Вы - авангард на восточном фланге, НАТО это должно ценить, - подполковник ВС Канады Мелани Лейк. ВИДЕО+ФОТОрепортаж
В рамках операции UNIFIER в Украине постоянно находятся около 200 канадских военных с полугодовой ротацией. Инструкторы помогают украинским военнослужащим, а также подразделениям ВСУ добиваться взаимосовместимости с армиями стран НАТО. Канада присоединилась к учебной миссии в 2015 году, туда также входят Литва, Польша, Швеция, Дания, Великобритания и США. В настоящее время закончилась 11 ротация канадских военнослужащих.
Командир Объединенной оперативно-тактической группы Вооруженных сил Канады подполковница Мелани Лейк, которая, собственно, возглавляла 11-ю ротацию, рассказала, на каком уровне подготовка подразделений ВСУ по стандартам НАТО, готовы ли канадцы пойти завтра в бой бок о бок с украинцами и как долго женщины в Вооруженных силах Канады боролись с дискриминацией.
Разговор прошел в рамках программы "Восточный фланг", совместного проекта Цензор.НЕТ и Независимой антикоррупционной комиссии (НАКО).
Приводим текст интервью на языке оригинала.
- Україна знаходиться між Східним флангом НАТО і Росією. По суті, це зіткнення двох протилежних культур. На вашу думку, де зараз Україна і її Збройні сили, в цінностях і можливостях?
- Перш за все, якщо говорити про вашого сусіда з флангу, то ви знаходитесь у складному регіоні. Це сильна, переважаюча присутність, яка дійсно не хоче відпускати Україну з рук. Але ви наполегливо боретесь. У 2014 році народ встав і без підготовки, без належної зброї, пішов захищати свою країну. Для мене це говорить про те, що ви на незворотному шляху на Захід. Жодна країна не може змінити своє минуле та свої минулі зв’язки. І ви, безумовно, бачите докази старого радянського менталітету, особливо у силах безпеки, які іноді стійкі до змін. Але Україна провела велику кількість реформ з 2014 року, зокрема і в безпековому напрямку. Я не впевнена, що моя країна змогла б так швидко реформуватися.
Я також хотіла б додати, що культурно, тут я відчуваю себе, ніби як удома, як на Заході.
- Чого вдалося навчити українських військовослужбовців за цю ротацію? Допомога Канади на восьмому році війни – це більше як символ підтримки, чи дійсно з українськими армійцями треба багато ще працювати?
- Виміряти прогрес, якого Україна досяла, можна по тому, як розвинулася наша місія за останні шість років. Ми почали у 2015 році з дуже низького рівня, чисто тактичних тренінгів, які розроблялися, аби задовольнити цілі в ООС. Однак зараз ми залучені набагато ширше. Відтак моя місія тут - це підтримати взаємосумісність з НАТО, протидіяти російській агресії за рахунок збільшення успішності та життєздатності в ООС. Ми також навчаємося на вашому досвіді, аби покращити власні бойові сили. Ще працюємо над тим, аби наші військовослужбовці були більш залученими до співпраці з місцевим населенням. Окрім цього ми підтримуємо реформи у професіональній військовій освіті, допомагаємо змінити систему індивідуальних тренінгів. Все для того, щоб ми були впевнені, що спілкуємося однією мовою під час планування та видачі наказів.
- То на якому рівні знаходиться взаємосумісність українських військовослужбовців з країнами-членами НАТО принаймні на рівні батальйону?
- Я б хотіла почати із трохи меншого рівня - з солдатського. Це той рівень, де ми можемо спостерігати найкраший рівень взаємосумісності. У липні у нас було спільне навчання з Нацгвардією, прикордонниками та ЗСУ. Коли я поспілкувалася із одним із старших своїх капралів, він сказав: "Якби було б потрібно, я би пішов з цими солдатами на війну хоч завтра". І це говорить мені дуже багато про рівень взаємосумісності саме на рівні солдатів.
Взаємосумісність це важко. І це не залежить від країн, які ти збираєш разом. Ми маємо бойову групу в Латвії, яка наразі зібрана з дев’яти різних країн. І зібрати навіть людей з країн членів-НАТО - це вже виклик. Ви можете мати різні стилі проведення операцій, є також певні технічні бар’єри, наприклад, аби всі радіоприймачі давали змогу спілкуватися один з одним.
Рівень батальйону та бригади - це реально важливий рівень, який ми маємо задіяти. Адже це - ваше керівництво середньої ланки, яке є надзвичайно важливим для просування реформ. Але цього рівня Україна поки не досягнути не може. Багато керівників на рівні батальйонів та бригад завершили своє навчання в академіях ще до того, як там почали викладати концепції НАТО. І міжнародним партнерам потрібно знайти більш реальний спосіб взаємодії на високому тактичному та оперативному рівнях, аби вони – українські командири – повністю розуміли концепції НАТО, процедури планування, і ми були б на одній хвилі.
- Ви сказали, що канадські військовослужбовці також беруть для себе щось з українського бойового досвіду. Що саме вас цікавить?
- Поза сумнівами, Збройні сили України зараз є одними із найбільш перевірених боєм армій у Європі, якщо не у світі. Тож у вас є багато чому повчитися, адже ви щодня стикаєтеся з сильним ворогом. Ми засвоїли планування позицій, маскування сил та розсорередження. Ви маєте багато років досвіду боротьби із загрозою з повітря. Тому ми вивчаємо це, аби бути менш вразливими до атак з безпілотників та артилерійських обстрілів.
Також ми дізналися багато про те, наскільки брудною є гібридна війна, і наскільки поширеною може бути дезінформація. Наскільки ваш противник готовий ігнорувати закони збройного конфлікту і дуже низько впасти. Побачивши це та інші речі, такі як імпровізовані вибухові пристрої, замасковані під дитячі іграшки, замасковані міни на кладовищах, куди літні люди йдуть прибирати під час підготовки до свят. Як командирка інженерного полку, я дізналася про важливість підготовки моїх солдатів до середовища, яке буде вкрите пастками.
- З якого часу в ЗС Канади жінки отримали право обіймати такі ж посади, як і чоловіки? Як відбувалася боротьба за це право?
- Ще наприкінці 80 -х років у нас був виклик у сфері прав людини, про те, що армія повинна відчинити свої двері і позбутися бар’єрів для всебічної участі жінок. Тож у 1989 році всі сфери відкрилися для жінок за винятком підводників - вони стали доступні лише у 2001 році. Але усунення бар’єрів на папері та зміна правил ще не означає, що вас повністю прийняли і двері широко відчинені. Я вважаю, що в нас на це пішло багато часу - напевно, до кінця 2000-х років, - перш ніж ми почали бачити жінок на командних посадах, на яких традиційно перебували чоловіки.
У перші роки, коли ми тільки-но подолали правові бар’єри, багато жінок виживали і досягали успіхів за рахунок переймання чоловічого стилю. Вони думали, що повинні вписуватися в традиційне сприйняття маскулінних солдатів. Нам знадобився деякий час, щоб усвідомити сильні сторони жінок, які вони можуть задіяти в операціях та для загальної ефективності, коли жінкам можна діяти як жінкам і їм не треба асимілюватися. Ми різні, по-різному підходимо до лідерства, розв’язуємо проблеми, зважуючи на різні фактори. Але ми працюємо спільно, і , як правило, у конфлікті знаходимо рішення, виграшне для всіх. А це дає дуже ефективні результати під час операцій.
Мені здається, іноді ти навіть не усвідомлюєш усіх бар’єрів, які стоять перед тобою. Наприклад, в 2015 році в нашій армії було декілька резонансних випадків сексуального насильства. Вони призвели до того, що одна з наших колишніх Верховних суддів провела велике дослідження сексуальної культури в армії Канади. І це був жахливий звіт про нашу культуру. Я і багато моїх колег жінок, ми піднімали руки і сказали: "Це зовсім не той досвід, який ми мали! Це не те, що ми пережили! Вона все зрозуміла неправильно!" І тоді ми почали ретельніше думати про це, почали розмовляти між собою і зрештою зрозуміли: "О боже. Це насправді трапилося зі мною. І це трапилося зі мною. Як ми не побачили, що у нас така проблема?"
Щодо тиску ззовні... На той момент наші війська могли повністю втратити довіру канадських громадян. Вони сказали, що нам потрібно ставати кращими. Суспільство змінюється і прагне повноцінної участі жінок у всіх сферах. Тому я вважаю, що зовнішній тиск може бути дуже важливим каталізатором, адже, врешті-решт, військові повинні представляти той народ, якому служать. Ми повинні втілювати ці цінності, і, безумовно, повинні зберігати довіру до себе.
- Ще один вид дискримінації в українській армії – це участь в миротворчих операціях. В Україні майже немає жінок-миротвориць.
- Я розмовляла з вашими військовослужбовицями про причини, чому ж їх не беруть в миротворчі місії. Там було все: починаючи від турбот про сімейні обов’язки та закінчуючи занепокоєнням щодо небезпеки та складних умов життя. Ці аргументи абсолютно безпідставні. Скажіть, які такі миротворчі операції є більш складними чи небезпечними за ООС? В останніх жінки з українських Збройних Сил працюють щодня і вони явно зарекомендували себе, як надійні бійчині. Для зменшення корупції вам необхідно переконатися, що відбір на миротворчі операції та інші відрядження здійснюється чесно, прозоро і відповідно до заслуг.
А коли йдеться про питання сімейних обов’язків - це слід залишити безпосередньо жінкам та їхнім сім’ям. Якщо вони зможуть розібратися з цим самостійно, тоді це не є клопотом чи справою Збройних Сил.
- Розкажіть про ваші відрядження в Афганістан, адже це було тричі – у 2004, 2008 й 2011-му. Ви перебували на командирських посадах. Які завдання перед вами тоді стояли?
- Під час першого відрядження мені було 22 роки. Тоді я було юною впертою командиркою військ. Друге відрядження у Кандагарі, 2008 рік. Я мала можливість працювати в розвідці. Моє останнє відрядження було в якості офіцера відділення оперативної підготовки в моєму інженерному полку. Коли я готувалася поїхати вперше, моя мама, що працювала вчителькою, щойно вийшла на пенсію. Так от вона дуже переживала за мене і навіть запропонувала віддати свій пенсійний пакет, аби я тільки залишилася вдома і не поїхала в Кабул. Я не думаю, що я повністю розуміла, що вона тоді відчувала. Зараз в мене є власна донька і я, напевно, також пропонувала б їй стільки грошей, аби вона залишилася вдома.
- Оскільки ви бачили цю країну в різний період часу, що, на вашу думку, трапилося в Афганістані зараз? Чому таліби так швидко захопили владу?
- Як стороння людина, я ніколи повністю не зможу дати відповідь на це питання. Я пам’ятаю відрядження у 2004 році, що було не так давно від моменту повалення режиму Талібану. І протягом цих шести місяців, що я була в Кабулі, я могла бачити і чути позитивні зміни, бачити той імпульс, який набував сили. Я бачила маленьких дівчаток, які йшли до школи. Я навіть пам’ятаю, як гори були більш освітлені по вечорах, бо більше людей мали електрику. Дійсно було видно, що ситуація змінювалася. Кандагар був складнішим. Я не відчувала таких швидких змін на півдні, що був консервативнішим та більш близьким до Талібану. Навіть у 2008 та 2011 роках ситуація з жінками там була гірша, аніж в Кабулі у 2004.
Якщо говорити про те, чому так швидко Талібан перейняв владу в Афганістані. Там багато факторів. Корупція зіграла важливу роль. Це негативно вплинуло на побудову довіри до уряду та військових. Я думаю, що ми не досягли великого успіху у побудові самодостатності Афганістану - ми радше створили залежність, а не спроможності. Але, знову ж таки, як стороння особа, я думаю, що моє розуміння доволі обмежене, і це є лише частиною проблеми.
Моє серце розривається, коли я дивлюся на ситуацію, в якій зараз опинилися жінки і не думаю, що вона покращиться у найближчий час. Жінок повністю виключили з уряду, з державної служби. Вчителькам говорять не повертатися до занять, а маленьких дівчаток не запрошують до шкіл. Ми знаємо, що на фундаментальному рівні те суспільство, яке погано ставиться до жінок, є біднішим і менш стабільним. Афганістан і так страждав. А тепер 50% рішення цієї проблеми просто прибрали із загальної картинки. Мене це дуже засмучує.
- Наскільки далекою для України є перспектива членства в НАТО?
- Не тільки для українців, але й для союзників НАТО важливо розуміти: ваша безпека - це наша безпека. Ви - авангард на східному фланзі. І те що ви робите - це захист міжнародного порядку, що заснований на правилах і працює для всіх нас. Ви захищаєте всі наші права та свободи. Я думаю, ми маємо цінувати це. Особливо після того, що ми побачили в квітні (Йдеться про стягування російських військ до кордонів з Україною під приводом військових навчань у квітні 2021 року, - Ред.), мені здається, що все стає більш зрозуміло для НАТО.
Україна отримала статус партнера з розширеними можливостями лише минулого року. Так от це - великий крок. І цей крок рухає процес вперед. Ми сидимо разом та розробляємо цілі партнерства, які дають нам чітке бачення того, що необхідно зробити з обох сторін для подальшого розвитку цих взаємостосунків. Ми ясніше бачимо, що Україна може дати нам як союзник. І я сподіваюся, що ваші старання визнають, Україну визнають серед ширшої спільноти країн НАТО.
