"У тій "м’ясорубці" ледь не "крякнув" разів 500". Історія двох снайперів з оборони Харківщини
Наші герої мають позивні Бетмен та Люля. Ми не називаємо їхніх імен та не показуємо облич, тому що вони – снайпери. Обоє пішли воювати ще до повномасштабного вторгнення. Їхні історії можна слухати годинами, у чому я особисто переконалася під час нашої зустрічі. Ми вам розкажемо лише про частину їхньої боротьби із росіянами – захист Харківської області.
24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ
Люля: У мене якраз закінчувався контракт, то у грудні (за три місяці до, як потрібно) написав рапорт, що не бажаю далі продовжувати службу. Розумів: повернуся назад, але рік хотів побути вдома, попрацювати над бізнесом. Я ж без армії не можу. Це моя тема. Я - такий чувак, що навіть не можу спокійно постояти в черзі в АТБ – треба двіж. Тож у лютому у мене була відпустка. Але 14-го подзвонив командир і сказав: "Повертайся, тому що може бути". Звичайно, ми тоді очікували, що станеться наступ, але на Донбасі, а не по всій країні.
Бетмен: Я вважав, буде стандарт – арта, танки, піхота. Але авіація та ракети по всій країні – це взагалі для мене була новина. Ніколи не міг уявити, що у Київській області можуть відбуватися бойові дії. Не думав, що у ХХІ столітті кожна мавпа зі зброєю може витворяти такі страшні речі. Вийшов повний трешак! Напередодні мене командир відпустив додому. Тож 19 лютого ввечері я приїхав до Києва, але о 22.30 він мені подзвонив й сказав повертатися. Я переночував та поїхав назад.
Люля: Коли я приїхав, то наші "джони" з підрозділу вже готувалися - на гелікоптерах літали на кордон в Куп’янськ. Були сформовані протитанкові мобільні групи.
Очікували з 20 лютого щодня. 23-го до казарми зайшов командир: "Пацани, вимикаємо телефони. Зранку почнеться". Я прокинувся десь о третій ночі. Хлопці сплять. Вмикаю телефон, там в новинах: "Срочно заявление путина". Йду до туалету. Курю. Чую фразу путіна: "Мы начинаем СВО". І одразу за віконечком – бух-бух! Пішла двіжуха. Повертаюся. Пацани вже сидять, зав’язують берци. Отримали зброю. Потім до обіду сиділи, не знали, що робити. Не було вказівок. Над нами пролетіла ракета - прикордонники запустили, щоб показати, що кордон прорваний. Читаю в Телеграмі, що обстріли не тільки у нас, а у всіх. Дивлюся навколо – хаос, ніхто не знає, що робити, бігають, як мурахи. Зрештою дали нам команду висуватися. Замінували із саперами мости. Два дні сиділи. Спали в машині. Знайомі вже скидують відоси, де купа вбитих під@рів, а ми на місці...
Бетмен: Тоді ще деза прокотилася, що 92-й бригаді "габела", Першій танковій теж. Ти їм дзвониш, а телефони ж поза зоною, тому що немає мережі. Й думаєш: "Все, "гайки"!" Але ж ні! Вийшли на зв'язок: "Гатимося!"
ІЗЮМ
Люля: Тоді вже нам дали вводну – місто Ізюм. Після тих подій я досі, коли в магазині бачу родзинки, йду повз. Сказав, що в житті більше таке не їстиму. Бо я тоді у тій "м’ясорубці" ледь не "крякнув" разів 500. Там такий трешак творився! На початку, коли булотихо, їздили з патрульними, замінували три мости, які сполучають більш сучасну частину міста із приватним сектором. Базувалися в школі. З нами – триста місцевих ТрОшників. У нас було дві броньовані машини – "Козак" і "Спартан". Першою ганяли містом, друга стояла на блокпості у тиловій зоні на крайній точці. 28 лютого приїжджаємо туди. Далі відбувається таке: покійний Іванович відкриває двері, Бет висовується…
Бетмен: Чую якийсь звук й інтуїтивно відчуваю: літак! Кричу: "Повітря!"
Люля: Він тупо летить на нас і десь в метрах семидесяти кидає ФАБ – перший, який взагалі тоді прилетів по місту. Влучає у газову трубу. Такий факел – просто до неба! Я скільки служив, вперше стикнувся з літаком. Навіть не знав, що він робить другий захід. Вискочили з машини. Всі живі. Лише контужені. Побігли. А я каску забув. Повертаюся до"Козака". Іванович кричить: "Він заходить на друге коло!" І тут цей звук… Він пронизує тебе до кісток. Ти ж літак не бачиш – погана погода, туман, ще й різко йде донизу. Скидає другу бомбу в те ж вогнище. Ми з Андрюхою (ще одним побратимом) біжимо в поле. Питає: "Ну що, як?". Кажу: "ах#єнно! Літаки по мені ще жодного разу не #башили".
Бетмен: Повертаємося ми до школи. Треба відпочити. Обрали клас з математики на другому поверсі. Парти здвинули до вікон. Лягли у спальниках. Я – під дверима. Чую крізь сон хтось кричить: "Літак!" Я викочуюсь в коридор. Падає неподалік ФАБ, певне, "500-ка", і у мене перед очима уповільнено летить усе: штукатурка, уламки. Таке враження, ніби все навколо зійшлося докупи й різко розлетілося. Я вириваюсь зі спальника, біжу на перший поверх, а там – такий кіпіш! Хаос. Валяються ТрОшники, хлопці бігають по битому склу. Вибігає наш командир, волає: "Тиша!" Усі замовкають і стає чутно, як летить літак і десь: бух! Ми по можливості хапаємо все необхідне, вилітаємо на вулицю, сідаємо в "Козак" і їдемо на міст, щоб тримати його, раптом що. Перед ним – рів, в який влітаємо. Машина грузне. Вилазимо. Чуємо – знову летить літак. Я з покійним Вітєю Кошмаром (ненагородженим Героєм України) просто біжимо, куди очі бачать – до лісу. Гілки по обличчю ляпають. Це ж ніч - темно. А в цей час в Ізюмі починається просто треш – залітають чотири літаки, сиплять ФАБами, відлітають, рівно година 20 і знову те саме. У проміжках – арта, реактивка, стволка. І так чотири доби! Першу ми простояли під деревами в лісі…
Люля: Вони працювали, як у них книжка пише. У нас не було, чим збивати літаки. Трохи пізніше з’явилися радянські "Ігли", а також під’їхав БУК. Ми базувалися у чотириповерхівці неподалік вишки, де був стратегічний бункер. Виходили на завдання. Підірвали всі мости. Бо ворог підійшов, були бої, люта двіжуха. Місто взяли в оточення. З трьох сторін закрите повністю піхотою та технікою противника, а також контролювали позаду в’їзд: танки стояли прямою наводкою й "цинкували" трасу – усе, що на неї виїжджало, знищувалося.
Восьмого березня ми отримали задачу висуватися в район пішохідного моста. Навпроти стояли танки, у кожного з яких був свій сектор для ураження. Ми з побратимом Вовою прийшли. Там – крайня п’ятиповерхівка. Далі нічого немає. За водою у метрах 400 в будівлях ворог. Займаємо позицію на горищі в голуб’ятні. З нами ще були "джони" з 3-го полку – командир групи Яша й хлопці. Вони забазувалися на третьому поверсі. Дали мені радіостанцію HARRIS, щоб був з ними на зв’язку. Я ще не хотів, адже міг про@бати, а вона коштує грошей. Наполягли. Настала ніч. Ми вдвох працювали, як снайпери, по піхоті. По сорок хвилин кожен і міняємося. Я ще корегував нашу артилерію. ССОшники теж. Нормально робили свою роботу. Тут неподалік починається рух. Так як я у 2015 році служив у 25-й бригаді механіком-водієм, по звуку плюс-мінус шарю, по чому їде техніка, й орієнтуюся, яка. Наближається танк. Кажу Вові: "Метрів 600-800 праворуч від нас пересувається асфальтною дорогою". Зупинився. Як потім з’ясувалося, це був Т-90М, у якого на башті встановлена спеціальна коробка, яка ловить випромінювання усіх лазерних променів та сама наводиться. У нас на гвинтівках стоять тепловізійні приціли Archer, які мають далекомір. Танк ловить наш промінь й одразу робить постріл. Добре, що чітко не влучає, певне, теж його захопив під кутом. Тож влетіло у правий бік горища. Зносить там усе. Пил, уламки. Пішов туди, подивився – зорі видно. ССОшники прибігли глянути. Ще потім Яша приніс якусь ряднинку. Каже: "Братан, візьми, вам же тут холодно". Пропонував зніматися. А у нас навіть думки не виникало, щоб піти. Не влучив же у нас, а міст треба тримати. Сидимо далі. Танк працює – розбирає під’їзди в інших п’ятиповерхівках. Зранку з того боку виїхав ще один і почав в лоб працювати по нашій. Ми з Вовою знялися, адже не мали денної оптики. Спускаюся на перший поверх. Там збираються ССОшники. Один з них лежить у ванній. Я ставлю HARRIS на холодильник. Він мені: "Не став, бо зараз прилетить – загубиш". Відповідаю: "Та ні!" У цей час танк влучає в сусідню квартиру. В обличчя – дуже сильний теплий потік повітря. Все навколо падає, холодильник теж. HARRIS десь летить. Цей пацан піднімає голову й говорить: "Я ж казав – про@беш!" Але знайшов – залетів до сусідньої кімнати. Вова спускався з горища. У цей час – чіткий приліт між третім та четвертим поверхом, де були ССОшники. Одного "затрьохсотили". Повистрибували у вікна, бо інша сторона повністю вже контролювалася: два танки просто розряджаються. Цей поранений теж. Такий потужний тип – ішов, не зізнавався, що з ним. Поки його не почало вести. Подивилися – у поперековий відділ залетів уламок. Але він рушив далі. По нас уже працювали "Гради" – нормально так "стелили". Ми – до п’ятиповерхівки, що найближча. Підвал закритий. Смикаємо двері. Відкриваються зсередини – якийсь чоловік на порозі. Питаю, чи є вода? Треба ж було пораненому промити рану. Той у відповідь мнеться. Йде в правий бік. Я за ним. Висить якась ковдра. Відкриваю, а там більше семидесяти людей, серед яких – діти, причому й немовлята! У мене спершу такий ступор. Кажу: "Збирайтеся, ми вас виведемо. Передусім жінки з дітьми"...
Бетмен: Ми б їх за п’ять ходок вивезли. Але вони чекали не на нас.
Люля: Може, хтось і на нас. Але на мою пропозицію жінка у віці десь за 50 сказала: "Защитнички @баные! Куда нам идти?!". Я: "Частина міста під нашим контролем. Ми вас відправимо в бік Слов’янська". Вона: "Вы ж, сука, все мосты взорвали. Мне на ту сторону надо!" А там - ворог! Я пропонував забрати хоча б дітей, але ніхто зі мною не вийшов.
Бетмен: Потім ми дізналися, що весь той будинок завалило. Усі люди загинули.
Люля: Ми вийшли. Переміщуємося. Танки по нас працюють. Бачу – літак скидає ФАБ чітко на той будинок. Вогонь, дим. Так, пізніше на відео побачили, що провалена саме та п’ятиповерхівка. Коли ми згодом деокупували Ізюм, з того підвалу дістали 74 чи 76 тіл. Але вони самі обрали свою долю...
Ми пішли далі. За нами полювали літаки. Нічого, перемістилися без втрат. Доходимо до бункера. Передали "300-го", щоб його забрали й завезли в госпіталь. Усі були зморені. Бет нам картоплі насмажив.
Бетмен: Мене тоді так здивувало: вони ж прийшли - чорні, брудні, вонючі, втомлені, але перше, що почали робити – чистити зброю. А потім закрутився такий двіж! Ворог потроху розбирав наші позиції. До нас примкнув 90-й батальйон 81-ї бригади. Багато людей було. ТрОшників вже у місті не залишилося - не знаю, куди вони поділися, напевно, порозбігалися.
Люля: Та й загинуло чимало. Тоді ж девʼятого зранку, коли ми поверталися, йшли з Вовою сквером - валяється купа тіл. Бачиш: чувак намагався надати собі допомогу при пораненні, але так і застиг. Я випадково ледь не наступив на половину жінки - вона була землею притрушена. Цивільних – дуже багато! Загалом ми намагалися стягувати загиблих до купи. Чуваки на машинах вивозили. Але це все важче було зробити, адже єдина дорога знаходилася під вогневим ураженням.
Бетмен: Так от хлопці чистили зброю. Навколо - двіж: військові приїжджають - їдуть. А над нами до того десь добу висів чи "Фортпост", чи "Zala" - щось таке. У одного чувака виникла ідея: "Пішли, зараз напизд@ємо в нього!". Вийшли, висадили все, що було з собою, в безпілотник, але ніхто в нього не влучив. Прийшли назад. Нам повідомили, що ворог формує двадцять бортів десанту. У нас був Карич, якому за десять хвилин пояснили на пальцях, як стріляти з "Ігли", щоб збивати літаки й гвинтокрили. Він вдягає такі здоровенні окуляри, закидає за спину ту "Іглу" - щось так довго готується. Радист каже: "Загроза ракетного удару!". Карич тільки робить крок на вихід - і тут прильот! З цього моменту починається треш!
Люля: По нашій будівлі прилетів "Кинджал" – прямо на центральний вхід. Майже всі хлопці, які стояли на ґанку, на жаль, загинули. Деякі були "500-ті" – безвісті зниклі, адже не було тіл – розірвало на молекули. Єдиний, хто серед них тоді вижив, - наш командир, хоч був в епіцентрі вибуху. Перша доповідь була, що він – "200-й", бо лежав, привалений плитою.
Бетмен: Він тоді ще й свої телефони якось ховав. Тому що уламки потрапили у "Козак" і "Спартан", які стояли поруч, з БК. Почалася детонація. Подумав, що то – ДРГ, адже, як я сказав, нам перед прильотом повідомили, що готуються ті борти. Тому закопував телефони. Потім сам виліз.
А коли прилетів цей "Кинджал", у мене було таке враження, що всі чотири поверхи підстрибнули (я навіть побачив вулицю), й назад склалися.
Люля: Певне, воно так і було. Мені здалося, що плита бункера просто піднялася й опустилася.
Бетмен: Темрява, паніка. Два виходи закриті. Був запасний, але через нього не можна було вилізти, бо там же у машинах детонував БК. Я встав. Вдягнув бронік і каску. З того моменту тіло не контролював. Очима бачу, розумом усвідомлюю, але руки-ноги ватні.
Люля: Дуже важкі контузії.
Бетмен: Подивився на Люлю, а у нього з вух та носа йде кров. У мене всередині паніка. Нічого ж не можу зробити, ніяк надати допомогу. Навколо - незрозуміло, що. Тут новина, що всі на вулиці - "200-ті", командир теж. Вова бере командування на себе. Взагалі молодець - зорієнтувався: зброю - сюди, "300-х" - туди. Нас перекладають, і тут ще одна ракета - бах! На вулиці - знову "300-та". Вову теж - посікло уламками. Він просто знімає штани, перемотується ізраїльським бандажем, назад вдягає й продовжує командувати. Ми запросили евак. Нам відмовили - не виходить. Андрюха пішов в гаражі, взяв джип "Grand Cherokee" на пробитих колесах, без вікон, завантажив "300-х", кого можна було, й вивіз нас в Краматорськ по цій дорозі, що прострілювалася. Лікарі в шоці були. Возилися з нами. Хоча ми порівняно ще були не важкими. Але для мене це вперше було…
Люля: Я до того вже мав кульові поранення у 2016 році. Перебігав дорогу й не побачив ворога. Хвала побратиму: встигнув відреагувати й "забакланити" його.
Бетмен: Коли нас привезли, наші пацани почали виходити з Ізюму, добралися до повороту, їх "змалював" дрон й прилетіла касета.
Люля: Це була спланована засідка.
Бетмен: Між Івановичем та Вовою залетів "Смерч". Іванович сам собі вколов декомпресійну голку в легені - це взагалі анріал! Хлопці намагалися йому допомогти, але у нього були перебиті пахові артерії. Дуже сильно стікав кровʼю. Зняв годинник, ніж. Попросив передати дружині. Опустив голову й все... Загинув, як справжній герой.
А Вова був тяжко поранений. Пацани його змогли врятувати й віддати еваку. Вони залишилися. Довго просиділи в укритті. Весь час "кріпили" літаки, арта. Згодом вийшли. Тоді у мене стався переломний момент. Можна сказати, що я перегорів. Бо ти все життя тренувався заради однієї цілі, а коли підійшов до неї - вона виявилася не дієвою. Ще морально мене зламало те, що моя сімʼя була у Київській області: у трикутнику між Бучею, Бородянкою та Гостомелем, куда я їх відправив на початку. А батько на той момент - у Першій танковій бригаді в оточенні у Чернігові. Я з ним зідзвонювався. Вони там, звичайно, теж справ наробили.
СТУДЕНОК
Бетмен: Після госпіталю ми з Люлею зʼїздили на чотири дні в Студенок - це було на відтяжці від наших сил двадцять кілометрів вперед. Задача була трешова. На все село нас було десь 20 військових: четверо - з нашого бату, решта - батальйон Кульчицького Нацгвардії.
Люля: Ми приїхали з роботою по снайпінгу. Там поруч через річку - село Пасіка. Далі - Камʼянка, де стояв 90-й батальйон. У лісі вже йшло нормальне рубілово: гвинтокрили, літаки, піхота. Валяться жорстко. Ми приїхали з флангу, щоб через воду працювати по противнику. Якраз в цей час ворог підірвав дамбу на Осколі, і вода розійшлася. Вийшло так, що від крайньої точки, де можна лягти з гвинтівкою, два з половиною кілометри тільки до села. Затоплено. Все - роботи ніякої!
Бетмен: Ходили селом. Місцеві звідти навіть не думали їхати. Ми хвилювалися, що там - дохера проросійського населення. Жили спочатку в такій хатинці з дощечок. Навіть коли прилітало у пʼяти кілометрах від нас - ходила ходором. Одного дня нам сказали, що буде висадка десанту. Люля мене будить. Виходжу на вулицю з АКС-У. Чую - неймовірний гуркіт. З лісу залетіли гвинтокрили. Не рахував, але таке враження, що було штук двадцять. Опустилися, три полетіли на Камʼянкуєж повернулися - туди інша група. Так по черзі півтори години "випалювали" 13-й батальйон 95-ї бригади. Ми їх бачили, як на долоні, але нічого зробити не могли. Не було, чим збивати.
Бетмен: І роботи немає. Але мали чимось займатися. У мене був "Мавік-3". Дякую пацанам, що купили й надіслали - він по сьогоднішній день живий, хоч багато разів розбивався. То ми ходили, пробували літати, щось знімати. Тоді перейшли до Нацгвардії. Перед тим обрали будинок, але прийшли місцеві й сказали: "Не треба тут жити. У цієї хати є власник. Просто він поїхав". Тому ми пішли до хлопців, яким жіночка надала свою хату, причому таку хорошу. Тільки прийшли, лягли спати. Надійшла інформація, що через підірваний залізничний міст зайшла ДРГ. Тому сказали: "Давайте на зачистку лісу вночі".
Люля: Ліс - десь гектарів сорок!
Бетмен: А нас - всього двадцять людей. Ще ж ніч. Це нереальна задача! З нашого підрозділу визвався один чувак. У нього з собою був ПВС. Поїхав. Повернувся за годину. Зміг переконати, що неможливо по невідомій місцевосці без спецприборів такою кількістю ходити на зачистки лісу. Вирушили зранку. Там ліс густющий. Стою, дивлюся - навіть на двадцять метрів нічого перед собою не бачу. Зрештою, ми з побратимом просто лягли на рейки та дивилися вдалечінь: кілометр-півтора - скільки могли. Якби хтось перебігав, зробили б постріл, а там вже, як буде - влучили чи ні. Ми то лежали, а Люля потопав в ліс.
Люля: Так, я пішов. Нас було 12 чоловік. Розбилися клином. Зайшли на початок цього лісу. Масштабний. Що робити? Куди йти?! Рушили в бік залізничного мосту, бо сказали, що ніби там когось до того бачили. Сім кілометрів. Прочісуємо ліс. Йду й думаю: тут одного кулеметника вистачить, щоб нас усіх вбити. А в групі я один снайпер. Причому не з гвинтівкою, а з АКС-У. Був чувак такий здоровий із кулеметом. Сказав мені, що служив в "Азові". То пішли вдвох вперед. Бродимо-бродимо. Дивимося - на деревах мітки: обвʼязані білими ганчірками. Опа, що за х@йня?! Один говорить: "Бл@, це йшли під@ри, пробивали коридор й лишали позначки іншій групі, щоб знали, куди рухатися". Ого! Зараз щось буде - або нас усіх завалять, або взагалі незрозуміло, що відбуватиметься. Пройшли десь пʼять кілометрів, а цих міток - тьма! Потім один такий дорослий чувак каже: "Слухайте, я згадав. Знаєте, що це? Лісники так помічають дерева під зруб". Коли він це сказав, озирнулися - реально купа дерев хаотично перемотані. Хух, на одну проблему менше - немає ніякого коридора. Доходимо до галявини. На гілці висить парашут, а внизу лежить рюкзак. Там купа усякого хлама й прикольний тесак. Поруч валяються бинти в крові. Пошарили навколо - може, десь є той пілот. Не знайшли.
Прийшли до моста. Біля нього нікого немає. За ним в лісі на тій стороні тусується ворог. Ми навіть не вступали у перестрілку. Вони собі сиділи закопані та й усе. Там були два наші "джона", які вночі приїхали. Командир запитує, що вони бачили. Один відповідає: "Щось побачили у тепловізор через рейки. Думали, що ДРГ. Доповіли". Зрештою зʼясувалося, що ніхто не заходив. Просто якась тварина пробігала. А у страха ж очі великі. Я розумію тих чуваків. То були геть молоді пацани - років по 19. Необізнані. Ну, нічого. Кажу одному: "Давай свою гвинтівку, я зараз тут ляжу й працюватиму". Не дав. То поїхали назад в село на їхній машині. Тут хлопці кажуть: "Ми вбили ворога". Прикольно! Це виявився той пілот, чиї парашут та рюкзак ми знайшли. Виявилося: він приземлився, пішов не у той бік - по руслу річки. Йому треба було праворуч пройти десь півтора кілометра до їхніх позицій. А він вийшов у село. Розказує дід, який його спочатку підстрелив із двостволки: "Сиджу в хаті. Бачу у вікно, що хтось перевалюється через паркан та падає у двір. Одразу по формі й поведінці зрозумів: це не наш. Я усі двері позакривав, рушницю взяв. Той почав стукати: "Откройте!" Я вистрілив через двері ". Поранив у живіт. Пілот побіг за хату. Селом якраз ходили хлопці з Нацгвардії. Почули вистріл й прибігли на нього. Дід привідкрив двері й сказав, що десь у дворі лазить ворог. Вони туди. Хотіли взяти його у полон, але він чинив опір - почав відстрілюватися з пістолету, то добили.
"ШЕРВУДСЬКИЙ ЛІС"
Люля: Там творився просто треш! Я півтора місяця тут був не снайпером, а піхотинцем. Сидів в окопах.
У ліс зайшов також восьмий батальйон 81-ї бригади. На позиціях стояла піхота 17-ї танкової. Мали втрати. Крінжова ситуація: ліс, лінія оборони нестабільна, немає ніякого положення в лінії оборони - позиції розкидані, розриви, під@рські ДРГ ходять в тилу, знищують наші групи, беруть в полон. Був такий день, що змінилося три командира роти, бо двоє загинули.
Як я туди потрапив? Надійшла задача, заходити, як піхота, стримувати ворога, знаходитися за позицією, яка зараз веде бій. Всі розуміли: день-два, ми її втратимо, то доведеться воювати наступним. Ми туди зайшли. Їхня арта так "утюжила" - мама не горюй! Літаки "заходять", "Сонцепьоки" бʼють. Чого тільки не робили! А оборона - 360 градусів. Ворог усюди: ззаду, спереду, ліворуч, праворуч. Малі групи, спецназ, "вагнера", росгвардія, кадирівці, чвк "ліга".
У один із днів між нашими двома позиціями пройшла ворожа група. Трохи пострілялися. Без втрат. Вони відійшли. Але викупили, де наші вогневі позиції. А ми одразу закопалися: висота - на мій зріст. Зʼєднали наші три СПШки. Ліс густий, тож максимальна видимість - 20 метрів. Далі ніх@ра не бачиш. Артилерія "насипає", нічого не видно. Якщо ворог зʼявляється, то на дистанції цих 15-20 метрів, і стріляємося. То ми, як я сказав, зробили із трьох позицій таку літеру "П". Чекали. Наступного дня йде оху@вша група чвк "ліга" - заряджені по повній, з АК-12, нарвані. Їхній командир взводу у бейсболці - навіть без каски. Відбиті! Йдуть просто вбивати - роблять свою роботу за гроші. Професіонали. Спочатку підійшли до нас малою групою - шість-сім людей. Завʼязався бій. Дистанція - метрів 10-15. Близький контакт. Гранати. Спочатку ми їхнього командира поранили. Потім вбили. Затягнули до себе в окоп. Він з рюкзачком, звʼязком. Екіпіровка – Tasmanian Tiger. Радіостанція "Азарт". Два медичні підсумки. Ну, спецназ же. Крутий найманець. Мав зашифровану карту, де він був на Харківщини, що творив. Так от з його людей, хто лишився - відійшли на 50 метрів і давай репетувати: "Вам - п@зда!". Ми: "Так-так, по ходу п@зда вашому командиру. Давайте всі сюди!". Вони: "Мы сейчас придём!". А у нас же їхня радєйка. Чуємо - доповідають: "31-й у них". Нас в цей час починає н@херово "утюжити" артилерія. У нас - все чітко: жодного "200" чи "300". За годину - знову приходять. Вже з двох флангів. Ще більше заряджені - з гранатометами. В упор по нас тулять. Перша група штурмує, друга - обходить з флангу. Відбиваємо атаку. Причому все ж стрілкотнею - АКС, АК. Тоді навіть жодного кулемета не мали. Я вже розумів, що нас сьогодні будуть нормально штурмувати. Вийшли на комбата, сказали, що треба на позицію кулемети. Пацанам - честь і хвала! Механ прилетів на БТРі майже до нас на позиції - туди, де у нас була точка скиду. Привіз кулемети, БК, 17 ТрОшників, доповів. Мені туди бігти – метрів 200. Ломлюся. Чуваки сидять перелякані. З якимись мішками. З одного ствол стирчить. Питаю: "Це кулемет Максим?". Так. "А ви вмієте з нього стріляти?". Один інтелігент в окулярах, такий худенький відповідає: "Я вмію. Я – командир відділення". Красавчик! Погнали. Виявилося, що лише троє з них воювали. Забрав з собою. Решту запроторив у тилову частину метрів у ста від наших позицій позаду. Сказав: "Пацани, якщо ми тут почнемо ставати "200-ми", "300-ми", вступите в бій". Ми на СП поставили кулемет. Збігав на точку скиду за водою, яку в нього треба заливати. Чуємо – десь починають тріщати гілочки. Йдуть. Пару хвилин – простріл. Кричу: "Знову прийшли?". Вони: "Вам – п@зда!". Я: "Давай, дружочєк!". Грамотно підійшли – по улоговині, яку ми не бачили. Не могли її прогледіти ні візуально, ні з дронів. А вона від наших позицій в 15 метрах. Але відбили атаку. П’ятьох "задвухсотили", багатьох "затрьохсотили". Я "бакланю" кулеметника - здорового такого борова - підловив біля дерева. Вони знову пішли, те саме кричали. Чую, як між собою один другому: "Тут тяжелый "300-та"". Той: "Так добей его нах@й!". Паф-паф! Два постріли. "Забакланили" свого й пішли далі. Ще за годину знову вертаються. Ще більш заряджені, злі. Йшли ж забирати свого командира. Почали нас обходити з трьох сторін. Нічого, і цю атаку ми відбили, завдали ураження, й вони відійшли з обіцянкою повернутися. Так нас того дня п’ять разів штурмували. Крайній раз принесли кулемет 12,7-мм. Поставили на станині від нас в метрах 70-ти. Розвалювали. Тоді у нас через одне з влучань загинув побратим, ще один – "300". Але ми їх розбили повністю в хлам. Вони зрозуміли: ніхто їм тіло не віддасть, а нас вони не візьмуть, бо знаходимося на вигідній позиції, класно окопалися та працювали позиційно. Однак тулили нас "Градами" – залітало в окопи. Всю ніч нас "утюжили", але ніхто не загинув і не "затрьохсотився". Контузії були. А так – нормально.
КОНТРНАСТУП НА ХАРКІВЩИНІ
Люля: Я брав у ньому участь з першого і до останнього дня. Заходив у всі міста по ходу руху.
Бетмен: Я допомагав - займався постачанням для підрозділу. Приїжджав у звільненні міста. Було так: я відкриваю DeepState, дивлюся - прорвали фронт на Балаклії. А через пʼять годин я вже їду з командиром до Ізюму звільненою Словʼянською трасою. Покійний Вітя Кошмар розказував, як тоді залітав на позиції до кацапів, а там з чаю ще йшов пар, а на зарядці стояли телефони. Мені здається, їм до останнього не говорили, що буде відхід.
Люля: У мене є відео з багатьох міст, які звільняв. Навіть примудрявся ставити прапор, озвучуючи час, дати та називаючи місцевість. Наприклад, Святогірськ. Я там стою на стелі, на яку дроном закинули прапор. Це я тоді перший о 16.00 повідомив, що місто звільнено від окупантів.
Для мене загалом цей контрнаступ був жорстко неочікуваним та класно спланованим. Ми їх стратегічно круто обманули. Він був настільки лютим, що я інколи не розумів, що відбувається! Я не встигав оновлювати DeepState - фух-фух: звільняється-звільняється! "Ударний кулак" із 80-ї, 25-ї, 95-ї бригад вніс свій значний внесок у цей двіж. Честь і хвала пацанам! Ми згрупувалися й просто почали сунути. Зупинити було нереально! Артилерія працює, літаки бʼють, гвинтокрили "заходять". Ми переправляємося на човні, а над нами кружляють гвинтокрили, летять на удар й бʼють. Ворог тікає. Причому кидає все.
Бетмен: Ми з Люлею в Камʼянці знайшли перевернутий танк із командиром, який стирчав з люка. Був свіжий, бо з нього ще кров капала. Танк Т-80 БВМ. Новий - 218 пробігу. Охороняли його десь добу. До речі, знаю військового, який знайшов 16 робочих танків. Думаю, ворог їх покинув, тому що техніка була, а людей ні - нікому їхати. А нам що тільки не пропонували за наш танк! Проїжджали танкісти, кажуть: "Віддайте нам, а ми вам - два БМП". Але ми чекали, коли наша бригада приїде та забере його. А вона певний час була зайнята у "Шервудському лісі" - теж витягували танки.
Люля: На Харківському напрямку під час контрнаступу особливо ніхто не давав спротиву. Хіба десь місцями частково малі групи, які залишалися, щоб нас підзупинять. Заряджені були. Огризалися, щоб їхні основні сили могли відходити. Ми їх знищували. А от у Новоселівці вперлися у таких нормальних "джонів". Спочатку один із батальйонів нашої бригади вийшов тут на штурм. Під@рів вистачало. Причому з технікою. Не було помітно, щоб вони збиралися йти. Наші підійшли лісом, по руслу річки, залетіли їм у фланг, понесли крепкі втрати, а ті стоять - не відходять. За добу підтягується ще один батальйон нашої бригади - давай штурмувати з іншого флангу. Далі ще один. Отак трьома батальйонами за тиждень вибили їх із села. Усіх знищили. Не дали змогу відійти. Після цього в інших селах аж до Лимана майже нікого не було. Спротив був не сильний. Вибили боєздатний підрозділ в Лимані. Далі гнали їх. Але через такі моменти, як були у Новоселівці, вони змогли замінувати велику територію перед Кремінною. Ми почали там рухатися й підриватися. Зрозуміли, що так не вийде. Зупинилися. Пішли працювати сапери. Кажуть: "Пацани, все затягнуто повністю - кожен сантиметр!" Лінія фронту стала. Наступ зупинився.
СПІЛЬНОТА WARRIOR’S GROUP UA
https://www.instagram.com/warriors_group_ua?igsh=d3o1eHRucWc0Y3Jx
Люля: У нас є спільнота "Воїни України" – "Warrior’s Group UA". Я почав її вести, коли ще служив у 25-й бригаді. У 2019 році став поновлювати. Писав навчально-повчальні пости. Розміщував відео своєї роботи і тренувань, а також інших військових. Ми нині висвітлюємо наших нормальних "джонів", які воюють проти кацапів. Об’єднуємо людей, взаємодіємо з іншими спільнотами. Мілітарі-ком’юніті. Час такий. Що зробиш?!
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото та відео надані героями
