Полковник Сергій Сідорін: Противник посилив наступальні дії практично по всій лінії фронту. Можна сказати, що він не припиняв їх, а тільки робив паузи

Автор: Ольга Москалюк

Росіяни посилили наступ по всій лінії фронту. Залишається важким і Бахмутський напрямок, де воює герой нашого інтерв’ю Сергій Сідорін – полковник, командир батальйонно-тактичної групи 4-ї бригади оперативного призначення "Рубіж" НГУ.

Він на російсько-українській війні з 2014 року. Повномасштабне вторгнення зустрів на Луганщині. Сергій - один із тих, хто ухвалював рішення щодо організації оборони Сєверодонецька та Рубіжного. Але шлях військового для нього розпочався ще 2010-го, коли він закінчив Академію внутрішніх військ МВС та був зарахований до списків однієї з військових частин Київщини.

- Чи було у вас тоді усвідомлення чи передчуття, що рф може напасти на Україну?

- Ні. На той час в Україні мало хто міг подумати, що буде війна з росією. Я також. Наш північний сусід позиціонувався як "братній народ" - у ЗМІ його висвітлювали саме так. Нам навʼязували цей хибний наратив про те, що ми — один народ зі спільною історією. У військових вишах викладали радянські офіцери або ті, кого вони раніше навчали. Спілкуватися українською мовою було не модно. Прибічники росії поділяли Україну на Схід та Захід. І на політичному, і на військовому рівні існувала проблема: ніхто не вважав росіян нашими ворогами.

— Але на початку 2014 року росія все ж показала своє справжнє обличчя як в Криму, так і на Донбасі. Ви тоді брали участь в АТО. Про що думали? Чи не шокували вас ті події?

— Шокували. Справді, у 2014 році мій підрозділ брав участь у Антитерористичній операції. Ми зіштовхнулися з негативними настроями місцевого населення Донеччини. Було відчуття, що потрапили до якогось іншого світу. Дуже дивним було те, що державний прапор у людей викликав несприйняття. Величезна кількість російських каналів. Місцева влада не підтримувала наших військових. Тоді я вперше побачив, що у нас дуже мало боєздатних підрозділів. Усім доводилося вчитися на ходу. Налагоджували систему управління. Проводили перші кроки мобілізації. До нашого підрозділу приходили нові люди. Почала надходити техніка, яку мали поспіхом освоювати. До перших боїв, можливо, ще були якісь сумніви щодо агресії росіян та сепаратистів, але потім вони зникли.

- Розкажіть про випадок, який стався наприкінці червня 2014-го, під час "перемир'я", коли росіяни почали обстріл блокпосту на північно-західній околиці Слов’янська...

- Це відбулося 26-27 червня. Противник мав намір виходити із населеного пункту Словʼянськ, у блокуванні якого брав участь наш підрозділ. Ворог, можливо, вирішив відволікти увагу наших Сил оборони щодо ймовірного прориву зі Словʼянська. 24-25 червня пройшла інформація, що у місто зайшли ворожі танки. Спочатку їх помітили на кордоні із Луганською областю. Потім вони зайшли на Донеччину та після Донецька попрямували до Словʼянська. Яким шляхом – мені до сьогодні невідомо, але техніка там зʼявилася. Ми виконували завдання на блокпості спільно із 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Також з нами був батальйон імені Кульчицького. Кожен відповідав за свою ділянку блокпосту — пропускний режим, оборону. І от 26 червня під вечір противник вперше в історії російсько-української війни почав танковий штурм — йти на зближення і розстрілювати позиції впритул. Це для мене був перший реальний стрілковий бій. Як і для мого підрозділу.

До мене надійшла інформація, що ворог десь в ста метрах від нас. Мій підлеглий гранатометник був солдатом строкової служби, тому я не до кінця був впевнений, як він спрацює. У мене ще з Академії був достатній рівень підготовки, а потім ще й навчання у військовій частині, тож я взяв гранатомет і зробив один постріл. Він виявився влучним — танк зупинився. Екіпаж у кращому для нього разі був контужений. Техніка не змогла продовжити рух. Тоді я вперше бачив противника у приціл своєї стрілецької та протитанкової зброї. Найбільше я хвилювався, щоб раніше виявити танк, аніж він мене. Але у мене вийшло. Це врятувало ту позицію, з якої я працював. Тут зі мною було декілька бійців, а він фактично рухався на нас. Вдалося підловити момент, коли став боком. З дистанції 40 метрів був зупинений. Вночі ми були змушені здійснити перегрупування та вийти з блокпоста. Але наступного дня ми його знову відбили. Тоді я дістав своє перше поранення. Підлеглі допомагали мені здійснити марш близько шести кілометрів. В принципі, все склалося на нашу користь.

- Що за поранення у вас було?

- Уламкове. Так вийшло, що фактично одночасно я вистрілив у танк, а той, який рухався за ним, якраз теж вистрілив і влучив в укриття, до якого я забіг, тож зазнав поранення однієї з кінцівок.

- Потім ви лікувалися…

- Так, я пройшов повний курс лікування. Спочатку ми вийшли до сусіднього блокпосту годин через пʼять. Потім мене евакуювали до лікарні в місті Ізюм. Далі — госпіталь в Харкові та згодом Києві. На той час там уже було багато людей. Як я вже говорив, воювати доводилося з ходу, тому мали чимало втрат та поранених. Приємно здивували наші лікарі, волонтери та прості громадяни, які приходили підтримати. Тоді я вперше побачив обʼєднання українського народу, який прагне перемогти сепаратистські настрої та ворога.

- Таке обʼєднання людей ми побачили і наприкінці лютого 2022 року, коли росія здійснила на нас повномасштабний напад. Де ви були, коли все почалося, і як опинилися на Луганщині?

- Наш підрозділ наприкінці січня отримав бойове розпорядження. Ми сформували дуже потужний військовий підрозділ - посилену батальйонно-тактичну групу. Після проходження злагодження висунулися до Луганської області на підсилення однієї з бригад Збройних Сил. Розвантажувалися в населеному пункті Рубіжне. Крайня бронетехніка з нашого військового ешелону дійшла о другій годині ночі 24 лютого. Територіально на той час ми розташовувалися біля Сєверодонецька. Про початок війни не знали - планово готувалися до підсилення бригади згідно нашого завдання. Наш ранок розпочався із обстрілу аеродрому, що розташований неподалік. Відповідно, всі були приведені у бойову готовність. Нам надійшло завдання висунутися виконувати бойові задачі в район Щастя і Трьохізбенки, щоб стримувати прориви росіян і не допустити оточення інших підрозділів ЗСУ.

- Якою була ваша реакція на те, що відбувалося? Як сприйняли, що почалася повномасштабна війна?

- Тоді навіть не було часу подумати. Був шок, поки не надійшли певні бойові розпорядження. Ми розуміли: напевно, більшість бійців нашого підрозділу загине, можливо, й всі. Був такий момент, коли ми їхали на завдання, багато підрозділів вже почали перегруповуватися, відходити на лінію оборону, та їхали нам назустріч. Ми ще й дивувалися: чи туди ми їдемо? Чи все гаразд? Ми всі зібралися, зайняли відповідний рубіж, дуже добре провели вогневе ураження противника та на сто відсотків виконали завдання у тому форматі, в якому воно нам було поставлено.

- Ви були серед тих, хто приймав рішення по організації оборони Сєверодонецька та Рубіжного. Військові ситуацію, яка там склалася, називали "мʼясорубкою". Чим для вас став той період?

- Я був одним із тих, хто ухвалював рішення щодо організації оборони, насамперед, Рубіжного. В обороні Сєверодонецька ми брали участь у першій половині планування (на початку боїв), а потім ці функції поклали на інший підрозділ. Найперші ж бої були в населеному пункті Рубіжне. Важкі, з переважаючими силами противника вчетверо-впʼятеро, а по артилерії - десь в десять разів. Був дуже великий вогневий вплив, сковані маневри для підрозділу, постійний пошук резервів. Але той період став становленням нашого підрозділу як бойового військового колективу. Після боїв у Рубіжному система управління була налагоджена, усі бійці мали бойовий досвід, зрозуміли, що противника можна бити - знищувати його техніку, артилерію. Також ми побачили рівень підготовки наших бійців та росіян, у яких він був набагато нижчим. Наш підрозділ до цього брав участь в Операції Обʼєднаних Сил в складі батальйонних груп, проходив міжнародні та внутрішні навчання - тобто був злагоджений та укомплектований лише контрактниками. У нас на той момент не було ні строковиків, ні мобілізованих. А противник там проти нас застосовував підрозділи з так званої лнр, які були мобілізовані та за три дні кинуті в бій. Щоб ви розуміли, у нас були випадки, коли група могла завдати вогневого ураження їхній роті та вийти з бою переможцями.

- То це в Рубіжному для вас було таке повноцінне бойове хрещення?

- Так, саме в Рубіжному ми відчули смак перемоги, побачили, якою вона може бути, та що для цього треба робити.

- Це ж підвищує мотивацію і додає впевненості у своїй перемозі в цій війні?

- Ви маєте рацію, саме тоді у нас зʼявилася впевненість, що нас не так легко перемогти. Правда, ми дуже хвилювалися за оборону Києва. Головним було, щоб він встояв. Прораховували варіанти, що робитимемо, якщо не вийде - як воюватимемо, забезпечуватимемося, чи перейдемо до партизанських дій. Але все одно були впевнені, що переможемо. Плюс, тоді ж потопили крейсер "москва", почали падати російські літаки, а їхні ракети - не досягали цілей. Ворога вибили з-під Києва, і ми відчули впевненість та стабільність. Плюс, ті частини, які обороняли столицю, почали підтягуватися до Східного напрямку фронту. Відповідно, це було дуже серйозне полегшення та підняття морального духу бійців.

- Ви зараз на Бахмутському напрямку, який теж вкрай важкий. Ворог знову посилив тут атаки. Чому? Як думаєте, що планують?

- Противник посилив наступальні дії практично по всій лінії фронту. Десь трохи більше, десь — менше. Можна сказати, що він не припиняв їх, а тільки робив паузи. Зараз напередодні політичних ігор, які проходять в російській федерації - майбутніх виборів, ворог максимально жене вперед свої підрозділи, щоб досягнути успіху та видати це за певну перемогу. У районі Бахмуту вираженою ціллю є населений пункт Часів Яр, у разі захоплення якого відкривається декілька напрямків, де можна проводити наступальні дії - Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ. Це може ускладнити нашу оборону та дати противнику можливість планувати наступи, а також погіршить наше становище в районі населених пунктів Кліщіївка, Андріївка та Курдюмівка.

- Можливо, посилили наступ не лише через наближення виборів, а й річницю повномасштабного вторгнення?

- Вони прив’язуються до усіх дат – Нового року чи річниці вторгнення. Також люблять проводити активні штурмові дії у свій день захисника 23 лютого чи 9 травня. Усе залежить від їхньої пропаганди – як подасть інформацію. Коли вона втручається, нам трохи легше воювати: вони звітують про взяття населених пунктів, а насправді російські війська не встигають їх захопити, тому починають проводити "м’ясні штурми", не шкодуючи ні своїх людей, ні техніку. Коли немає голосних заяв, а війною займаються їхні військові, нам воювати складніше, адже дії противника стають більш продуманими та обережними. Але ми вже звикли, тому очікуємо активних дій противника від дати до дати. За два роки повномасштабної війни це все стає передбачувано. Ми готові далі воювати. Якихось критичних моментів немає. А у веденні активної оборони ми реально боєздатні.

- Рік тому у цих "мʼясних штурмах" на Бахмутському напрямку брали участь "вагнерівці". Їм на зміну прийшли мобілізовані. Які вони в бою?

- Застосування "вагнерів" дало можливість противнику підготувати боєздатні резерви з числа мобілізованих. Фактично на півроку "вагнер" закрив собою Бахмутський напрямок, тому штатний підрозділ рф практично не залучали. Але "вагнера" теж були різні: до повномасштабного вторгнення – навчені та досвідчені, а після – набрані серед засуджених, яких не рахували, при відступу розстрілювали та гнали вперед на "м’ясні штурми". Коли закінчувалися ці, тоді залучали більш професійних. Десь вдавалося досягнути успіху, однак в цілому даний підрозділ "стерся". Але за ці півроку, як я сказав, вони провели підготовку своїх підрозділів, промили їм мізки, налаштували на те, що коли приїдуть в Україну, все у них буде добре, отримуватимуть високу зарплату, кредити закриються, а українців легко перемогти та і взагалі їх вже не залишилося, бо воюють лише іноземці. Мовляв, якщо провести кілька успішних операцій, то вся оборона української армії посиплеться. Росіяни на "крилах" цієї пропаганди спочатку проводять штурми більш завзято – до перших втрат, а коли починають розуміти, що не там все легко, як їм говорили на полігоні – частина підрозділу загинула або поранена, медичну допомогу особливо не надають, в госпіталях треба стояти в чергах, то думки змінюються. Їхні настрої також відслідковуються. Але їх все одно направляють вперед, не рахуючи. Простіше, щоб вони загинули, щоб подати про них дані, як про зниклих безвісти, потім декілька років розбиратися, де вони, та не виплачувати компенсації. З поля бою їх здебільшого не забирають, а кидають там. Це, звичайно, демотивує. Але при певній подачі інформації породжує ще більшу неприязнь та ненависть до ЗСУ. Тоді дехто переходить у розряд "відмовників", а інші продовжують воювати ще з більшим завзяттям. Але, як правило, приблизно 40 відсотків починають саботувати наступальні дії, тікати з частин, точно не виконувати поставлені розпорядження, наприклад, десь посеред дороги доповідають, що у них великі втрати й відходять.

- Чи здаються в полон?

- Все залежить від того, коли прибув підрозділ. Свіжий намагається цього не робити. Були випадки, коли підривали себе гранатами, намагалися прикинутися загиблими, а вночі виповзти до своїх. Але поступово їхні переможні настрої знижуються. Під час наших контратак потрапляють до полону, коли розуміють, що не можуть втекти. Їх свої ж залякають, що в українському полоні з них знущатимуться фашисти - вбиватимуть та розстрілюватимуть. Пропаганда в дії.

- Ви особисто спілкувалися з кимось із полонених?

- Я спілкувався із полоненими росіянами перші пів року повномасштабної війни. Зараз цим займають інші офіцери. Є протокол допиту, певні процедури, які застосовуються для того, щоб отримати первинну інформацію, яка цікавить наш підрозділ. Потім цих полонених передають відповідним органам.

- Запитую вас про це, тому що цікаво, які казки вони тепер розказують. На початку говорили, що не знали, куди йдуть, що були на навчаннях…

- Противник знає, куди він йде. Десь відсоків 30 воює через те, що, дійсно, вірить в російську пропаганду. Решта - за гроші, щоб закрити кредити, витягнути свою сім’ю у більш кращий регіон. Потрапивши до полону не розказують, що чогось не знали. Говорять, що є просто водіями, ніколи не стріляли в українських військовослужбовців, займалися забезпеченням, але військові закінчилися, то їх відправили брати участь у штурмових діях, хоч вони не хотіли та відмовлялися, однак їм пригрозили розстрілом, то довелося йти. Тому пішли, щоб одразу здатися. Це стандартна історія, яку застосовують рашисти, щоб приховати свої дії та військові злочини.

- А як росіяни оснащені, озброєні?

- Якщо порівнювати із першими місяцями повномасштабної війни, кількість техніки, артилерії зменшилася, як і кількість пострілів в наш бік, але вона знаходиться на достатньо високому рівні. Нової техніки мало, а стара відновлюється, щоб нею можна було вести якісь бойові дії. Але ж навіть у старого танка є гармата, яка стріляє по нашим позиціям, що є проблемою. Артилерії достатньо. Як і боєприпасів – критичних проблем немає. Плюс, збільшилася кількість дронів, зокрема FPV. На одній позиції можуть застосовувати по 10-12 штук, щоб зруйнувати її (частково чи повністю) або демотивувати особовий склад для полегшення роботи своєї піхоти. Якщо дозволяють погодні умови, FPV-дрон може дуже точно вражати. Також вони мають більш потужні засоби БПЛА типу "Ланцет" і намагаються ними літати в глибину, щоб вразити нашу бронетехніку та артилерію.

- Яка у нас ситуація із забезпеченням? Чого не вистачає? Я так розумію, найбільше - саме дронів.

- Дронів, боєприпасів, артилерії завжди не вистачає. Їх забагато не буває. Всі ці засоби бережуть життя піхотинця. Ми закуповуємо дрони. Чимало фірм займаються їхнім виробництвом. Просто все це не сильно розрекламовано. Насправді, виробників дуже багато. Так, немає одного великого завода, але працюють невеликі підприємства та цехи. Також їх закуповує держава – від неї дрони поступають централізовано, хоч, звичайно, не в такій кількості, як хотілося б. Думаю, у кожному підрозділі, який впроваджує сучасні засоби в своїй роботі, бійці починають самостійно їх збирати.

- От міністр цифрової трансформації Михайло Федоров якраз закликав українців долучитись до проєкту складання FPV-дронів вдома. Що ви про це скажете? Ви, як військовий, готові брати в роботу такі дрони, виготовлені непрофесіоналами в домашніх умовах? Адже вони можуть нести небезпеку.

- Якщо такий дрон потрапить до нас, наші фахівці його перевірять та доопрацюють. Навіть найгірший дрон потрібен на фронті. А щодо заяви про виробництво дронів, то тут немає критичної проблеми. Міноборони повинно напрацювати єдині вимоги, яким має відповідати цей дрон – на яку відстань летітиме, який мінімальний заряд повинен нести, якою повинна бути камера тощо. Думаю, кількість виробників набагато збільшиться. Попит на ринку є. Якщо буде встановлена ціна, забезпечена гарантія на замовлення, всі будуть зацікавлені їх виробляти. Насправді, це не так складно, як здається.

- У нас в армії є ще проблема - кадровий голод. Влада досі ніяк не розбереться із законопроєктом про мобілізацію. А війна продовжується. Наскільки гостро у вас зараз стоїть питання із заміною військових?

- Сил та засобів для ведення активної оборони вистачає. Але мобілізація необхідна. Ми чекаємо, коли приймуть закон. Деякі рішення під час цього процесу будуть непопулярними. Можливо, знизяться чиїсь рейтинги. Однак, якщо ми хочемо зберегти нашу цілісність та країну, потрібно діяти. Через певний час може бути запізно. Люди, які зараз на фронті, мають колосальний бойовий досвід, який можуть передати тим, кого мобілізують. Не потрібно зволікати, тому що нові бійці повинні пройти серйозний курс підготовки, щоб не допускати помилок 2014 року чи початку повномасштабного вторгнення, коли доводилося застосовувати ненавчений особовий склад. Так, він був мотивований, швидко вчився. Але сьогодні ми вже маємо з того зробити висновки. Буде злочином, якщо новомобілізований військовослужбовець одразу потрапить до зони бойових дій. Він обов’язково має пройти повний курс індивідуальної, групової підготовки, заступити на бойові позиції разом із досвідченими військовослужбовцями. Тільки після цього може йтися про заміну у складі підрозділів на передній лінії.

- Як часто раніше вам траплялися непідготовлені бійці? Ви їх навчали одразу на місці?

- До нашої 4-й бригади оперативного призначення "Рубіж" непідготовлені люди приходили на початку повномасштабної війни. Хто вмів тримати зброю, оформлювався у військо і за тиждень відправлявся на передову, тому що ситуація була критична. Тоді воювала майже вся країна. Непідготовлених доводилося розподіляти між досвідченими бійцями у різні підрозділи, де вони залучалися на другорядні завдання – підносили БК, здійснювали обладнання позицій, другим номером залучалися до групової зброї. Тобто, на першому етапі виконували допоміжну функцію. Вони бачили, як ведеться вогонь, здійснюються маневри, між боями спілкувалися, що давало результат. У разі залучення до виконання завдань повністю непідготовленого підрозділу, він буде не стійким, зазнає втрат як в позиціях, так і в особовому складі. Це не приведе ні до чого доброго.

- Як можна мотивувати людей іти до армії?

- Це три основні напрямки: гідне соціальне, медичне та фінансове забезпечення. Якщо людина вирушила на фронт або для початку в армію, його сім’я має бути забезпечена, щоб він зосереджувався на веденні бойових дій, а не думав про те, що їстимуть його діти, чи як родина платитиме за комуналку. Це мінімальне. Коли військовослужбовець потрапляє до підрозділу, завдання командирів – правильно проводити з ним роботу, показувати особистим прикладом, надавати досвідчених сержантів, які все пояснюватимуть, та стимулювати до навчання. Основне правило: хочеш вижити – потрібно навчатися. Усі це мають зрозуміти. Тільки таким чином ми можемо набрати собі поповнення.

- Що думаєте про ухилянтів?

- Я ставлюся до них дуже негативно. Але так має реагувати, насамперед, все суспільство. Тому що моя особиста думка не вплине на ухилянта, який хоче втекти. Однак чимало людей позитивно реагують на дії тих, хто ухиляється від військової служби. Для декого ухилянт – "молодець, що не пішов, навіщо воно йому потрібно, нехай береже життя, краще до в’язниці, аніж на фронт". Але суспільство має засуджувати те, що чоловіки призивного віку тікають за кордон, хамлять представникам ТЦК та уникають повісток.

- Зараз багато розмов про те, що навіть цивільні вже втомилися від війни. Ви відчуваєте контраст між тим, яким тил був десь рік тому, й яким є сьогодні?

- Відчуваю. Особливо по тих регіонам, у яких не було загрози окупації. Звичайно, коли боєць, який щодня ризикує життям і здоров’ям, їде у відпустку в цивільне місто, бачить, що там люди забули про війну, це його демотивує і може призводити до конфлікту.

- У листопаді 2021-го ви отримали від нині покійного міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського нагородну зброю, яка раніше належала Іллі Киві. Не було якогось упередженого ставлення?

- Незалежно від того, кому належав пістолет, це моя нагорода. Мій командир оцінив мою діяльність, як таку, яка її гідна. Була зброя у Киви чи якогось іншого громадянина – не має жодної різниці. Звичайно, довелося почистити пістолет після Киви, тому що він дістався дурню, який за ним не слідкував. У нього, до речі, вилучили не одну одиницю зброї – багато було. Це достойне рішення, коли рашиста й колаборанта позбавили титулів.

- А як загалом ви ставитеся до державних нагород? Це додаткова мотивація для військових?

- Для тих, хто тільки-но прийшов на війну з цивільного життя, точно ні. Військовому з досвідом бойових дій, звичайно, приємно отримувати нагороди. Але вони не для того, щоб носити. Ніхто на війні їх не носить. Можливо, колись після її завершення. Ці нагороди для нащадків – дітей та онуків. Коли ми відстоїмо нашу країну, напишемо нашу нову історію про те, як зберегли Україну й не дали агресору її захопити, дітям буде приємно бачити, що їхній батько чи дідусь брав у цьому безпосередню участь. Це гордість родини і країни.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Сергієм Сідоріним