світло в бліндажі. Так їх знайшов. Там не було зв’язку, тому я повернувся на "Тюльпан" і доповів", — розповідає Андрій.

Він зізнається, що хвилюється перед виходом, однак коли сідає в броню, то заспокоюється і налаштовується надавати допомогу. Але пригадує 13 липня, коли хлопці вийшли на штурм. "Тоді загинули Вадим Харченко Вода, Олександр Діренко на псевдо Дехтяр, увечері стало відомо про загибель Дрона — це був нелегкий день", — каже медик.

Дрон, Андрій Сиклітенко 11 липня під час штурму підірвався на міні, коли намагався евакуювати пораненого побратима. Він наклав собі дуже високо турнікет, але 11 годин чекав на евакуацію. Ніхто не міг під’їхати через сильні обстріли. Роману вдалося його вивезти. 13 липня він помер у лікарні через ускладнення з нирками.

Апостол пригадує ще одного побратима, який загинув у тому штурмі: "Один був важкий, з пораненням черевної порожнини. Спершу він був бадьорим, рожевощоким, але з кожним метром ставав важчим. Ми його не донесли, лишалося близько кілометра до точки евакуації. Він зблід і, на жаль, помер у мене на руках. Це мене засмутило. А ще засмучує, коли, побратими втрачають кінцівки. Стіч, Віктор Левченко, втратив ногу 23 липня. Його ліва нога була дуже понівечена, здавалося, я все зробив правильно. Але травма була така глибока, що лікарям довелося ампутувати кінцівку. Зараз він у лікарні".

З кожним виходом Апостол здобував нові навички. Він не давав волю емоціям, бо переконаний, що у роботі це зайве. "Під час чергового виходу хлопців обстріляли. Картина навколо була жахлива — загиблі та троє важкопоранених. Почав надавати допомогу. Кожен з них був важчий за іншого. В одного було проникаюче осколкове поранення в праву сідницю. Я туди міг кулак запхати. Ще один хлопець мав багато осколкових поранень, стегно було розірване так, що м’які тканини відійшли від кістки. Я стягнув це все бинтами, щоб хоча б закрити рану, наклав шину. Але, на жаль, боєць помер, поки йому надавали допомогу. А в третього були неймовірно страшні травми. У бійця не було третини обличчя — тільки лоб і нижня щелепа. Але він ще дихав. Я попросив у нього вибачення, бо бачив, що він помирає. Він помер".

"Критичної кровотечі немає"

30 липня 129 батальйон мав зайти на підкріплення. Хлопці розділилися на дві групи, щоб не йти всім разом і не потрапити під мінометний обстріл. Перша група, разом з бойовим медиком зайняла позиції і коли бронетранспортер поїхав по другу групу, росіяни поцілили в нього з Ка-52.

31 липня зранку друга група висунулася самостійно і потрапила під обстріл. Двоє хлопців загинули, четверо дістали поранення. Апостол, який вийшов зустрічати групу, щоб завести на позиції, також зазнав поранення. Осколок залетів під броню. Ще одним осколком відсікло шматок рукавиці, але пальці вціліли. "На позиціях, де нас накрило, був короб з набоями. Я поніс його хлопцям, щоб мали змогу відбиватися. А за спиною прилетіла граната від АГС. Втратив слух у правому вусі, дірка в руці була", — пригадує він свій стан.

Борщик, Den, Фіц — позивні хлопців, які зазнали поранень.

"Найважчим був Борщик", — пригадує Апостол. — Йому проломило каску, отримав струс мозку. Сила удару була такою, що зламало щелепу, порвало м’які тканини рук, ноги, відірвало палець. Він був пригніченим, запитав, чи виживе. Зараз із Борщиком все добре".

"Апостол бігав до поранених і дивився, хто в якому стані. Він постійно проговорював: "Критичної кровотечі немає". Подивився та побіг далі. Ніби він сам собі це нагадував, як запрограмований", - пригадують побратими медика.

Зазвичай через силу і щільність обстрілів евакуація поранених відбувається на броні. Але до хлопців тоді було неможливо навіть бронею під’їхати — ліворуч і праворуч були росіяни, позаду зона, яка прострілюється. Там було кілька підбитих БТРів. Рахунок ішов на хвилини, так звана "золота година" парамедиків тривала понад дві години.

"О 7:30 зайшов до мене Форест й сказав, що наших дуже накрило, Борщик серйозно поранений і треба їх витягувати", — пригадує Роман.

Довелося їхати в Костянтинівку по квадроцикл з причепом, який мав інший підрозділ, бо більшу техніку на тій ділянці діставали ПТУРи. Та коли приїхали в Костянтинівку, виявилося, що квадроцикл без причепа — його залишили під Бахмутом у гаражі.

"Ти ж туди їздив — поїдь і забери його. Там наших вже немає, але когось там знайдеш, тоді допоможуть", — сказали Романові. "За хвилин 20 я був в Іванівському, їхав сам. Знайшов завалений гараж, забрав причіп й на всіх парах летів до позиції. Проїхав перший підбитий БТР, біля нього лежали два повністю обгорілі тіла й зрозуміти, що це наші військові, можна було тільки за взуттям. Біля другого підбитого БТРа шість тіл лежало наших. Потім почув свист, побачив вибух у посадці — це по мені спрацювали ПТУРом, але не влучили. Навколо все було всіяне дірками від прильотів мін", — розповідає Роман.

 Роман Юрченко з квадроциклом і причепом, яким вивозив поранених і загиблих

У причіп завантажили Борщика й Фіца, Den зумів самостійно доповзти до квадроцикла. Андрій залишався з хлопцями й чекав на підкріплення та на повернення Романа, щоб забрати загиблих. Ввечері він позбирав речі полеглих побратимів, і коли Роман приїхав знову, Апостол виїхав разом з ним і загиблими.

Згодом восьмеро хлопців, які залишились на позиціях, поступово теж вийшли. Їх замінили. Бої за Кліщіївку точилися до вересня. Але війна за Бахмут і його околиці триває.

За час бойового виходу 129 батальйон не втратив жодної позиції і не залишив жодного свого бійця.

Дарья Бура, для Цензор. НЕТ