Воїни приїхали отримати орден прямо з окопів під ДАП. "Народний Герой України": репортаж із Сум

Автор: Віолетта Кіртока, Ганна Хлистун

Головний сержант роти 3-го батальйону 72-ої бригади 26-річний Володимир Русецький отримав високе недержавне звання "Народний Герой України". Також срібні нагороди, виплавлені із металу, який передають звичайні люди, отримали ще п’ятеро бійців, дві родини загиблих добровольців. Три ордени вручили парамедику, волонтерській організації "Народний тил" та волонтеру із Харкова.

Малюнки Андрія Пальваля

Церемонія нагородження в Сумах мала відбутися ще в кінці березня, але через карантинні обмеження перенеслася на 21 травня. В залі філармонії в центрі міста зібралися як ті, хто приїхав по  нагороди з усієї країни, переважно з фронту, так і кадети місцевого військового ліцею, учні школи, в якій навчався і яка носить ім’я загиблого сумчанина Сергія Табали, друга Сєвєра, бійці місцевого осередку Добровольчого українського корпусу "Правий сектор", полку "Азов", активісти, містяни. Така увага до церемонії додавала урочистості та хвилювання всім.

На столику на сцені 10 футлярів із нагородами, хоча анонсувалося 11 вручень. Напередодні події парамедик Оля, позивний Весна, повідомила, що ніяк не може вирватися в Суми з місця, де зараз перебуває з евакуаційною медичною бригадою. Вона обов’язково отримає свій орден, але вже під час наступного нагородження – ця нагорода не передається поза увагою людей, без гідного представлення героя, без історії подвигу, характеристики людини.

Але нагороджених було все ж таки 11. Організатори події скористалися нагодою і вручили орден волонтерській організації, яка вважається справді народною. Ще у 2018 році "Народний тил" було визнано Народним героєм України. Але представники цієї відомої потужної організації ніяк не знаходили час і можливість приїхати на церемонію нагородження, аби отримати орден: "Та всі зайняті. А може, передасте без публічного галасу? Та які ми там герої, вручіть орден більш достойним". І це додатково підкреслювало благородність та щоденну самовіддану роботу волонтерів, яких війна об’єднала ще у 2014 році. Роман Сініцин, Ганна Гвоздяр, Олексій Сіхарулідзе, Ірина Гук – це ті люди, які не тільки не втомилися, а навпаки – накопичивши досвід, створили ефективну мережу, яка закриває діри в армійському забезпеченні. Більше того, реагують ще й на вимоги часу – тієї самої пандемії коронавірусу, рятуючи життя хворих із ускладненнями. Волонтери "Народного тилу", купуючи високоточну оптику, коптери, організувавши снайперську підготовку, тим самим врятували сотні життів наших бійців. Зараз, саме в цей момент, на передовій хтось дивиться в приціл, куплений цією організацією, спостергіє за ворогом в дальномір чи тепловізор, яким забезпечили бійців волонтери саме цього співтовариства.

Роман Сініцин та Ганна Гвоздяр приїхали в Суми на нагородження із снайпером 79-ої десантної бригади Андрієм Дідушком. Зрозуміло, з яких причин цей військовий спеціаліст не піднявся на сцену. Його обличчя не можна "світити". Але він був у залі і чув усі ті добрі слова, які сказав про його роботу волонтер Роман Сініцин. "В десантну бригаду Андрій прийшов улітку 2014 року по мобілізації. І вже восени опинився в найгарячішому місці війни – у Донецькому аеропорту у складі штурмового підрозділу. До речі, він воював там пліч-о-пліч з наймолодшим бійцем-добровольцем Сергієм Табалою, другом Сєвєром. Після цієї ротації Андрій за власним бажанням навчився снайперської справи та показав себе невдовзі майстерним бійцем. Після демобілізації він не повернувся до того цивільного життя, яке вів раніше. Він вже на волонтерських засадах почав навчати снайперської справи в проєкті Комбат UA. І дає безцінні знання тим, хто їде на схід, вчить тим тонкощів, які знає з власного досвіду. Він абсолютно точно заслужив звання Народний герой України. І з гідністю буде йому відповідати і надалі, я впевнений у цьому".

Зал, хоча і не бачив самого Героя, вітав його представлення стоячи. Але Роману Сініцину не дали піти зі сцени просто так. Ведучі церемонії попросили вийти ще й Ганну Гвоздяр. І скориставшись присутністю одразу двох представників організації "Народний тил", передали їм нагороду. Нарешті вона перейшла в руки тих, хто її заслужив своєю щоденною працею. Зал вибухнув оплесками, тому що всі знають про цю організацію і її потужну допомогу. Роман та Ганна були розгублені, але посміхалися і ніяковіли від такого визнання.

Рідкісний випадок, але під час цього нагородження на сцену не піднявся ще один воїн. Це говорить про те, що на війні залишаються люди, які продовжують нищити ворога України, і при цьому поки не можуть ставати публічними, чи уникають уваги до власної персони, тому що завдання, які вони виконують, вимагають секретності. Саме таким залишається доброволець 3-ої окремої стрілецької роти Добровольчого українського корпусу Степан Трач, друг Гонта. Він приїхав на нагородження, був поміж побратимів, але на сцену не піднімався. Його представив сотник Сергій Супрун, друг Док: "Нація, яка не має своїх героїв, не має майбутнього. Українська нація – нація героїв. З часів хороброго князя Володимира, з часів козаччини, коліївщини, отаманів Холодного Яру до сучасності на нашій землі завжди було ким пишатися, з кого брати приклад. Друг Гонта з початку Майдану завжди був у перших лавах на всіх подіях. Серед перших він пішов і на війну. Чим відрізняється солдат від воїна? У солдата війна закінчується, коли він іде на дембель, а у воїна – коли останній ворог покидає нашу землю. Гонту знають у  багатьох бригадах, які бувають на передовій, але не всі знають його в обличчя, а тим більше – його ім’я. Хтось може сказати, що така його втаємниченість – просто його фішка. Але це не так. Його скромність співрозмірна з його вчинками, які він називає просто роботою. Щастя, що ми живемо в час, коли твориться історія, поряд з нами - справжні герої сучасності".

Привітати волонтера Олега Абрамичева, якого фронт краще знає за позивним – Піротехнік, приїхало багато його друзів. І всі зазначали після церемонії, що насправді про Олега важко розповісти в п’ятихвилинній промові чи відеоролику, тому що обсяги його роботи, різноплановість допомоги, швидкість виконання замовлень бійців – неймовірні. А унікальність саме його волонтерства в тому, що він взявся не тільки підтримувати військових та добровольців, але й системно допомагає місцевим жителям, які опинилися в сірій зоні, на лінії вогню чи поблизу війни. А його знайомство з музикантами, письменниками, художниками, видавцями призвело до того, що він з власної ініціативи зайнявся лагідною українізацією Донбасу, насичуючи бібліотеки сучасними книжками, влаштовуючи масштабні музичні фестивалі, культурні події. І всі вони відбуваються в тих місцях, де ніколи не виступав жодний виконавець чи діяч культури. Так і вибудовується держава. Олег в цю споруду щоденно вкладає надійну цеглинку. "Я підвищую культуру на прифронтових територіях, бо саме її брак призвів до того, що люди повірили в сраний "руський мір", - емоційно і сильно хвилюючись сказав Олег, звертаючись до залу.

Саме завдяки Олегу в бойові підрозділи, на позиції нашої армії, до добровольців потрапив харківський художник, відомий своїми муралами, Андрій Пальваль. Це він намалював у Харкові Шевченка, в Києві – Петлюру. А на базі 1-ої штурмової роти створив цілу галерею портретів ідейних натхненників і борців за Незалежну Україну. Військові радо дозволяють Андрію малювати шеврони підрозділів в найнесподіваніших для створення художніх творів місцях: на Зеніті під Донецьким аеропортом, в Опитному неподалік Пісків. Під час церемонії нагородження Андрій намалював графічні портрети всіх, хто отримав ордени. І цей репортаж ми вирішили ілюструвати саме його роботами. 

Дві нагороди були вручені посмертно. І обидві – добровольцям. Попри роботу місії, дотепер залишається досить багато історій загиблих бійців, яких варто відзначати. Після кожного нагородження присутнім членам Нагородної ради нагадують про подання, зроблені на інших достойних людей. Цього разу присутнім розповіли історію 18-річного Святослава Горбенка, друга Скельда, та Дмитра Волонтирця, друга Волини. Скельд, студент-японіст, пішов у "Правий сектор" з Майдану. І восени 2014 року потрапив у Донецький аеропорт, де воював на рівні із досвідченими спецназівцями. Він не тільки чітко виконував завдання страшого на той момент в аеропорту бійця з позивний Редут, але й допомагав побратимам, надавав допомогу пораненим. Святослав загинув 3 жовтня… Він став першою втратою 5-го батальйону. І одним із наймолодших загиблих добровольців…

Представляли Скельда його побратими ще по добровольчому підрозділу і боєць Сил спеціальних операцій. Дорослий чоловік, який пройшов запеклі бої, бачив смерть, не міг стримати сльози, розповідаючи про Скельда. "З одного боку, я пишаюся, що у нас є така молодь, а з другого, як батько, розумію, що це діти, зовсім діти. А вони не повинні воювати. Хоча, попри дитячий вік, погляди у них зовсім не дитячі. Скельд чітко розумів, чого хотів. Це було дивно чути, розуміючи його юний вік. Обов’язок всіх живих - пам’ятати про загиблих. І зробити все, аби діти не воювали".

Парамедик Юлія Паєвська, позивний Тайра, вручала нагороди разом з кримчанином, політв’язнем Кремля Володимиром Балухом. Під час нагородження Скельда Тайра також вийшла до представлення, бо з Майдану знайома з родиною Горбенків. "Коли я почула про смерть Святослава, у мене зупинилося серце, - сказала вона. – А потім почало битися знову, заради того, що зробити все задля нашої перемоги. І хочу сказати, що героями не народжуються, їх виховують батьки".

Сергій Олександрович і Леся, тато і мама Святослава, згорьовані, за ці роки вони не змирилися із втратою. "Я дякую народу України за збереження пам’яті про нашого сина. Це не тільки велика честь, а й велика втіха", - тримаючи в руках нагороду сина промовив батько. Лише нещодавно добровольців почали визнавати на державному рівні. До дня добровольця посмертно нагороди отримали 64 загиблі бійці "Правого сектору", "Айдару", "Донбасу", "Азову"… Серед імен в наказі є і Святослав Горбенко.

Дмитро Волинець, друг Волина, родом з Конотопу Сумської області. Нагороду прийняв син бійця полку "Азов". Хлопчик притиснув футляр із орденом до грудей, як найдорожче. "Наш побратим, ідучи на війну на Донбасі, вже мав за плечима досвід бойових дій, - представляючи загиблого, сказав командир полку "Азов" Денис Прокопенко. - Він брав участь у миротворчих місіях в Іраку, був сапером найвищого рівня. І це його вміння надзвичайно знадобилося на лінії вогню. У 2019 році друг Волина переніс важку операцію на серці, і після неї знову повернувся на фронт. Він ніколи не жалів себе. І завжди був вірний країні".

Під час урочистих нагороджень завжди ордени отримують бійці різних родів військ. Так було і цього разу. Добровольці, десантник, волонтери, медики. Не обійшлося і без піхотинців.

Олег Лотоцький, начальник штабу 1-го батальйону 24-ої бригади, приїхав зі Львова. Про нього Цензор.НЕТ розповідав,

 як і про Володимира Русецького, старшину 3-го батальйону 72-ої бригади.

 Володимир, який носить позивний Метеор, опинився в красивому залі прямісінько з бліндажа шахти Бутівки. Разом з ним на сцену піднялися начальник штабу 3-го батальйону 72-ої бригади Андрій Верхогляд, позивний Лівша, та заступник командира батальйону 58-ої бригади, який декілька років тому був ротним у Володимира, Богдан Гарнага, позивний Бахмат. "Ти вартий цієї нагороди, а вона варта тебе", - зауважив він. "Та я не зробив і не роблю нічого незвичайного, - прийнявши нагороду, сказав Володимир. – Я просто захищаю свою Батьківщину, роблю роботу, яку потрібно робити".

Єдина жінка, яка отримала нагороду під час цієї церемонії нагородження, - парамедик волонтерської служби "Вітерець" Ірина Митрофанова, позивний Яринка. Вона піднялася на сцену, прикульгуючи. Дається взнаки хвороба – вже під час війни у Яринки виявили рак. І вона, незважаючи на власний стан здоров’я, продовжувала чергування у складі медичних команд. Організатор "Вітерця" Галина Алмазова також вітала Яринку з високою нагородою.

"Я познайомився з Яринкою під Дебальцевим взимку 2015 року, - розповів волонтер Іван Звягін. – Вона надавала допомогу пораненим, тим, хто виїжджав з котла. Тоді все навкруги вибухало, а вона, здається, навіть не чула цих звуків, продовжуючи чітко і професійно надавати допомогу".

Кулеметник взводу снайперів 58-ої бригади Олег Посохов, позивний Японець, приїхав у Суми безпосередньо з зони ведення вогню. Підрозділ зараз несе службу в славнозвісних Пісках під Донецьком. З 2014 року цей чоловік, який прийшов на війну добровольцем з її початком, вперше потрапив у ті ж місця, де був поранений і  виніс свого пораненого командира. 

"Коли Олег розповідав про своє поранення, про те, як впав на землю, густо встелену  перестиглими абрикосами, і з’їв декілька солодких фруктів, вважаючи, що це останнє, що він зробить в своєму житті, мені це здавалося страшенно кінематографічним, - воєнна журналістка Анастасія Федченко ділилася своїми враженнями від зустрічі з цим бійцем. – А скромність та мовчазність Олега вражають. Про таких героїв війни мало відомо. І я страшенно рада, що він отримує цілком заслужену нагороду". Сергій Варакін, командир роти снайперів, охарактеризував свого підлеглого найкращими словами і підсумував: "Олег – дуже крутий чувак!"

Відеоролик про ще одного нагородженого здивував усіх присутніх. Розвідник 54-ої бригади Олег Лагутін до війни майже тридцять років займався глибинним дайверством, багаторазовий чемпіон світу та Європи із стрільби по мішеням під водою. Коли починають розповідати, в яких морях та океанах він пірнав, географія назв неймовірна. Але з початком війни він закинув всі свої хобі та спортивні інтереси, та й пішов захищати країну. "Війна, як лакмус, проявила яскраві особистості, - Олега представляла парамедик Юлія Паєвська, позивний Тайра. – Людина, яку ви бачите на цій сцені, - без перебільшення видатна. І найголовніше, що він, не покидаючи захист країни всі сім років, отримавши два поранення, живий і мотивований. Олег відбувся в спорті, в життя, а тепер демонструє досягнення у війні". "У мене більше, ніж 500 нагород за спортивні досягнення, - сказав Олег Лагутін, отримавши орден. – Але я жодного разу так не хвилювався. Це нагорода не стільки мені, вважаю, як волонтерам, побратимам, сім’ям, які страждають більше за нас". Цей герой здивував тим, що у слові вдячності прочитав вірш Гумільова "Лицар щастя", написаний аж у 1917 році.

"Як людина з Криму я бажаю всім, щиро сподіваюсь, що ми всі дочекаємось подібного нагородження у Севастополі чи Ялті, чи Сімферополі, - підсумував Володимир Балух, розчулений побаченим і почутим. – І я дуже прошу вас всіх пам’ятати вислів – чия мова, того і держава. Спілкування українською – це стрижень творення власної державності".

Кожний з нагороджених отримав подарунки від видавництва "Білка" - книги військових, які побачили світ останнім часом. Разом з Іриною Білоцерківською, видавчинею, нагороджених привітала волонтер, автор книги "Доця" Тамара Горіха Зерня. "Війна застала мене особисто тут, на Сумщині, в селі, з мамою і двома доньками, - сказала Тамара. – У мене тоді виникло відчуття, що наша хата – остання в селі. І я поклала сокиру біля дверей, думаючи, що саме нею у випадку нападу буду відбиватися. Коли вже пережив цей страх, возити допомогу на війну, на передній її край зовсім не страшно".

Своїми враженнями від церемонії поділився і мер Сум Олександр Лисенко: "Для нашого міста це нагородження – особлива подія, бо відбулося вручення великої відзнаки українського народу. Для мене честь бути поруч з вами. Ми вдячні вам за все, що ви робите, за пам’ять про загиблих. Сумська область прикордонна, і для нас дуже важливо знати, що захист у країни є".

Як правило, після цього заходу нагороджені та гості довго не розходяться, вітаючи одне одного, спілкуючись, радіючи зустрічам з тими, кого не бачили декілька років. Найбільше всім гостям радів Народний герой України, сумчанин, колишній військовий, волонтер Андрій Тимофіїв, друг Петрович. Він особисто доклав купу сил, аби ця подія сталася і відбулася організовано і тепло.

Організатори порахували, що нагородження в Сумах стало 33-ю церемонією. І повідомили, що триває розгляд кандидатур, які отримають високе народне звання наступного разу. Вже з’явилися ідеї та пропозиції провести нагородження на Черкащині, в Холодному Яру.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ, Ганна Хлистун, для Цензор. НЕТ