"Бажаю всім стріляти, як дівчата". Історія командирки взводу снайперів ЗСУ. ВIДЕО

Ця офіцерка вирішила присвятити своє життя ЗСУ, хоча армія прийняла її тільки з п’ятого разу. Їй відмовляли і в Національній академії Сухопутних військ і в університеті Повітряних сил, але вона намагалася знову і знову здобути професію військової. І хоча в школі вона мріяла бути журналісткою, зараз ця дівчина очолює взвод снайперів у Збройних силах.

Що відчуває, коли бачить противника у приціл, чому труситься за своїми підлеглими та чи правда, що жінки-снайпери стріляють краще за чоловіків? Читайте в інтерв’ю з командиркою взводу спеціально для Цензор.НЕТ.

Матеріал вийшов в рамках програми "Східний фланг" - спільного проєкту Цензор.НЕТ та Незалежної антикорупційної комісії (НАКО).

НЕ ВИЙШЛО З АРМІЄЮ – ПІДУ В ЖУРНАЛІСТИКУ

- Насправді все відбулося ще в далекому 2011 році, коли я обирала професію. Це не була мрія дитинства, я взагалі не знала, що бувають дівчата у війську. Я тоді хотіла бути співачкою чи акторкою, але коли вже серйозно задумувалася над своєю спеціальністю, то обрала журналістику. Мені подобалося дивитися новини, бути в центрі подій. Але все змінилося з того моменту, коли знайомий з мого населеного пункту вступив в Національну академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Одного разу він подзвонив і почав розказувати мені про свою службу, сказав, що дівчата там також є. З того моменту я почала про це дізнаватися.

Я підійшла до батьків, запитала, як вони ставляться до того, щоб я стала військовою. Мама не підтримала, вона завжди хотіла, щоб я стала успішною журналісткою, ведучою, це такі були дівочі професії, як вона вважала.

Мій батько і дядько служили на флоті: тато на кораблі, а його рідний брат на підводному човні. І батько дуже жалкує, що не продовжив військову кар’єру, бо йому це дуже подобалося. Вже потім мене підтримала і мама. Взагалі, я дуже вдячна, що мої батьки підримують будь-який мій вибір, правильний він чи неправильний.

Почався вступ в академію. На той момент дівчат у війську було мало. Нас було тоді 16 кандидаток, з них вступило тільки двоє, пізніше ще декількох добрали. Я не пройшла. Думаю, добре, піду в журналістику. Але і в журналістику я не одразу потрапила. Я настільки загорілася академією, що у період творчого конкурсу на журналістику, я здавала вступні саме в академію. Я дуже захотіла залишитися у Львові, хотіла все знати, коли буде наступний відбір, що потрібно готувати. Тому вступила на екологію в інший ВНЗ, бо вона мені підходила по ЗНО. Мені це абсолютно не подобалося, але я там навчалася. І наступного року я знову намагалася вступити в академію. Але мені сказали, що на мою спеціальність дівчат не набирають. Тоді я одразу поїхала в Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Також не пройшла, також там мало було дівчат. Не пройшла, думаю, так не пройшла. У мене на третьому курсі є безпрограшний варіант – це військова кафедра, і вона буде при академії Сухопутних військ. Я знову почала збирати документи, і знову мені сказали, що за моєю спеціальністю жінок не беруть. Тоді я зупинилася і подумала, що, мабуть, це не моє, і так на краще. Я довчилася чотири роки на екології, той диплом лишила вдома і забула про нього, почала займатися журналістикою, яка мені подобалася.

І якось один мій знайомий в армії запропонував мені спробувати зв'язки з громадськістю, оскільки у мене була журналістська освіта. І це просто комбо. Нарешті за стільки років я можу одночасно і робити те, що мені подобається, і бути в армії. Так я опинилася в ЗСУ у 2017-му році.

"ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО, ЖІНКА НЕ ЗМОЖЕ", КАЗАЛИ ВОНИ

- Але коли ти востаннє намагалася вступити в академію, щоб стати офіцеркою, там був доволі такий гучний гендерний скандал, хоча сама керівництво заявляло, що це не пов’язано з жінками.

- Це сталося вже на самому вступі, бо при підготовці до цього не було ніяких проблем, я дзвонила, мене підтримували знайомі викладачі з академії. І вже коли ми приїхали (нас було три дівчини тоді), нас викликав заступник начальника академії і почав пояснювати, що "це небезпечно, що жінка не зможе". Я відповіла, що командиром взводу бути набагато безпечніше, ніж бути навідником протитанкової гармати, тому що я як боєць знаходжусь за 2 км від противника, нас навіть називали "смертниками", тому що рапіра робить постріл і одразу туди прилітає, що тільки можливо. А командир взводу трохи далі, тому що у нього декілька відділень, декілька гармат, якими він "керує".

Коли я вступила вп’яте, у мене відкрилося друге дихання. Я вступила на командира механізованого взводу і навіть не уявляла, що це буде настільки цікаво, тому що нас там вчать опановувати БМП, вчать її лагодити, заводити, ми самі водили цю техніку, навіть танки нам давали. Я стріляла з усього озброєння, яке у нас було в наявності. Я розумію, що цивільне життя не дало би такої можливості.

- Але бути командиром – це ж зовсім інший рівень відповідальності. Ти маєш бути лідером, очолювати цих людей, надихати їх, контролювати. Як ти з цим впоралася?

- Так, це мій страх, тому що я прекрасно розуміла, що мене не сприймуть.

- Чому? Тому що ти жінка?

- Так. Навіть коли ми навчалися в академії, нам хлопці постійно казали: "Гендерна рівність. Що ви там можете? Та як ви будете керувати?". Хоча насправді не всі докінця розуміють, що таке гендерна рівність. Це не просто взяти мішок і самій його нести. Є взаємоповага, є допомога побратима, і нічого тут такого немає. А всі думають: "А, ти ж за гендерну рівність, ну бери і тягни". Але у нас група була нормальна, мені пощастило.

"ТИ МЕНІ НІХТО, Я ТЕБЕ НЕ ОБИРАВ"

- Тобто у вас у взводі гендерної дискримінації і таких стереотипів немає? Чи змогла ти своїм авторитетом подолати це?

- Я боюсь говорити про це за своїх людей. Тому що я можу тут розповідати, що "так, я заслужила авторитет", а вони, можливо, думають, інакше, але мені не кажуть. У мене був лише один інцидент. Один хлопчина тоді виконував обов’язки командира взводу. Він явно не хотів, щоб я приймала взвод. Він мені сказав: "Ти мені ніхто, я тебе не обирав". І ми так вирішили з керівництвом, якщо я йому ніхто і він мене не обирав, то хай краще обере собі інший підрозділ, бо нам би з ним було дуже складно. Він перевівся.

Я просто розумію, що ходити і казати "я, я, я", так, як я сказала, так і буде, я так не роблю. Мій взвод набагато досвідченіший, ніж я. Командир - це не той, що тягне все на собі. Мені пощастило, бо мій взвод це – це моя сім’я, і ми одна команда, я з ними раджуся.

- У вас є у взводі ще жінки?

-Так, у нас є ще дві дівчини на посаді снайперів. Нічим не поступаються хлопцям. Хоча у нас також був один хлопець, який казав, що у нас немає гендерної рівності у взводі. Я хотіла зрозуміти і питала його "чому". У нас є дівчина, у якої бойових виїздів на передову набагато більше, ніж у нього. Я йому наводила цей приклад, але він просто не хотів це сприймати. В армії є жінки, які багато чого досягнули, вони виконують велику роботу. І чим більше буде таких історій, поступово свідомість наших чоловіків зміниться і вони зрозуміють, що жінка може виконувати цю роботу. І я взагалі не розумію, як можна про це говорити? У спеціальності ж немає гендеру, але чомусь саме в армії я найбільше чула, що жінкам тут не місце.

СТРІЛЯТИ ПО МІШЕНЯХ НА ПОЛІГОНІ НЕЦІКАВО. ДОБРЕ, ЩО Є ПРОТИВНИК

- Як пройшла твоя крайня ротація в районі проведення ООС? Що було важко як для снайперки і як для командирки?

- Це була моя перша ротація в якості командира взводу. Якщо я відпускала свого бійця просто в магазин, я вже переживала. Я як мама, контролюю кожну хвилину, якщо на 5 хвилин затрималися, я вже дзвоню, що там могло статися. І це просто мої якості, як людини. Я себе накручувала: якщо щось, не дай бог, станеться з моїм підлеглим, це значить я його не туди відправила. Так, ми приймаємо рішення спільно, але відповідальність несу я. Можливо, через брак досвіду, оскільки це була моя перша ротація з ними. Наступного разу я буду вести себе спокійніше, тому що я побачила їх в бойовій роботі, я у них більше впевнена.

- У мене є знайомі снайпери, які втратили своє репродуктивне здоров’я і дуже хочуть мати дітей, але поки не можуть. Все через те, що довго лежали на холодній землі, також не було вчасного гінекологічного чи урологічного обстеження. Як ти себе бережеш?

- Зараз наскільки багато можливостей, в плані екіпіровки, карематів. Якщо є такі люди, які їдуть на ротацію, щоб відкласти грошей, чи заробити на квартиру, машину, для дітей. Я абсолютно все вкладала в екіпірування, купувала американський одяг, різні шари, спальні мішки, які утримують тепло при значних морозах, куртки набагато тепліші і якісніші, ну і коштують нормально.

- Артилерія і снайпінг кардинально різняться в плані того, як ти бачиш противника. В артилерії ти не бачиш його так крупно в приціл. І тут навіть менше якоїсь людської складової відповідальності, як на мене. Що для тебе противник у прицілі? Як ти для себе це визначила?

- Я просто морально себе готую. Я бачу ціль, і це не людина, а противник. Якщо я зараз не зроблю цього, він може вбити мене, моїх знайомих, моїх друзів. Тому це обов’язково потрібно буде зробити. Ну і просто стріляти по мішенях на полігоні стає нецікаво, бо ти робиш це постійно. Добре, що є противник, який рухається, для тебе це просто складніше завдання. Це твоя ціль, по ній треба влучити.

- З мого досвіду спілкування зі снайперами я зробила висновки, що снайпер має володіти певним типом темпераменту, ну або вміти приборкати вже наявний. Як ти борешся зі своїми імпульсами під час роботи?

- Я не можу сказати, що борюсь з імпульсами, тому що я по життю спокійна, і мені це допомагає в роботі. Мені потрібно досягнути своєї кінцевої мети. Якщо у мене щось не виходить, а воно мені потрібне, то я буду працювати і працювати, щоб закінчити це.

Присвятити своє життя армії – це 100%. Оскільки я стала офіцеркою, я розумію, що в мене є кар’єрний зріст і мені є куди рости. В армії насправді є дуже багато можливостей. Але цим треба жити, хотіти, і щоб воно тобі подобалося і приносило задоволення.

***

За останні роки відбулися значні зрушення у гендерної політики ЗСУ. Після адвокаційної кампанії, зокрема громадської організації "Невидимий батальйон", ключові обмеження для жінок у війську вдалося зняти. У 2018 році Міноборони скасовує відповідний наказ, що дозволяє військовослужбовицям служити на посадах, які раніше були їм недоступні. Саме завдяки цьому рішенню ми можемо зараз ділитися історіями, наприклад, про снайперку в українському війську.

Станом на минулий рік в ЗСУ було більше сотні командирок взводів, 12 командирок рот або батарей, понад 700 начальниць відділень і 5 начальниць управлінь. Поки лише одна жінка в історії Збройних сил очолила командування - це Медичні сили. За винятком підводних човнів та роботою з отруйними речовинами, можна стверджувати, що на сьогодні майже всі обмеження для жінок у війську скасовані. Але для того, щоб ці перші жінки не залишились єдиними, потрібно виявляти та усувати гендерно обумовлені перешкоди для кар’єрного зросту військовослужбовиць в армії.

Ірина Сампан

Автор: Роман Русиченко