Василь Залуцький хоч і старше за своїх підлеглих лише на пару років, він називає їх “мої діти”

Василь народився в селі Тернопілля на Львівщині. В родині троє синів. Василь — молодший, затятий футболіст, серйозний, впевнений, цілеспрямований. Після школи пішов навчатися на слюсаря-автомеханіка, працював в селі, орав поля, кермував великими тракторами, і це йому подобалось. У 2015 році Василя призвали до армії. “Коли я приїхала на присягу до Харкова, дізналася, що вся група буде служити  у Маріуполі. Я бурилась, що строковиків відправляють в зону бойових дій,-  розповідає мама Василя Оксана, - Мені сказали, що мій син першим підписав згоду і вся група пішла за ним. Він лідер, такий змалечку, якщо прийняв рішення, то не переконаєш. Можеш тільки підтримати. Його посада називається “штаб-сержант з матеріального забезпечення”. У 2016 році я провідувала сина на службі в Маріуполі, там стояли танки вздовж доріг. Переконувала не продовжувати далі службу. А він сказав: “Мамо, а хто має тут бути? Ми сильні духом і маємо навести порядок. Я відповідаю за тих дітей”. Хоч він старше за своїх підлеглих лише на пару років, він називає їх “мої діти”. Сам за час служби дуже подорослішав. З Азовсталі він переважно писав, ніж дзвонив. Розповідав мало, більше розпитував, як ми, просив не хвилюватися. У квітні дзвонив мені на День народження, питав, чи посадили ми бульбу. Так нас підбадьорював. Казав, що за наказом здаються в полон, сподівався, що за кілька місяців їх обміняють. І постійно повторював: “Я відповідаю не тільки за себе, а й за своїх дітей”.  Не забуду день, коли розбомбили Оленівку, я була на роботі в садочку, була тривога. Вийшла на вулицю, плакати вже не могла, просила Бога, щоб все було добре. Потім подзвонила невістка, сказала, що Василя вивезли раніше і його на той момент не було. Коли були обміни полонених, я завжди сподівалася, що у списку звільнених на букву “З” буде прізвище мого сина... Чекаю, вірю, що все буде добре” 
Вдома на Василя дуже чекає дружина Наталя і донечка Богдана. Богдані 4 роки і майже половину свого життя вона розпитує, де татко. Мама каже, що він у відрядженні на Місяці, вивчає планети, а коли повернеться, все сам розповість. Василь безмежно любить свою донечку. Він добрий, стриманий і чуйний, завжди готовий прийти на допомогу. Наталя з Василем познайомились у Харкові, де він служив, а потім переїхали в Маріуполь. “Маріуполь  - класний, маленький, затишний. Ми ростили дитину, мріяли, планували...” - розповідає Наталя. За кілька днів до повномасштабного вторгнення Василь попросив, щоб Наталя з донечкою з’їздили до мами в Харків. 23 лютого посадив їх на автобус. Нічого не пояснював, тільки казав, що все буде добре. “Але зранку 24 лютого ми почули вибухи. По нам б’ють, сказала я чоловікові, і вперше побачила його знервованим”, - згадує Наталя. 5 березня вони з донечкою і батьками переїхали з Харкова на Львівщину, до батьків Василя. Василь був на Азовсталі, зв’язок був поганий, дзвонив раз на 10-15 днів. Крайній раз говорили наприкінці березня. “Я питала, чи є там що їсти. Він казав, що все добре. Мав надію, що буде підкріплення. Намагався не давати нам приводів для хвилювання. Хоча від інших я знала, що продукти закінчуються.” На фото і відео з полону досі його ніде не бачила.  Наталя з Богданою зараз повернулись до Харкова.  Від важких думок рятують домашні справи, малювання і в’язання. І дитина. Мама робить усе, щоб дівчинка була щаслива. А ще - усе, що від неї залежить, щоб повернути чоловіка з полону.