На краю між буттям і небуттям

Ніде не можна знайти такої близькості до Бога, як на еспешці на краю сірої зони — на краю між буттям і небуттям. Ніде так явно, мабуть, хіба що під час шторму посередині океану, людина не відчуває себе в руках вищих сил, ніж на передових позиціях.

Передові позиції — це постійний шторм, навіть коли все спокійно. Коли спокійно, то це не значить, що в наступну хвилину не прилетить дрон чи міна. Те, що для звичайної людини є найбільшим страхом, страхом невідомості — тут присутнє щохвилини, цілодобово.

В грозовому океані величезні водяні вали мають свій ритм і прогнозованість. Тут же — уявні вали, кожен з яких може стерти тебе з лиця землі, вони йдуть несподівано, виринають із тиші, не менш смертельні.

Ти не знаєш, чи йде на тебе атака. Може приїхати колона танків і БМП, навантажена десантом — пропущена нашими дронарями. Може оточити просочена крізь сусідні позиції ворожа піхота. Ти не знаєш.

Зазвичай ти без старлінку, і в кращому разі тоненький кілобайтний канал радіостанції тебе зв’язує зі світом живих. Через який ти не маєш права спитати ті питання, котрі весь час тебе їдять. Під час ворожого накату ти навіть не маєш права нагадати про себе, сказати командиру, що ти є, що — може тобі вже час відійти?

Відстані тут звучать зовсім по-іншому. Коли це 300 метрів, то їх можна швидко пробігти, і дрони не встигнуть відреагувати. А коли поранений, то ці триста метрів можуть тягтися три години, і це в дуже хорошому випадку.

Кілька кілометрів логістики, котрі ще рік-півтора тому були питанням 5 хвилин — зараз це лотерея, це адреналінове напруження в очікуванні жахливого виття пропелерів з неба. Кілька кілометрів логістики — це інколи кілька днів, а інколи — це назавжди.

***

Світ, у якому живе піхота, нині настільки швидко змінюється на гірше, що навіть причетні командири і колеги з інших родів військ не встигають своїм усвідомленням цього. Світ дронів, де все менше місця людям.

Сьогодні - день людей, котрі,всупереч всьому, живуть у кілзоні. З днем піхоти!