Світоглядний розлом

Сьогодні остаточно виїхав з будинку в передмісті Дніпра.

Пів року я приїжджав туди фактично лише переночувати, помитися і трохи відпочити між службою. Алкоголь не вживаю, не курю, їжу собі практично не готую. Більшу частину часу проводжу на службі.

Чесно кажучи, особливого задоволення від проживання там я не отримував. Це був не будинок моєї мрії і навіть не місце, де хотілося жити постійно. Просто один із багатьох орендованих будинків, у яких доводиться мешкати військовим, коли служба роками тримає далеко від дому та родини.

За цей час справно платив оренду. Якщо порахувати всі платежі, то власники отримали від мене близько двох тисяч доларів.

Власники вже після початку війни виїхали до Прибалтики, де, наскільки мені відомо, жити їм не дуже подобається. Власниця, яка в Україні працювала бухгалтером, зараз працює прибиральницею. Її чоловік, який за освітою юрист, займається виготовленням металопластикових вікон. Це їхнє право і їхнє життя. Але чомусь саме після того, як стало відомо, що орендар — військовослужбовець, раптом виникла необхідність "продавати будинок". Збіг це чи ні — кожен нехай вирішує сам.

Сьогодні зранку приїхали батьки власниці приймати житло. Навіть не привіталися. Одразу почали ходити по кімнатах із телефоном, знімати відео, розглядати кути, стіни, шпалери, перевіряти чи немає десь плісняви або інших проблем.

Я на це реагував спокійно. Бо знав, що в будинку порядок, а його стан відповідає тому, в якому я прийняв його пів року тому. Тим більше, що сам будинок далеко не новобудова. Колись це була звичайна сільська хата без фундаменту, яку потім обклали каменем і зробили ремонт під так званий "євроремонт".

І тут по гучному зв’язку чую голос чоловіка власниці:

"Передивіться шпалери, може вони там п’яні по стінах ходили".

Ось тоді мене дійсно прорвало.

Бо справа вже була не в будинку і не в шпалерах.

Справа була у ставленні.

У ставленні до людей, які вже п’ятий рік живуть далеко від своїх родин не тому, що їм так захотілося, а тому, що в країні війна.

У ставленні до військових, від яких охоче беруть гроші, але яких при цьому бажано бачити десь подалі від себе.

Я прямо сказав те, що думав: задовбали вже ці люди, які готові здавати житло кому завгодно, тільки не військовим і не енергетикам. Наче це ми обрали роками жити по чужих хатах замість власних домівок і своїх сімей.

У відповідь почув пояснення від матері власниці, що її зять не ухилянт, бо має маленьку дитину і тому не може воювати.

Але остаточно мене добила інша розмова.

Батько власниці, який усе життя прожив не в Донецьку, не в Луганську і не в Керчі, а в Синельниковому Дніпропетровської області, почав розповідати стару знайому історію:

"Якби не було Майдану, то і війни б не було. При Януковичі було краще".

Тобто винен не Путін, який віддав наказ на вторгнення.

Не Росія, яка окупувала Крим, розв'язала війну на Донбасі та здійснила повномасштабне вторгнення.

А Майдан.

Минуло більше десяти років. Сотні тисяч українців пройшли через війну. Десятки тисяч загинули. Мільйони були змушені змінити своє життя.

А частина людей досі живе в реальності російської пропаганди, де у всьому винні самі українці.

І раптом розумієш, що проблема не десь далеко.

Не в Москві.

Не в Донецьку.

Не в Керчі.

Вона поруч.

Вона живе в наших містах і селах.

Вона працює на звичайних роботах.

Вона голосує на виборах.

Вона десятиліттями дивилася російське телебачення, голосувала за Партію регіонів, потім за ОПЗЖ, а сьогодні продовжує повторювати ті самі тези, тільки трохи тихіше.

І тоді приходить неприємне усвідомлення: електорат Партії регіонів та ОПЗЖ нікуди не подівся. Він не зник у 2014 році. Не зник після 24 лютого 2022 року. Він живе поруч із нами. Частина цих людей просто навчилася менше говорити вголос те, що думає. Але думати по-іншому так і не почала.

Саме тому мене хвилює не лише те, як закінчиться війна.

Мене хвилює, якою буде Україна після неї.

Бо рано чи пізно відбудуться вибори. І голос кожного матиме однакову вагу — і того, хто п'ятий рік служить, і того, хто весь цей час пояснював, що "Майдан винен", що "треба було домовлятися", що "не все так однозначно" або що "при Януковичі було краще".

І коли я чую подібні розмови у 2026 році, то розумію: проблема майбутніх виборів для України буде не менш важливою, ніж питання відбудови держави після війни.

Тільки не думайте, що я виступаю проти загального виборчого права. Наша цивілізація пройшла надто довгий шлях до демократії, і відкат від цих принципів — це саме те, чого прагне нинішній режим Путіна.

Не за це я більше п'яти років воюю з Росією.

Я воюю саме за ті цінності, які відрізняють нас від цінностей Путіна, його режиму та колаборантів з Криму, Донецька, Генічеська й інших окупованих територій.

Тому що зруйновані будинки можна відновити.

Знищену техніку можна купити.

Але значно важче змінити світогляд людей, які попри все пережите продовжують шукати винних не в Кремлі, а в Україні.

Ось про що я думав сьогодні, зачиняючи двері чергового орендованого будинку.