Підполковник Богдан Гарнага, позивний Бахмат: "Ми всі не народжені для війни. Покажіть мені хоч одну жінку, яка спеціально завагітніла, щоб народити дитину для війни"

Автор: Віолетта Кіртока

На навчання в університет Богдан Павлович прийшов з посади начальника штабу 65-ої окремої механізованої бригади. За два роки повномасштабної війни він встиг побачити і як мужньо б’ються люди, і як злякано тікають. Тому ми присвятили окрему частину розмови питанню, чи всім доведеться захищати країну.

Фото: Роман Ніколаєв

З Бахматом люблять спілкуватися журналісти. Він харизматичний, слів не добирає, ще й жартує безперестанку. При цьому він завжди добре знає ситуацію на війні, бо з 2014 року сам дивиться їй в обличчя. Цензор.НЕТ неодноразово розповідав про бойові дії, в яких брав участь Богдан Гарнага. Довгий час він служив у 72-ій бригаді, а повномасштабний наступ зустрів у лавах 58-ої. Про події початку війни ми розповіли в статті.

Про мотивацію служби в армії і підрозділи, сформовані із вчорашніх цивільних, ми поговорили з Бахматом цього разу.

"ТРЕБА ВСЕ ЗРОБИТИ, ЩОБ ДО НАШИХ ОКОПІВ НЕ ДОХОДИЛА ПІХОТА ВОРОГА"

- Всі говорять, що нас чекає дуже важкий період…

- Думаю, цей рік буде для нас найтяжчим. Зараз ми переходимо до оборони. І нам треба якомога швидше, не враховуючи зимові умови і мороз, заритися, закопатися. У противника є ресурс, є люди, він буде їх кидати, кидати і кидати, вони будуть на нас іти, йти і йти. А нам треба застопоритися на певних рубежах і закопуватися, щоб не втратити території. Противник розуміє, що зараз нам зробити позиційну оборону буде важко через погодні умови, і він буде постійно нас атакувати, щоб спробувати віджати у нас якомога більше територій. Зима ж, і ми не можемо, якщо десь провалимося, як влітку, перейти з однієї посадки в іншу і там окопуватися. Влітку можна за годину-другу вирити собі якийсь окопчик. Зараз вже так не піде. Тому найскладніше для наших підрозділів – утримувати свої рубежі.

Для того, щоб ми змогли стримати противника, потрібно, щоб піхоту підтримувала артилерія, потужна, сильна, яка примусить противника не йти в атаку, нажене на нього страху. Наприклад, на початку війни, у 2015-2016 роках, було так: коли противник стріляє по нас з ПКМа, ми у відповідь стріляли з БМП – показували свою перевагу. Вони кинуть два снаряди з міномета – ми їм у відповідь десять. Причому після цих десяти ворог затихав на тиждень. Ми просто відбивали бажання стріляти, тому що противник розумів: по ньому прилетить купа всього. Так само нам треба зараз деморалізувати ту сторону, щоб вони просто відмовлялися йти у наступ, ламали свою техніку, робили що завгодно, тільки щоб не йти у наступ. Примусити їх так зробити можна, тільки завдаючи масованих артилерійських обстрілів. Для цього потрібні артилерійські стволи – збільшити їхню кількість в підрозділах, і боєкомплект. Щоб до наших окопів не доходила піхота. Якщо ми будемо розбивати ворога ще при розгортанні чи тільки при спробі наступу, більше він ходити не буде. Тоді ми зможемо нормально окопатися, зайняти оборону, вберегти свій особовий склад, який у нас є. І коли вже буде тепліше, щось думати.

- У 2022 році говорилося, що не була зроблена друга лінія біля Бахмуту…

- Зараз багато де роблять лінію оборони, потужну в інженерному відношенні – з перекриттями, бетонними спорудами. Роблять не ті, хто стоїть на передовій, а решта підрозділів, інженерні полки. Тому що обладнати нормальну оборону на тих позиціях, де ми зараз знаходимося, при нинішніх технологіях, FPV-дронах і артилерійських обстрілах, – нереально. Обладнати оборону – це не просто вирити окоп, його треба перекрити. Для цього потрібен ліс, а це не просто гілки чи дерева, що є справа-зліва у посадці, а нормальні колоди, причому в два-три накати. Їх потрібно завезти або занести. У нас військовослужбовці ходять на позицію в темну пору доби, щоб їх не було видно. А як же ж туди заїде КамАЗ дров? Його не підвезуть навіть за п’ять чи десять кілометрів до такої позиції, бо FPV-дроном чи артою рознесуть. Зараз противник бачить нас, ми бачимо його. Тому, на мою особисту думку, треба обирати місцевість трошки позаду, і там обладнувати нормальну лінію оборони. Коли ми втрачаємо позицію, нашим бійцям, які відходять з неї, потрібно десь зайняти оборону. Заново зайти в голу посадку і окопуватися – це ризик для їхнього життя, тому що їм немає де сховатися.

- Це не буде діяти демотивуюче? Людина сидить на позиції, знає, що позаду неї є хороші укріплення. І буде розмірковувати так: чого я буду тут сидіти, де нас місять, краще переберуся туди…

- Я говорю про те, що нам вже потрібно робити такі позиції, щоб ми туди відвели свої війська – заради того, щоб зберегти наших людей. Ми зробимо надійні бліндажі, надійні перекриття, бійниці. Тому що артилерії у противника вистачає, він нею працює, FPV-дронів багато. Нам потрібні захищені позиції. Ми не та армія, яка може своїми людьми ризикувати і кидати їх так, як робить кацапня. Тому нам треба обладнати надійні позиції і відвести туди людей. Це буде основна, передня лінія оборони. А вже позаду робити другу лінію оборони, робити відсічні позиції – так, як повинно бути. Нам треба зробити таку буферну сіру зону. Але ми можемо її зробити тільки тоді, коли у нас буде велика кількість боєприпасів, щоб ворог до нас навіть підійти не міг.

- Ти можеш зараз порівняти, як за ці майже два роки змінилася війна, як вона еволюціонувала, скільки всього нового було придумано саме за цей час?

- У нас багато чого з’явилося того, чого не було раніше. Ми змогли закрити море в Криму, щоб створити зерновий коридор, щоб їхні літаки не підлітали близько. Це багато про що говорить. Ми їх віддалили від Одеси, від берега на 150 кілометрів чи на скільки… По нас пускають стільки ракет, але більшість з них ми можемо збити. Раніше у нас нічого не було. Ми почали з цивільних дронів, якими десь хтось літає і знімає метеликів чи свої сім’ї, навчилися застосовувати їх в розвідці, потім зробили з цих розвідувальних дронів ударні. Потім зробили нові дрони – FPV, "камікадзе". І це багато на що вплинуло. Якщо брати дрони FPV, то кацапи навчилися у нас їх робити. Але проблема в тому, що вони у себе це поставили на виробництво, штампують їх. А нас цим забезпечують волонтери і певні різні організації.

- Ми зробили великий якісний стрибок вперед?

- Так. І кожен день щось вигадуємо. Це ж ми потопили крейсер "Москва", флагман Чорноморського флоту "великой, могучей" и непонятной россии. Наші підводні дрони викликають величезний інтерес в усьому світі. Всі наші партнери спілкуються з нами, переймають наш досвід. Тому що ніде не було такої війни, як у нас. У нас на озброєнні є техніка різних країн, якою ми володіємо так, що навіть ті країни не знали, що так можна зробити. Ми вміємо її застосовувати так, як ніхто раніше не робив. Ми еволюціонуємо.

"ПІСЛЯ ТОГО, ЩО ПОБАЧИВ І ПОЧУВ У ЗВІЛЬНЕНОМУ ЯГІДНОМУ, ЇХАВ У МАШИНІ І ПЛАКАВ"

- Розкажи про власний досвід розвитку. Ти ж на війні з 2014 року… Був командиром у піхотному підрозділі, потім командував ТрОшниками.

- На початку війни люди зібралися в добровольчий батальйон, який був на захисті Києва, потім в Лютежі… Цей підрозділ складався з айтішників, програмістів, рестораторів. Кияни зібралися, їм дали зброю, і добробат виконував завдання біля Прилук, Новобасані, після чого їх списком подали у військкомат і зробили стрілецьким батальйоном. Коли мене призначили до них командиром, вони знаходилися у Гончарівську. Це 45-ий окремий стрілецький батальйон. Бойового досвіду у них не було, але найкрутіше – це мати підрозділ, в якому всі люди мотивовані, прагнуть перемагати…

У нас були тренування на полігоні, вони придумували щось своє. Програмісти та айтішніки зайнялися дронами, піротехніки робили вибухівки… Після злагодження ми поїхали на Донбас, під Авдіївку. Наш стрілецький батальйон замінив батальйон 25-ої десантної бригади і простояв дев’ять місяців. Були жорсткі бої, були і втрати…

Чесно скажу, був спочатку засмучений, коли мене призначили у стрілецький батальйон, де немає техніки. Це не та моща… Але мотивований особовий склад – велика сила. Якби у нас ще була броня, мінометні батареї, протитанкові засоби, ми могли б виконати набагато більше роботи. Але втрималися лише із-за того, що люди були мотивовані.

Коли нам поставили завдання піти в наступ, я спочатку не знав, як це робити з цим підрозділом. Зібрав командирів рот, поставив завдання. Вони посиділи, подумали і зайнялися підготовкою наступу. Нам треба було зайняти водойму. Для стрілецького батальйону, який ніколи не воював, це був великий виклик. Щоб все вийшло як слід, ми потренувалися на подібній місцевості. По дорозі від Очеретиного до Мирнограду на полі є подібна водойма. Ми її взяли за приклад, і тренувалися там групами, хто, коли і як буде йти. До нас приїхали два інструктори, колишні американські військові. Вони займалися з людьми, замкомбата з ними працював. У нас було три дні, тож ми відпрацювали все. І при самому наступі все вдало вийшло. Хлопці завдання виконали. І полонені були, і денеерівців розхреначили. Тоді втрат у нас не було, тільки один військовослужбовець отримав легке поранення від розтяжки. Бійці побачили, що такі складні завдання можна виконувати. І вже коли прийшло наступне завдання, хлопці – без питань: "Давайте знайдемо подібну посадку, щоб потренуватись". Вони самі вмикали фантазію, як що зробити краще. "Давайте без артпідготовки зайдемо по-тихому, бо якщо почнемо валить, противник зрозуміє, що ми наступаємо". Мені дуже легко було з ними працювати.

- Як ти думаєш, за який час з цивільної людини, яка ніколи не служила, можна зробити штурмовика?

- Якщо тобі дають можливість і є ресурси… От як ми колись готувалися до Білокам’янки: нам дали поле, техніку, людей – займайся. Думаю, за таких умов за місяць можна отримати з цивільного солдата-стрілка.

- До чого ти не був готовий, хоча бачив на війні багато всього?

- Багато було моментів… Але вбило мене те, що відбувалося у селі Ягідне Чернігівської області. Одна річ, коли військові воюють з військовими. А те, що росіяни зробили з цивільним населенням, скільки було жертв, скільки людей розстріляних… Яке було ставлення до людей, яких утримували в місцевій школі… Коли я тільки туди підійшов, побачив велику кількість людей. Мене це насторожило, бо ми не знали, що їх там стільки, що їх так багато. А коли я спустився в той підвал… Той запах… Там кисню і так мало було, а ще відчувався трупний запах, бо старі люди, що там були, вмирали. Виносити їх дозволяли тільки ввечері або наступного дня. Там були і маленькі дітки, яких не було чим годувати… Перше, що зробив, домовився, аби їх вивезли в лікарні.

Після того я їхав у машині і плакав – від того, що побачив, від того варварства, нелюдяності, жорстокості… Взяли цивільних в заручники, ними прикривалися, вони сиділи в підвалі школи, а ці тварі були на першому поверсі. Але ж ви, скоти, взяли в заручники і ні в чому не винних дітей, людей похилого віку – вони вам нічого не зробили. Люди розповідали: коли прийшли кацапи, були випадки, що хтось з них напивався, домагався до жінок, але не чіпали. А коли зайшли буряти, то це взагалі мразі останні, дикуни: жінок ґвалтували, всю скотину перестріляли… Мені в голові не вкладалося, що таке можливо. Треба бути відсталим на кілька століть або бути просто якимось маніяком, нелюдом.

З хуторка Золотинка вони забрали чоловіків під тим приводом, що ті здають нам позиції росіян. Вивезли їх в Ягідне, а потім вивели в ліс і розстріляли. Автомобіль, що їхав по трасі, розстріляли, загинули дитина і чоловік. Жінку забрали, дозволили їй поховати рідних за школою, а її посадили у підвал, при виході, там, де всі ходили на відро в туалет. І кожен вечір цю жінку забирали з підвалу і ґвалтували. Деяких людей, як мені сказали, коли кацапня звідти йшла, забрала з собою. Для них немає ніяких міжнародних конвенцій, немає взагалі ніякого людського поняття, якоїсь моралі – вона відсутня. Знаєш, коли я все це побачив, хотілося, щоб на цих бурятів впала ядерна бомба, щоб їх просто з лиця землі стерти… Вони просто недостойні жити в цьому суспільстві.

-Ти стикнувся з різними підрозділами російських військ…

- Спочатку проти нас були строковики. У них слабенько було все… Біля Попасної вже працював "вагнер" та "ліга", це були підготовлені підрозділи. Чого з ними було важко – у них був мобресурс так званих ДНР-ЛНР, яких вони просто кидали перед собою, щоб ми витрачали свій БК, а "вагнер" і "ліга" в цей час проводили розвідку, де наші бойові засоби. Така у них була тактика.

- За десять років, які ти береш участь у війні, можеш згадати, розставити по рейтингу три свої найважчі бої?

- Складати особистий рейтинг можна по-різному. Зараз, маючи певний досвід, можу навіть посміятися з подій 12 вересня 2014 року. А тоді було геть не до сміху, тому що це був, можна сказати, перший бій. Це було під Петровським, Волновахський район. Тоді для молодого лейтенанта це здавалося чимось капець яким: незрозуміло що, танки їдуть, зв’язку немає, батальйон пішов, лишилися десь в посадці. Всі стріляють, тікають…

Потім в Старогнатівці була оборона. Так, нас обстрілювала артилерія, але нічого такого не відбувалося. Травневе – теж. Тоді противник на нас так не наступав. Хіба якась ДРГ могла спробувати прийти.

А 24 лютого 2022 року, у всьому цьому хаосі, не маючи нормального зв’язку, підтримки старшого начальника, лишившись сам на полі бою, треба було втриматися як завгодно. Якщо ти зараз не утримаєш, то незрозуміло, що буде далі, - це я добре розумів.

Попасна влітку 2022 року – це було п’ять днів пекла. Кожного дня ми втрачали позиції, нас вибивали. Над нами постійно кружляли безпілотники, вони все бачать, а ми, вибачте, як ті миші: з одного кутка посадки в другий бігаємо. Тільки туди перемістилися, почали окопуватися – вже туди прилітає. Нам просто не давали закріпитися. Я тоді був сам на тих позиціях…

Потім – Новобахмутівка, дев’ять місяців під Авдіївкою. На нас постійно кидали тих "денеерів", постійно вони сунули і лізли…

"ЖИТТЯ ВИЗНАЧИЛО, ЩО ЧОЛОВІКИ З ДАВНІХ-ДАВЕН ЗАХИЩАЮТЬ СВОЮ СІМ’Ю, СВОЮ ЗЕМЛЮ"

- У тебе є серед знайомих люди, які питають, що зробити, щоб не потрапити до армії? Тобі ставлять такі питання?

- Мої знайомі – це всі люди, які в армії. Хто не в армії, то це такі, хто має трьох дітей, їх не призивають. Навпаки, багато знайомих, яких мобілізують, питають, куди краще піти, в яку частину: куди ти порадиш піти, де нормальний командир? А так, думаю, спитати у мене, як відкосити від армії – було б недоречно.

- Як ти думаєш, чому люди зараз шукають причини, щоб не потрапити в армію?

- Добре працює ІПСО противника, який постійно навіює, що у нас все погано, повний крах, що всіх мобілізованих кидають "на м’ясо"… Людина цивільна все те бачить і думає, що це, як кажуть, дорога в одну сторону. На мою думку, якби людина розуміла, для чого йде воювати, вона повинна бачити результат. Нам потрібно більше показувати, як ми знищуємо ворога. Люди мають бачити позитив – а він у нас є! Ми повинні розуміти, що росіян більше, ніж нас, але ми їх уже стільки наклали і кладемо кожного дня! Скажу так: всі люди, які були мотивовані, які хотіли захищати Батьківщину, у 2022 році самі приходили. Я тоді був на Чернігівському напрямку, ми зайшли в село, і до мене прийшли мужики: "Ми до вас. Я мисливець, у мене є рушниця. А у нього є гвинтівка". Я їх оформив, видав автомати. Це люди, які хотіли захищати Україну. Вони приходили зразу в підрозділи, в частини, вони не йшли до військкоматів.

Коли в державі вже два роки йде велика війна, то ті, хто хотів захистити країну, вже на фронті. Решта повинні просто зрозуміти, що на них як на чоловіків покладений обов’язок захищати свою Батьківщину. В дев’ятому класі ми всі отримуємо приписне свідоцтво, тому що ми – чоловіки. І у нас є обов’язок: в разі чого йти захищати Батьківщину в лавах Збройних Сил. Так робиться у кожній нормальній державі, у кожному суспільстві.

Два роки йде війна, і ця війна не така, як була в період з 2016-го по 2022 рік. Тоді ми стояли в позиційній обороні. Зараз у нас наступи противника, працює авіація, літають ракети… Це зовсім інша війна. І за два роки люди, які знаходяться в окопах, втомилися, бо вони не роботи. Вони чекають, коли хтось їх змінить. У них теж не "дорога в одну сторону", вони не мають там бути до кінця війни або поки не вб’ють… Вони заслужили на відпочинок, але їх повинен хтось міняти. Там є військовослужбовці, які по два-три рази зазнали поранення, десять разів були контужені. Вони чекають, поки звідси хтось прийде їх поміняти.

- Але ж не приходять?

- Приходять, але не в необхідній кількості. Мобілізовані проходять підготовку – а це не день-два, а місяць чи навіть кілька місяців, тим більш, що у нас проходять підготовку і за кордоном, де формуються нові підрозділи. Там спокійніше, бо на частині наших полігонів ми не можемо провести навчання, тому що противник завдає по них удари.

- Кожен має бути готовий до бойових дій? Це наша реальність тепер?

- Маючи такого сусіда, маючи війну, яка у нас вже стільки років йде, ми повинні розуміти, що у росіян дуже загато загиблих. Їхні сім’ї, діти будуть нас ненавидіти. І тому ми повинні це розуміти. Якщо ми політичним шляхом за стільки років не можемо цю війну вирішити, хоча за нас наші партнери, вводяться санкції... Але поки в росії їхнього діда вперед ногами не винесуть, поки там не знайдеться здравомисляча людина… По людях там все зрозуміло. Спочатку була надія, що вони зрозуміють, піднімуться, та нічого не відбулося. Люди не думають. Живуть тільки два міста – Москва і Пітер, решта просто виживають. Тому вони будуть сюди відправляти своїх чоловіків, їм все по барабану. Їх кидають в бій, і вони йдуть. Ми повинні розуміти, що нам з ними прийдеться воювати ще довго.

- Тобто, своїх дітей ти також будеш готувати до війни?

- Поки що я готую своїх дітей до того, що вони повинні розуміти, хто такі росіяни і скільки горя вони завдали нашій державі. І наша країна в даний момент повинна взяти приклад з Ізраїлю. Ми постійно всі повинні бути напоготові. Звідки ми знаємо – може, завтра щось в голову стрельне, і з Білорусі знову до нас полізуть. Ми ж не знаємо: може, путін з Африки позабирає всі племена, пороздає їм автомати, щоб сюди направляти? Ми повинні бути готові до всього.

- Зараз дуже часто повторюють таку фразу: "ми не народжені для війни". А ти чи твої друзі, твоє оточення – хтось були народжені для війни?

- Ми всі не народжені для війни. Покажіть мені хоч одну жінку, яка спеціально завагітніла, щоб народити дитину для війни. Не знаю, хто придумав цю фразу, але це повна маячня. Життя визначило, що чоловіки з давніх-давен захищають свої сім’ї, захищають свою землю. І все.

Кожен з нас повинен розуміти, що війна завтра не закінчиться. Кожен повинен розуміти, що тим, хто стоїть на передовій, потрібна допомога. Тому що кожен день десь хтось на якійсь позиції може дістати поранення, може захворіти, і вибути зі строю. Його хтось має замінити. І чим швидше це зрозуміють ті, хто в тилу, чим швидше вони мобілізуються, пройдуть підготовку, навчаться, будуть готовими до цієї війни, тим швидше вони зможуть допомогти нашим хлопцям, які стоять в окопах. Як приймуть закон, будуть, як раніше, хвилі мобілізації: відвоював – пішов відпочивати. Чим скоріше ти навчишся бути готовим до війни, тим легше тобі буде на ній. Тому не треба чекати, поки по тебе прийдуть чи будуть за тобою бігати. Подивіться у "Фейсбуці" - у кожної бригади є своя сторінка. Поспілкуйтеся з кимось – думаю, що у кожній родині хтось десь служить. Виберіть собі підрозділ і йдіть захищати Батьківщину. І пам’ятайте: повістка це не дорога в один кінець.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ