Андрій Пишний не зміг і не захотів стати незалежним центробанкіром

Андрій Пишний через брак відповідних знань і розуміння не зміг забезпечити ефективне функціонування Національного банку. Водночас він не зумів і не захотів стати незалежним центробанкіром.

Кажуть, що очільник НБУ, можливо, і не є фаховим головою центробанку, натомість діє як справжній політик. Проте вміння вчасно зраджувати не має стосунку до великої політики — це банальне пристосуванство, яке й становить основу його діяльності. Він з легкістю здав колишню команду Яценюка і пішов працювати на чинну владу. Зараз ми спостерігаємо справжній майстер-клас із політичного виживання від Андрія Григоровича: врятуватися за будь-яку ціну, вчасно відректися, перевзутися в польоті, знайти новий «дах» і назвати це «захистом незалежності НБУ».

Поки над головою керівника регулятора стояв Єрмак, автономія Нацбанку його не надто хвилювала. Не заважали ні дзвінки з Банкової, ні численні візити Василя Веселого на Інститутську (зокрема у 2026 році), про які згадував Михайло Ткач у розмові з Ярославом Железняком і які є «секретом Полішинеля» в банківському середовищі.

Тоді все виглядало просто: магічний час повного беззаконня. Монополія влади Єрмака здавалася безмежною, а отже, й магія впливу його кума та одного з найближчих друзів була всесильною — значно вагомішою за формальні повноваження голови НБУ. Можна було тиснути на комерційні структури, вирішувати кадрові питання, карати неслухняних і приймати в стінах установи «смотрящіх».

Але щойно «дах» почав протікати, Андрій Пишний раптом згадав про незалежність регулятора.

Правда очевидна: він ніколи не захищав самостійність Нацбанку, натомість дозволяв втручатися в його процеси людям Єрмака, про що суспільство неодноразово чуло. Фраза «виклич Пишного» — це вирок правлінню чинного голови НБУ. І виправдання на кшталт «ні, це не я» або «мене не викликали» тут не працюють.

Тепер Андрій Григорович відрікається вже від колишнього покровителя. Заявляє, що вони давно не спілкуються: ще до відставки, задовго до неї, майже ніколи. Добре, що бодай сам факт знайомства поки не заперечує.

Класика жанру. Учора — політичне прикриття та гарантія недоторканності, сьогодні — «не знаю, не бачив, не контактую».

Проте проблема чинного очільника НБУ в тому, що нові політичні гравці, які прийшли на зміну колишнім фаворитам, теж чудово бачать людей наскрізь. Вони сприймають його не як незалежного топменеджера, а як токсичного кон’юнктурника, який уже раз залишив попередніх соратників, потім користувався іншим заступництвом, а тепер гарячково шукає нових покровителів.

Такі діячі небезпечні навіть для тих, хто тимчасово бере їх під крило, адже завтра вони так само легко зречуться і нових покровителів.

Тому відставка Андрія Пишного — це вже не питання політичної естетики. Це необхідність очищення Нацбанку від особи, яка неспроможна ефективно керувати ключовим економічним регулятором і перетворила інституційну незалежність на персональну індульгенцію.

І це зовсім не атака на НБУ, як з останніх сил намагається зобразити його керівник. Навпаки, це спроба врятувати регулятор, та й загалом фінансову систему країни. Бо коли до кабінетів установи роками ходять особи з неформальним впливом, коли державний сектор стає предметом кулуарних домовленостей, коли кадровий відбір у держбанках вирішується в телефонному режимі сумнівними «рішалами», а голова Нацбанку вдає, ніби все гаразд, — це не незалежність. Це співучасть у руйнуванні інституції.

Пан Пишний може й надалі намагатися змінити наратив, розповідаючи про стрес-тести, інфляційні шоки та фінансову стабільність. Проте після історій з «Мідасом», «Сенс Банком» і Веселим його головний іспит уже провалено.

Магія закінчилася. «Дах» протікає. Звільнення з посади виглядає логічним і неминучим. Що ж до кримінальних справ — це не політичний тиск на Нацбанк, а закономірні наслідки того, що керівництво занадто довго дозволяло стороннім діячам заходити туди, де має панувати виключно закон.