Позивний Бетмен: "Коли приїхали до Авдіївки, побачили підбиту техніку, скошені посадки, бруд, поранених людей. З’явилося чітке усвідомлення, що йде велика справжня війна"

Автор: Ольга Москалюк

Старший навідник із 6-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ Анатолій, позивний Бетмен, на російсько-українську війну потрапив у 19 років наприкінці 2015-го. Три роки прослужив за контрактом. Воював у Волновасі, Новотроїцькому, Кураховому. Потім у цивільному житті працював за кордоном. Перед повномасштабним нападом на певний час повернувся до України і мав їхати назад. Але 24 лютого 2022-го плани змінилися.

- Ви були готові до повномасштабного вторгнення?

- Я до кінця не вірив, що буде саме так. Уявляв повномасштабний напад зовсім інакше: ядерні бомби й уся подібна історія – тобто все дуже швидко. Але сталося інакше.

- Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?

- Мене розбудила дружина зі словами: "Почалася війна!". Була дуже схвильована. Я спробував її заспокоїти та поїхав на роботу. В голові крутилося кілька питань: "Як? Чому? Навіщо?". Все ж не вірилося.

- А де ви тоді працювали?

- В "Епіцентрі". За три дні до того лише влаштувався. Напередодні взагалі тільки повернувся з Чехії і за пару місяців мав знову туди їхати. У мене було все готово. Враховуючи, що між візами існує "коридор", я, щоб не втрачати час, пішов тут на роботу.

- Що ви побачили того дня, коли приїхали на роботу? Що відбувалося в магазині?

- Всі були спантеличені та збентежені. Ніхто не розумів, що далі?! Певний час ми ще працювали, адже був ажіотаж. Люди прийшли скуповуватися…

- А що купували?

- В основному, генератори, каністри. Причому оптом. Розібрали одразу.

- Коли закінчили працювати?

- Десь після обіду нас відпустили. Я поїхав додому. Треба було вирішувати, що робити далі. Щоб ви розуміли, я живу у 25 кілометрах від Оріхова (Запорізька область. - О.М.). Мій будинок – неподалік траси, то я бачив, як їхня техніка спочатку поїхала в бік Запоріжжя. Певне, зрозуміли, що не туди потрапили, й повернулися назад. А за ними вже наша техніка погнала (посміхається. - О.М.).

- Ви, як людина, яка вже воювала, у той момент розуміли, який це масштаб?

- Звичайно!

- Було страшно?

- Я б не сказав, що страшно... Реально не вірилося. Навіщо це все відбувається? Я вам більше скажу: спочатку навіть в Авдіївці не було страшно. Тільки з часом з’явився страх.

- А чому там з’явився?

- Багато чого побачив… Знаєте, періодично виникала така думка: ніби щось охороняє тих, хто прийшли за ідею, хто вміє воювати. Але вони реально гинули, і почало доходити, що ти теж не застрахований.

- Ми повернемося до обговорення Авдіївки, яка тривалий час є однією із найгарячіших точок фронту. Спершу завершимо із початком повномасштабного вторгнення. Що ви зробили, коли вирішили знову воювати? Пішли до військкомату, до ТрО чи повернулися до побратимів?

- Спочатку подзвонив у свою 28-му бригаду і спитав, як знову туди потрапити, що для цього потрібно? Відповіли: "Просто сідай та їдь". Але проблема в тому, що вона базувалася під Одесою – тобто добратися можна дорогою через Миколаїв, а тоді не було чіткого розуміння, наше місто чи вже ні, що там відбувається? Тим більше, у мене не було машини. Тоді я пішов у найближчий військкомат і все.

- Взяли одразу?

- Ні! Лише з третього разу. Це при тому, що у мене вже було УБД й ще достаньо різних необхідних паперів. Спочатку на мені скінчилася черга, і повідомили, що більше людей не треба. Сказали чекати на дзвінок. Але так і не дзвонили. То я ще двічі приходив. Зрештою після певних дискусій 27 лютого мене все ж взяли, а поставили вже першого березня.

- І куди вас направили?

- Нас залишили у військкоматі. Перший час намагалися організовувати блокпости, укріплювали позіції та будували нові. Потім дехто почав обурюватися, що ми прийшли не служити, а воювати – є ж різниця! Тоді тим, хто хоче йти на фронт, дали дозвіл: добровільно пишуть рапорт, і їх забирають. З нашого військкомату троє написали, зокрема і я. Поїхав до селища Роздольне Донецької області. Ми підготували там позиції, а наприкінці квітня вирушили до Авдіївки.

- Що побачили, коли туди приїхали?

- Підбиту техніку, скошені посадки, бруд, поранених людей. На той момент, певне, й з’явилося чітке усвідомлення, що йде велика справжня війна.

- Пригадайте, що вам найбільше запам’яталося з Авдіївки.

- Таких моментів було дуже багато… Наприклад, така ситуація, коли у відкритому полі десь у 600 метрах від нас виїхав танк і став. Трава була дуже маленька. Я його бачив, як на долоні. Але ми не мали жодної можливості його знищити. У нас були протитанкові гранатомети, але вже валялися побиті, адже нас дуже щільно обстрілювала арта, запускали по нам касети, хоч це і заборонено. Танк постояв. Я так розумію, мав таку задачу: щоб по ньому почала працювати наша арта, і її виявили – така от перевірка. Стояв далі. Навіть танкіст виліз. Зрештою поїхав далі й почав осбтрілювати іншу позицію, яка була під мостом – це десь у 300 метрах від нас. Вони хотіли його зруйнувати, тому й стріляв туди.

- Їм вдалося зрештою зруйнувати міст?

- Так. По ньому арта била дуже інтенсивно. Ніякий міст би не витримав. Але це стало їхньою помилкою. Тому що їм треба було потім ним їздити, а його не було. Самі собі зробили гірше (посміхається. - О.М.).

- Розкажіть ще якусь цікаву історію звідти.

- Коли ми заїжджали до Авдіївки, я зрозумів, що приїхали на евакуацію. Почали бігати посадкою, шукати поранених. Знайшли, вивезли. А наступного дня поранені вже були серед нас. Довелося теж їх витянувати.

- Емоційно складно було?

- Ні! Не було ступору чи якоїсь розгубленості. Чітко знав, що треба робити. Наприклад, у мого першого пораненого було важке поранення в спину. Але я впорався. Він вижив. Дякує. Періодично запрошує в гості – хоче познайомити з сім’єю.

- Сьогодні ситуація в Авдіївці важка. Ворог цілеспрямовано й активно штурмує місто…

- Ми кілька разів по перехопленню чули, що у них давно поставлена задача: взяти Авдіївку. Вони ж максимально зосереджуються на певній локації, що ми раніше бачили, наприклад, по Бахмуту. Хоча, справді, Авдіївку вони завжди хотіли взяти – ще з 2014 року.

- Чому?

- Це місто. Ще й неподалік Донецьку. Крім того, там лінії оборони. Але я вам так скажу: за два роки повномасштабної війни я ніколи не чув команди: "Відійти!". У нас жодного разу такого не було. Причому не просто з якогось населеного пункту, а й навіть позиції. Стоїмо до останнього.

- Як змінилася тактика ворога в Авдіївці?

- У них раніше були ці "м’ясні штурми". Коли ми штурмували, відбивали позиції, то забирали їхні рації. По перехопленню неодноразово чули: "Зараз підуть "одноразові"". Це жителі окупованих територій Донбасу, яких примусово затягнули на фронт. Вони реально "одноразові"! Там не було ні броні, ні нормальної аптечки. Лише один джгут, чотири "ріжка", "магазин" і вперед! Періодично, десь раз на тиждень, до нас такі заходили. Але зараз, напевно, більш навчених людей туди кидають.

- А "вагнерівці" раніше були?

- Маленькі групи. Спочатку заходили "одноразові", а далі вже "вагнерівці". Причому вони робили це максимально вдало на фоні перших. У них літали безпілотники, по рації отримували всю необхідну інформацію. Але окрім "вагнерівців", є чимало інших формувань. Нас, наприклад, штурмував "архангел спецназу", у яких навіть була своя артилерія. Так набагато легше воювати.

- Росіяни чи ці "одноразові" здавалися вам в полон? Ви з ними спілкувалися?

- Спілувався, коли потрапив у оточення. Нас рано вранці закинули на позиції. Ми там пробули лише 20 хвилин, не встигли навіть зорієнтуватися, що і як, а до нас росіяни почали заходити ззаду. Один з наших хлопців випадково їх побачив. Вони йшли з декількох точок. Таке враження, що знали, де ми знаходимося.

- Вас здали?

- Ні. Просто у них є така практика, коли керівництво говорить: "Йдіть туди, там наші позиції". Хоч знає, що це не так. Отак їх обманюють та відправляють до нас. Цього разу їх було багато – десь 15 осіб, а нас – троє. У мене було враження, вони були під якимись наркотиками. Я особисто стріляв в одного в упор, а він опускається на коліно й закидує мені під ноги ВОГ, який розірвався. Я встиг закрити обличчя, але все одно трохи зачепило - в основному пішло на руки та ногу. Хвилею у мене з рук вибило автомат. Він навряд вже був робочим, тому що в нього також потрапило багато уламків після вибуху. Із нас трьох двоє отримали поранення. Росіяни йшли на нас, прицільно стріляючи, відповідно, тиснувши вогнем. Плюс, поранені. Тому у нас не було шансів утримати той край. Це не центр і не тил, тому його можна й втратити за таких обставин. Тож ми почали відходити так, як вони заходили – іншого варіанту не мали. Був момент, коли ми лягли в траву. На мене йшло дві людини – сепаратисти. Мені повезло, що на мені була цивільна куртка, ніякого пікселя. Обличчя ж в крові. Один з них починає гукати: "Джексон, ты?". Відповідаю: "Ні". Він: "А Джексон у вас?". І підходить та перепитує: "Где?". Я: "Здесь же!". А сам повертаю голову й кажу своїм хлопцям: "Стріляйте!". Ми двох вбили та пішли далі. Отаке у мене було "спілкування" з "одноразовими".

Щодо полону, то була така ситуація, але вони не захотіли здаватися. Підійшли дуже близько. Я спочатку запропонував здатися – відмовилися, то почав стріляти. Того ж дня відбулася ще одна історія, яка дуже запам’яталася, коли я сам залишився на позиції. Години дві просидів в окопі без автомата, тому що усі, які були, побили. Тож з оберемком гранат я і дочекався нашу зміну.

- Які думки виникають у такі моменти, коли розумієш, що зараз можеш загинути?

- Не було ось цих історії про те, що пропливає все життя перед очима, чи згадуєш щасливі моменти та рідних. Ти максимально зосереджений на думках, що можеш зробити, щоб вижити. Я знав, що все буде добре (посміхається. - О.М.).

- Рація у вас з собою була?

- Була. Але я не міг сказати, що мені нічим стріляти, що залишився один, тому що ніхто не скасовував перехоплення. Вони могли почути й полізти туди, де був я. А так у мене був шанс, щоб цього не сталося.

- Мені військові періодично розказують про перехоплені розмови та їхні наслідки. Говорять і про безпеку щодо перебування на позиціях із мобільними телефонами…

- У мене з початку повномасштабної війни склалися свої принципи: я там не ношу шеврони, мультикам, але завжди із мобільним телефоном. Коли я витягував першого пораненого, була максимальна "каша", навколо – ненавчені хлопці, а рацій майже не було. То я заліз на дерево зловити зв'язок, подзвонив своєму командирові, щоб він викликав медиків, і вони приїхали забрати бійця. Тому телефон зі мною, адже ти не знаєш, в якій ситуації можеш опинитися.

- А чи залишалися місцеві у Авдіївці?

- Коли ми там були, то лишалися. А коли ми воювали у Макіївці, люди й на позиціях у нас бували. Приносили молоко, яйця. Ми їм цукор давали. Така у нас була взаємна допомога.

- Як вони реагували на те, що відбувається?

- Бувало таке, що під час обстрілів сиділи на лавочках, розмовляли, їздили на велосипедах, випасали корів.

- А ви не питали, чому не їдуть?

- Бояться щось змінювати в житті, чогось нового. Молодому поколінню зміни легше даються. А людям похилого віку ні. Вони звикли так: одна робота, один будинок, одне місто чи село. Я скільки не запитував, відповідали: "Кому ми там потрібні?!". Одній бабусі телефонували родичі, пропонували забрати, вона каже: "А на кого я тут кролів залишу?!". Інші корів не могли лишити. Говорили їм: "Так, може, продайте?". У відповідь: "На них ціни впали - невигідно продавати".

- Знаю, що ви ще воювали на Лиманському напрямку. Як там було?

- Там була страшна картина. Все максимально побито, зруйновано, жодного вцілілої будівлі декілька сіл підряд. Навіть в самому Лимані повністю цілого будинку я не бачив.

- Скільки ви там пробули?

- На Лиманському напрямку сім місяців. Коли заїхали, вздовж дороги стояли розстріляні машини, зокрема волонтерська колона.

- Якщо порівнювати, де вам було складніше – на Авдіївському чи на Лиманському напрямку?

- Загалом терпимо було. Але в Макіївці під кінець було важче – там з’явилися снайпери, ПТУРщики. Збільшувалася кількість дронів – постійно літали над нами. У Макіївці був міст, який намагалися зруйнувати, що ускладнювало логістику.

- Тобто ворог серйозний, а не такий слабкий, як довго розказували у Телемарафоні…

- Не слабкий. Вони вчаться на своїх помилках. У них дисципліна на рівні: є наказ – до виконання. Ті, хто їх віддає, має бойовий досвід та чітке розуміння, як правильно зробити. Вони оперативно окопуються, роблять бліндажі з розрахунком, що житимуть там завтра, післязавтра або через місяць. Усвідомлюють, що це їхня реальність.

- Для того, щоб протистояти такому ворогу, у нас має бути гарне оснащення. Як у вас із цим?

- Мені здається те, що нам треба, маємо, зокрема дрони, хоча поки немає FPV. До речі, щодо змін у Авдіївці, там їх у росіян зараз в рази більше з’явилося. Тому що вони займаються цим питанням.

- Президент пообіцяв, що наступного року у нас буде мільйон дронів.

- Але, окрім дронів, потрібно багато чого. Це ж усі розуміють.

- Без допомоги зовні нам складно забезпечуватися…

- Це так. Але й власні кошти можна більш раціонально використовувати. Ось навіщо закупили стільки ялинок і тому подібного? (Ми зустрічаємося напередодні Нового року у одному зі столичних торгових центрів, який рясно прикрашений новорічною атрибутикою. - О.М.). Щоб подарувати людям свято? А сьогодні, напевно, у кожній родині є ті, хто воював, воює чи скоро воюватиме, адже буде мобілізація. То, можливо, треба спробувати зберегти йому життя, і це вже святкуватимемо? Убезпечимо від того, щоб на Новий рік він загинув від ворожого дрона, який не вдалося збити. Бо в такому разі навряд чи його близькі прийдуть сюди й подумають: "Добре, що у нас тут така ялинка є".

- Як ви, до речі, дивитеся на те, що відбувається зараз в тилу?

- Згадайте, яким було єднання на початку повномасштабної війни, як разом готували коктейлі Молотова, стріляли з мисливських рушниць тощо. Так от цього давно немає.

- Думаю, це через відсутність загрози "біля власних дверей". На початку вторгнення ворожі танки були під Києвом. Тепер знову: війна десь там.

- Напевно, так. Тут є ще один важливий момент. Дивіться, коли я закінчив контракт, повернувся в тил, то не афішував, що є АТОшником. Цього не знали й на заводі, куди я влаштувався на роботу. То багато чого неприємного почув на адресу таких, як я. Говорили: "Брат пішов на брата" або "Так по своїх же стріляли". А ще мене лякають нинішні розмови на кшталт: "Після війни з фронту всі приїдуть хворі". Але особисто я не змінився. Як і моє оточення. Так, багато чого побачили, однак ні у кого дах не поїхав. Якщо взагалі є люди з такою проблемою, то це одиниці.

- Справді, виникає питання, як суспільство прийме військових. Але ми зараз з вами говоримо про абстрактне майбутнє, адже невідомо, коли закінчиться ця війна. Звучать різні думки та припущення. Ви для себе визначаєте якісь часові рамки?

- Думаю, це станеться у 2024 році. Як показує історія, будь-яка війна закінчується перемовинами. Коли була можливість говорити, цього не зробили...

- Коли саме?

- Після звільнення Харківщини ми могли говорити на певних умовах. Тепер, скоріш за все, будуть інші. Але це має статися. Хто б що не казав на кшталт: "Який сенс з ними домовлятися?! Вони ж все одно потім нападуть". То що, давайте й далі класти людей на фронті?! Поки одні тут говорять: "Навіщо ми тоді воювали?!", інші там продовжують гинути. Рано чи пізно доведеться домовлятися. Мені здається, це станеться якраз у 2024 році.

Я вам так скажу: ми розуміємо, що вони можуть знову напасти. Раніше ніхто не вірив, що у ХХІ столітті можлива така повномасштабна війна, то тепер думки інакші. Хотілося б бути до цього готовими.

- Скільки ви готові ще бути на цій війні?

- Скільки потрібно, стільки й будемо. До перемоги!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото авторські та надані Бетменом