Одного разу в Ізраїлі

Телевізор ніколи не був домінуючим в моєму житті, а з появою власного каналу на YouTube - і поготів. Ви, до речі, підписалися?

Сидіти у власній бульбашці не можна, треба водити жалом Тому днями я подивився великий ефір Babel, де Катерина Коберник і Гліб Гусєв буквально по кісточках розібрали  історію з «бронежилетами Міндіча», контрактами, ізраїльською компанією, бюрократією та персоналіями навколо цього кейсу.

Хочу відрефлексувати, хоча тема не геть нова, але дуже цікава, навіть контраверсійна. 

Перша — про реальну роль Міндіча. Напевно, Тимур Міндіч, розуміючи, що історія з бронежилетами напряму пов’язана з великою ізраїльською компанією, ізраїльським оборонним сектором та людьми, які мають вихід на безпекове середовище Ізраїлю, міг бути зацікавлений у тому, щоб посилити через цю історію власний статус, вплив і позиції серед ізраїльських партнерів. Очевидно, тут був і персональний інтерес, і прагнення створити запасний плацдарм. Він йому і згодився, хто б що не казав.

У подібних історіях для людей із великого бізнесу чи політичного оточення сам факт причетності до масштабних оборонних контрактів може означати нові контакти, новий рівень довіри та посилення власної ваги у міжнародних колах.

Тому цілком логічно припустити, що Міндіч міг лобіювати інтереси цієї історії ще й через власний інтерес до посилення своїх позицій в ізраїльському середовищі.

Цікава особливість: в Ізраїлі десятиліттями існує практика omerta (змова мовчання) щодо питань постачання зброї. Давно, ще з 40х років, коли постачальником зброї молодій єврейській державі стала Чехословаччина. Вже пізніше були викрадені з Шербура ракетні катери та багато чого іншого.

Те, як система працює на "вхід", властиво і поширенню інформації "на вихід". Тому версія про падіння якості бронежилетів після виходу в серію щонайменше може розглядатися. 

Цікаво, що попри численні версії та припущення, журналісти так і не знайшли жодних прямих доказів того, що Міндіч мав реальний стосунок до самого контракту чи брав участь у його організації. Наразі це залишається радше версією та політичними інтерпретаціями, а не підтвердженим фактом.

Про роль  Міндіча у цьому процесі треба сказати без ілюзій. Україна давно намагалася знайти підходи до ізраїльського ОПК, і за це взявся єврей зі зв'язками. Нічого дивного.

 Давайте без ілюзій - ми всі розуміємо, що міністру оборони дзвонили, дзвонять та будуть дзвонити дуже різні люди. Так було, є та буде у країні, яка воює, бо велика війна - це і великі прибутки.

Бо в реальному житті й особливо під час великої війни її провідними акторами стають дуже різні люди. Історія показує, що красиві герої з правильними біографіями й бездоганною репутацією бувають переважно в кіно та книжках. У інстаграмі вже ні🙂

Серед тих, хто сьогодні займається оборонкою, логістикою, міжнародними контрактами, постачанням, працює в спецслужбах чи допомагає державі в  чутливих процесах, є люди з дуже різним минулим. У когось — складний бізнесовий бекграунд. У когось — старі політичні історії. У когось — токсична репутація чи конфлікти. У когось - "правильна" національність.

Бо війна - важка та брудна справа, під час якої проявляються різні риси характерів.

Маємо приклад того ж Сергія Пашинського — людини з багаторічною суперечливою репутацією, величезним шлейфом конфліктів і токсичним політичним бекграундом. Але зараз саме очолювана ним  структура зараз є одним із ключових постачальників для оборонного сектору й реально працює в інтересах України.

І таких прикладів значно більше, ніж суспільству хочеться визнавати.

Тому що ця війна дуже часто тримається не на ідеальних персонажах із красивих презентацій, а на людях, які мають ресурси, контакти, можливість швидко домовлятися, організовувати процеси й забезпечувати результат. Результат, який конче потрібний для перемоги у екзистенційній війні з Росією.