Командир 1-го окремого штурмового батальйону 67-ої бригади Юрій Капустяк: "Коли треба було виїжджати з оточення повз російський танк і БМП, я просто сказав бійцям: або ми загинемо, або вийдемо і продовжимо боротьбу за Україну"
Підрозділ, який разом з кадровими офіцерами формував легендарний Герой України, Народний герой України Дмитро Коцюбайло, друг ДаВінчі, після недовгого відновлення, знову в одній з найгарячіших точок фронту – під Куп’янськом.
Фото: Роман Ніколаєв
Капусту – за цим позивним Юрія краще знають на війні – з ДаВінчі познайомив офіцер Валерій Гудзь. Він співпрацював з командиром добровольчого підрозділу, ще коли був заступником командира 72-ої бригади. У 2017 році бійці підрозділу разом з добровольцем відсунули ворога від багатостраждальної Авдіївки, завдяки чому її стали менше обстрілювати – не діставали. А у 2018 році, після призначення командиром 24-ої бригади, Валерій Федорович залучив ДаВінчі до співпраці неподалік Зайцевого.
"Валерій Федорович скинув мені точку, куди під’їхати, - розповідав Юрко у нашому попередньому інтерв’ю. – Це була зупинка. Там я вперше і побачив ДаВінчі. Комбриг сказав мені: працюйте разом. Так ми почали спілкуватися".
В Авдіївці ДаВінчі став першим, хто корегував вогонь танку, сидячи просто на його броні. Юра повторив цей трюк. І вже біля Майорска таким чином виїжджали два танки з бійцями на броні. Капуста і ДаВінчі стали справжніми побратимами і близькими друзями. А добровольчий дух, який завжди відчувався в офіцерові Збройних сил України, знайшов свій вихід і взаємодію з такою самою потужною силою.
Влітку, через декілька місяців після загибелі ДаВінчі, Капуста розповів Цензор.НЕТ, чому пішов заступником у підрозділ друга, як це було, в яких боях разом з Дмитром брав участь, і про той момент, коли командир сформованого батальйону зазнав важкого поранення. Саме Юрко не дав ДаВінчі впасти, підхопив його і вивозив якомога швидше, аби врятувати…
Юркові в принципі легше говорити про інших. Не про себе. Про те, як хто проявив себе в різних ситуаціях, як діяв у боях. Але про те, що робив Юрій Капустяк на початку повномасштабного вторгнення, як рятував сотні (!) підлеглих з оточення, особисто туди прориваючись, - про це розповідають його побратими, які були свідками тих подій. І ці факти також мають знати українці. Бо Юрій Капустяк не даремно був обраний ДаВінчі заступником, бо доброволець добре знав, на що здатний побратим. І що він не зрадить. Він – гідний наступник свого друга.
Це розмова з двома офіцерами – з Юрієм Капустяком та Олегом Лотоцьким, позивний Фараон. В той період він був начальником штабу 1-го механізованого батальйону 24-ої бригади, а згодом ДаВінчі запропонував йому стати на цю посаду в його батальйоні.
"У БЕРЕЗНІ 2022 РОКУ ЮРУ ПРИЗНАЧИЛИ КОМЕНДАНТОМ ЛИМАНУ"
-Десять місяців 2021 року ми простояли неподалік Попасної, - розповідає Олег. – Нас мала міняти 10-та гірсько-штурмова бригада. Вони вже приїжджали на рекогносцировку. Крайні роки ротації на фронті були по шість місяців. А нас затримали. Вже в повітрі відчувалося, що буде ротація. Але при цьому приїздили високопосадовці, питали про лінію оборони. Це дивувало, бо роки раніше не цікавилися, а тут навіть об’їжджали лінії оборони. Десь 17 лютого несподівано по нас почала працювати артилерія. По всьому фронту. Такого давно не було. І "Гради", і 120-ті міномети, і 152-ий калібр… Все запрацювало. Штурми пішли після 24 числа.
Із середини лютого Юра знаходився у ППД бригади – у Яворові. У нього закінчувався контракт. І він планував закінчувати службу в армії. Але напередодні повномасштабного наступу, чуючи, що в нас активізувалися обстріли, відчуваючи, що ось-ось щось буде, він за три дні сформував групу з 15 людей. В бригаді був великий кіпіш, мобілізація. Дивлячись на людей, які не розуміли, що робити, він зробив висновок, що мобілізовувати будуть дуже довго. І довго цих людей будуть везти до нас. Тому він швидше зібрав групу, яка виїде на схід, знайшов транспорт.
-24-го вночі ми вже виїхали з Яворова, - додає Юрій.
- Це було перше підкріплення бригади, - продовжує Олег. - Це були ті, хто погодився зразу їхати на війну.
-З мого села було чоловік п’ять, - каже Юрко. - Багато хто з них воював у 14-15 роках. Хтось в "Айдарі" був, хтось в 24-ці. Я дивився, хто ішов в бригаду з колишніх мобілізованих, та й вихоплював до себе досвідчених бійців.
-Коли вони приїхали до нас, ми вже вели нормальні бої. Ворог з Золотого-5 штурмував Золоте-4 в тому напрямку, де було КПВВ, де шахта Южная…
На 1-шу роту активні штурми були. Нас хотіли обійти в полі, де була дорога. Саме Золоте знаходиться на висоті. В Луганській області це найбільша висота. Є такі точки, звідки видно всі населені пункти. Це була саме така. Первомайськ перед нами лежав. Ми його повністю бачили. Стратегічна висота. Її обійшли з боку Попасної. Це вже сталося після того, як мене і Капусту призначили у новостворену 115-у бригаду, яка зайшла у Сєверодонецьк. Противник з одного боку зайшов на Новотошківку, а звідти правіше по річці - на Тошківку і до Лоскутовки. З лівого боку з Попасної рухалися на Комишуваху і вище. А саме Золоте весь час невдало штурмували. Машини, які проривалися, ми зразу ж знищували.
Ми були вражені, як багато гине росіян. Відео бачили, як гинуть і знищуються ті, хто іде на нас. Перехвати відіграли велику роль – ми чули, скільки у них отказників було, люди відмовлялися. Їх вивозили на якусь шахту, а вони казали, що наступати не будуть. Це були мобілізовані в так званих ЛНР-ДНР. А напроти нас стояли "казачки" - 15-ий мотострілецький полк. Три батальйони. Вони і штурмували нас. Попасну переважно штурмували "Вагнери". І тоді це були не зеки, а саме кістяк "вагнерівців".
-Ви тоді вперше з ними зіткнулися?
-Так. Вони навіть собак застосовували! Під час зачистки траншей, де було велике розгалуження окопів, для швидкого пошуку оборонних позицій вони запускали собак, щоб вони приводили противника найкоротшими шляхами. Люди були підготовані в тактичних діях, адаптовані до зимових умов у складних умовах. Спокійно витримували навантаження.
Зима у 2022 році затрималася до березня. Чимало бійців зазнали обмороження. Обстановка була важка. Щодня штурми. Кожного дня відбиваємо. Боєприпасів мало. Але вже приходили команди виділяти резерви з кожної бригади, щоб закрити північний напрямок. Нашими сусідами зліва була 57-а бригада – вона стояла від Оріхового і аж за Сіверський Донець. За нею стояли десантники -79-а бригада, тримала Щастя. І головний удар спочатку прийшовся саме туди. Головні штурми у них ішли з-за кордону. Противник штурмував кордон і заходив у тилові зоні 79-ої. Бригада давала потужні бої, добре стримувала ворога. Воювала завжди в оточенні.
Я собі навіть не уявляю, як в таких умовах поводитися. Все дуже швидко і різко відбувалося. У тебе з тилу ідуть, а тобі треба лінію фронту прикривати.
Але поступово наші сусіди почали відступати по населених пунктах до річки Айдар, дійшли до Сєверодонецька. Там тримали оборону. Коли 79-а почала вести тактично маневрену оборону, то і 57-а розверталася лівіше.
Ми всі воювали на тактичному рівні. А на стратегічному – всі думали, як закривати напрямки з Ізюму, Лиману, Кремінної, Сєверодонецька… Як там оборону зробити. Нам була поставлена задача одну тактичну групу відправити на Рубіжне. Це було дві танкові роти і взвод нашого 1-го батальйону. Я відправився туди разом з тактичною групою 4-ої гостомельської Нацгвардії. Вони також обороняли Рубіжне.
Другу групу відправили на Лиман. Командиром бригади була поставлена задача створити ротно-тактичну групу і прикрити наші тилові зони. Зібрали з 1-го батальйону всіх резервістів, які прийшли на четвертий чи п’ятий день повномасштабного наступу. До нас десь сотня людей приїхала. Так ми віддали багато сильного сержантського складу.
Ми сформували групу, додали їй танки і навіть артилерію. Піхота була в достатній кількості. Дали техніку з 1-го та 2-го батальйонів. І призначили управляти цією групою Капусту. Ділянка складна, умови складні. Призначили сильну людину, яка б могла організувати оборону на великій ділянці.
Ця група здійснила марш на Слов’янськ, звідти її перекинули на Лиман. І там призначили Капусту комендантом Лиману. Всі підрозділи передали в управління йому. Там якраз було 100 прикордонників. Я так розумію, вони стояли десь на кордоні, їх відтягнули на Лиман, сформували групи і передали в підпорядкування Юркові. Задачею його групи було зайняти оборону від річки Оскол до населеного пункту Зарічне. Район був протяжністю десь 50 кілометрів. Ротно-тактичною групою тримати таку відстань майже нереально. Їм додавали сили, але це було 10 чоловік, 15… Це не така кількість людей, яка б могла значно посилити групу.
-У Кремінній тоді стояв 15-ий батальйон 128-ої бригади, командиром якого був Іван Голішевський, зараз він командир 24-ої бригади, - додає Капуста. - Ми роззнайомилися, налаштували взаємодію. Це відіграло велику роль пізніше. Якщо у когось виникали проблеми – могли один одному виділити артилерію, дати боєприпаси. Лівіше від мене стояли десантники.
-Група зайняла ключові розв’язки, - продовжує Олег. - Розставили людей, замінували мости. Противник ішов в цьому напрямку не так масово, як на Ізюм. Але далі Барвінкового їх не пропустили. Там наші війська взяли під контроль дорогу і втримали противника. Коли росіяни зрозуміли, що вперлися в оборону, їхня розвідка прорахували, що на цьому напрямку велика ділянка, але мало військ, і перекинули туди два батальйоно-тактичні групи. Довелося зірвати мости. Ми з Юрою регулярно були на зв’язку, тому я знав, що у нього відбувається.
-Спочатку в кайф було воювати, бо дуже мало було противника, - згадує Юрко. – Він виїжджав малими групами, недосвідчені там були бійці, раніше не брали участь в бойових діях. Їхали втупу колонами, не виставляли дозори. Тому ми завдавали гарного ураження. Наші маленькі групи розносили колони противника і невеликі угруповання. Повторювалася приблизно одна і та сама ситуація: вони заїхали, ми завдали вогневого ураження, ворог тікав.
"НА НАРАДІ ЮРА ПОЧУВ, ЩО ЙОГО ГРУПА ЗАЛИШИЛАСЯ В ОТОЧЕННІ. ВІН СІВ ЗА КЕРМО МАШИНИ І ПОМЧАВ ТУДИ"
-Ротно-тактична група під командуванням Капусти у березні 2022 року звільнила багато населених пунктів . Від Лиману рухалися в бік Сватового.
-Нове забрали точно, - доповнює Юрій.
-Група Гонти, це добровольці ще з 2014 року, приїхала до Юрка – 20 чи 30 чоловік, - продовжує Олег. - Він знайшов їм зброю і якийсь період вони воювали разом з ним. Ще до нього доєдналася група старих айдарівців, які також воювали з 14-го року. От ця група по основних напрямках, де могла, робила рубежі, мінувала дороги, вела бої.
Зараз одна бригада контролює лінію в десять кілометрів. Тобто там на 50 кілометрів треба було п’ять бригад, щоб нормально тримати оборону. А це робила ротно-тактична група! І маленькі групи, які додавалися до неї. Але вони нормально організували оборону. І тримали її! Так тривало, поки противник не зрозумів, що на тому напрямку мало людей, і перекинув туди дві батальйно-тактичні групи. Вони переважно були ще й з танками. Але і їх почали знищувати. Не рахували, скільки всього знешкодили, але і танки палили, і БТРи, особовий склад групками знищували.
Сам Юрко працював з ПТУРів. На виїзд брав пару бійців із собою. Виявлять противника, побачать, що стоять 20 військовослужбовців російської федерації у формі. Завдавали вогневого ураження по такому скупченню з ПТУРів. Досвід дозволяв йому робити багато цікавих справ. Він же вміє на будь-якій техніці працювати, володіє різною зброєю. Валерій Федорович Гудзь, наш комбриг, постійно пояснював, наскільки важливо офіцеру вміти стріляти, в тому числі і з ПТУРів. Він щось знав… Та й вмотивований особовий склад групи Капусти відігравав важливу роль, вів маневрену оборону. Я інколи не розумів, як такою мінімальною кількістю людей можна було робити стільки справ.
Був епізод, який мене вразив страшенно. Юра був на зборах в Лимані, коли йому подзвонили і сказали, що в населений пункт Нове заїжджають росіяни, наші люди залишаються в оточенні, не знають, як звідти вийти. Капуста сам сів у машину і полетів туди. Взяв найближчих друзів, в яких був впевнений. На той момент йому вже повідомили, що противник взяв контроль над населеним пунктом. Лише у школі лишалися наші бійці.
З Юрком були Малий та Бонд. Вони полетіли туди до людей, щоб спасти ситуацію. Бо по рації вони вже говорили: нас оточили. Було чутно, як впав моральний дух. Думали, безвихідна ситуація.
На дорозі, по якій летіла машина, стояли БТР 82-ий і танк. Вони контролювали ситуацію. Хлопці на машині просто пролетіли повз. БТР розвертається за ними і починає стріляти – черга в одну сторону, машина вирулює вправо. Він переводиться вправо – машина йде в інший бік.
- Хто за кермом був?
-Капуста. Було три черги з 30-міліметрової пушки. Машина набрала велику швидкість. А тут – поворот наліво, вписатися в нього вже було нереально. Юра спрямував машину в кювет. Перевернулися. Вилізли і пішки зайшли в село і в школу. У людей зразу дух піднявся: "Ми все зробимо". Спланували вихід, все продумали. Вирішили, що техніка буде прориватися через противника і займе більш вигідні позиції на висотах, аби вирівняти лінію оборони. Особовий склад пішки ішов ярком, який побачив Юра дорогою. Імовірно, там ніхто не встиг стати. І вийшли! А техніка напряму на дорогу вискакувала, завдавала вогневого ураження і їхала. Жодна не була втрачена!
-Як люди погоджувалися сідати в машини і їхати прямо на ворога?
-Я їм сказав просто, - говорить Капуста. - Або ми загинемо, або виживимо і продовжимо боротьбу за Україну.
-Той ярок, скажу я вам, був під великим питанням, - додає Олег. – Ніхто не був впевнений, є там ворог, чи ні, контролюють його вже чи ні.
-Як Юра виходив?
-Пішки, з людьми.
-При виході БМП проскочили нормально ту дорогу, БТР прикордонників також, а танк як виходив, то злетів з дороги, - згадує Капуста. - На жаль, екіпаж загинув, вижив тільки механік. В БМП одна людина була поранена. Дядько старший казав мені: "Я уже старый, я не пойду пешком, командир. Если доеду, так доеду". І поїхав на БМП. Саме він злапав кулю.
Ключову роль зіграв в тій ситуації командир роти з "Айдару" - позивний Берет. Вони мали в тому Новому великі втрати, але хлопці билися, як леви.
-Але ж Лиман згодом таки росіяни взяли…
-Нашу ротно-тактичну роту поміняли два батальйони, і вони вже втратили Лиман. Розумієте, спочатку там не було багато військ. У мене було відчуття, що напроти мене якісь вівці. А потім, як росіяни перекинули пару батальйонів, вже не до жартів було.
"НАЙТЯЖЧЕ – БУТИ В ОПЕРАТИВНОМУ РЕЗЕРВІ, БО ТОДІ ТЕБЕ ПОСИЛАЮТЬ ТУДИ, ДЕ ВСЕ ЛАМАЄТЬСЯ, ДЕ ВСЕ ДУЖЕ ПОГАНО"
Грудень 2021 року. Позиції неподалік Золотого. Три Народні герої України, троє друзів, на той момент бійці 24-ої бригади – Олег Лотоцький, Юрій Капустяк та Дмитро Рубашевський
-Там, на Харківщині, загинув білорус Ганс, твій друг…
-Так, це сталося біля сіл Ізюмське та Дружелюбське. Ми штурмували, а ворог виїхав нам з тилу - повний БТР бійців. Знищили групу, в якій був руський полковник. Ганс бився, як завжди, безстрашно. Зараз його дружина Галина ініціювала петиції, щоб Гансу було присвоєне звання Героя України. За роки війни за Україну він його заслужив неодноразово. Разом з Гансом був командир взводу Лука – Руслан Лукницький. Це людина, яка страху не мала. Після командування Лиманом мене відрядили приймати новостворений 115-ий батальйон у Яворові. Я просив не рухати два тижні моїх хлопців. Хотів забрати їх з собою. Але якийсь підрозділ відмовився їхати в Попасну. І кого туди кинули? Луку! На саму Паску він загинув… Він сам пішов на танк і не повернувся. Протитанкіст, який був з ним, досі в полоні…
Лука завжди більше боявся за мене, ніж за себе. Пильнував мене. І коли з тилу у нас вискочив ворог, саме Лука вбив того полковника. Два наступні дні у нас була срака – били по нас з усього, чого тільки можна.
Розуміючи, що росіяни попруть в цьому напрямку, я готував там рубежі. У мене прикордонників було багато - краматорський загін до мене прикомандирували, а це 30 чи 40 людей. Сильні дуже хлопці. Мали АГСи, броньовані машини, БТРи. І працювали, все робили. ТрОшники місцеві допомагали. Спочатку все вдавалося…
-Коли прийшла пропозиція іти в батальйон до ДаВінчі?
-У новоствореному батальйоні, 115-му, також нормальний колектив був, - відповідає Олег. – Він показав хорошу роботу і в Сєверодонецьку, і в Лисичанську. Гарно працювали. В Лисичанську тримали ті рубежі, які вже ніхто не хотів тримати. Після того нас вивели на Сіверськ, а звідти – на відновлення. А я ж хотів воювати. На той час Капуста вже перейшов до ДаВінчі. От вони і запропонували мені іти до них. Я погодився – не хотів сидіти на полігоні. Та й людей ДаВінчівських я знав, і знав, що вони постійно в русі. Та й в новостворений батальйон потрібні були спеціалісти різних напрямків, я міг когось залучити.
- Ми в той час із ДаВінчі також двіжували в тих місцях, - каже Юрій. – І під Лисичанськом якось ми гарно втрапили. Неподалік великого заводу є село Миколаївка. Там з горба побачили скупчення російської техніки. Обговорили з ДаВінчі, що їдемо туди з коптером, щоб корегувати вогонь. Ми тихенько, культурно зайшли в невеличку посадочку. Якраз двіж почався - техніка їхала. Але наші двоє бійців заголосно заговорили. Нас почули і почали крити. І 152-ий калібр, і "Гради". Ми попадали. Коптер повернувся. Наш боєць сидить в ямі з-під старішого прильоту, чекає, коли я йому щось скажу. А що робити, коли криють? Сів, в ту яму спустив ноги та й курю. Коли прильоти наблизилися до нас впритул, плигнув вниз. І чую, що пішла касета "Градів". Мордою доверху ліг, бронік на собі поправив. Наверху дерева валяться, все літає… З нами в тій ямі ще двоє бійців були з іншого підрозділу. Після того, як все затихло, хлопці не хотіли бігти. Здавалося, тільки висунемося – і знову полетить. Хвилин 10 перечекали – переконалися, що тихо. Кажу: "Побігли!" А мій боєць каже: "Я не можу". Прийшлося мотивувати. Та й побігли.
-Пам’ятаю, як Дмитро не хотів їхати на полігон, але треба було формувати підрозділ, знайомитися з людьми…
-Так, йому важко було виїхати з фронту. Він же постійно працював з групами бійців, а тут вже треба було командувати батальйоном. Він розпитував нас, а ми пояснювали, як все має працювати. І в грудні 2022 року таки виїхали на полігон. Правда, бригада вийшла з лінії вогню, а ми ще в Павлівку та Авдіївку виїжджали, завдання жорсткі отримували. Був момент, коли Павлівку, цілий населений пункт, тримали 30 людей нашої піхоти. А наступали дві батальйно-тактичні групи проти 30 чоловік! Нереально було тримати. Але ми зробили тоді велику роботу.
Ми з Юрком наголошували: не можна пропустити процес формування батальйону. Нам дадуть багато людей. Їх треба побачити, поспілкуватися, відібрати. Важливо пройти процес комплектації батальйону, злагодження і індивідуальну підготовку, щоб кожен вмів стріляти, надавати першу допомогу. Необхідні бойові стрільби відділеннями, аби відбулося злагодження: які дії хто коли проводить. Потім те саме взводами. Як діяти в наступі, як - в обороні. Батальйон - велика ланка. Може тримати наступ противника бригадою. Просто треба налагодити систему управління. І це важливо зробити. ДаВінчі погодився. Ми поїхали на полігон.
-У підрозділ прийшли ті люди, які хотіли потрапити саме до ДаВінчі?
-Спочатку повномасштабного наступу багато людей дзвонили ДаВінчі – хотіли до нього доєднатися. А він постійно був на завданнях. Тому казав: іди до того, до того. А потім розберемося. Тож багато бійців, які готові були воювати з ним, на той момент вже опинилися в інших підрозділах. Тож формували батальйон з тих, хто був і кого нам присилали. Нам дали артилерійській підрозділ, чого ми навіть не очікували. Танкову роту вибивали самі – ніхто не погоджувався, аби у нас в батальйоні вона була.
-Але у вас були трофейні танки…
-Так. І якщо ти показуєш державі необхідність у створення якоїсь ланки, то держава знаходить можливість допомогти. Всі бачили, що ми пропонуємо поставити сім (!) танків на облік, що нас не треба забезпечувати технікою – ми її вже здобули. Засоби є, люди є. Тому і згодилися.
-Як Дмитро сприймав ваші поради?
- Після однієї грунтовної розмови більше не треба було щось пояснювати. Всі один одного розуміли. Працювали кожен по своєму напрямку. Та й роботи було море. Батальйон же – 700 чоловік, це ж не до сотні, як було в 1-ій штурмовій роті. Тепер треба було делегувати багато відповідальності. За роки війни ДаВінчі звик всі задачі виконувати і контролювати сам. Але тоді у нього був маленький колектив. Дмитру нелегко було, але він прислухався, працював по-новому.
-Ви зібрали людей з різних бригад. Як вмовляли перейти в добровольчий підрозділ?
-Переважно всі самі дзвонили, бо знали нас. Офіцери готові були переходити сюди, бо знали чи чули, що тут висока мотивація і задачі ставлять так, що точно опинишся в найгарячіших точках війни. Багато хто готовий був іти на такий ризик, щоб воювати.
Але на полігоні ніколи не скажеш, як покаже себе батальйон у боях. Найбільш здоровий, накачаний чоловік може не так хоробро себе показати, як якийсь старий дід. Ми хотіли все побачити безпосередньо в бойових діях. І після полігону нас відправили у Лиман.
- Там Джек загинув… - додає Капуста.
-Я вже знав, що найтяжче - це бути в загальновійськовому резерві, - продовжує Олег. - Бо саме цим підрозділам дають найтяжчі завдання. Ти їдеш туди, де все ламається. І це не обговорюється. Ти маєш піти туди і закрити всі питання
- Ідеш і штурмуєш. Все просто, - пояснює коротко Юрко.
- Майже рік наш батальйон пробув саме в цьому статусі. Ніхто так довго не був в оперативному резерві. Багато підрозділів перебували в резерві місяць, два. Не більше. А це рік. Жорстких боїв. І все закривали. Все вирівнювалося після нас.
-І працювали саме не групами, а батальйоном?
-Оборони, наступи, відновлення позицій, - ми все це робили.
-Найжорсткіше, на мою думку, почалося після загибелі Дмитра, - додає Капуста. - До того були складні моменти, але після того задачі ставали тільки важчими…
-Вас навіть не вивели на відновлення після його загибелі…
- Нам сказали: ви ж ще зліші тепер будете…
-Вперше саме ти працював трофейним "Сонцепьоком". Наскільки для тебе це було важливо – зробити те, що ви планували ще з ДаВінчі?
-Є засіб ураження. Є до нього боєприпаси. Значить, він має працювати.
-Перед новим роком вас вивели на відновлення…
- Задачі були нереальні для виконання, - відповідає Юрко. - Або штурмуєш, або плануєш штурм. Артилерія і розвідка наші працювали весь час. Навіть на відновленні арта залишалася і працювала на війні.
-Перед тим ви виконували завдання у Куп’янську...
-Іноді мені здавалося, що ми з тих позицій не вийдемо, - зізнається командир батальйону. - Втрачаєш людей і нічого не можеш зробити. Найбільше ураження завдавалося дронами. Бліндажі розбирали термобарами. Постійно когось ранило, контузило… Ми були в лісі. В таких умовах РЕБом важко працювати. Мітчел, командир підрозділу… , розуміючи, що його бійці не закривають питання, особисто поїхав на позицію і працював. Дуже сильний боєць.
-Мітчел був на війні у 2014-2015 роках, - додає Олег. - Разом з ДаВінчі воював у Пісках під Донецьким аеропортом. Прийшов у підрозділ з початком повномасштабного вторгнення. Каже, що з 2015 року готувався до війни, знав, що таке буде. Він вже був у ДаВінчі, коли ми прийшли в підрозділ. У ДаВінчі не було жодного зауваження до нього - ніколи. Саме він був разом з Капустою і ДаВінчі, коли Дмитро зазнав поранення і загинув. Він, як і Капуста, продовжують воювати за Україну, як це робив би і сам Дмитро.
Останнє фото ДаВінчі, яке власноруч і зробив… Початок березня 2023 року, Бахмут. Юрко Капуста, як завжди, поруч
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
