"Я не бачу свого майбутнього тут". Історії українок, які вимушено виїхали в ЄС
БізнесЦензор поцікавився в українок, які вимушено виїхали за кордон, як вони адаптувалися до життя в інших країнах та чи збираються повертатися додому.
Фото: Getty Images
Після початку повномасштабного вторгнення РФ кількість українських біженців у Європі, за даними ООН, станом на середину травня 2023 року перевищила 5 млн осіб, які отримали статус тимчасового захисту або перебувають під аналогічними системами соціального забезпечення.
Загальна ж цифра біженців із України наразі налічує близько 8,2 млн осіб. Таким чином майже чверть населення України від початку повномасштабної війни опинилася за кордоном.
Українські біженці в Європі мають право на соціальні виплати, однак із їх отриманням у кожній країні є свої нюанси.
Наприклад, у Нідерландах муніципальна влада припиняє платити допомогу, якщо хтось із членів родин має роботу чи пільги. Розмір виплат становить 260 євро на людину та не залежить від її віку.
Інші суми пропонує Німеччина, де кількість біженців із України одна з найчисленніших у ЄС. Так, виплати там різняться за віком: повнолітні одружені громадяни отримують 451 євро на місяць, самотні – 502 євро, діти, залежно від віку, – від 216 до 420 євро.
Державні виплати в Словаччині суттєво менші – в цій країні одинокі особи отримують лише по 69 євро на місяць, а найбільше мають багатодітні сім’ї – 241 євро.
Польща, яка прийняла в себе найбільше українців, не може повністю забезпечувати біженців, але все одно надає допомогу тим, хто її потребує: громадяни України там отримують від 300 до 700 злотих кожного місяця.
Доповідь Європейського парламенту, опублікована в квітні, свідчить про те, що протягом 2022 року близько 13 млн українців перетнули сухопутні кордони ЄС, і близько 10 млн скористалися тими самими прикордонними переходами для повернення в Україну.
БізнесЦензор поцікавився в українок, які вимушено виїхали за кордон, як вони адаптувалися до життя в інших країнах та чи збираються повертатися додому.
Переїзд
Програма тимчасового захисту, запропонована в ЄС, надає українцям пакет прав у сферах проживання, освіти, охорони здоров’я та доступу до роботи. Волонтери та соціальні служби на різних етапах допомагають громадянам України адаптуватися до нових умов і отримати можливість комфортного проживання в обраній ними країні.
"Я виїхала 24 (лютого 2022 року, – ред.) вночі, кінцевою метою було потрапити в Німеччину, Білефельд – там розташований хед офіс моєї компанії, й вони одразу після новин про повномасштабне вторгнення сказали, щоб ті, хто має змогу, їхали туди, а вони підтримають за можливості", – розповідає Поліна з Києва.
За її словами, навіть попри те, що від початку вторгнення пройшло зовсім мало часу, підтримка для українських біженців у Німеччині вже була, хоча процес ще й не був налагоджений до кінця.
"За потребою надавалось тимчасове житло, плюс потім коли людина ставала на виплати від джобцентру (аналог українського Центру зайнятості, – ред.) – треба було знайти житло, що підпадає під певні критерії розміру й вартості, і його теж на себе "переймав" джобцентр. Також, якщо залишаєшся на виплатах, у тебе є страховка від держави й пільговий проїзний", – розказує далі Поліна.
Але така схема через велику кількість людей працювала неідеально. До того ж, для того, щоб влаштуватися на запропоновану роботу, необхідно було пройти інтеграційні курси німецької. У результаті багато українців шукали можливості самостійно.
"Для мене небагато що змінилося в плані забезпечення себе й роботи – я працюю в тій самій компанії, що і в Києві. На початку нам винайняли готель – там я жила перші пів року. Потім допомогли шукати житло, виступаючи за потреби гарантом: якщо з нами щось станеться, компанія гарантує своєчасні виплати. Знаю, що деяким колегам також допомагали із заставою, тому що, якщо вона, наприклад, 1,5 тис. євро одноразово, то може бути важко цю суму заплатити разом із орендою. Потім ці гроші поступово повертались компанії", – пояснює Поліна.
Водночас, у питанні фінансового забезпечення вона відчула деякі труднощі, з якими не стикалася в Києві: довелося економити на тому, що здавалося звичним удома.
"Якщо я раніше легко могла замовити собі готову їжу на весь день, то зараз це встане мені в 50 євро й навіть не буде дуже смачно. Кіно коштує від 11 євро за квиток. Персональне тренування в спортзалі – 30 євро за пів години. Таксі – від 10 євро мінімум. Дуже дорогі квитки на Дойчебан (німецька залізниця, – ред.), адже я не стою на виплатах і мені 28 років, тому потрапляю в категорію людей, для яких найвищі ціни в Дойчебані. Наприклад, з’їздити на день в Берлін, де велике українське ком'юніті, – це 60-220 євро, зважаючи на те, коли купувати", – порівнює Поліна.
За рахунок того, що вона винаймає маленьку квартиру, вдається жити в певному балансі, але про відновлення того рівня, до якого вона звикла в Україні, мова не йде.
"За цей час у Німеччині я нічого не відклала в подушку безпеки. Всі гроші, що залишаються в кінці місяця, йдуть на донати й на розваги", – каже вона.
Інша українка, Злата, виїхала за кордон зі своєю дівчиною в березні 2022 року, і з того часу перебуває у Бельгії. Там вона знайшла роботу й уже думає її змінювати.
"У нас на момент приїзду грошей було менше $1 тис. на двох. Жити ніби можна, але квартиру, звісно, не знімеш – бо зазвичай вимагають оплатити перший місяць плюс внести заставу ще за два як гарантію платоспроможності. Тому ми на початку жили з цією сімʼєю (сім’єю знайомих у Бельгії, – ред.) цілих два місяці. Намагалися шукати роботу одразу, але паралельно подалися на соцвиплати", – ділиться Злата.
Але, за її словами, це виявилося не так просто, бо соціальна працівниця, яка відповідала за дівчат, сказала, що на виплати їм розраховувати не слід, адже вони не мають на це права.
"Потім якось несподівано виявилося, що право таки маємо, якщо станемо на місцеву біржу праці. Сама біржа праці теж та ще історія. Більшості наших (мені зокрема) пропонують виключно низькокваліфікована роботу. Навіть якщо є університетський диплом і вільне володіння англійською. В одній із агенцій із працевлаштування мені сказали, що навіть на місцеву кондитерську фабрику я влаштуватися не можу, бо не знаю нідерландської", – розказує Злата.
У результаті Злата з партнеркою знайшли роботу самостійно, через LinkedIn, а питання з квартирою вдалося владнати тільки завдяки знайомим хоста, які здавали житло, а сам він позичив гроші на заставу.
"Я досі на стажуванні, до червня, і шукаю постійно нову роботу. Скоріше за все, буду або на якійсь офісній посаді папірці перекладати, чи сидіти на ресепшені. Ну, або на завод", – окреслює свої перспективи Злата.
Моменти з роботою в Бельгії вирішуються загалом на рівні роботодавця. Так, наприклад, можна отримати відмову з вакансії, обгрунтовану лише тим, що людина не є громадянином ЄС, навіть при наявності документів, що дають право на офіційне працевлаштування.
"Зарплата покриває витрати на зйомну квартиру, і вдається відкладати. Але ми цей рік дуже мало платили за газ та електрику, бо був фіксований соціальний тариф. У липні він закінчується, і, якщо чесно, я не знаю, як буде, бо рахунки за комуналку в них страшні. У мене немає точних цифр, бо тут ти платиш наперед фіксовану суму (130 євро на місяць) і потім роблять перерахунок, і або ти доплачуєш, або тобі повертають гроші. Ну, і ми не шикуємо, звісно, але тут я можу на цю зарплату значно більше собі дозволити, аніж зі своїм фрілансом в Україні", – розповідає дівчина.
Соцвиплат, однак, для українців, що працюють у Бельгії, немає. Можуть їх не отримати й ті, хто не має офіційної роботи, оскільки там усе вирішується на рівні міст і громад.
"Якщо буде в тебе хороший соцпрацівник – будуть і соцвиплати, і квартиру знайти допоможе, і на курси запише, і до лікаря, і дітей в школу. Але це поодинокі випадки. З нами зараз живе ще подружка, молодша за нас, випустилася минулого року з університету. Подалася на виплати – не дали, сказали надати виписки з українських рахунків. У нас же нічого такого не вимагали. А деяких людей змушують звітувати, куди вони свої соцвиплати витрачають", – зазначає Злата.
Ще одна громадянка України, Тетяна з Києва, не подавалася на соціальні виплати, але отримала фінансування від університету Віадріна (Франкфурт-на-Одері, Німеччина), куди надіслала заявку на постдокторантуру ще до повномасштабної війни.
"Планувала, що захищуся навесні, а влітку поїду до них на три місяці. Коли ж почалася велика війна – забула про цю свою заявку, пріоритети були інші. Проте мені відповіли через півтора тижні після 24 (лютого 2022 року, – ред.). Запросили їхати негайно й дозволили взяти з собою маму, адже я б її не покинула в Києві в облозі. Втративши українську роботу (я була випусковою редакторкою у видавництві), я би не змогла донатити або навіть оплачувати комуналку та інші послуги", – розказує Тетяна.
Реєструватися як біженка вона не квапилася, однак через те, що університетське стажування продовжили ще на рік, довелося подавати документи в міграційний центр.
"Містечко маленьке – тож навіть записатися на прийом було проблемно, не кажучи про всі тонкощі процедури. На щастя, мені дуже допомогла знайома з України, яка тут давно вчиться й живе", – пояснює Тетяна.
Однак у неї також були складнощі з пошуком житла. На початку університет надавав помешкання, але далі слід було займатися цим уже самостійно.
"Оскільки я не розглядала довгострокове помешкання (адже збиралася додому як не наступного місця, то через місяць), зупинялася в студентських квартирах або гуртожитках. Були випадки, коли адміністрація повідомляла, що вони не квартирують поточного місяця, тож доводилося шукати житло деінде й терміново. Загалом я пережила вже п’ять переїздів", – ділиться Тетяна.
Із запропонованих пільг для українських біженців у Німеччині вона користується тільки безкоштовним до 1 червня для всіх українців проїздом у транспорті та вільним входом до музеїв, який актуальний і дотепер.
"Іншими пільгами не користуюся й навіть не знаю, де отримують допомогу в моїх містах, адже мені з моїми університетськими виплатами вистачає і на життя, і на оренду житла – якось совісно", – каже вона.
Повернення
"У мене ніколи не було відчуття, що ось, відкрила вікно в Європу, клас, шанс усього мого життя, треба залишатись. Я роблю те, що треба, щоб розвиватися в кар’єрному сенсі й заробляти гроші, бо вважаю, що зараз краще тут із можливістю бути незалежною та кидати гроші на донати, ніж в Україні просити допомоги батьків чи звільнятися, бо не можу працювати через панічні атаки. Але в мене вся сім’я в Дніпрі, друзі – в Києві, все моє життя – в Україні", – пояснює Поліна.
"Я би хотіла повернутися. Я зовсім не бачу собі тут місця в плані карʼєри, і мені здається, що я просто втрачатиму час, ким би не працювала тут", – додає Злата.
"Я не бачу свого майбутнього тут. Не можу сказати, що за весь цей час навчилася жити так званим повноцінним життям. Досі перебуваю на паузі. Часом бувають хороші періоди, але це періоди", – доходить висновку Тетяна.
Станом на лютий 2023 року, за даними ООН, близько 40% біженців із України були або працевлаштовані, або працювали за наймом – приблизно така сама кількість і тих, хто мав роботу в Україні.
"Для мене наразі найбільша проблема – це те, що активно наймають росіян і пишаються цим, думаючи, що роблять якесь добре діло. І дивуються, чому українці не хочуть ділити з ними робочий простір", – підводить риску Злата.
Більшість українських біженців планує повернутися.
