Позивний Марсель: "Росіяни "сиплять" усе, що мають. Лізуть на неминучу смерть та намагаються уразити все, що можна зрівняти із землею"

Автор: Ольга Москалюк

Наш герой Артем родом із Мелітополя, який росіяни окупували ще на початку повномасштабного вторгнення. Тоді він із сім’єю був змушений виїжджати з міста. Дорогою довелося "поспілкуватися" з росіянами, "кадирівцями" та бурятами. Після того, як відправив родину за кордон, півтора року волонтерив: привозив військовим те, що вони просили, діставав та ремонтував їхні автомобілі. Далі – армія. Тут став водієм оперативної групи підрозділу розвідки БПЛА. Отримав від побратимів позивний Марсель за аналогією із подіями всесвітньовідомого французького фільму.

- Я раніше працював у таксі. Так склалося, що вже тут швидко приїжджав на позиції і взагалі ганяв. Хлопці говорили: "Таксі з Марселя приїхало!". Ось так і прилипло, - розказує мені телефоном.

- Чи думали ви напередодні про те, що росія може наважитися на повномасштабний наступ?

- Я навіть уявити не міг, що таке буде. Або не хотів уявляти. Взагалі у це ніхто не вірив. Мій знайомий бармен з Мелітополя працював у Феодосії. Напередодні приїздив до нас ремонтувати машину. Розказував, що в Криму стоїть дуже багато російської техніки. Але це сприймалося так: "Просто якісь навчання. Хто буде нападати?! Як таке можливо?!". У пресі була інформація, що росія планує вторгнутися 16 лютого, але цього не сталося, то усі й розслабилися.

- Яким для вас було 24 лютого 2022 року?

- Для мене все почалося несподівано. Я був вдома в Мелітополі. За день до того, як завжди, займався роботою: планував виступ у закладі (адже працював діджеєм), робив запчастини та реставрував двигуни. Приблизно о 5-30 ранку пронунали гучні вибухи. За хвилин 10 до цього я прокинувся з якоюсь тривогою, не розуміючи що не так, і саме почув гучний звук. Спочатку думав: щось сталося. Почали дзвонити рідні, друзі й казати: "Все - почалось!". Я всім відповідав: "Та не вигадуйте!". До мене не доходило! Зачекавши пару годин, вийшов з дому та з дружиною поїхав по маму - треба було забрати батька з лікарні (напередодні у нього стався інсульт). Забрали. Тоді зібрав вдома у батьків всю родину - батька, матір, брата з невісткою та трьох племяшів, поговорили, вирішили запастися їжею наскільки могли. Потім вирішив поїздити містом, попитати, що та як. На в’їзді зі сторони Криму стояли три наші танки. Я, як людина взагалі не військова, подумав, що там зараз наші їх і зупинять. Але все одно було дуже моторошно. Атмосфера така, що у повітрі зависла якась паніка. Мені здалося, що навіть сонце світило не так, як завжди...

Ввечері на районі вимкнули світло. Почалася комендантська година. Було багато шуму, чути постріли. У дворах бігали якісь групи, тарабанили в двері, щось кричали. Потім почув, як б’ють машини. Хтось наважився вийти у двір - почалась бійка. Далі - крики, тиша і через деякий час знову якісь люди почали ходить по двору, вигукуючи: "Cпокойной ночи, Украина!". Ніколи не мав такого відчуття безпорадності, як тоді...

Зранку прокинувся з думками, що треба щось робити - збирати друзів, створювати якусь группу та чинити спротив. Але коли вийшов у місто, просто завмер на місці від побаченого: їде караван техніки без зупину, на усіх витріщаються. Ми з друзями одразу зрозуміли: щось робити втрьох - це самогубство. Тим паче, що зі зброї у нас - лише біти та запалювальна рідина. Тоді усвідомив: треба виїзжати. Ще проїхався містом. Навколо хаос та мародерство. Зайшов до магазину і побачив, що люди все розтягують. Стало дуже соромно за багатьох, кого знав і бачив. На зауваження відповідали: "А что? Война! Вдруг не будет завтра!". Це був капець!

- Ви сказали, що вирішили виїжджати. Як вийшло?

- Техніка їхала, не зупиняючись, вдень та вночі. Я вже продумував план виїзду. Але йшли колони й казали, що там бої – небезпечно. Однак нам треба було, тому що мій брат – офіцер, був АТО, а я - в Самообороні мелітопольського Майдану. Розумів: за нами обов’язково прийдуть. Тому приїхав до рідних та став вмовляти поїхати. Але батьки не хотіли кидати дім, бо усе життя працювали на нього. Зрештою все ж вдалось їх переконати. Ми виїхали усі разом – нас було дев’ятеро. Добре, що у листопаді я придбав бус Mercedes Vitо, який у мене просто стояв, а тепер якраз став у нагоді. Через те, що я дуже багато років пропрацював у таксі, як слід орієнтуюся в місті. Тому ми без проблем виїхали через приватні сектори та околиці в сторону Запоріжжя, а ось там вже почалося! Ми проїхали всі пости. Я домовлявся з росіянами, "кадирівцями". В дорозі зустріли колону бурятів…

- Розкажіть про цей шлях детальніше.

- Перший пост – росіянин. Зупиняє нас і вимагає документи. Даю. Він розвертає машину й каже, що ми звільнені. Я у відповідь: "Якщо вільні, дякую, ми поїдемо, куди хочемо". Він, певне, був чимось стурбований, то відпустив. Потім у нас цілилися "кадирівці". Вони забрали у мене телефон, перевірили мої соціальні мережі. А я раніше, окрім таксі та роботи із запчастинами, як я сказав, був діджеєм. Побачили мої фотографії й кажуть: "Ого, нормально вы отдыхаете! Что тебя не устраивает?! Зачем вы едете? Дальше страшно".

Я пояснюю, що батько хворий, тому нам потрібно туди – далі. Пропонують подумати ще раз. Я повертаюся до машини, перепитую: "Чи розвертаємося? Бо кажуть, що там страшно". Батьки: "Ні-ні! Тільки вперед!". Один з них бере документи брата, а там – громадянство Ізраїля (він 22 лютого повернувся в Україну, коли дізнався, що у тата  інсульт). Запитує, що написано. Я розказую, як є. Вони: "Ты – глупый человек. Одумайся! Возвращайся туда, где будет безопасно - мы же вас освободили!". Питаю: "Від чого?". "Как от чего?! От террористов!". Кажу: "Ми все життя тут живемо – нічого страшного не відбувалося. Ви, напевно, отримали неправильну інформацію". Потім заговорив їх, що ми просто їдемо до друзів у Василівку. Пропустили.

- Було страшно?

- Я був, як уві сні. За специфікою своєї роботи у нічних клубах мені доводилося спілкуватися з різними людьми. Перепрошую, скажу, як є: з биками можна розмовляти їхньою мовою.

- Але тут гірша ситуація – ворог у чималій кількості зі зброєю.

- Ми їхали за конвоєм – його не можна було обганяти. Я придумав, як поводитися, щоб якомога менше наражатися на небезпеку. Сказав родині: "Дивіться у вікна, посміхайтеся й махайте". Мати була категорично проти, але я пояснював, що так треба, щоб врятуватися. Буряти були дуже раді, що їх вітають. Показували, щоб проїжджали. Так і проскочили. А тоді вже нас зупинили "кадирівці", про що я вам розказав.

Після того через поля ми виїхали до Михайлівки. Тут теж був пост. На нас направили зброю та питали, як це ми виїхали?! Вклали на землю. Я прикинувся дурнем – розказав, що блукаємо. Там були пацани років 19-20. Вивернули наші речі, питали цигарки, їжу. Віддали їм продукти й гроші, бо треба проїхати. Так і відпустили.

- Тобто від них можна було відкупитися?

- Звичайно! Через такі домовленості можна було виїхати. Спочатку ж розвертають. Кажуть, що проїзд заборонено. А коли підходиш, пояснюєш, розказуєш, щось віддаєш, то можна й домовитися.

- Що було далі?

- Далі був вже наш блокпост на Василівці, де стояло мелітопольське ТрО. Я попросив покликати моїх друзів. Вони були на позиції, але повідомили, що ми – свої. Нас пропустили. Знаєте, ніколи не міг подумати, що так буду радий просто доїхати до Запоріжжя. А те, що бачили по дорозі, навіть не вкладалося у голові. Рідні не вірили очам. Ніхто не міг уявити, що таке може з нами статися…

- Де ви оселилися?

- Ми приїхали до Дніпра. У мами був COVID – десь підхопила. Певний час ми жили у дитячому садочку. Потім я вивіз сім’ю до кордону. Спочатку сказав батькам, що теж поїду, бо маю право, але повідомив, що залишаюся. Повертався, не знаючи, куди, навіщо, що робитиму. Було багато думок. Друзів та знайомих майже не залишилося – більшість у Мелітополі. Заночував у Львові. Зателефонували хлопці, які свого часу користувалися моїм таксі в Кирилівці, попросили привезти ліки в лікарню ім.Мечнікова. Я привіз. Запропонував свою допомогу й надалі. Сказали, що треба евакуювати людей із Салтівки. Я поїхав до Харкова. Ми вирушили конвоєм. "Залітали", забирали людей і вискакували через "зелений коридор" до Дніпра. Так кілька разів. Але у мене розвалилася машина, тому що там дороги ніякі. Ще й були змушені ганяти на швидкості. Мені якраз розморозили рахунки, і я зміг її відремонтувати. Потім хлопці з 115-го батальйона сказали, що їм потрібна допомога. Я почав їздити, возити їм те, в чому була потреба. Так потроху став волонтерити. Певний час жив у машині. Спілкувався із мелітопольським волонтером Вадимом Станчевим. Він мене познайомив зі своїм другом – підприємцем із Запоріжжя Володимиром Мисовим, який сказав: "Ти ж розумієшся на машинах, а мені потрібна допомога". Він, до речі, і зараз продовжує допомагати військовим та біженцям. Так я жив у нього пів року. Підбирав, привозив та робив позашляховики на фронт. Щоразу, доробляючи авто, казав собі: Це останнє і йду до військомата. Але потреби були дуже великі, тому так затягувалося. Волонтерив півтора року. Мене навіть двічі нагородили медалями "За гідність та патріотизм".

- Як зрештою потрапили до армії?

- Мені дали повістку. Я доробив усі справи з машинами та пішов до військкомату. Завдяки друзям потрапив до лав ЗСУ в артилерію. Сказав, що не військова людина, але вмію гарно їздити, ремонтувати машини. Мене взяли на посаду, в якій я вже щось тямлю. Так я став водієм оперативної групи підрозділу розвідки БПЛА.

Знаєте, я багато чого бачив, коли возив допомогу моїм мелітопольським друзям, які воювали на Запорізькому напрямку. Але вже очима солдата - то інші враження. Мій перший бойовий вихід був незабутній! Я за кермом. Ми виїжджаємо на позицію, а я нічого не можу запам’ятати! Все ж розібрався. Командир сказав, що вийде на зв'язок по рації, коли забирати. Я приїхав на місце очікування, а там зв’язку вже немає! Телефон не можна. Та й мережа там відсутня. Що робити?! Тут прильоти чи виходи – тоді ще не розумів, але моторошно. Думаю: А якщо це по моїм друзям?! Паніка… І тут бачу - біжить командир! Стрибаємо в машину, їдемо за групою. Тільки забираємо їх, виїжджаємо з позиції і починає прилітати поряд: праворуч, ліворуч - усюди. Я так ще ніколи не їздив! На все життя запам'ятав… Поки мчалися, командир бачив страх і паніку в моїй поведінці, але, незважаючи на обставини, постійно повторював: "Все добре! Спокійно! Все вийде!". Ми в той час "летіли" на його власному джипі. Я розумів, що можемо не доїхати. Але все склалося добре - ми таки вибралися.

- Ви працюєте на Запорізькому та Донецькому напрямках...

- Ми там, де треба тонка робота: виявлення цілей та корегування задля максимального ураження ворога.

- Донецький напрямок залишається найгарячішим. Особливо росіяни націлені на Авдіївку, на яку активно наступають з жовтня минулого року. Аналізували, чому так?

- Я вважаю, що расія все ще принципово тут штурмує, тому що вони за три дні вже Україну захоплювали. Авдіївка – це так звані "ворота" Донецька. Думаю, намагаються вирівняти лінію фронту, щоб далі продовжувати наступ на Селидове, Покровськ та захопити всю область, а потім і країну.

- Як росіяни зараз оснащені?

- Вони добре оснащені та не шкодують своїх. Судячи з відео нашої розвідки, почуваються, як вдома - ходять як місцеві, деякі навіть врозвалку. Їх не лякає навіть те, що там учора був приліт та вбило їхніх людей. Чим більше часу ми "у небі", тим менше окупантів залишається! Хоча вони запускають дуже багато дронів-камікадзе, їхня розвідка теж постійно працює. У них потужні РЕБ, через що, на жаль, є постійні втрати засобів розвідки. Сьогоднішні бої з їхнього боку я вважаю нападом паніки. Вони "сиплять" усе, що мають. Лізуть на вірну смерть та намагаються уразити не тільки військових, але й все, що можна зрівняти с землею. Мені здається, що вони просто нищять усе живе.

- А чого нам найбільше не вистачає?

- На фронті ми максимально потребуємо розвідувальних засобів, більше "Мавіків", великих крил, підготовленого до тяжких умов траспорту, засобів безпеки від ураження FPV-дронів та антидронові рушниці.

- Що ви взагалі думаєте про росіян?

- Це ворог, якого не варто недооцінювати. Але й жаліти його теж не треба. Якщо люди не усвідомлюють, що вони роблять, то питання до них. Так, є наказ, але він злочинний. У кожного має бути своя голова на плечах, тому повинні розуміти, що до чого. Про них часто кажуть: "Це – ваньки, вони - дурні!". Так, там чимало цих чмобиків, недалеких. Таке враження, що вийшли з якихось хащів. Але у кожного з них є автомат. І він розуміє: якщо когось вб’є, то ніхто навіть не розбиратиметься. Це ж війна! Тим більше, там відсутня будь-яка мораль. Усім правлять гроші. Друзі розказували, що росіяни в Мелітополі ходять й усьому дивуються: "О, у вас тут бассейн есть! О, всюду асфальт!". Таке враження, що приїхали з іншого світу.

- До речі, про Мелітополь. Коли у вересні 2022 року успішно пройшов харківський контрнаступ, заговорили й про звільнення вашого міста. Ви вірили в це?

- Я щодня в це вірю! Але скільки не спілкувався й не допомагав мелітопольським друзям, чув: "У нас все нормально". Почав розуміти, що людей перезомбовують. Там пропаганда працює дуже добре. Заманюють зарплатами у десять тисяч. Дехто з тих, хто раніше їздив на велосипедах та не мав коштів, тепер розмірковують, яку взяти машину. Я розумію, що це вже колаборанти. Коли ми повернемо Мелітополь, треба провести розслідування. Ми знайдемо усіх, хто сприяв окупації. Я дуже на це сподіваюся. Місто ж маленьке – всі один одного знають. Варто тільки туди дістатися, то все вийде назовні. Я нещодавно розмірковував над цим: ось повернуться мої батьки, як вони там житимуть? Будуть же й такі, хто пакоститиме їм та усім нормальним людям. Але, думаю, СБУ добре відпрацює. Ми зі свого боку посприяємо.

- Тобто ви думаєте про те, що повернетеся до Мелітополя?

- А як же! Я для цього й пішов у ЗСУ. Чекаю, коли це станеться. Рано чи пізно, але буде. Хоча, звичайно, хотілося б раніше.

- У цьому контексті запитаю, що для вас найважче на війні?

- Неможливість будувати плани на завтра, адже ніхто не знає, що буде за годину, і постійно бути напоготові. Відсутність змоги бачити рідних. Без родини дуже важко.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надалі Марселем