Неодноразовий учасник шоу "Зважені та щасливі", хокеїст, а тепер аеророзвідник Микола Ворошнов: "За вісім років путін підготував людей, які зламають йому хребет"
Микола недаремно має позивний Канада. Його йому дали, коли він прилетів із цієї країни на лінію фронту в 30-ту бригаду. Хокеїст дочекався закінчення контракту і, не заїжджаючи додому, поїхав на війну. Бо вважав, що вже втратив багато часу і нічого корисного для країни не зробив. Це було у 2015 році. Зараз він також робить те, що може, щоб зменшити кількість російської армії, у складі 72-ї бригади.
Фото: Роман Ніколаєв
Канада – унікальна людина. У 2011 році він став переможцем телевізійного шоу "Зважені та щасливі", втративши трохи більше половини (!) своєї ваги, - з 181 кілограма залишилося 90. Відновлена форма допомогла йому повернутися в хокей, яким Микола займався професійно. Саме тоді з ним підписали контракт на тренування дітей у Канаді. Уже повернувшись в Україну, в армії Микола знову почав набирати ту саму зайву вагу. Плюс 54 кілограми за два роки – ось до чого призводять відсутність режиму і перекуси, переважно солодкі... Після демобілізації Канаду знову запросили в те саме шоу, де влаштували битву колишніх учасників. Микола почав худнути під камерами. Але набрав вагу знову – коли захворів на ковід. І зараз, коли ми зустрілися з ним в Кураховому Донецької області, зізнався, що важить понад 200 кілограмів. Саме тому не носить бронежилет – немає на нього потрібного. А під замовлення зараз ніхто не береться пошити – зайняті ходовими розмірами. Тож, якщо хтось може підказати, де готові виконати таке незвичайне замовлення, наш герой буде радий інформації. Микола жартує, що він - пілот дирижабля… "Є пілоти БПЛА, є пілоти дронів, а Канада – пілот дирижабля. Є така посада взагалі?" - сміється мій співрозмовник.
"НА ЖИТТЄВОМУ ПЛАВУ МЕНЕ ПІДТРИМУВАЛИ ЛИШЕ ПОЇЗДКИ НА СХІД"
- Як я потрапив у 72-гу бригаду? Свого часу, ще за славетного батальйону "Донбас", потім за славетної третьої роти "Донбасу" я дружив і спілкувався з неймовірними чуваками – Май, Футболіст, Цинк, Матрос… (зітхає.). Вони були прикомандировані до 72-ї бригади, після того, як мене вигнали на дембель. Сказали: "Канада, там від тебе буде більше толку, ніж в окопах. Бо в окопах у тебе один кулемет і доволі вузький сектор роботи. А з тим, як ти спілкуєшся з людьми, у тебе виходь краще там, у цивільному житті. Потрібно змінювати країну не тільки тут, на війні, а й назовні". На тому й домовилися: людина мого формату має воювати на іншому майданчику, не тільки в окопах, бо в окопах я вже пробув два роки – достатньо.
А коли настало 24 лютого… Для когось це була несподіванка, хтось до цього був готовий, хтось – частково готовий. Я мабуть, більше віднесу себе до тієї когорти громадян України, які були частково готові. Я був абсолютно впевнений, що це станеться. Моя родина була готова на сто відсотків. Бо я всю рідню попередив, у нас завжди були повністю заправлені обидві машини, були запаси палива. Аж до сварки доходило з братом, мамою, бо я кожного дня, починаючи десь з січня місяця, проговорював з ними алгоритм дій. Казав: "Коли почнеться, буде така паніка, що пиздець. У тій паніці ви не будете знати, що робити. Тому маєте бути максимально готові і знати покроково свої дії". І так щоденно: зробіть це, зробіть те. Якщо почнеться, у вас є декілька годин, щоб переїхати з лівого берега на правий. Не годин. Я взагалі казав: у вас на це є 30 хвилин і близько двох годин, щоб виїхати з Києва. До 12 годин - щоб перетнути кордон. На свого молодшого брата я покладав таку відповідальність, як вивезти батьків і його дружину. Взагалі, вимагав, щоб всі поїхали нафіг звідси, бо тоді мені буде спокійніше працювати. Мама мене слухала, а брат не хотів… Тому і доходило до сварок.
Коли все почалося, о 5.30 24 лютого він вже спакований стояв з машиною під під’їздом у моєї мами… Я бачив переляк в його очах. Сказав: "Бачиш, ми з тобою про це говорили?" Він так: "Я все зрозумів. Я все знаю і все зроблю". О 5.35 вони стартонули на виїзд з міста, і побачили двокілометрові черги на заправках…
- Чому ти був упевнений, що буде велика війна?
- Покажіть мені думаючих військових, з яких би хтось не розумів, що війна просто так не закінчиться на Донбасі. Принаймні з того кола хлопців, з якими я спілкувався, у мене немає жодного такого. Усі ті, хто пройшов війну в АТО, розуміли, що це буде відбуватися і далі. І мабуть, слава Богу, що саме ці люди найбільш підготовлені. Їх не охопила паніка. Завдяки цьому ми б, мабуть, програли цю велику війну вже до 27 лютого. Лише завдяки тому, що частка відповідальних, класних чуваків-атовців знала, що робити, у них був алгоритм, лише завдяки цій невеликій частці народу України ми зараз боремося і сьогодні перемагаємо. І мріємо про подальшу перемогу. Ось так путін, того не розуміючи, підготував народ України до війни. Він підготував воїнів в Україні для подальшої боротьби. За вісім років він підготував тих, хто зламає йому хребта.
- Після служби ти знову повернувся в телевізійне шоу, взяв участь ще в одному проєкті…
- Моє життя – це взагалі якийсь неймовірний американський роллер-коустер, американські гірки якісь… Від хокеїста до бізнесмена, до людини з вагою 180 кілограмів з надзвичайною депресією і при цьому – стрибок до медійності. Якби мені хтось сказав, що я колись у руки візьму автомат, я б відповів: "Ну, люди, яка війна? Де зброя, а де я… Про що ви мовите?"
Так складалися життєві обставини, що мене кидало з однієї гарячки в якусь іншу. Коли я звільнився з армії, загинули всі мої пацани, всі, з ким я починав. Найгірше в усьому цьому, що вони загинули не в різних боях. Це було кожен місяць-два – по одному, по двоє. Найгірше в тому, що я вважав: я сиджу без діла, в Києві, що я не поруч…
- Відчував почуття провини?
- Це шалене почуття провини, коли тобі здається, що ти дуже далеко, що ти нічого не робиш, хоча ти робиш саме те, для чого вони тебе відправили з війни. Першим загинув Матрос у вересні 2017 року, потім пацани в листопаді, потім в лютому, квітні, травні… І ти розумієш, що тобі більше нічого не хочеться, більше нічого. І ти перебуваєш у такому стані: дитячий сміх тебе дратує, сонячне світло тебе дратує. Наодинці сам із собою ти залишатися не можеш, бо просто з’їдають чорні думки, а бути десь у компанії теж не можеш, бо тебе дратують абсолютно всі люди. Єдине місце, яке мені давало змогу хоч якось перепочити, відпустити свою голову, – це були поїздки на Схід з волонтерами. Тут я міг заснути, виспатися. Тут ти серед своїх…Ти нікого не знаєш, ти їх ніколи раніше не зустрічав, ти про них навіть не чув. Але вони набагато рідніші, ніж людина, з якою ти спілкуєшся пару разів на тиждень. Ось який був стан. Тільки це мене і підтримувало на життєвому плаву – поїздки на Схід.
Таким Микола Ворошнов прийшов на шоу у 2011 році. І переміг, втративши більш як половину власної ваги…
Стресовий ком накопичувався. І тоді, дякувати Богу, мені подзвонили і сказали: "Хочеш на "Зважених"? Готовий, як-то кажуть, зайти у річку другий раз?" Я довго вагався, бо чудово знав, що мене там чекає. Я цю кухню знаю зсередини. Тому вагався, чи готовий морально, чи не порву там когось на шмаття, коли мені там почнуть нав’язувати своє телевізійне бачення, чи не зірвуся на людях… Я справді вагався. І тоді в мене сталася розмова з Анітою Луценко, тренером з мого першого сезону. Кажу: "Аніто, я не знаю, що робити. Морально я до цього не готовий. Начебто воно мені і потрібно, але я не готовий знову це пройти". Вона мені тоді одну таку фразу сказала: "Ну дивись: якщо ти зараз не підеш на "Зважених", ти помреш – або сам, або вернешся туди, і тебе вб’ють. Якщо підеш на "Зважених", то у тебе буде вибір. Можливо, ти головою перезавантажишся, і шансів у тебе вижити і завдати ворогу шкоди, як-то кажуть, буде набагато більше після "Зважених", коли ти трошечки схуднеш".
- А скільки на той момент ти важив?
- Улітку 2015 року, коли я прийшов в батальйон "Донбас", важив 132–132 кілограми. Для мого зросту це зайвих десь 10–12 кілограмів. При тому я не був кабінетним щуром, починав з вогнеметника, закінчував кулеметником. Я був нормальною окопною людиною. Через два роки я звільнився, і моя вага була вже 186 кілограмів. У мене такий організм: для того, щоб тримати себе в формі, мені потрібен режим. Який, бляха-муха, в армії може бути режим?! Ну, може, в армії й може бути, а на війні режиму не буває.
- І сну нормального теж…
- І сну. А що їсти? Що побачив, те й з’їв. Здебільшого це солодке. Вдома я начебто почав приводити себе у форму, усе пішло нормально, а потім… Хлопці почали гинути. І я знову себе закинув. Почався повний треш. Єдине місце, де я міг зважитися, це "Нова пошта". Бо всі ці наші домашні скляні мене не витримували… Я на них міг плюнути – і вони розвалювалися. І ось ти приходиш на "Нову пошту", щоб зважитися, стаєш на ці ваги, а вони показують тобі "Error". Якби вони могли розмовляти, то сказали б: "Ти куди ти заліз? Злазь швидше, бо ти нас зламаєш".
Коли мене питали: "Скільки ти важиш, чувак?", відповідав: "А х… його знає, не знаю, скільки важу". Багато? Ні, не багато – до х… Є така шкала на вагах? (сміється.) Коли я зміг зважитися, побачив цифру 224 кілограми. Мені здається, що люди з такою вагою не живуть. А я примудрявся ще й функціонувати, щось робити.
"ЗАВДЯКИ ЗАПРОШЕННЮ В ПРОЄКТ ВДРУГЕ, Я СХУД ДО 145 КІЛОГРАМІВ. НАБИРАТИ ВАГУ ЗНОВУ СТАВ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВАЖКО ПЕРЕХВОРІВ НА КОВІД"
- Наскільки тяжко було на другому проєкті? І скільки ти тоді скинув?
- Як я і прогнозував, мені надзвичайно важко далося почати цей проєкт. Я був учасником першого сезону і дев’ятого. За дев’ять років проєкт "Зважені і щасливі" з реаліті, яким він був на першому сезоні, перетворився в серіаліті. Ще й так вийшло, що сезон у нас був типу про кохання. Це мене взагалі вибішувало. По-перше, я тісно спілкувався з ведучими, з тренерами. Моя дівчина, з якою я зустрічався і прожив два роки, була адміністратором на першому сезоні, потім на другому. Тому я всю цю кухню знав ізсередини, і я зразу розумів, яке буде закінчення всього цього.
На проєкті у мене забрали все. Звичайно ти як живеш? Прокидаєшся зранку – одразу до своїх: чи всі живі, чи у всіх все нормально. Ти живеш війною, зведеннями з фронту. А на проєкті у тебе просто нуль інформаційного ресурсу, ти не маєш ані телефонів, ані телевізора, ані радіо, ані газет – нуль. Ти жодного поняття не маєш, що відбувається у світі за парканом того містечка, де ми жили. Перші два-три тижні мене рвало в хлам. Я не знав, що відбувається на фронті. Може, наші вже Донецьк звільнили чи, може, москалі дійшли до Дніпра? Але потім відбувся момент, коли мозок переключився. Цей тумблер врятував мене, врятував мені життя. Мені знову почали подобатися наші адміністратори, репортерки, дівчата. У мене знову з’явилася жага – до життя, до дівчат, до відпочинку, до гумору. Мені було нормально бути в компанії з іншими людьми – те, чого у мене не було до цього півтора року.
- Ти худнув при цьому?
- Так, худнув. Коли ти включаєшся у спорт, то починаєш кайфувати від самого процесу, від того, що у тебе все виходить. У процесі перетворення у тебе ще й з’являється бажання досягти результату, бажання знову стати переможцем… Круто було б два рази виграти – такого взагалі в історії "Зважених і щасливих" не було, хоча це світова програма, і були учасники, які поверталися в проєкт. Хоча я чудово розумів, що мені просто не дадуть виграти двічі, бо це буде некоректно і, мабуть, не сподобається глядачам.
- А був такий шанс? У першому шоу ти втратив майже 50 відсотків своєї ваги.
- Так. Але є така фішка: що більше ти важиш, то легше тобі втрачати ці дурні, шалені цифри.
- Другий раз міг би схуднути до 110-ти?
- Цього разу я не ставив собі мету дійти до якихось дурнуватих 90 кілограмів, бо це був чувак, який просто знущався з тебе, доводивши себе до неймовірної кондиції суто заради перемоги. Другий раз мені цього не хотілося. Я вже захотів просто зробити із себе нормального чувака, яким я був, повернутися до нормального свого фізичного стану, і ціллю я собі ставив 120 кілограмів.
- Це теж майже половина твоєї ваги.
- До речі, так. Майже половина від 220. Я знав, що мій виліт буде, скоріше за все, на 15-му тижні, можливо, для інтриги – на 16-му. Це було вирішено завчасно. На "Зважених" дуже багато хитрощів у програмі. Я ніколи ніде не розказував – зараз розкажу вам. Ідучи на перше зважування, я випив три літри води. І ці три літри води я випивав щотижня перед зважуванням. Я знав чудово, що в певний момент, критичний, коли мені треба буде показати якісь цифри чи я опинюсь у ситуації, коли буду на межі вильоту з якоїсь причини, просто перед зважуванням не вип’ю ці три літри води – і це будуть гарантовані мінус три кілограми на вагах. На 15-му тижні, коли я вилітав, усе ще випивав перед кожним зважуванням ці три літри води. Якби я пройшов далі, наступного разу не пив би воду, і мав би гарантований результат. Я цю хитрість так і не використав. Приїхав додому з цими трьома літрами. Зараз це смішно, мабуть, звучить. Хтось скаже: ах ти ж, хитрожопий жук! Але я – досвідчений жук.
Таким був другий похід Миколи у телевізійний проєкт
- Скільки ти важив на момент вильоту?
- Здається, 160 кілограмів. Скинув вз себе, вважай, людину… Я був у зовсім нормальній, накатаній фізичній формі. Удома я продовжив займатися собою. За два дні до фінального зважування я навіть пробіг марафон – четвертий у своєму житті. Подолав 42 кілометри. Це надзвичайно важко, здається, забрало у мене п’ять годин. Але я їх подолав.
- Ти не досягнув відмітки 120 кілограмів?
- Ні. Процес ішов не так, як би мені хотілося, але і перебудова була доволі цікава, бо я не просто худнув – я і м’язову масу набирав, і качався. Я дійшов до того, що не хочу ламати себе через коліно, хочу зробити все природньо. Я продовжував худнути, дійшов до 131 кілограма. Ба більше, в січні 2020 року в одній з найбільших мереж фітнес-клубів ми мали запускати проєкт, обличчям якого я мав стати, повністю курувати цей проєкт пів року. Я до цього готувався. Плюс була така ідея – запускати десятий сезон "Зважених" і зробити таку штуку, яка б називалася "Битва лузерів". Мала бути одна команда нових чуваків і команда тих, хто вже пройшли сезони. А хто мав очолити цю команду? Той, хто повертався не раз… Принаймні, така ідея була. Я дуже цим горів, мені дуже сподобалася ідея.
Дві грандіозні події, що мали статися в моєму житті, у мене забрав ковід. Бізнес, яким я займався на той час, був пов’язаний з іноземцями – у мене була компанія з організації перебування іноземних туристичних компаній, бізнес-компаній в Україні, – вочевидь, у ковід теж дуже не пішов. Узагалі, усе завмерло – в країні, в мені.
Я продовжував тренуватися. Мене навіть на вулиці заарештовували з велосипедом, коли я намагався потрапити в Гідропарк у містечко тренажерів, бо всі зали були закриті…
У мене, Канади, температури, нежиті чи ще чогось такого не було з минулого тисячоліття. Понад 20 років я не знав, що таке температура 37 градусів чи соплі або ще якась фігня. І коли мене вперше рубонув ковід улітку 2021 року, і температура протягом тижня була 37,3-37,6, я думав: "П..ць, помираю, все… 37,6! Немає мені життя, приведіть батюшку, юриста, будемо писати заповіт". Коли відійшов від того ковіду, думав: срака повна… Але залишалася слабкість. Пройшло три місяці, і я другий раз хапаю ковід, причому шалений. Одразу температура 40+, ти перебуваєш у якомусь напівмареві. На третій день хвороби мені просто віднімає ноги нижче коліна, чутливість в ногах – нуль. Ти береш голку, штиркаєш собі в ногу – нуль відчуттів. Стаєш з ліжка на ноги – стояти можеш, але не відчуваєш, що стоїш. Так пересуваєш свої ноги, щоб, не дай Боже, не зламати – бо якщо зламаєш, цього не відчуєш. І температура за 41. Я не витримав, подзвонив на "швидку", мене забрали.
Цей приїзд у шпиталь для мене такий знаковий… П’ята ранку, ми йдемо з лікарями, а перед входом лежить мішок. Ну, труп, то труп. Я ж військовий, на жаль, з цим знайомий. Заходимо далі, там такий коридор, як, знаєте, у фільмах жахів: поліетилен, натягнутий на стіни, лампи, одна з яких блимає… У коридорі перед ліфтом ще один мішок лежить… Ліфтом піднімаємося на ковідний поверх, відкриваються двері – стоїть каталка зі ще одним… Я кажу: "Пацани, а куди ви мене привезли? Ми ще піднятися не встигли, а тут три мішки по дорозі. Погано я приїхав якось…" Цей другий ковід у мене пройшов надзвичайно важко, просто мегаважко. Я з тієї лікарні вийшов дуже слабким. Ти від кімнати дійшов до кухні – у тебе вже задишка. Причому вага у мене на той момент була – ну максимум 145 кілограмів. І я пішов в плюс по кілограмах. За пів року набираю десь під 80 кілограмів. Знову повертаюся до тих 220…
- Скільки ти зараз важиш?
- Коли я прийшов проходити ВЛК перед потраплянням в "сім-два", лікар спитав: "Ви куди?" - "Як куди? – кажу. – На контракт, ось відношення". -- "Ні. Скільки ви важите?" Кажу: "Нормально я важу". "Ні-ні-ні, у вас, типу, ожиріння 18-го ступеня. Я вам нічого не підпишу". До скандалу доходило. Офіційно я важу як військовослужбовець 149 кілограмів. Неофіційно, мабуть, найбільш важкий чувак у військовій формі у світі. Не в Україні – в світі немає жодного офіційного військового в такій вазі, як я.
"БЛИЗЬКО ДВОХ МІСЯЦІВ Я ПРОВІВ З "ГОСПІТАЛЬЄРАМИ" І В МОЇЙ МАШИНІ ЖОДЕН ПОРАНЕНИЙ НЕ ПОМЕР"
- До речі, контракт з ТРО я підписав ще 16 лютого, пройшов ВЛК, – продовжує Канада. – Але сказав своєму знайомому, який цим займався: "Нехай він отут скраєчку лежить, нехай. Не треба мене одразу оформляти…"
Я повернувся 25 лютого. Події вже розгорталися з неймовірною швидкістю, русня вже була десь тут, під Києвом. Два чи три дні ми облаштовували Лівобережку, готувалися до зустрічі росіян – бо через нас якраз проходить Броварський проспект. Я його вважав одним з напрямків, з якого можуть піти. І сьогодні (ми з вами розмовляємо в грудні 2022 року) все ще вважаю, що вони будуть намагатися йти тим самим Броварським проспектом з напрямку Сумської області.
Потім, оскільки я вільно володію іноземними мовами, почав зустрічати хлопців-іноземців, які поперли в Україну для боротьби з росіянами. Вони їхали, не знаючи, куди. Просто приїжджали, проходили кордон пішки і приїжджали в Київ. Я не знаю, де вони брали мої телефони. Так я опинився в колі іноземних хлопців, які приїжджали в Україну воювати на нашому боці. Я возив снайперські групи, які лежали і на дахах висоток на Академмістечку, на Броварському напрямку. Класні чуваки, з деякими ми по сьогодні підтримуємо контакт. Коли події навколо Києва закінчилися, я завдяки знайомствам опинився в "Госпітальєрах". Пройшов там інтенсивні курси на парамедика, був водієм. Поїхав на ротацію на південь. З ними я пробув десь до двох місяців. Вивозили багато поранених. Це був мій перший такий великий досвід саме з пораненими.
- Наскільки важко емоційно це тобі давалося?
- Для мене дуже важливим фактором було те, що я – корисний, що навіть при своїх фізичних вадах все одно залишаюся корисним, працюю на нашу армію, на нашу країну, роблю корисні і правильні речі. Парамедики передавали поранених лікарям, я робив одне й те саме: викидав перев’язку, з відра зливав кров, не миючи, не протираючи. Вискакують хлопці, ви сідаєте і їдете за наступним пораненим. Для мене важливо, що під час мого чергування з "Госпітальєрами" в усіх наших евакуаціях не було жодного 200-го. Усі вижили. Усі доїхали, усіх довезли, усі були переправлені далі в госпіталі Запоріжжя, Дніпра, куди евакуювали хлопців. З одного боку, розумієш, що, можливо, десь повезло в цьому сенсі (якщо взагалі, можна використовувати це слово "повезло"), що ми жодного критичного не втратили. З іншого, я цим пишаюся. А ще з іншого боку, я розумію, що були "еваки", які зробили роботи, блін, в три рази більше, ніж було у нас. У нас було багато днів, коли ми взагалі жодного виїзду не робили, багато днів, коли ми працювали як медичне таксі – треба було переправити на лікарню вже стабільних хлопців. Але, знову ж таки, це частина роботи, частина процесу. Я надзвичайно пишаюся тим, що був дотичний до "Госпітальєрів", я надзвичайно пишаюся, що у мене залишилися знайомі медики з цієї сфери. Я надзвичайно радий и гордий тим, що маю такий медичний досвід – дай Боже, він мені ніколи не знадобиться! Взагалі, кожен військовий має пройти таку ротацію з медиками пару місяців, щоб навчитися отих дуже специфічних медичних навичок.
- А де саме ви були?
- Велика Васильківка, Гуляйполе. Але ми були медеваком, а не кейсеваком. Кейсевак – це ті, хто підхоплюють, витягають з передка і передають все нам на точки евакуації, а ми перевантажували хлопців на цій точці безпосередньо. Возили не в Запоріжжя – в Покровське, там була наша лікарня.
У нас в екіпажі були два надзвичайно досвідчені чувака – лікар і фельдшер, парамедик ще з 2015 року. Тому вся робота зі стабілізації була на цих хлопцях. Мій безпосередній медичний вклад був абсолютно мінімальний. Одного разу, здається, троє 300-х було в кабіні: один важкий, один середній, один легкий. У мене у будці троє поранених і два лікаря.
- Зараз ти займаєшся аеророзвідкою, корегуєш вогонь і скидаєш боєприпаси за допомогою безпілотників. Наскільки тут відчуваєш себе корисним?
- Максимально! Мабуть, те, що я роблю зараз – той максимум, який я можу давати у своєму фізичному стані. З осені я разом з підрозділом перебуваю під Вугледаром. Наші позиції штурмують уже сьомий день поспіль (ми погоджували текст розмови з Миколою 30 січня, - автор). Усі втомлені. А мої побратими-аеророзвідники виробляють неймовірні чудеса, які непередбачені жодною інструкцією до застосування безпілотників. Навіть у туманні дні вони примудряються літати під самим туманом – бо ж треба спостерігати за ворогом, який суне і суне. Поля навколо усіяні тілами та спаленою технікою москалів. Не знаю, коли читачі будуть читати ці слова, і що вже буде тут відбуватися, але зараз все дуже важко. І газом нас труять, і артилерія працює безкінечно. Але поки ми всі штурми зупиняємо.
- Канаду часто згадуєш? Ти ж грав там у хокей, а це крутий рівень для спортсмена.
- Коли ти, підліток, опиняєшся в Канаді – це не те що космос, це поза межами Сонячної системи… Ось я збирав наклейки з чуваками з канадської хокейної ліги, а за тиждень опиняюся з ними за одним столом, граю з ними в гольф, тренуюся, п’ємо разом чай, каву… Для дитини – це мрія, мрія неосяжна! Зараз усе це можна подивитися по телевізору. А в 2002 році цього всього не було. Для нас то було не те що за океаном – це було щось неймовірне. Це була казка для молодого чувака, молодого хокеїста, надзвичайний експіріенс. Потім був переїзд в Америку, перехід вже на професійний рівень. Грав в Америці, потім була Польща, перехід до київського "Соколу", потім знову повернення до Польщі. Міжнародні виступи, матчі за збірну, чемпіонати світу… Я пишаюся тим, як пройшли моє хокейне дитинство, моя хокейна молодість. Можливо, хотілося б трошечки надовше затягнути саме професійний рівень. Але склалося так, як склалося. І я пишаюся тим, чим був хокей у моєму житті.
- Ти бачив багато різних країн…
- Я багато де був. На сьогодні це 33 країни. У багатьох – проїздом, але все одно побував у 33 країнах. Ось зараз ми з вами сидимо в напіврозваленій хаті українського Донбасу. Але це – найкраща країна на Землі, найкращі люди на Землі, найкраща земля. Раніше мене багато хто питав: "Ти був в Канаді – чому там не залишився?" Знаєте, що найцікавіше? Ось зараз повернуться наші біженці –і мене ніхто і ніколи більше не буде запитувати: "Чому ти там не залишився?" Тому що більшість українців будуть знати відповідь на це запитання. Чому вони там не залишилися, чому не залишилися у Швейцарії, Франції, Німеччині, Канаді, Америці, чому вони хотіли повернутися і повернулися сюди. Ось так за допомогою війни я відповів на запитання, на яке ніколи не мав чіткої відповіді – як людям пояснити, чому?
- Це треба відчувати?
- Це треба відчувати, це треба пережити. Там ти завжди гість. Скільки б не заробляв, як би не жив, яка б родина у тебе там не була, – там ти завжди залишишся в гостях. А вдома – ти завжди вдома.
