Маргарита Омеляненко: "Росіяни почали застосовувати нову тактику. Риють тунелі в тил, щоб раптово вириватись десь за передовими позиціями і брати в кільце піхоту"

Автор: Тетяна Бодня

Ще в 2014 році вона вперше взяла до рук зброю, щоб захищати країну, і, відклавши написання дисертації, поїхала на схід. Позиція, яку тримав підрозділ, до якого доєдналась, перебував поблизу Донецького аеропорту. Там був і її перший бій.

Коли ж почався повномасштабний наступ росіян, теж не вагалася. І зараз Маргарита Омеляненко керує секцією S3 3-го батальйону "Свобода" бригади наступу "Рубіж" Нацгвардії. Іншими словами – секцією, яка управляє боєм і відповідає за планування операцій. Тому ми говорили з нею про те, як змінилася тактика росіян, навіщо вони зараз риють підземні тунелі і чи можна їх виявити.

А також про те, чи потрібна примусова мобілізація жінок, що треба врахувати тим з них, хто добровільно хоче піти на службу, і як перебороти страхи чоловікам, які ховаються від повісток.

"ПАНІКА З’ЯВЛЯЄТЬСЯ, КОЛИ ТИ НЕ ВПЕВНЕНИЙ, НЕ ВІДЧУВАЄШ ПІДТРИМКИ І БІЛЯ ТЕБЕ ПАНІКУЮТЬ"

– Маргарито, зараз активно обговорюється законопроєкт про мобілізацію, ухвалений у першому читанні. У ньому прописано норми і про мобілізацію жінок, поки що на добровільній основі. Та раніше звучали пропозиції і про обов’язкову, тому, що саме ми побачимо у кінцевій редакції, невідомо. На ваш погляд, мобілізація жінок має бути обов’язковою чи добровільною?

– Наприклад, я служу з липня 2022 року. Пішла добровільно, оскільки хотіла воювати. Але за законом мене не могли мобілізувати, довелося підписувати контракт. І якщо, дай Боже, через пів року закінчується війна, я не зможу одразу повернутися додому, бо, по суті, залишаюся військовою. Тому я б не робила мобілізацію для жінок примусовою, але розширила б спектр спеціальностей, на які можуть набирати жінок добровільно. Тобто, щоб вони мали право мобілізуватись, а не підписувати контракти. У принципі, за бажання будь-яка жінка може прийти на певну спеціальність в армію, але в більшості випадків – це контракт. Тоді, коли я пішла служити, тільки медиків могли мобілізовувати. Та й то з навичками і знаннями.

Зрозуміло, що у світі є країни, де служба в армії обов’язкова для всіх – чоловіків і жінок. У нас такого немає. Хоч я вважаю, що незалежно від статі, наш обов’язок зараз захищати країну. Та, враховуючи все ж таки ментальність і специфіку української нації, я не схиляюся до примусової мобілізації жінок. Але розширити перелік спеціальностей, на які жінкам можна добровільно мобілізуватись, як на мене, важливо.

– Чому ви пішли служити? Що підштовхнуло до такого рішення?

– Я їздила в АТО добровольцем ще 2014 року у складі "Карпатської Січі" з нашими депутатами Київради від ВО "Свобода". Хоч батькам не казала, щоб не переживали. Вони лише два роки тому дізналися про те, що я виїжджала на схід, прикриваючись тим, що пишу дисертацію в Чернігові. І до моменту, коли добровольчий рух уже було знищено як такий 2015 року, я час від часу їздила.

До повномасштабного вторгнення рф ми готувались, а коли все почалося, сформували в Києві на чолі з нашим комбатом Петром Кузиком ДФТГ (добровольче формування територіальної громади – авт.). Брали участь у звільненні Ірпеня, Бучі, Гостомеля.

Коли запустили процес набору добровольців у ДФТГ на початку вторгнення, то я, напевно, встала зі стільця і відірвалась від телефону десь на третій день. Пішла вмилася (посміхається – авт.). Настільки високою була інтенсивність, так люди хотіли долучатись.

А коли росіян вигнали з-під Києва, частина бійців поступово почала переходити до лав Національної гвардії, де нам дали змогу сформувати свій батальйон.

На мені спочатку навантаження було більш комунікаційне. Забезпеченням багато займалася, комунікувала з підприємцями, волонтерами. Тобто, поки хлопці були у Сєверодонецьку, Рубіжному, Зайцевому, я їздила до них і відвозила те, що їм було необхідно. Ми навіть у Сєверодонецьку "Мавіки" почали використовувати.

А коли було розформовано наше ДФТГ, то, в принципі, я для себе просто прийняла рішення, що теж офіційно іду до лав НГУ. Бо тоді вже важко було їздити в зону бойових дій, якщо ти цивільний – не особливо й пускали. Тобто для мене це був плавний етап.

– Які ви завдання виконували, коли їздили в зону АТО 2014 року?

– Я була звичайним солдатом з автоматом. Ми були тоді під ДАП на териконі.

– А за цивільною спеціальністю ви хто? І якою тоді була тема дисертації?

– Фінансист. Тема – забезпечення боргової стійкості України у кризовий період.

– Звідки бажання їхати з добробатом, брати до рук зброю?

– Я до "Свободи" долучилась перед Революцією гідності, приблизно за місяць. Тоді жила й навчалася у Чернігові. І в Революції гідності брала активну участь. Тому й бажання захищати країну, коли почались усі ці події на Донбасі, було цілком свідоме.

Знаєте, часом мені здається, що я прожила кілька життів: Революція гідності, 2014-й і початок війни, а зараз новий виток. Не те, що цей останній неочікуваний, це рано чи пізно мало статись. Але неочікуваним був сам формат. Не думала, що це може так жорстко відбуватися з нами сьогодні.

До речі, мене хлопці тривалий час не хотіли брати із собою. Проводила певні "спецоперації" для того, щоб потрапити на фронт (посміхається – авт.).

– Які?

– У нас у Чернігові тоді були вибори до парламенту. І київські "свободівці" приїжджали допомагати. Повернулися з фронту, приїхали до нас, щось допомогли, далі – в Київ і знову на схід. І якось кажу їм, що хочу з ними їхати. Сказали, що не можуть взяти. Просилась-просилась – не беруть. Тоді зі "свободівцем" з Прилук ми поїхали самостійно. Царство небесне Куцину, який тоді очолював "Карпатську Січ" і прийняв нас. Ми до нього тоді поїхали.

А коли був мітинг під Верховною Радою, мою подругу – вона очолювала чернігівський осередок – запитали, де я. Вона розповіла, що я поїхала на Донбас.

Наш нинішній комбат набрав тоді Куцина. Питає: "Є така?" Той відповідає: "Так, приїхала". Після цього вони вже вирішили брати мене із собою для того, щоб контролювати, де я і як.

– Де вчилися стріляти?

– Ви, напевно, знаєте, що у "Свободі" є молодіжка "Сокіл". Я певний період очолювала чернігівську обласну організацію "Сокіл". Ми робили вишколи, їздили на полігони, вчилися розбирати і збирати автомат. Тому певною мірою я була підготовленою.

– Не відчували паніки під час бойових дій?

– Паніка з’являється, коли ти не впевнений, не відчуваєш підтримки і біля тебе панікують. У нас же був дуже крутий, класний колектив. Хлопці їздили на схід до того, як я туди потрапила. Я орієнтувалася на них. У мене загалом характер войовничий. І навіть коли буду боятися, не покажу цього. А враховуючи їхній настрій, налаштування, те, як вони поводилися, у мене теж іншого варіанту не лишалося, тому нічого схожого на паніку не було.

– Де саме був перший бій?

– Під ДАП на териконі. Це були перестрілки, вичікування, чергування. Вони могли через траншею пролазити, підземні якісь труби.

Я не їздила у Піски, у хлопців там активніше все було.

– А як вам вдавалося приховувати ці поїздки на схід від батьків?

– Насправді було складно, бо зв'язок там був поганий. Тому відволікала їх тим, що нібито дуже зайнята написанням дисертації.

– Урешті-решт захистили дисертацію?

– Я люблю вчитися, маю схильність до цього. Тому й вирішила свого часу піти в аспірантуру. Та у житті з’являються нові виклики, й настає переусвідомлення того, що для тебе надалі актуальне. Тобто, я не ставила собі за мету захистити дисертацію просто для того, щоб вона в мене була. І на певному етапі зрозуміла, що мені це не цікаво.

До того ж подивилась, як-то кажуть, на кухню зсередини, і мені вона не сподобалася. Ви ж, певно, знаєте, як здебільшого пишуться у нас дисертації. Це статті, дисертація, яка умовно схожа на іншу дисертацію, нічого нового там вигадати неможливо. І це, як на мене, більше втрата часу. Тому я вирішила не дописувати.

– 2015 року, коли ви припинили їздити на схід, уже були Мінські угоди. Думали про те, що "заморожування" конфлікту – це ненадовго, і вони все одно продовжать війну чи, навпаки, вірили в те, що з часом усе припиниться? Дехто з хлопців, які теж були у добробатах, а потім повернулись до цивільного життя, казав, що тренувалися постійно, бо відчували, що росія піде далі.

– Я теж розуміла, що росія не зупиниться, що їм не цікаво тримати все у "замороженому" стані, в них інша мета – знищити Україну повністю. Цей "заморожений" стан означав лише одне – те, що росія далі проводить свою роботу зі знищення України. Тому й тепер вони не зупиняться. Тут або Україна, або росія. Іншого не дано.

Хоч тоді 2022 року я не дуже вірила в такі глобальні масштаби нападу, разом з іншими "свободівцями" готувалася. Ми підготували резервні й основну точки зустрічі у разі можливого наступу росії. На початку лютого почали будувати тактику, стратегію і для вивозу сімей, і для тих, хто залишається, де беремо зброю тощо.

Я сама родом із Ромнів – це не так далеко від кордону з росією. Не часто там буваю, та коли напередодні наступу росії заїжджала додому, то говорили з рідними про те, що робитимемо, якщо щось подібне справді почнеться. Мама питала, чи вивезу я їх, якщо росія наважиться на повномасштабну війну. Кажу, що звісно. Аж тут мої брат і сестра кажуть, що нікуди не поїдуть, а вилізуть на дах і будуть їх відстрілювати. Сестра – член збірної з біатлону, молодший брат теж займався біатлоном. І вони так і не виїжджали, лишалися постійно вдома. Батьки з ними теж вирішили зостатися.

До речі, ще один брат зараз у ЗСУ.

– Ромни – це ж Сумщина?

– Так.

– Росіяни дійшли до цього міста?

– Так, вони були там, але недовго. І не дуже бомбардували. Але танки заїжджали.

– Ви як дізнались про початок повномасштабної війни?

– Я тоді була у Києві. Подзвонив наш нинішній комбат Петро Кузик і каже: "Ну що, готова? Виходь, заїжджаю".

Ми поїхали у наш колишній штаб і почали займатись організаційною роботою. Пізніше було ДФТГ, а спочатку всіх, хто приходив, учили на місці розбирати/збирати автомати. До нас на той час навіть актори приходили.

Тоді у лютому мала відбутися прем’єра вистави про те, як ми воювали 2014 року. І ми напередодні нападу ввечері зібралися, щоб поспілкуватися з акторами. Наша компанія, тобто ті, хто воював. І актори, які мали нас грати. А 24 і 25 лютого троє з них мене набрали і приїхали до нас, навчились поводитись з автоматами. Один із них – Володя Рашук – був у нас у батальйоні командиром роти, а зараз задіяний у оперативному плануванні батальйону.

У нас дуже різні люди зібралися, не всі військові, але які себе дуже достойно показали і показують.

– 2014-го ви були в піхоті, а в цій фазі війні, коли вже уклали контракт і прийшли служити, з чого починали? Теж піхота?

– Мама мене спершу питала: "Ну що ти там? Ти ж хоч не в окопі десь сидиш?". Кажу: "Мамо, тут 500 хлопців, я одна дівчина. Ти думаєш, мене хтось пустить у той окоп?". Ситуація така, що я залюбки б за змоги пішла, але у нас такий колектив, що хлопці дуже сильно за мене бояться, в "двіжухи" мене намагаються не випускати. Тому я зараз очолюю секцію оперативного планування боєм.

Ми в штабі займаємося поточним керуванням бою і плануванням операцій. Моя команда працює в секції S3. На нашу секцію S3 покладено по суті найбільший функціонал у штабі. Адміністрування всіх процесів і безпосередньо управління боєм.

– Ви ж не маєте військової освіти. Довелося вчитися додатково?

– Так, довелося. В Іспанію їздила також на навчання. Та й зараз, коли є вільна хвилина, читаєш літературу, вдосконалюєш навички.

"ШУКАЄМО СЕЙСМОДАТЧИКИ ЧИ ЩЕ ЯКІСЬ ПРИСТРОЇ, ЗА ДОПОМОГОЮ ЯКИХ МОЖНА БУЛО Б ВІДСКАНУВАТИ ЗЕМЛЮ"

– На тлі того, що відбувається на фронті, складно сприймати усілякі скандали, дорогі показові весілля тощо. Згадуються перші місяці навали, коли росіяни стояли під Києвом, люди згуртувались – і не було інших думок, ніж допомога тим, хто воює.

– Багато ж виїхало тоді з України. А тепер повернулась когорта людей, які не відчули всього того, що тут було. Вони пересиділи, повернулись, ніби тут нічого й не було, і зараз нічого не відбувається. Тому на тлі того, що повернулася значна кількість таких людей, здається, що поменшало тих, хто вболіває за країну. Це не так. Ті, хто тоді лишився і допомагав, продовжують це робити. Я з багатьма людьми тоді перезнайомилась, і ми спілкуємося зараз. Усі вболівають, роблять, що можуть. Люди готові віддавати останнє.

Ми ж збираємо постійно на якісь потреби і бачимо це. Були випадки, коли телефонували пенсіонери і питали: "Хочу перерахувати сотню в банку. Як правильно вказати реквізити?". Я таких відмовляла. Бо я розумію, як важко зараз пенсіонерам. Тому розумію, про що ви кажете. Коли така бабуся віддає останнє, а потім ми дивимося журналістські розслідування про розкрадання, зловживання, нові автомобілі, які хтось собі купує.

Насправді на таких людях, які роблять, що можуть, для спільної перемоги, і тримається Україна, а не на тих, хто збагачується і наживається на цьому.

Наприклад, у нас є класний друг – Ростислав Мельник, один із керівників будівельної компанії. Він постійно нам допомагає. Інших бізнесменів підтягує. Якби в кожному батальйоні, бригаді були такі опікуни, то в нас був би й інший рівень забезпечення, і мотивації. І загалом інший рівень армії.

– Зараз гостро стоїть питання мобілізації. Як, на ваш погляд, можна мотивувати тих, хто раніше не пішов, а зараз вже не дуже хоче?

– Складне насправді питання, тому що важко з мотивацією і тих, які воюють. Навіть, умовно кажучи, візьмімо нагороди. Дуже довго і тяжко даються нагородження на державному рівні й більш низькому. Хлопці насправді вже можуть не дочекатися. А це, як не крути, відзнака твого внеску, твого вкладу. Одна з мотивацій.

Що казати тим, хто має піти? Певно те, що це рано чи пізно доведеться зробити. Люди мають зрозуміти, що не вийде не воювати. Ти або зараз готуєшся, або ідеш і знаходиш собі застосування. Не всі ж у піхоті на передку воюють чи входять у штурмові групи. Наприклад, враховуючи, яку величезну роль зараз відіграють БпЛА, можна навчатися за цим напрямом. Хоч тут теж не завадить досвід піхотинця. Принаймні всі наші хлопці, які зараз працюють із БпЛА, вийшли з піхоти. Вони краще розуміють, як складно піхоті, й важливість застосування такої техніки. І викладаються на 200%, щоб максимально прикрити піхотинців, допомогти, навіть за поганих умов побачити, щоб ворог не штурмував раптово. Тому важливо пережити хай невеликий, але досвід піхоти, щоб більше вкладатися надалі вже на цьому напрямку. Коли ти маєш змогу бути вже не піхотинцем, але розумієш, що там хтось сидить на твоєму місці. І маючи більш комфортні умови, маєш викладатися ще більше, ніж він.

У нас, наприклад, була така ситуація. Штурмові дії. Болото величезне. То піхотинці бігали босі через те, що неможливо було це робити взутими. Тобто відбивали штурм босі, потім уже взувалися. Воювати в піхоті дуже складно. Земля, багнюка, сніг, ожеледиця…

– …сиро й холодно в окопі.

– Так, але наші воїни дуже мужньо тримаються. Не пишатися ними неможливо. І відчуваєш, що кожному треба дати звання Героя України. Цим ти не нівелюєш цього звання. Бо кожен на нього заслуговує.

– Я часто дивлюся репортажі про ваш батальйон, інтерв’ю з бійцями. За ці два роки ви побували на найважчих ділянках фронту.

– Щоразу думаєш, що ще може бути гірше. Кожного разу приїжджаєш – а воно ще гірше (посміхається – авт.).

– Ви зараз на Сіверському напрямку. Дуже інтенсивно ведуться бойові дії?

– Інтенсивно. Вони формують штурмові групи, відбуваються постійні штурми. У них тактика така: вони мають штурмовий загін, який стояковий, войовничий. І вони промацують усю лінію фронту у порядкуванні бригади. Знаходять слабке місце і потім те слабке місце починають з більшою інтенсивністю і більшими силами штурмувати. Тому ми з сусідами допомагаємо один одному fpv-дронами, бо зацікавлені в тому, щоб не здавав ніхто позицій. Бо ми тоді будемо в оточенні. І логістика буде складнішою. Вона й так зараз непроста.

Росіяни зараз почали застосовувати нову тактику. Риють тунелі в тил для того, щоб неочікувано вириватись десь за передовими позиціями і брати в кільце піхоту.

Причому роблять так, що інколи це важко помітити.

У районі плюс-мінус наших інтересів взяли полоненого при штурмових діях, й він сказав, що вирили 50 метрів тунелю на глибині 5 метрів.

– Вони цим тунелем вийшли на штурм?

– Вони коли рили, звернули трохи не туди, й тим, хто там тримав рубіж оборони, пощастило.

Суть у чому? По прямій прорити, за позицію зарити і вийти за піхотою, там, де їх не чекають побачити.

Ми зараз якраз шукаємо сейсмодатчики чи ще якісь пристрої, за допомогою яких можна було б відсканувати землю і зрозуміти, чи є пустоти. Тобто, "підриваються" вони чи ні.

– Такими тунелями вони пересуваються великими групами?

– Не можу сказати, не знаю. На одній із ділянок, де у них вийшло прорити і зайти в тил, було десь до взводу – це до 30 осіб.

– Маргарито, щоразу плануючи бій, ви ж розумієте, що можливі втрати. Чи є та межа, підійшовши до якої, ти розумієш, що до цього звик?

– Ні, її немає. Мало того, ми налаштовуємо всіх на те, що українець має воювати і перемагати за Україну. А не налаштовуватись на те, що ти будеш одним із тих, хто не повернеться і помре. У нас тільки таке налаштування, і ми, максимально плануючи, мінімізуємо ризик. Завдяки злагодженій роботі штабу, нашому комбату, начштабу, тому, що в секціях у нас бійці, які були в піхоті, застосуванню новітніх технологій ми робимо все, щоб зберегти людей.

Звісно, є частка випадку. Залетіла в окоп міна… Чи ще щось, чого не прорахуєш.

– Ви єдина жінка в батальйоні чи є ще?

– У нас є ще дві дівчини-медики. Дуже класні, багато наших хлопців врятували.

Тому я не одна, але нас мало.

– Що треба враховувати жінкам, які хочуть служити?

– Підібрати військову спеціальність, яку б вони хотіли отримати. Наприклад, є жінки-пілоти БпЛА. Є й інші. Тобто, треба для себе зрозуміти, де ти будеш корисною. Звісно, робити це, враховуючи свої можливості, навички.

Одна справа бути в піхоті, сидіти в окопі, відбивати штурми. Але якщо в тебе є вагомі аналітичні навички чи здібності до керування дронами, то, може, ти більше користі принесеш, якщо будеш прикривати піхотинців.

Повторюся: якщо ти йдеш в армію, маєш розуміти, що приносиш максимальну користь.

– Наскільки важлива підготовка? Скільки треба бігати чи тренуватись у спортзалі?

– На прикладі тих, хто у нас служить у штабі, можу сказати, що більшість займається спортом. Я займаюсь годину-півтори в день. Від того, чи є фізичне навантаження, залежить також і твій емоційний стан. Важко перебувати чотири місяці в підвалі з одними й тими самими людьми, майже не виїжджаючи. Ти маєш якось розвантажуватись, бо війна – це постійний стрес. Тому спорт, напевно, є тим елементом, який ще допомагає тобі вивільнити негативну енергію.

Та й загалом я всіх закликаю займатися спортом. Це корисно, це активує твій мозок. Якщо є змога, то чом би не ходити в спортзал чи на пробіжку? Я пробіжки не дуже люблю, віддаю перевагу іншим тренуванням.

– Яким?

– У мене є встановлений застосунок. Я просто роблю фізичні вправи, час від часу навіть ранкову йогу почала робити, хоча раніше не розуміла. Також пілатес, прокачка, скакалка.

– Ви сказали, що керували однією з обласних молодіжних організацій у "Свободі". Тому запитаю про виховання дітей і підлітків. Те, як це робить російська пропаганда і до якого маразму вони там подекуди доходять, ми бачимо. Нам точно такого не треба. Але загалом, на ваш погляд, нам потрібне патріотичне виховання в школах?

– Так, потрібне. Але не патріотичне, а в сучасних реаліях – націоналістичне. Тому що ми маємо виховувати Українську націю. А не просто якогось громадянина, який має паспорт. Усе це формується змалечку.

Звісно, якщо трапляються такі, м’яко кажучи, форс-мажорні обставини, то багато хто змінюється і в зрілому віці, як це відбулося з 24 лютого. Але загалом, щоб мати здорове суспільство, це треба формувати завчасно, як це роблять у всіх інших країнах – і в Європі, і в Америці.

– Чим відрізняється патріотичне виховання від націоналістичного?

– Я загалом більше люблю слово "націоналізм". Бо це проявляється в любові й бажанні оберігати, захищати свою державу. Патріотом може бути і той чувак, який купив собі машину за кошти, які мають на ЗСУ піти. Він теж може любити Україну, бо він тут живе, в нього є тачка тут, хата, є змога відмивати гроші тощо. І в іншій країні йому може не бути так кльово жити. А націоналізм – це покликання і розуміння того, що ти Українець з великої літери. І ти готовий захищати свою Україну.

– Часто доводиться чути, що ми не хочемо передавати цю війну нашим дітям, заради цього воюємо. І водночас озвучуються прогнози, що ця війна на роки. Наскільки важко на фронті морально впоратись із тим, що воювати доведеться справді не один рік? Що особисто вас підтримує?

– Я не думаю так далеко. Хоча так, є розуміння, що ця війна надовго. Але ми живемо зараз умовно сьогоднішнім днем. Ти не знаєш, скільки ти ще проживеш. І намагаєшся щодня робити по максимуму. Тому рятує почуття гумору, стовідсоткова завантаженість і відсутність змоги навіть відволікатись на такі думки. Робиш усе, що можеш і чого не можеш.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"