Присутність жінки в армії важлива. Колись хлопці повертаються із завдання, а я на когось сварюсь, і один з них стоїть і каже: "Ой, сваріться, сваріться. Так приємно чути голос жінки", - Леся Ганжа про те, як бути жінкою в армії
До 24-го Леся Ганжа займалась культурною журналістикою, була редакторкою платформи про жіноче лідерство "Жінки – це 50% успіху". А на початку повномасштабної війни записалась в тероборону. Леся пройшла свій шлях від 2014, коли армія видавалась чимсь дуже радикальним, до бажання самій брати участь у бою. Про життя жінки в армії Леся Ганжа розповіла Цензор.НЕТ.
Перші 20 хвилин цього інтерв’ю ми записали в Харкові, а дописували через місяць у Києві, куди Леся приїхала на пару днів у звільнення.
- Побачила такий красивий будинок і не могла стриматись і не сфотографувати…
АРМІЯ ЦЕ ПРИБЛИЗНО ТАКЕ – ТОБІ ЗАРАЗ ТРЕБА ОДНА ЦИБУЛИНА, ТОБІ ЇЇ ПРИВОЗЯТЬ ЧЕРЕЗ КІЛЬКА ДНІВ, АЛЕ ТРИ МІШКИ. І ОТ ТИ ОДНУ ЦИБУЛИНУ ВИКОРИСТОВУЄШ, А РЕШТА ГНИЄ
- Жінка на війні є жінка…
- Та ну, це ж красиво в плані нинішнього колориту – коли розбитий повністю будинок і на першому поверсі кав’ярня "заходи на кофе".
- Це ви зараз у Харкові. Я до війни дивилась твій фейсбук – Леся, яка пише про проблеми жінок, займається вітрильним спортом і радіє новим вітрилам, а потім ти вже у ТРО. Я знаю, що ти писала про війну з 2014, але як вирішила взяти в руки автомат?
- Мені здається, що у всіх було таке в перші дні війни. Тому що я живу на Оболоні, у мене з вікна видно Вишгород. Я чомусь так думала тоді, що наша Оболонь, що це перший претендент на Оболонську народну республіку. Бо думала, що оркам найлегше заходити через північ, а ми на краю півночі (Києва ) живемо.
Вже в перший день ми пішли з дочкою шукати, куди записатись. Спершу пішли у військкомат, там зустріли Настю Березу (журналістку і активістку), ми ходили всюди, але в тероборону нас не записали, бо була величезна черга. Зрештою вийшов полковник і сказав: "Люди, розходьтеся, батальйон набрано, зброї більше нема, підходьте завтра".
На завтра тривожність першого дня трохи спала, ворог не сунув на нас. Він ішов на Гостомель, Ірпінь, Бучу. І ми з дочкою почали їздити по блокпостах, привезли там труси, шкарпетки, потім я знайшла волонтерську команду, яка займалась гарячою їжею і допомогою страшим людям, потім допомагала трохи з евакуацією людей. Я не знаю, як у тебе, а мені в перші дні вдавалось зосередитись лише на одній якійсь дії. Я була дуже фрустрована і могла лише рулити.
- Так, не знаю чому, але воно заспокоює це руління.
- І от я трималась за те кермо і воно мені давало відчуття, що я роблю щось корисне. Я поїхала в Лютіж, забрала звідти людей, яких випускали гуманітарним коридором, потім з Козаровичів, Димера. Ще ці села були під окупацією, але людям дозволяли виходити. І от я поїхала, людей забрала, кудись довезла і це мені давало відчуття, що ти робиш щось корисне.
- А ти в той момент спілкувалась із російськими солдатами на блокпостах чи ви під’їжджали лише до наших?
- Ні-ні-ні, я забирала тільки з переправи. Туди пропускали лише по прописці, наші не пропускали.
Тобто в мене була така криза неефективності, коли я постійно відчувала, що я щось недопрацьовую. І от потім я прочитала в одного з друзів, що в них донабір в батальйон. А я до них теж їздила - вони в той момент були на Жулянах – зі своєю малесенькою волонтерською допомогою. То одне привезти, то інше – то рушнички, то мило. Таке, дрібнички. І тут у них донабір. Пішла. Постояла в черзі 5 годин і фух, записалась.
- І от ти отримала в руки автомат і що відчула? Бо, кажуть, що сама зброя в руках дуже змінює твій психологічний стан, так?
- Зброю я теж отримала не одразу. Сперши ти стикаєшся з тим, що армія максимально не ефективна система – дуже екстенсивна, не сконцентрована на тому, щоб берегти ресурси. От ми прийшли з NGO сектору і ми розуміємо, наскільки цінною є кожна людина і кожна робоча хвилина цієї людини і ми дуже ощадливо до цього підходимо. Ми були настільки зосереджені на ефективності своїх маленьких систем, що навіть не уявляли, що може існувати такий монстр як армія, який розбазарює ресурси у величезній кількості.
Я думаю, що для будь-якого менеджера армія – це пекло. Ти просиш, що давайте хоч якийсь timesheet складемо, а тобі на армійському арго відповідають "ні-ні-ні". Один знайомий мені якось сказав, що армія це приблизно таке – тобі зараз треба одна цибулина, тобі її привозять через кілька днів, але три мішки. І от ти одну цибулину використовуєш, а решта гниє. От щоб ти розуміла, що таке армія. І ще до того як ти отримаєш автомат, ти розумієш, що таке армія, а потім тобі дають збою.
- Але зі зброєю вже з’являються розпорядок і тренування?
- Ні, ти вимагаєш, щоб були тренування і розпорядок. Ти всього маєш добитись сам. Хочеш тренуватись – ти добиваєшся, хочеш потрапити в тир, ти робиш дірку в голові своєму командиру.
- Розумію, що ситуація знову фруструюча. Скажи, скільки часу минуло до моменту, коли ти потрапила в ситуацію близьку до військової?
- Десь пару тижнів ми тренувались, а потім нас перевели на Ірпінь, Але в мене є така особливість – вона ще в журналістиці склалась – я куди не їду, я потрапляю вже насамкінець. І от ми приїхали в Ірпінь, ледь розвантажились, почались обстріли. Над тобою працює безпілотник, бачить скупчення більше 2-3 людей і починає туди лупити, От так ми вивантажувались, в нас було кілька поранених в цей перший день. А десь вже через 2 доби нам кажуть: "А всьо… орки розвернулись і пішли". Це ж була тоді така загадкова ситуація, коли вони розвернулись і пішли. Я аж засмутились.
- Знаєш, з того, що я знаю про Чернігівщину, то вони не просто пішли, бо вони так "заблагоізволілі". Їх там до того методично брали в кільце і розбивали, і тому вони, розуміючи, що їх розстрілюють, як у тирі, відступили розбитими колонами, прихопивши пральні машини і килими. Наскільки була подібна ситуація в Ірпені, чи ти можеш це оцінити?
- Це ти можеш оцінювати, а я, коли я солдат, я не можу оцінювати. Весь мій кут огляду звужується до того, що ти бачиш зі свого окопу. І цей "спектральний аналіз", яким ми займались в журналістиці, він тут недоступний. Твій телефон має постійно стояти на літачку (авіарежим), щоб подзвонити, ти біжиш на 9 поверх в "інтернет-клуб", звідти ти швидко дзвониш мамі, ти можеш швидко прочитати якісь новини, але уявлення, що відбувається на фронті, у тебе повного немає. Я просто дзвоню своїм подружкам і питаю, а що у вас на Ізюмському напрямку, і вони мені розповідають. От так воно складається.
- В Ірпені, як так розумію, що ви займились патрулюванням?
- Ми охороняли місток в Бучу, це був мій пост. Це були позиції вздовж річки, тобто фактично лінія фронту.
СПЕРШУ, КОЛИ МИ ПРИЇХАЛИ В ХАРКІВ, МИ ЖИЛИ В МЕТРО. Я ЦЕ НАЗИВАЛА КУРС МОЛОДОГО БОМЖА
- Після Ірпеня вас перемістили в Харків. Наскільки була разючою зміна картини навколо?
- Вже зараз важко згадати. Ти ж постійно рухаєшся в бік фронту… Разючої зміни картинки для мене не було, бо Харків – моє друге рідне місто. Я тут вчилась. Я колись зі своїм першим чоловіком втекла з дому, ми поїхали в Крим, а він був з Харкова. І я тут вступила в університет. Тут є мої однокурсники, подруги. Я краще пам’ятаю Харків 90-х, але і в останні роки читала тут семінари. Тому орієнтуюся добре.
- Але ви опинились у місті, яке обстрілюють щодня з будь-чого…
- Я суджу про це з іншої точки зору, що тобі легше воювати в місті, де в тебе є друзі. Тому в тебе одразу створюється велика група підтримки. Я зараз читаю одну цікаву книжку. "Психологія бою" Андрія Романишина. Це свіже українське видання. І там написано те, що моральний стан бійців залежить від того, що відбувається в тилу. Там де населенню вдалось організувати спротив, там програшу не може бути. А Харків – це якраз прифронтове місто, де люди повністю мобілізовані під оборону.
Коли ми заїхали в місто, люди ще жили в метро. І такі люди, як Сергій Жадан, він читав вірші і дитячі свята проводив прямо на станціях метро. Я, на жаль, не була присутня, бо в армії ти не можеш сказати, що от сьогодні я піду на концерт Жадана, але вони були.
- Де ви жили, бо ти іноді постила фото, де здавалось, що вам за стелю було небо?
- Так. Спершу, коли ми приїхали, ми жили в метро. Я це називала курс молодого бомжа. Бо, чесно кажучи, в мене ніколи не було бажання поспати в метро. І це в мене асоціювалось лише з бомжуванням. Це було психологічно важко, бо всі рвались на передову, на позиції. Ми там проводили навіть злагодження і тренування.
- Скільки ви в метро провели днів?
- Майже тиждень. Потім нас перевели на північну Салтівку і ми жили в під’їзді будинку, в який регулярно прилітало. Одного разу нам спалили під’їзд. Бо, як тільки ти вийшов на подвір’я потусити, то вважай, що десь був дрон, скоріше за все, вас засікли і чекай на приліт. Тобто, дрон – це страшна штука.
- Я знаю, що в селі ми його добре чули. В місті він напевно не так чується?
- Чується, чується. І прильоти потім були дуже прицільні. Коли нам спалили під’їзд, то там жило ще двоє цивільних. Один з нами пішов, а інший сказав, що не хоче.
З під’їзду краще не виходити, але в тебе ще три позиції. І тобі треба розійтись по постах так, щоб тебе не засікли з повітря. Ми навіть жартували, що наш внесок в перемогу, це той БК (боєкомплект), який на нас розстрілюють росіяни.
- Наскільки часті обстріли?
- Раз на добу. І дуже прицільно. Якщо частіше ніж раз на добу, тоді ти не встигаєш відновитись емоційно. Це дуже деморалізуючий фактор. Ти наче нічого не робив, а почуваєшся страшенно виснаженим. Але от зараз вже давно обстрілів не було, і ти вже такий: "а що таке?"
ЖІНЦІ НА ВІЙНІ ТРЕБА ЗНАЙТИ СВОЮ СУПЕРСИЛУ І МІСЦЕ. БО ТРЕБА ВИЗНАТИ, ЩО В ЦІЛОМУ ЧОЛОВІКИ ФІЗИЧНО ВИТРИВАЛІШІ І ЯЩИК БК МИ З ТОБОЮ НЕ ПІДНІМЕМО
- Я коли писала інтерв’ю з Танею Чорновол, ми трохи поговорили про місце жінки на війні і ставлення до неї. І Таня сказала, що дуже часто ти стикаєшся з певною зверхністю і нерозумінням…
- Так, дуже часто питають: "А що ти тут робиш?" І кожному треба відповісти: "А ти що робиш? Захищаєш? От і я теж захищаю". Давайте говорити чесно, якби в мене було сили як в тридцятирічного чоловіка, мені б, можливо, ставили б менше запитань. Ні, я не найстарша. І є чоловіки, в яких фізго (фізична підготовка) гірше. Але я все одно своєю фізго не задоволена. Я не можу відтискатись від підлоги в бронежилеті штрафні 10 раз. Мене командир питає: "Ти зробила?" Кажу: "Майже". Питає: "Скільки лишилось?" Відповідаю: "Дев’ять" (сміється).
Всі ми рівні, але різні. Але чоловікам, у яких погано з фізичною підготовкою, їм значно рідше ставлять питання, а чого ти прийшов. Бо для чоловіка бути в армії і захищати – це нормально. А от в жінки обов’язково треба спитати: "А що ти тут робиш?"
- А якщо прийшла, то іди на кухню?
- Всім би хотілось бути героями, а за ними щоб прибирали, вичищали і, бажано, їсти в ліжко подавали. Але коли мені сказали, що давай ти будеш займатись кухнею, я відповіла, що я напишу рапорт. "Хай вам ця думка навіть не приходить в голову, я займатимусь кухнею рівно стільки, скільки і всі інші". "А в тебе це краще виходить…". "Ні, якби я хотіла бути на кухні, я б не пішла воювати..".
- Або передавала вам смаколики як волонтер…
- Саме так. До речі, є чоловіки, які переживють паніку на полі бою, але на відміну від жінок вони не можуть відмовитись служити. А от з кухнею вони чудово справляються.
Я прочитала у Тані і я погоджуюсь, що жінці на війні треба знайти свою суперсилу і місце. Бо треба визнати, що в цілому чоловіки фізично витриваліші і ящик БК ми з тобою не піднімемо. А чоловіки можуть. А тобі треба тягти цей ящик з БК і при цьому бажано стріляти, і ці твої перебігання мають бути 3-5 секунд. Щоб по тобі не встигли прицілитись. 3-5 секунд пробіг – приліг. І в такому режимі ящик я нести не зможу. Тому я в пошуку своєї суперсили. Тієї навички, яка була б дуже корисною і яку я могла б виконувати за своїми психофізичними характеристиками.
Бо я переконана, що жінки на фронті потрібні і ми всі повинні боронити батьківщину, незалежно від статі. Бо жодна стать не привілей, і для жінки в армії теж має бути робота. Єдине, що сучасна армія теж в стані реформування. І тобі ніхто не каже: "От я на тебе, Таню, подивився і думаю, що ти зможеш оце і оце". А навпаки, ти сам маєш докопатись, що ти можеш робити корисного і показати це.
Я часом думаю, що якби мені як менеджеру замість моїх 4 людей дали 40, то я ще справилась би, але якби 400, то впала б у ступор, а якби 4000, то мене б це привалило, бо я не змогла свої гугл-доки розшарювати на таку кількість людей. А з нашою армією відбувається саме таке гігантське масштабування, причому за рахунок людей, які раніше до війни не мали жодного стосунку.
Дівчатам зараз радять аеророзвідку, але я там теж можу не здолати конкуренцію. Проте дрончик своїм добуду.
- Твоя суперсила все знаходити – то бензопилу і автодор для будівництва бліндажа, то дрон, то блокноти.
- Але я не хочу в забезпечення, я прийшла, щоб піти в бій.
- Ти готова?
- Мої хлопці, які вже були на полі бою, це по суті люди, які пройшли ініціацію. Вони повернулись іншими. І вони кажуть: "Лесю, не треба". Тому що бій був важким, не все вийшло як хотілось і було заплановано. Втікати в повній снарязі від танку і розуміти, що твій автомат зараз як паличка від морозива проти важкої техніки. І все це під постійним обстрілом.
- Чим все закінчилось для ваших?
- Позицію свою ми не здали, село зачистили, хоча як зачистили – там просто нікого не було. А коли повертались, то натрапили на розтяжку. Живі, але з пораненнями. Вперед не просунулись, бо треба спуститись в низинку. І тоді ти опиняєшся як в Чорнобаївці. А цього не хочуть для себе ні наші, ні росіяни.
Так от. Я подивилась на них і зрозуміла, що треба розслабитись і чекати. Коли я буду готова – мене візьмуть з собою. Бо зараз в кожному підрозділі є такі люди, їх небагато, але я називаю їх золоті солдати - наші богатирі, які мають бойовий досвід, які присвятили війні багато своєї душі і життя. І вони значно краще орієнтуються в усьому. І саме оці золоті солдати і формують ці групи. І коли вони побачать, що ти їм для чогось потрібна, вони візьмуть тебе з собою. А основний збиток противнику і завдають саме такі групи.
ЯКЩО В ТЕБЕ ВІДСТУП, ТО ТИ ВСЕ КИДАЄШ. АБО, ЯКЩО В ТЕБЕ ПОЖЕЖА, ТО ТИ ВСЕ КИДАЄШ І ТІКАЄШ. ДО ЦЬОГО ТРЕБА БУТИ ГОТОВИМ
- З чого складається ваше життя, крім вартування, копання окопів?
- Крім бойових завдань є ще звичайне побутове життя твоєї "розполаги". Ти ж не заїхав у 5-зірковий готель, де тобі все подали… Ти заїхав у якийсь зруйнований будинок чи під’їзд. Тобі треба облаштувати для всіх людей можливість відпочинку, місце для сну. Сплять, як правило, на підлозі на карематі і спальнику. Якщо хочеш покращити свої спальні умови, то можеш пошукати. Добре, якщо це під’їзд на Старій Салтівці, там можна зайти в квартиру і взяти матрац, подумки сказавши власнику: "Вибач, я це не в Київ забираю. Це знадобилось армії. Знайдете його в сусідньому під’їзді". На цьому для мене тема з мародерством закінчується. Все що ти не забрав у Київ – ти не відмародерив.
Крім спання, у тебе має бути зона для приготування їжі...
- Наскільки я розумію, на тій же Салтівці світла і газу давно нема.
- Є генератори.
- Їжу ви як готуєте? На вогнищі.
- Ми зробили собі вогнище, але на вогнищі сильно не наготуєш, бо дрончик літає.
- Зараз літо, у вам є якийсь холодильник?
- Ні, у нас нема холодильника. Тобто на Салтівці, звісно, холодильники є, але їх краще не відкривати, бо це біологічна зброя. Коли ми заїхали, то було ще холодно, і в будинку, де ми жили, ми тримали їжу в холодній коморі.
- Тобто їсте тільки сухпайок?
- Ні. Ми не можемо тримати хіба що заморозку або її зразу треба з’їсти. Вареники якісь морожені. Але я і не згадаю, щоб ми таке купували. А так, звісно, без холодильника воно все швидко скисає. Але армія це взагалі дуже екстенсивна історія.
Якщо в тебе відступ, то ти все кидаєш. Або, якщо в тебе пожежа, то ти все кидаєш і тікаєш. До цього треба бути готовим. От, наприклад, волонтери в мене питають: "Лесю, вам турнікети треба?" "Та, ні" - кажу. "А окуляри треба, а рукавички?", - питають далі. "Ні,ні, ні", - відповідаю. І тут у хлопців згорає пункт постійної дислокації - і знову треба все. Спальники, каремати, рукавички, окуляри…
І ти маєш, до цього звикнути. "Нема спальника? А *** сьогодні нема? Я на його місці посплю"..
Армія ще місце відносної санітарії, це теж треба розуміти. От нас вчать користуватись турнікетом і кажуть, що ти спершу маєш одягти рукавички на себе, бо гепатит і таке інше, але під час бою ти їх на себе не одягнеш. Не встигнеш, не розвернешся. Коли говорять про інфекцію в рані, то кажуть: "Нічого не чіпаємо. Кров перекрив. Решту зроблять на пункті евакуації". Хлоргексидин з аптечки викладається….
Все дуже відносно. Руки миєш, звісно, але не це не те, що вдома. Я, напевно, це дуже переживаю, тому і розказую.
- Але ж ми часто чуємо, що українські військові значно чистіші, ніж російські. Чи це більше міф?
- Як тобі сказати. Звісно, якщо є де, то миємось. А якщо не можна, то і не миєшся. Як ти помиєшся в окопі?
Хтось з хлопців, хто ходив в ліс в розвідку казав, що росіяни по 5 днів не миються і їх іноді можна на нюх знайти. Але якщо ти сам лежиш в "льожці" три доби, то ти теж не миєшся…
ЧОЛОВІКИ БУВАЮТЬ ДУЖЕ ДОБРИМИ ПО ВІДНОШЕННЮ ОДИН ДО ОДНОГО. ВОНИ ПРОЩАЮТЬ ТАКІ СЕРЙОЗНІ РЕЧІ, ЯК СТРАХ І ПАНІКА
- Ти казала, що командир змушував тебе як покарання відтискатись. Це за що було покарання? За довгий язик?
- Ні, ні. За це мене ще не карали. То було за запізнення на ІБН. Це на стільки група запізнилась, стільки відтискань потім після занять. Останній раз у нас було 15 відтискань, а тут бах, і ще один приходить через 17 хвилин. І всі такі: "От чого ти приходив?" Але це ще нічого, був такий, що прийшов через півтори години.
А так, покарань у нас нема і дідівщини у нас нема. У нас вся група дуже добра. Чоловіки бувають дуже добрими по відношенню один до одного. Вони прощають такі серйозні речі, як страх і паніка. Тобто, всі бачать і делікатно з цим обходяться, мовляв, "нічого страшного, так буває".
І виховна сила такого колектива теж дуже потужна. Наш командир на початку був такий лагідний роз***дяй. Але вимога була до нього "нам не треба такого, ставай командиром", і він змінився.
Взвод сам формує ті рольовки, які потрібні для виживання в польових умовах. У нас є людина, яка з технікою постійно любовно займається, є людина, яка прибирає з насолодою. Є людина, яка гляне навколо, піде і роздобуде щось цінне. Люди змінюються під впливом цих обставин і змінюються в кращу сторону.
- В інтерв’ю з Олександром Солоньком ми говорили про те, що в певний момент, навіть підписуючи всі армійські документи, ти маєш прийняти для себе факт своєї можливої смерті. І насправді це складно давати цю згоду на смерть.
- Я ці документи не читала, щоб зменшити це навантаження. Але ти також маєш прийняти той факт, що ти ідеш убивати. Один з тих, кого я називаю золотими солдатами, сказав мені: "Тобі ще рано іти в бій, ти ніколи не брала участі в бійці і не билась до смерті". Я відповіла, що навіть уявити такого не можу. А ти маєш на це зважитись. Хоча, мені здається, що зараз всім українцям значно легше з цим.
- Після всього що ми побачили…
- Так. В мені немає гуманізму.
- Слухай, ти ж їздила на фронт і в 2014 році. Тоді був ще гуманізм?
- Тоді була все ж інша ситуація. Бо "ДНР" і "ЛНР" – це результати російської спецоперації, і серед людей, які нам протистояли, було дуже багато українців, з регіональним патріотизмом. Я не недооцінюю вплив Росії, але я вважаю, що ми мало говорили про компонент громадянської війни. Ми його не розбирали, бо громадянська війна – це був наратив Москви. Але компонент громадянської війни був. В перші дні війни я говорила з українським командиром і він казав: "Я не розумію, як я буду стріляти, там такі ж мужики, як я". Це був кадровий офіцер. Але зараз ситуація абсолютно прозора. До нас прийшла інша держава зі своєю зброєю. І нас просто винищує.
У 2014 я ще не могла уявити себе в армії. Я пам’ятаю, як ми говорили з Женєю Закревською, з якою ми служимо в одному батальйоні – вона в 4-й роті, я в 8-й. І я пам’ятаю, як Женя каже: "Можна піти в "Азов", там жінок беруть". І я подивилась і вирішила, що це занадто радикально для мене. А зараз, 24 лютого я не бачила для себе іншої альтернативи. Я була готова, що ми будемо битись за Київ.
- Ми всі, напевно, до цього готувались.
- І тому зараз для мене все було дуже прозоро. Для мене люди поділяються зараз на 2 групи: одні питають, що їм робити, інші вже запряглись і роблять. Я хочу перейти в третій стан: коли ти знайшов свою суперсилу і здатен формувати свою команду. Щоб бути ефективнішим і наближати перемогу.
Я починала говорити, але загубила цю думку на початку. Я обстоюю той погляд, що насправді весь світ – це боротьба за ресурси. І в кого є ресурси, той і виграє. Жінки – це той самий ресурс, як нафта, газ, енергоносій. Якщо ти можеш інтегрувати жінок в економіку, твоя країна розвивається. І ми бачимо, як це працює в Скандинавії. Але щоб видобути такий ресурс як газ, треба збудувати вишку спеціальну, бурову установку і так далі. От з жіночим ресурсом все так само. Треба зрозуміти, як його застосовувати в армії. І за такого масштабування це досить складно.
- Мені здавалось, що це в перші місяці було масштабування, а зараз все сповільнилось і можна якось це налагоджувати, ні?
- Нам за три місяці одну зарплату нарахували, і ту з помилками. Ми тільки позавчора військові квитки отримали. Хочеш покажу, який він до цього мав вигляд? (показує паперовий піваркуш, на якому зверху написано "військовий квиток")
- Ой, я думала, що гіршого варіанту, ніж довідка про ідентифікаційний код бути не може…
- Ну от. Нам форму не видала держава, ми її нарили по волонтерах або купили самі. Так, ми одягнені, але в кращому випадку це волонтерка. Хлопці, які першими записались в тероборону, ще встигли собі всю снарягу купити, може, по акції, а не за божевільні ціни.
- Пам’ятаю, як уже в квітні знайомі шукали бронік для хлопця, якого викликали в ЗСУ.
- Ну броніки ще дають, але, нашим хлопцям дали американські, в яких добре стояти на блокпосту, а на полі бою в ньому вже не зручно. В мене зараз унікальні плити, які мені подарувала Женя Закревська – я їй вдячна до землі. Вони 3200 обидві важать. Легесенькі. І ще вони з урахуванням жіночих анатомічних можливостей. А бронік-американець – я його підняти не можу.
Але ясно, що ці легенькі плити до першого бою. Бо якщо в тебе влучать, то в тебе знову немає броніка. Бо керамічна плита.
З формою теж велика проблема, бо малих розмірів немає. Мені Лариса Венедиктова спеціально прислала. Міріам Драгіна – прислала штани та футболки. Тобто дівчата спеціально збирали. Хлопцям дуже подобається, коли мені присилають форму і не вгадують з розміром. Тоді вони можуть забрати собі. Приходять питають: "Що тут на тебе велике?" Я багато чого так повіддавала.
До речі, що ще згадала про гендер. Є така історія в Ромена Гарі "Коріння небес". Вона про концтабір. Суть там така: в концтаборі люди придумали гру, що з ними тут присутня невидима жінка. І от вони заради неї починають вдягатись до вечері, бути галантними. І це все серед жаху концтабору. І охоронці нічого не можуть нічого зробити, бо не можуть знайти цю жінку. Так, от мені здається, що присутність жінки в армії важлива. Коли хлопці повертаються з завдання, а я на когось там сварюсь, і один з них стоїть і каже: "Ой, сваріться, сваріться. Так приємно чути голос жінки". Мені здається, якби було трохи більше жінок в армії, це би пішло на користь армії.
Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ
