Польські автобуси не будуть їздити по вулиці Степана Бандери у Вінниці.

Польські автобуси ніколи не курсуватимуть вулицею Степана Бандери у Вінниці. Власне, вони туди навіть не доїдуть. Офіційна Варшава та мерія міста-побратима Кельце заблокували рішення про передачу Вінниці 15 вживаних автобусів, які планували списати й віддати українцям для підстраховки на випадок блекаутів. Причина банальна й до болю абсурдна - наявність у місті вулиці Бандери. Найглибша іронія та сум цієї ситуації криються в тому, що згаданою вулицею взагалі не ходить жоден громадський транспорт. Політичний жест відбувся в порожнечу, але залишив по собі важкий осад.

Чарівне місто Кельце, столиця Свентокшиського воєводства! Воно, як і багато інших польських міст, затишно зберігає на собі печать середньовіччя. Я бував там колись на Дні міста - вже й не згадаю точного року, але це було ще в тому, старому житті, задовго до 2014-го. Пам’ятаю, як ходив у святковому натовпі й буквально обличчям до обличчя зіткнувся з тогочасним президентом Польщі Броніславом Коморовським. Навіть устиг сфотографувати його, хоча кадр вийшов змазаним через екстремальність моменту.

Тоді у відносинах між нашими країнами ще панувала шляхетна формула «Прощаємо і просимо простити» щодо Волинської трагедії, закладена свого часу Леонідом Кучмою та Александром Квасневським. Жодних геополітичних непорозумінь не існувало. Я чимало працював із поляками й ніколи не мав із ними жодних проблем - лише абсолютне взаєморозуміння. І тоді, і значно пізніше я почувався в Польщі майже як удома.

Зрештою, це приязне ставлення було в нас на підкірці ще з радянських часів. На заході України ловили польське радіо, уся країна зачитувалася гумористичним журналом «Шпильки», який вважався еталоном вишуканого гумору, а серіал «Чотири танкісти і пес» був одним із найулюбленіших для кількох поколінь.

Згодом Коморовський програв президентські вибори Анджею Дуді. Маючи колосальний стартовий рейтинг, він майже не напружувався під час кампанії, свято вірячи, що перемога вже в кишені. Надмірна самовпевненість зіграла з ним злий жарт. Я висвітлював ті вибори як журналіст і добре пам’ятаю ту атмосферу. Спілкування з пересічними поляками тоді залишало найкращі враження: душевні, привітні люди, дехто з них із теплотою згадував своє українське коріння. Ба більше, коли на одній із дільниць нам намагалися протизаконно обмежити роботу, ми викликали місцеву поліцію. І копи чітко захистили закон, їх узагалі не збентежило, що ми - українські репортери.

Але після перемоги Дуди та партії «Право і справедливість» (PiS) усе змінилося. Вперше після падіння комунізму одна політсила монополізувала всю повноту влади - отримала і свого президента, і більшість у парламенті. Такий собі польський аналог «Слуг народу» зразка 2019 року.

Саме тоді все й почалося. У липні 2016 року Сейм ухвалив резолюцію, проголосивши 11 липня «Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами». Термін «геноцид» став безальтернативним в офіційному дискурсі Варшави. Будь-які спроби української сторони говорити про історичний контекст - попередню польську політику «пацифікації», дзеркальні дії Армії Крайової чи взаємні етнічні чистки - відкидалися як спроба «виправдання злочинів». Такі кроки зазвичай пояснюють електоральними іграми: на історичних травмах дуже легко й дешево завойовувати голоси радикального виборця.

У липні 2017 року я знову працював у Польщі, висвітлюючи масштабні протести проти судової реформи. Відвідав також євроскептичний мітинг, де виступав депутат від польських правих сил. Я підійшов, аби взяти короткий коментар, але він відрізав: «Ні», - просто тому, що я український журналіст. Це був мій перший особистий, холодний душ від такого ставлення. В Україні відмова журналісту через його паспорт стала нормою лише після 2014 року і лише щодо представників однієї конкретної нації - самі знаєте якої. В усіх інших випадках це вважалося б дикістю й політичною клоунадою.

Тоді ж, під час мітингів, я принагідно запитав у кількох молодих поляків, як вони ставляться до того, що в Україні перейменовують вулиці на честь Бандери чи Шухевича. Досі пам’ятаю погляд дівчини років двадцяти п'яти. Вона дивилася на мене з німим нерозумінням, яке читалося як: «Що ти взагалі від мене хочеш?». Їй, представниці нового покоління, ці привиди минулого 80-річної давнини були абсолютно байдужі. Тоді ж я писав матеріал про українців, які масово відкривали бізнес у Польщі - вони почувалися там у цілковитій безпеці та комфорті. Якщо штучно не роздмухувати історичні протиріччя, то про них всі забули б, крім істориків.

Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, реальна екзистенційна загроза миттєво витіснила історичні суперечки з публічного простору. Коли виникає цілком реальний ризик появи російських танків на твоїх кордонах у разі падіння сусідньої держави, стає не до з’ясування образ минулого століття. Поляки зробили неймовірний, неоціненний внесок, прихистивши мільйони наших біженців. Зрештою, перший дзвінок із пропозицією допомоги та житла я отримав саме від мого польського товариша.

Проте, щойно стало очевидно, що Україна вистояла й не програє, стара риторика повернулася з новою силою. На піку міграції в Польщі офіційно перебувало до 1,5 мільйона українців зі статусом тимчасового захисту. Сьогодні ця цифра опустилася нижче 970 тисяч. Серед головних причин відтоку аналітики відверто називають погіршення політичної та суспільної атмосфери. І це при тому, що за всіма підрахунками сума податків, яку сплатили працевлаштовані українці, давно з лишком перекрила всі витрати польського бюджету на допомогу нашим втікачам від війни.

Чесно кажучи, я не можу збагнути, на який ефект розраховував польський президент Кароль Навроцький, роблячи свою нещодавню агресивну заяву у зв’язку з присвоєнням імені Героїв УПА українському бойовому підрозділу. В суспільній свідомості сучасної України УПА - це насамперед борці за незалежність проти радянської та нацистської окупації, а аж ніяк не антипольський рух. Невже він щиро вірив, що такий лобовий тиск і погрози відібрати нагороди у Зеленського здатні зламати чи змінити внутрішні настрої українців?

Це все одно, якби українське суспільство сьогодні почало офіційно вимагати знесення пам’ятників Юзефу Пілсудському через те, що сто років тому він де-факто розірвав угоду з Петлюрою, підписав Ризький мир і залишив УНР сам на сам із більшовиками. Навряд чи такий крок викликав би розуміння у Варшаві - скоріше навпаки, спровокував би хвилю обурення. Так само і зараз: заяви Навроцького лише підливають масла у вогонь, даючи привід українським радикалам кричати, що «поляки нам не друзі».

Я не знаю універсального рецепта, як діяти в цій ситуації. Очевидно, потрібно твердо й дипломатично роз’яснювати свою позицію, як це робить наше МЗС, і переносити ці дискусії на рівень істориків, а не популістів. Але є стійке й сумне відчуття, що цей політичний дощ - надовго. Найкращим і найдорослішим виходом було б взаємне визнання права кожного народу на власний пантеон героїв, навіть якщо сусідам вони здаються іншими. Але, на жаль, судячи з історії з вінницькими автобусами, зараз не той випадок.

Утім, попри будь-які політичні заморозки, я точно не збираюся сваритися зі своїми польськими друзями через події минулого століття. Вірю, що люди по обидва боки кордону виявляться мудрішими за своїх політиків, збережуть тверезий розум і не піддадуться хвилі штучних емоцій.

PS. Коментатори додають, що мешканці міста збирають кошти для автобусів для України. Виявляються більш раціональними від політиків.