Две части Украины

Какаято логика покалеченная...: - разделитесь побыстрому сами,пока не разделили извне насильно..  Делится конечно надо и срочно...,- но широкий федерализм,переходящий в конфедеративные отношения - более полезен для здоровью;пройдёт практически без эксцессов и паники;принесет выгоду в особых отношениях Западной с Польшей,Восточной напрямую с РФ..не ломая связи изнутри...Уже одно "видирвэмось-заживэмо!" пережили..,- обошлось миллионов 7-мь преждевременно умерших и миллионов 10-ть уехавших...

..с такими мозгами никакой ты ни лелека..скорее домашняя птицакак делить собрался?..шо такое пророссийская часть? .. очерти конкретный ареал гнездования..де бере початок західна україномовна частина?..ти впевнений ,що мова це головна проблема в україні, що заважає   нормальному розвитку держави.. 

 Это было бы не плохо. Спала бы та напряжённость , которая сейчас витает в обществе. Но на это навряд ли, пойдут западенцы. Ибо они прекрасно понимают, что они останутся в одиночестве. А без вливаний с востока они не жизнеспособны. Надежды на то, что через их территорию проходит газовая магистраль в Европу и что у них самые большие в Европе газовые хранилища, тают на глазах, со строительством северного и южного потоков. Тем более, что стоит пустить ветку мимо них. Так же и надежды, что их примут в Европу, призрачны. Уж больно они опустились в глазах Европы, своим радикальным национализмом и героизацией фашизма.  Так, что они конечно могут войти в Европу, но уже не как Украина, а как Румыния, Венгрия ,Польша. Т.е опять придётся забывать свою мову , учить другие языки и ассимилироваться в другие нации. Скажите, а зачем тогда было городить огород - титульная нация, Соборная Украина, одна мова. Попанувалы паны .  Хватит. Следующий виток истории, опять на 800 лет ?????????????????

Ты, не границы устанавливай, они прорисуются мгновенно , ты главное делай больше ударение на то, что Украина только для украинцев, что галычане титульная нация, что мова единственный язык, герои фашистские прихвостни, СС это героическая организация.. И всё сразу устаканится, успокоится , народ начнёт друг друга целовать в засос.

то прорисуются,но после того ,как народ увидел вживую рагулевских быкобаранов,мало кто захочет остаться в соседстве  с этой зверофермой. И вопрос Плесени,-куда делась твоя тема про  бандер и русский язык? Только начали лететь ошметки свидомья и ... тоскливо...

Нынешняя Украина состоит из двух непримиримых частей которые никогда не смирятся друг с другом.Комменить------------------------Когда двум половинам реально нечего станет жрать, - будут просить Россию помирить их.

Тему подкидываешь "курлы"? Запахло спец технологиями! Хочешь потешится словесным поносом? Ну,ну!

Сама по себе тема ублюдочна,как и ее обсуждение.Украинская  Украина- не только  Галичина.Не в языке суть проблем-а в тотальном ограблении всех граждан Украины бандитской сворой при содействии и попустительстве властей.Межнациональную рознь те же ублюдки и нагнетают,дабы отвлечь лохов от реальных проблем.

В исторических музеях Белграда и Загреба дохристианский период представлен почти идентичными экспонатами символики, письменности, одежды, утвари и т.д. Резкий контраст наступает лишь со Средневековья, когда сербы стали ориентироваться на православный Константинополь, а хорваты – на католический Рим. Так посреди этого, практически единого народа, словно бы пробежала черная кошка – с воем: «Возлюбите друг друга!» Вот они и «возлюбили» – возненавидев друг друга лютой ненавистью, похлеще израильтян и палестинцев. Древняя культурная и языковая близость – до степени родственной общности – оказалась никчемной пустотой перед разным толкованием импортного «Священного Писания». 

Культура либо есть, либо ее нет. При наличии у человека культуры, ничто не помешает ему с уважением принять человека с другим менталитетом, языком, фольклором, религией и т.д. И самое главное - он не станет другого учить, как тому жить, т.е. не "подгонять" его под свои представления о том, что такое хорошо, а что такое плохо.

Я- Львів"янка. Живу В Києві 15 років. Мови української немає. Але не про те говоримо. Коли немає чого їсти- вони стравлюють нас, для того, щоб забули про них. І не було революції. " Вот вам , козлы, тема- деритесь"
На рахунок банків-затягни пояс, лиши кошти тільки на проїзд,
 отримай 2 освіти, вивчи англійський- і будеш отримувати на пару копійок більше( без зв"язків і тут "начальником" не станеш, і зарплату в 3 рази меншу будеш отримувати, бо ти- бидло без зв"язків. І будуть тобі розказувати іноземці, який ти "умний", і як вони тебе поважають. Лиш би не платити).
Питаю- воно того варте? По власному досвіду кажу - ні. Але я вже пройшла цей шлях...
набагато простіше працювати поваром. водієм, барменом- і отримувати ту ж зарплату.І ВИЩУ. і не тратити роки на навчання.( працювала- знаю)

А Киев- куда? Уж точно не к донецким. Киевляне, в основном говорящие по- русски, но идейно потдерживающие про- западныве настроения галичан- к какой части их тв относишь? А сельская местность донбасса, говорящая по- украински и оставшееся украинцами - их насильно отделить?
 бред это все. Выход  один- единое НО федеративное государство. Как Штаты - у всех одна Конституция, но мелкие законы, отражающие потребности и особенности федераций различны.
 черновол отец был трижды прав, проводя эту идею. Унитарность Украины мнимая, и пока мы  будем выдавать желаемое за действительное - будут проблемы и вечная грызня из-за языка, героев, истории... 

Давно всем ясно что Донбасс от Украины надо отделять НЕМЕДЛЕННО, иначе нам никогда не видать ни НАТО, ни ЕС!!!

Ты всё придурок носишь с НАТО и ЕС. Да Донбасс или Россия скорей войдёт в ЕС,чем ваша западенщина, ибо для этого есть все эконоческие предпосылки. Кто возьмёт западенщину депрессивный регион. Тухлый, твой мозжечёт зазамбированный пещерным национализмом, не в состоянии этого понять. Для вступления в ЕС первое наперво экономическая составляющая, а не желание туда вступить.

"А Киев- куда? Уж точно не к донецким. Киевляне, в основном говорящие по- русски, но идейно потдерживающие про- западные настроения галичан..."
 
Как-то не пойму, что это мы "идейно поддерживаем"?
- Героя Бандеру с Шухевичем;
- "Україна українська або ніяка";
- "Люстрації" (читай, все кто не славят нужных хероев, уничтожаются или выселяются);
- "Дякую Боже, шо я не москаль" (крайнюю русофобию т.д.)
- Католическую веру (я её не против, но киевляне исторически православны)
- В целом аграрный вздгляд на жизнь (мы-то однозначные мегаполисмены)
- Всякие праздники типа С ?там вятых Мыколаив, которые для галичан дороже нового Года (это мелочь, конечно, но лишний штрих)
 
Что это мы там поддерживаем? Да, иногда сопляки -студенты могут погорланить избытками спермы и адреналина, но Киевляне, вышедшие из "нежного возраста" чудесно понимают, где свой, где чужой, и рогулей инородно-иноверно-иноцивилизационных никогда не поддержат.
 

А говорят ,что галичане свободолюбивы и демократичны, нет бздуны ОНИ и ретрограды. Хотят пусть уходят и побыстрее, но нет хто же им будет содержать инфроструктуру и социальные вопросы решать_-ЛОХИ С ЦЕНТРАЛЬНОЙ И ВОСТОЧНОЙ, а мы на зароботках..................ГАЛИЧАНЕ СЛАБО ОТДЕЛИТЬСЯ или только на словах ..................

ДВЕ РОДИНЫ ОДНОГО РУССКОГО (Росбалт)



У меня не лежит Кобзарь
на столе и не висят вышиванки на стенах. В моих жилах течет русская кровь и я
не знаю украинского языка. Но я люблю Украину и считаю, что определять ее
судьбу должны те, кто в ней живет.

​ Недавно оказался в одной компании с
приехавшими в Крым россиянами. По законам кухонного трепа беседа плавно
перетекла к политике. «Ты русский?», — спросили меня. — «Да». — «Хохлов,
наверное, не любишь?». — «Люблю». — «Ты что, бандеровец?!».

Быть русским на Украине
непросто. С каждым годом перед нами всё острее встают вопросы
самоидентификации. Кто мы? Как нам относиться к украинской независимости? Как
воспитывать наших детей?

Старшее поколение
раскололось. Кто-то стремительно маргинализируется, предпочитая искать
виноватых — эти уж точно знают национальность своих обидчиков. Другие стараются
не мучить себя подобными рефлексиями, сосредоточившись на сиюминутном. Но у
тех, кто не хочет отказываться от «больших целей», всё чаще встает вопрос – что
делать.

У меня никогда не было
кризиса самоидентификации. Да и странно это было бы для человека, чьи родители
переехали в Крым из Владивостока за полгода до рождения их сына. Русская школа,
факультет русистики в университете, полное отсутствие украинской речи в окружении
и идеологов «украинства» среди друзей. Если мерить привычными поведенческими
нормами, то я просто обязан быть сторонником «русского мира» в его
конъюнктурном российском понимании. Ненавистником украинского проекта и
государственной машины. Но почему-то этого не произошло.

Я не могу и не хочу
ненавидеть западную Украину. Речь не о фашиствующей молодежи (она встречается
повсеместно, включая Россию), а о куда более сложных и многомерных вопросах
истории. Я знаю, что во Львове или Ивано-Франковске не обитают абстрактные
человеконенавистники, которые по ночам пьют кровь православных младенцев. Я в
курсе, что присоединение этих областей к Советскому Союзу в 39-м году запустило
на новых землях механизмы коллективизации и классовых чисток, через горнило
которых все остальные территории СССР прошли ещё в 20-е годы. Время лечит, но у
Западной Украины не было лишних двадцати лет на привыкание к новой социальной
реальности.

Я отдаю себе отчет, что,
в том числе, и ошибки моей Большой Родины привели к тому, что многие жители
этих областей сражались против Красной Армии. Мне известно, что ОУН-УПА и
дивизия СС «Галичина» — не одно и то же. И что любое сложное социальное явление
(каким без сомнений было и остается украинское националистическое движение) не
укладывается в прокрустово ложе упрощенных схем и односложных выводов. Мне,
внуку двух ветеранов Великой отечественной, никогда не будут близки идеалы и
методы ОУН-УПА и Степана Бандеры. Но я понимаю, что эти явления возникли на
Западной Украине не только из некой беспричинной ненависти ко всему русскому. В
середине 19-го века галицкие русофилы искренне симпатизировали Российской
империи. И кто знает, когда исторический маховик сделает очередной поворот?

Точно так же у меня не
получается вешать ярлык «народа-изменника» на крымских татар. К официальной
советской версии депортации как наказанию за коллаборационизм есть масса
вопросов, на которые пока никто не ответил. Почему наряду с татарами из Крыма
выселили греков, болгар и армян? Имеет ли эта этническая зачистка какое-то
отношение к планам советского руководства о создании на полуострове проекта
еврейского государства – т.н. «крымской Калифорнии»? Шесть крымских татар во
время войны стали Героями Советского Союза, 35 – кавалерами Ордена Славы. 50
тысяч наград на 200 тысяч населения – не самый плохой показатель. Я не историк,
чтобы делать подобные выводы – но точно так же не являются серьезными
исследователями и те, кто живет в мире советских ярлыков и штампов. Если я не
прав – переубедите.

Мне нравится украинский
язык. Мой родной русский не мешает мне наслаждаться мелодикой украинской речи.
Я не склоняю «пальто» и «кино», самые главные слова в своей жизни я сказал на
русском – и на нем же будут говорить мои дети. Но мне противно
высокомерно-пренебрежительное отношение к языку Леси Украинки и Тараса
Шевченко.

Мой патриотизм расколот
– как расколота моя родина. Я люблю историю России, но не собираюсь закрывать
глаза на её неприглядные страницы. Мне близок Чаадаев с его неприятием
патриотизма лени, приучающим видеть все в розовом цвете. Я знаю, что у Украины
нет национальных героев, примиряющих ее Восток и Запад. Но ведь и генерал
Ермолов никогда не станет историческим авторитетом для российского Северного
Кавказа.

Мне больно смотреть, как
медленно угасает самый маленький и самый прославленный из российских флотов –
Черноморский. Но за «государственной риторикой» Москвы я все чаще вижу
собственнические мотивы отдельных чиновников. В Крыму уже давно не секрет, что
одна из причин отказа России передать Украине крымские маяки — дачи высоких
флотских начальников на их территории.

Я не считаю, что
допущенные к газовой кормушке российские чиновники вправе указывать, сколько
государственных языков иметь Украине. Не потому, что мне не близка идея
русского, как второго государственного, а потому, что я не признаю за ними
права это делать. Тем более, что никто из них не осмеливается упрекать в
отсутствии официального двуязычия изобилующую нефтью и газом Среднюю Азию. В
этих квазиимперских персонажах нет даже намека на самоограничение, в их глазах
– мертвящая пустота и жадность. Этим людям нечего предложить моей Украине: им
нет дела ни до меня, ни до других крымчан, русских и украинцев. Все их слова –
лишь идеологически выверенный спич равнодушного, сытого и жадного человека,
стерегущего собственное благоденствие.

Давайте пофантазируем,
что завтра новый Богдан Хмельницкий предложит российской элите объединить две
страны. Мне мало верится, что даже исторические лавры «собирателей земель»
заставят российский чиновничий бомонд принять это предложение. Уж слишком много
рисков для их благополучия принес бы подобный «аншлюс». Давайте честно: даже
распад Украины, разговоры о котором идут с первого дня ее независимости, вряд
ли закончится включением ее юго-востока в состав РФ. Куда вероятнее появление второго
Приднестровья, когда осколок нынешней Украины будет нещадно эксплуатироваться
олигархами, не желающими брать на себя социалку Донбасса, Слобожанщины и Крыма.
Я такого будущего не хочу.

Такая же утопия — и
«российский статус» Крыма, о котором кричат профессиональные патриоты
полуострова. Риторика властей соседней Абхазии показывает, что отказ от одного
статуса не означает автоматического обретения другого. А главное – отход Крыма
к России окончательно оторвет от последней Украину.

В 90-е отношения России
и Украины сравнивали с отношениями разведенных супругов. Когда ревнивый муж,
забывая о новом статусе своей благоверной, требовал от неё отчета в личной
жизни, указывал как себя вести и с кем водить знакомства. В этом чудилась хоть
какая-то ответственность за судьбу бывшей «второй половины». В нулевые
отношение моей «большой» родины к «малой» все больше походит на логику крупной
корпорации: ничего личного – только бизнес.

В заявлении российского
премьера, что мол «и без Украины мы бы Великую Отечественную выиграли» мне
чудится надгробная речь. То, что нас объединяло, что оставалось фундаментом
единого прошлого, растирается в пыль. Осталась лишь надежда, что с Путиным
согласны не все россияне.

Русская Империя – это не
эксплуатация и не презрение к окраинам. Это не только вера в собственную
правоту, но и способность понимать чужую правду. Это умение отдавать больше,
чем получаешь. Это умение брать ответственность и покровительствовать без
унижения. И в первую очередь – это Миссия. Лично для меня быть Русским – это
синоним отказа от легкости монохромного зрения. Сила строится на Правде. А та,
в свою очередь, строится на знании. Поэтому я учусь понимать..

Шестеренки истории вовсе
не закончили своё вращение. Никто не знает, когда и как они выведут
взаимоотношения двух стран на новый уровень. Но чем дольше живешь внутри
Украины – тем больше понимаешь поверхностность массовых российских стереотипов
об этом государстве. Нет права определять будущее страны у тех, кто не считает
себя её частью. Поэтому менять то, что нам здесь не нравится, мы будем сами.https://censor.net/forum/562912/dve_rodiny_odnogo_russkogo_rosbalt

http://www.rosbalt.ru/ Павел Казарин, Росбалт

Зачем вешать эту простыню. Игорёк, повесь сноску, ты похмелился или нечем, тогда сочувствую.

1- хоть и обидно, но сказано интересно. То, что за 20 лет не придумали герба -это факт, то, что гимн говно- это тоже факт.

Так никто ж и не спорит с большинство утверждений этого крымчанина с "Росбалблемата". И не удивительно, что он понял (понимает) истоки менталитета западноукраинцев, потомков воинов УПА.
 
Но в том-то и проблема нашего совместного бытия, что МЫ их в принципе, давно поняли, и не лезем на их территорию с целью переломать и прогнуть под себя, а ОНИ не хотят нас понимать и ЛЕЗУТ К НАМ В ПОПЫТКАХ И ПРОГНУТЬ.
И так дальше нельзя. Либо каждый реально уважает правду и мировоззрение другого, либо принудить друг друга уважать, проведя границы и таможенные посты...

"Речь не о фашиствующей молодежи (она встречается повсеместно, включая Россию)"
 
Встречается, конечно, повсеместно. И безусловно, вклюая Россию, ещё как! Но эфиры и газетные полосы фашистам дают безнаказанно ТОЛЬКО В УКРАИНЕ!
В России их хоть через раз-два садят на нары

Истинные “АРИЙЦЫ
“ Табачники Фирташи Коломойские Добкины Кернесы прихватизировали Украину не без
помощи кротовых, и сегодня создав европейский конгресс “АРИЙЦЕв“ диктуют
условия жизни всей Европе не потому ли Европа поднимается. На Украине они
стремятся скупить землю и тогда хохлы и кацапы будут жрать каштаны с асфальта. Сегодня
арийцы запрещают СВОБОДУ ТРИЗУБ обзывая их фашистами понимают если они придут к
власти то придётся всё вернуть.
Беда одна хохлы и кацапы под управлением арийцев рвут друг
другу глотки за язык который их накормит без земли на которой будут работать
китайцы и негры.
Арийцы уничтожают УКРАИНСКИЕ ШКОЛЫ особенно в сёлах чтоб
скорей опустела земля и чтоб наши дети не могли учиться.
Хохлы и кацапы ВЫ КАЗЛЫ И БАРАНЫ. Уничтожайте скорее друг
друга освобождайте пространство для истинных “АРИЙЦЕВ“.
Две части Украины только в головах " АРИЙЦЕВ" и их прихлебателей из кпСС

,,.Разорвут слабого более сильные хищники.,,.....отшень мудрые слова,,,

Совокупное состояние 100 богатейших украинцев составляет 56 миллиардов долларов. Об этом свидетельствует рейтинг украинского Forbes.
«Если разделить на всех жителей Украины, получится по $1224 на каждого. Из них $350 – вклад самого богатого украинца Рината Ахметова», — пишет издание.
Украинский Forbes оценил состояние Р.Ахметова в 16 миллиардов долларов. Состояние Виктора Пинчука оценено в 3,3 миллиарда, Геннадия Боголюбова и Игоря Коломойского – 2,5 миллиарда долларов у каждого, Константина Жеваго — 2,4 миллиарда.
6-8 место в рейтинг занимают аграрные миллиардеры – владелец «Мироновского хлебопродукта» Игорь Косюк (1,5 миллиарда) , владелец «Кернел групп»Андрей Веревский (1,1 миллиарда), предчседатель совета директоров агрохолдинга «Авангард» Олег Бахматюк (1 миллиард).
Состояние Дмитрия Фирташа украинский Forbes оценил в 996 миллионов долларов, Александра Ярославского – 958 миллионов, Петра Порошенко – 866 миллионов, Сергея Тигипко – 827 миллионов, Леонида Черновецкого – 745 миллионов, Олега Мкртчана – 694 миллионов, Сергея Таруты — 694 миллионов.
Глава СБУ Валерий Хорошковский занимает 23 место в рейтинге с 426 миллонами долларов, вице-премьер Борис Колесников – 42-й с 230 миллионами, а еще один вице-премьер Андрей Клюев – 43-й с 225 миллионами. При этом его брат Сергей занимает 41-е место в рейтинге с 232 миллионами долларов.
“Forbes Украина” оценивал состояние богатейших украинцев по оценке стоимости принадлежащих ему активов. Публичные компании оценивались по рыночной капитализации на 11 февраля 2011 года. Закрытые компании оцениваются на основании информации об объемах продаж, прибыли, собственном капитале путем сравнения с компаниями, торгующими на бирже................................НУ ВЫ ТУТ ПОГРЫЗИТИСЬ, А МЫ УДВОИМ, НЕТ УТРОИМ НАШИ СОСТОЯНИЯ,,,,ДЕБИЛЫ И ЗОМБИ

Хто ваші батьки, отамани?



Шапка зі шликом, кубанська черкеска, маузер у дерев’яному футлярі,
*****, тачанка, кулемет «Максим» – усі ці символи стали практично «нашою
відповіддю» ковбойським капелюхам, кольтам і томагавкам з американських
вестернів. Українська отаманщина часів громадянської війни стала
частиною масової культури. Її діячі – http://tyzhden.ua/Culture/17377 Махно , Ангел та Зелений – показані у фільмах, оспівані у книжках та піснях численних рок- і поп-гуртів.

У громадянську на наших землях жодна з регулярних армій (окрім
української) не була спокійна за свої тили. Білі, червоні та інтервенти
могли контролювати міста й залізниці. Але в селі владою повсякчас
лишалися повстанці котрогось батька-отамана, які з’являлися практично
скрізь. Таке становище склалося не відразу. Поява численних ватажків
мала свою історію.



Під Чорним стягом ми їдьмо в рай!

Дивовижно, але першим українським отаманом була жінка. Найраніше загони
повстанців у громадянську війну почали формувати люди, абсолютно чужі
ідеї національної незалежності, – анархісти, які восени 1917 року
опанували свідомість мас на Півдні України. Їхня популярність серед
тамтешніх жителів мала просте пояснення. Вони вдало зіграли на схожості
ідеї суспільства за Кропоткіним і Бакуніним та укладу життя за доби
запорозьких козаків, а Південь України – якраз козацькі терени.

Беззаперечним лідером тамтешніх анархістів була отаманша Маруся
Нікіфорова. В Олександрівську (Запоріжжі), Катеринославі
(Дніпропетровську), Херсоні, Одесі, Миколаєві та Юзівці (Донецьку) вона
створила бойові загони «Чорної гвардії». І, спершись на них, іще у
вересні 1917-го захопила до своїх рук усю владу в Олександрівську та
Катеринославі.



Не більшовики, а саме вона, ця представниця чарівної статі,
встановлювала на Півдні України «владу робітників і селян». «Чорна
гвардія» підтримала більшовицькі війська Муравйова й ліквідувала
українські залоги в містах. А ще вона роззброювала
козаків-білогвардійців, які рвалися з фронту на Дон до загону Калєдіна.
«Чорна гвардія» Марусі встановлювала червону владу в Криму – жителі
півострова вжахнулися від масових розстрілів і самочинних реквізицій. За
кілька місяців вони зустрічали як визволителів бійців української
дивізії підполковника Болбочана.

У лютому 1918 року масові експропріації і терор анархістів викликали
опір з боку робітників у містах, і цим скористалися більшовики. Партії
Лєніна – Троцького конкуренти у владі були не потрібні – їх слід було
позбутися. Того ж таки місяця між анархістами й більшовиками спалахнули
бої. Аж несподівано їх помирив перехід у наступ українських,
австрійських та німецьких військ. У березні 1918 року бійці галицького
Легіону Січових Стрільців викинули анархістів з Умані та Єлисаветграда. У
квітні полки Запорізького корпусу армії http://tyzhden.ua/Society/7833 УНР
очистили від анархістів Олександрівськ, Катеринослав та Крим. Залишки
анархістських загонів розсіялися по селах, де по них катком пройшлася
білогвардійська бригада генерала Дроздовского, яка проривалася від Ясс
на Дон – до війська генерала Корнілова. Білогвардійці теж оминали міста,
і тому зіткнулися з анархістами чоло в чоло. Наприкінці квітня останні
були викинуті з України й відступили до Таганрога. Там їх роззброїли
червоні. Маруся Нікіфорова опинилася за ґратами у своїх-таки вчорашніх
союзників.

Рука червоних

У селян, абсолютної більшості тодішнього населення України, комуністи
практично не мали підтримки. Олександр Греков, генерал УНР, згадував: «Я
підкреслив, що основна маса населення України не тільки не
більшовистична, але й взагалі не революційна, окрім питання про землю».
Його слова підтверджує главком червоних військ Лев Троцький: «Здавалося,
що вся селянська маса одностайна у своїй ворожості до пролетаріату та
комуністичної партії». А водночас незалежна Українська Держава під
владою гетьмана Скоропадського була живою альтернативою Росії
більшовиків, тож останні прагнули будь-що дестабілізувати в ній
ситуацію.



18 квітня 1918 року в Таганрозі було створено «Повстанський народний
секретаріат», якому поставили за мету максимально збільшити на території
України кількість комуністичних організацій.

В умовах жахливого голоду та боїв із чехами й козаками-донцями
всередині Росії на більшовицьку агітацію в Україні «Секретаріат» отримав
34 млн крб. І справа зрушила з місця. На липень 1918-го в Україні
існувало 140 підпільних комуністичних організацій, а вже восени їх було
понад 200. Для координації роботи більшовицького підпілля сюди було
послано досвідчених агітаторів: у Київ – Станіслава Косіора, у Полтаву –
Юрія Коцюбинського, у Харків – Яна Гамарника, на Донбас – Романа
Тєрєхова, у Крим – Дмітрія Ульянова (рідного брата Лєніна).

Результати діяльності більшовиків не забарилися. 6 червня 1918 року в
Києві у районі Звіринця червоні підпільники підірвали пороховий склад. У
червні–серпні відбулися 11 страйків робітників-металістів та загальний
страйк залізничників. Більшовикам треба було роздмухати ще й село. А там
паном ситуації був господар-середняк, або «куркуль», за комуністичною
термінологією. Лев Троцький писав: «…селянська маса ховалася за спину
куркулів, сприймаючи їх як посередників між собою та класами, що
панували раніше… Звичайно куркуль не хотів повернення поміщика, оскільки
кращі частки поміщицької землі потрапляли спершу до куркулів». Цим
більшовики і скористалися.

За гетьмана Скоропадського землю вже поділену між селянами, довелося
повертати старим власникам. Це розлютило як бідних-безземельних, так і
заможних жителів села. Антипанську пропаганду більшовики доповнювали
агітацією проти німців – фактично повторювали гасла царської преси.
Обурення мас перекинулося й на гетьмана – як німецьку маріонетку й
захисника інтересів панів.

Однак до повстань не доходило, тож підбурювати селян доручили старим
союзникам більшовиків – анархістам. Одні з них (як-то Федір Щусь і
Григорій Котовський) почали діяти прямо на місці. Інші (як Нестор
Махно) – були, за фальшивими документами, прислані з Росії.

Свічка від Січових Стрільців

Улітку 1918 року найбільшою ареною повстанської війни стали
Катеринославська та Херсонська губернії. Саме там розгорнулися загони
Юхима Божка, Миколи Григор’єва та Нестора Махна. І там-таки був
розквартирований галицький Легіон Січових Стрільців на чолі із членом
австрійської імператорської родини, полковником Василем Вишиваним –
ерцгерцогом Вільгельмом Габсбурґом.

Такий збіг не був випадковим.

І в Берліні, й у Відні ідеальною формою державної організації для
України вважали монархію. Німці реалізували цей намір у вигляді
відновлення гетьманату. Австрійський імператор натомість жадав об’єднати
в єдину державу Велику Україну з Галичиною під владою члена своєї
династії – ерцгерцога Вільгельма. Інструментом для втілення цього плану
мали стати вояки Легіону http://tyzhden.ua/Publication/7426 Січових Стрільців
– галичани і громадяни Австро-Угорщини. Самі «усуси», для яких
полковник Вишиваний був командиром і бойовим побратимом, таку ідею
сприймали цілком схвально.



Колишні Січові Стрільці з гордістю згадували, що вони не проводили
пацифікації сіл (себто бойових операцій проти повстанців) і не забирали
хліба в селян. Із їхніх мемуарів випливає, що ерцгерцог Австро-Угорщини
порушував накази командування армії своєї ж таки держави, зривав
продовольчу програму й відверто сприяв появі загонів
повстанців-анархістів.

Січові Стрільці всіляко вихвалялися широкою просвітницькою роботою в
Україні, проте не деталізували, за що саме вели там агітацію. Дещо
дивним бачиться агітувати за незалежну Україну на теренах тієї ж таки
незалежної України, особливо коли в ролі пропагандистів виступають
старшини й підстаршини австрійської армії, ще донедавна ворожої для
наддніпрянців. Факти очевидні. На теренах, зайнятих підрозділами
полковника Вишиваного, з одного боку, майже до нуля впав авторитет
гетьманської влади, а з другого – мов на дріжджах виросли загони
анархіста-каторжанина Нестора Махна та офіцера-дезертира Миколи
Григор’єва.

До речі, батько Махно у своїх мемуарах про це не згадав ані словом. Те
що легіон Січових Стрільців проводить антигетьманську агітацію і
підігрує повстанським отаманам (явно з метою підняти «народне» повстання
й посадовити ерцгерцога Вільгельма на український престол), нарешті
набридло й німцям, і гетьманові Скоропадському. У жовтні 1918 року
Легіон Січових Стрільців було виведено з України. Проте свою справу він
уже зробив: загони Махна, Григор’єва, Божка та багатьох інших отаманів
уже існували, мали зброю і легко відбивали атаки штатних частин
австрійської армії. Самі того не бажаючи, Січові Стрільці потримали
свічку над зачаттям майбутньої отаманщини.

Невдовзі батько Махно спільно з більшовиками напав на українську залогу в Катеринославі.

Хатні вороги

Усупереч поширеній нині думці, більшовики, які посунули на Україну
після повалення гетьмана, були погано забезпечені, голодні й обшарпані.
Числом вони аж ніяк не переважали штатних частин Лівобережної групи
армії УНР, на яку покладався http://tyzhden.ua/Publication/7355 Петлюра .
Але фронт посипався. В українських підрозділах почалося масове
дезертирство. Мобілізоване поповнення доводилося роззброювати просто на
передовій – воно відмовлялося воювати проти червоних.

Під час оборони Харкова застрайкувало геть усе місто: не було
електрики, не працювали трамваї, залізниця, телефон і телеграф.
Робітники псували військове майно, завалювали шляхи, учиняли диверсії на
залізниці. Обороняти місто в таких умовах було просто нереально.

І на додачу до всього цього – отамани Зелений, Ангел та Шинкар, які
нещодавно скидали гетьмана, тепер розгорнули партизанську війну проти
військ самої Директорії.

Винниченко з Петлюрою мали б лікті гризти спересердя. Бо ж саме вони створили таке становище.



Соціал-демократи Володимир Винниченко й Симон Петлюра та українські
есери Всеволод Голубович і Микита Шаповал категорично не сприйняли
встановлення гетьманату. Майже від перших його днів почали агітацію
проти «маріонеток німецьких окупантів», які проводять «грабіжницькі
реквізиції харчів у селах». Той факт, що «німецьких окупантів» запросила
до України саме створена обома партіями Центральна Рада і що саме вона
уклала угоду про постачання в Німеччину харчів, українських соціалістів
не обходив.

У своїй агітації українські соціалісти користувалися тими самими
гаслами, що й близькі до них ідеологічно більшовики (повернення панів,
німецька окупація). До того ж гетьмана ще й звинувачували в потуранні
інтересам «ляхів та москалів» (серед крупних землевласників України було
чимало поляків та росіян) та в повернені чиновників царської
адміністрації. Заклики падали на родючий ґрунт – по селах жило чимало
солдатів-ветеранів Першої світової, які мали бойовий досвід та зброю і
були обурені тим, що «в Україні будують царську Росію».

У липні 1918 року в Звенигородському й Таращанському повітах спалахнуло
потужне селянське постання, очолене соціалістом Миколою Шинкарем. Та
вже в серпні загони німецької армії і гетьманської державної варти
завдали поразки повстанцям. Шинкар зміг уникнути полону і з групою
повстанських командирів заховався у… штабі Легіону Січових Стрільців.
Спіймавши облизня, соціалісти кинулися по допомогу до ідеологічно
близької сили – більшовиків. У серпні 1918-го відбулися переговори між
Володимиром Винниченком та представником червоного уряду в Україні
Дмитром Мануїльським. Більшовики погодилися валити гетьмана спільно із
соціалістами. Самі вони завітали трохи пізніше.

Спільними зусиллями червоних комісарів та соціалістичних гуртків на
Київщині, Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині невдовзі постали численні
загони – отаманів Зеленого, Ангела, Коцура, Шинкаря та інших. У них аж
кишіло більшовиками, в Зеленого й Ангела вони навіть очолювали ревкоми.
«Під прапори Петлюри ми послали всі свої революційні комітети», – писав
командувач Українського фронту Володимир Антонов-Овсієнко. Стараннями
більшовиків та місцевих соціалістів (зокрема й коштом червоних) восени
проти гетьмана виступили навіть заслужені українські командири –
полковники Болбочан і Тютюнник, генерал Греков та інші. Революція в
Німеччині та намір німців вивести свої війська з України штовхнули
соціалістів на повстання. А потім до них завітала Червона армія.

І повстанці, збурені агітацією водночас і своїх соціалістів, і
російських більшовиків, радо сприйняли заклик: «…продовжити революцію до
повного знищення панів та реакційних генералів». «Болбочан і
Директорія – то ще не знати, що за люди, а от московські большевики –
ото справжні приятелі трудового народу», – казав селянам соціаліст
Шинкар. А ті й не сперечалися. У лютому 1919 року українські війська
залишили Київ. Більше на Правобережжя вони не повернулися. Отут
з’явилися нові типи повстанців: сільська самооборона й загони, складені
із залишків розбитих частин Української армії.

«Ну,а батька не может иначе – он умеет не плакать, а мстить» (із вірша Нестора Махна)

Протверезіння настало аж зашвидко. Розсмакувавши владу більшовиків, уже
на початку 1919 року зброю проти них розвернули отамани Зелений і
Ангел. Услід за ними розпочав повстання Григор’єв. «Не Дєнікін змусив
нас залишити межі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас
українське сите селянство», – визнавав Лев Троцький. Пізніше
партизанський рейд загону Нестора Махна (якого кіньми й набоями
забезпечив штаб армії УНР) став причиною поразки генерала Дєнікіна.
Десантовані частини Антанти з України вибили теж не більшовики, а
повстанці вже згаданого отамана Миколи Григор’єва. Але час та ініціативу
українці втратили назавжди.



Не поліпшила життя перемога над білими й більшовикам. На окупованих
ними теренах України діяли близько 200 повстанських загонів чисельністю
від 150 до 7 тис. осіб. Імена найвідоміших отаманів стали легендами:
Гулий-Гуленко, Блакитний, Скляр, Гальчевський, Чорний, Бурлака…
Повстанські отамани чинили запеклий опір більшовицькій владі до 1925
року, а окремі загони – до 1928-го й 1930-го. Аби збити цю хвилю,
більшовики були змушені оголосити НЕП, українізацію, автокефалію церкви й
затвердити статус України як республіки в складі Союзу (чого за
царської Росії не було й близько). Голодомор і 1937 рік сталися набагато
пізніше.

Зараз можна звинуватити отаманів у недостатній свідомості та низькій
політичній грамотності, через яку вони допомогли більшовикам повалити
владу гетьмана Скоропадського. А, з іншого боку, яких чудес
далекоглядності можна вимагати від колишніх повітових писарів,
штабс-капітанів та сільських учителів? Достукатися до них, об’єднати їх
спільною ідеєю і підняти на розбудову власної держави мусила українська
політична еліта. А вона тоді…

Гетьман Скоропадський постійно хитався між «самостійниками» та
«єдінонєдєлімщиками». Соціалісти Володимир Винниченко з Симоном Петлюрою
так жадали влади, що навіть після Крут і київської різанини пішли на
угоду з більшовиками. Програли в підсумку всі. В еміграції Винниченко
написав: «Українську історію без заспокійливого (брому) читати
неможливо». Про свій власний внесок у це явище він, зрозуміло,
повідомити не схотів. Отамани Данило Зелений, Пилип Хмара, Євген Ангел,
Кость Блакитний, брати Чучупаки та багато інших про історію та
заспокійливе не писали. Вони загинули в бою. Як личить воїнам.



Фото: http://www.istpravda.com.ua/artefacts/4************/#2 Історична правда

Вот и лицо свидомых, о чём можно говорить