Санінструктор Вадим Свириденко: "Я більш за все ціную людське життя, після того, як провів 4 доби на морозі і втратив всі кінцівки"

Автор: В.Ясинська

Я не думав про смерть, бо в мене почалася боротьба за виживання.. Коли опиняєшся в такій ситуації, прокидаються якісь звірині інстинкти і психологічно відключається все. Свідомість наче атрофується. Дії зводяться до механічних. Навкруги мене лежать двохсоті, а емоцій немає. Я дивився на мертвого командира, з яким спілкувався, на людські трупи і розумів одне, що мені потрібно рятувати себе.

Лазив "на четвереньках", їв сніг. Розгризав замерзлий мед, галетне печиво, яке знаходив в рюкзаках. Але сили все-таки слабшали. Мені було важко, коли я засинав, бо бачив дуже тяжкі сни і прокидався в дуже важкому стані. Підводився, намагався робити 3-4 кроки і падав. Паніки не було, було одне відчуття: доки можу - живу.

Я - киянин. В армії був фельдшером, бо першу освіту отримав ще до служби. Потім закінчив економічний університет. Багато де працював, а останні 10 років - в газеті "МК".

Коли прийшла повістка, я зрозумів, що тихенько треба сходити в військомат, бо мене потім туди дружина не пустить. На війні я був санінструктором у медроті, у 128-ій у гірсько-піхотній бригаді. А взагалі я йшов, як рядовий, але коли відновлювали мої документи, чомусь виявився сержантом.

Мене, як фельдшера-санінструктора, відсилали на різні блокпости. Допомогу довелось надати багатьом, і першою практикою на війні були цивільні люди.

Коли обстріляли Чернухіно, до мене з пораненнями звернулись селяни. Люди знали, що я медик, приходили по ліки, по продукти, і я з ними ділився. Там, зрозуміло, що населення поділилося на тих, хто ставиться до української армії добре, і тих, хто погано, але по допомогу приходили всі.

Незважаючи на те, що в мене була практика, був один важкий випадок, коли в Артемівську наша машина наїхала на міну. Тоді трьох солдат поранило осколками, а одного сильно контузило. Потрібно було діяти миттєво. Але, слава Богу, ми впорались, вчасно надали допомогу, після чого направили у госпіталі.

Поранили мене під Дебальцевим. Це трапилось, коли нас дуже сильно обстрілювали, ми були в оточенні, і нашій групі сказали йти на допомогу іншому блокпосту. Нас було всього 7 чоловік. Коли ми туди під'їжджали, то становище їх було дуже погане - купа спаленої техніки. Ми висадилися з нашого БТРа і чекали на наступну команду. В цей момент біля мене розірвався танковий снаряд і я отримав поранення осколками в праве передпліччя і стегно. Також поранило мого командира. Нас посадили на наш БТР і ми поїхали назад. Коли доїхали до штабу у Дебальцевому, де розміщувалась наша медрота, там нам надали першу допомогу - зашили все, що можна було. Оскільки це була моя медрота, вони мені зраділи і сказали: "Ми тебе півроку не бачили і ось ти з'явився весь у крові ". Дуже приємно було побачити хлопців.

Ввечері усіх поранених повинні були перевезти в Артемівськ. Це було 16 лютого. Поїхало 2 БТРа з легкими, "Урал" і Камаз - з важкими. Наша машина йшла останньою, четвертою. Проїхали недалеко, км 5, але по криках командира я зрозумів, що ми кудись не туди заїхали і колона розсіялась. Що саме трапилось, було важко зрозуміти з середини машини, але хтось кричав, що ми вже на території сєпарів.

Почалася стрілянина. Ми трохи від'їхали і натрапили на першу міну. Коли вона прямо піді мною вибухнула, я отримав першу контузію. Я б там згорів, якби мене не врятував мій командир. Він відкрив двері, виштовхнув мене і вискочив сам.

Почалася невелика паніка, але хлопці взяли себе в руки. Усі наші машини підірвалися, бо скрізь все було заміновано - люди просто порозліталися від вибухів. Почалася стрілянина, і когось поранило повторно. Постраждали і ті, хто нас супроводжував.

Потім усі, хто залишилися живі і могли пересуватися, пішли. Вони мали дійти до якогось пункту і прислати допомогу. Раптом хтось з військових сказав, що в "Уралі" цілий мотор, отже туди можна погрузити поранених і доїхати до якоїсь позиції, де стояли наші.

Але коли нас всіх погрузили і машина почала здавати назад, ми наїхали ще на одну міну. Я там літав не знати як. Коли приземлився - пошкодив собі спину так, що навіть встати не міг. Ми з моїм командиром Денисом, якому поранило ноги, залізли в кабіну без скла, взяли там ковдри, накрилися. Я казав йому, що головне - не заснути. Цілу ніч я чув, як люди стогнуть, але фізично ми самі були не в змозі їм допомогти. Я взагалі ледь рухався. Коли вставав, падав на коліна і втрачав свідомість.

На ранок, коли я трохи отямився, вже не почув жодного звуку. Всі замерзли. Температура тоді була близько 20 градусів морозу. Я залишився один. Денис, який був біля мене, теж замерз. Це сталося на моїх очах, він розкинув руки,а потім склався. Я чув його останній подих…

Я не думав про смерть, бо в мене почалася боротьба за виживання.. Коли опиняєшся в такій ситуації, прокидаються якісь звірині інстинкти і психологічно відключається все. Свідомість наче атрофується. Дії зводяться до механічних. Навкруги мене лежать двохсоті, а емоцій немає. Я дивився на мертвого командира з яким спілкувався, на людські трупи і розумів одне, що мені потрібно рятувати себе. Лазив на четвереньках, їв сніг. Розгризав замерзлий мед, галетне печиво, яке знаходив в рюкзаках. Але сили все таки слабшали. Мені було важко, коли я засинав, бо бачив дуже тяжкі сни і прокидався в дуже важкому стані. Підводився, намагався робити 3-4 кроки і падав. Паніки не було, було одне відчуття: доки можу - живу.

Коли мене на четверту добу знайшли деенерівці, я вже розумів, що відморозив кінцівки - руки були чорні. Хоча я і намагався їх під кофту засовувати, якось відігрівати, але коли втрачав свідомість, падав на землю і скільки так лежав - невідомо.

Я підняв руку, показуючи, що здаюся, а вони мені - вставай, я сказав, що не можу. Тоді вони сказали, щоб я повз, я і почав повзти. Потім закинули в БТР і відвезли в Донецьк, там лікарі надали першу допомогу.

Ввечері того ж дня за домовленістю мене просто віддали своїм, це мало такий вигляд: возіться з ними самі. Приїхав реанімобіль і мене забрав.

Спочатку перевезли в Дніпропетровськ, а через дві доби в Київ. Я переніс сепсис, на руці була газова гангрена. Антибіотики в мене просто відрами вливали. І боролися цілий місяць за моє життя.

Тепер я вже третій місяць перебуваю в опіковому центрі. Кінець лютого, березень - була реанімація, а потім - звичайна палата. Спочатку надавали медикаментозну допомогу, а зараз у мене - підготовка до реабілітації і протезування. Це фізичні вправи, підняття свого тіла. Сьогодні я вже легше справляюся з підготовкою. Якщо раніше я ледь піднімав гантелі, то зараз майже жонглюю ними. В мене був чудовий тренер Юрій Андрійович і лікар В'ячеслав Миколайович; вони дуже багато зробили для мене, але зараз їх направили в зону АТО.

Звісно, було важко, коли мені сказали, що будуть ампутувати кінцівки, але завдяки моїй дружині, другу, сестрі, рідним депресія була коротка. Вони не давали мені туди глибоко провалитися. Було дійсно важко уявляти, як ти будеш жити без рук і ніг. Але до мене весь час приходили люди, двері просто не закривалися. З тих пір мене з'явилося багато нових друзів, з якими я тепер щільно спілкуюся.

Я отримую допомогу з усього світу, і за це я дуже всім вдячний. Ми збираємо кошти, і вже багато зібрали, але ще повністю на протези не вистачає. Хоча мені обіцяють, що держава візьме це під свій контроль, до мене все одно приходили американці, канадці, наші протезисти з Києва, Харкова. На первинне протезування, швидше за все, ми поїдемо в Харків і поставимо поки що звичайні протези, щоб звикати до них. А друге протезування обіцяють за кордоном, але чи справдяться обіцянки, побачимо пізніше.

Я щиро вдячний помічнику міністра оборони - Стеблюку Всеволоду Володимировичу і його дружині Олені Василівні. Коли вони почали виконувати свої обов'язки, пішла справжня допомога атошникам. Це люди, які зараз переймаються нашими проблемами. Як вони дбають про хлопців, я знаю по собі.

Зараз мене ставлять у приклад іншим, щоб вони могли пережити депресію. Велика проблема в тому, що в нас немає військових психологів. Є багато цивільних, але вони не мали військової практики. Я вважаю, що військові психологи мають бути на місцях, де проходять бойові дії, де приносять поранених з травмами, з відірваними кінцівками. Бо коли вони бачать, що з ними трапилось, перше про що просять, щоб їх пристрелити. Психолог має одразу нагадати людині, що в нього є сім' я, що в нього є діти, дружина, дівчина, батьки. Поки я був на фронті, я сам витягував людей з цього стану і тепер теж допомагаю атошникам. Ще потрібно походити на спеціальні тренінги, щоб максимально підготуватися і допомагати психологічно людям. А розмовляти потрібно не тільки з хлопцями, а також з дружинами, матерями, тобто з рідними. Щоб вони теж знали, як себе поводити з людиною, що прийшла з війни.

Я мрію бути повноцінною людиною. Я хочу працювати і поставити на ноги своїх дітей. Зараз моя дружина вагітна і це друга дитина в нашій сім' ї. А ще в мене мама дуже сильно хворіє, за нею теж треба дивитися, тому я буду намагатися якнайшвидше стати на ноги. Зараз найбільше я ціную чуже людське життя і розумію, що жодну війну не можна виправдати людськими жертвами.

4149 4378 5227 3117 - єдиний гривневий рахунок в Приват Банк Свириденко Вадим Васильович
**************************

***
Платежные реквизиты для получения SWIFT в евро.
SVIRIDENKO VADIM.
IBAN: UA973052990004149497831670 981.
ACCOUNT: 4149497831670981.
Банк получателя: PRIVATBANK, SWIFT CODE: PBANUA2X.
БАНК-КОРРЕСПОНДЕНТ: Commerzbank AG Frankfurt am Main Germany. SWIFT CODE: COBADEFF. Счет Банка получателя в Банке-корреспонденте: асс 400 8867004 01
************************** **************
Платежные реквизиты для получения SWIFT в долларах.
SVIRIDENKO VADIM.
IBAN: UA273052990005168757292138 221.
ACCOUNT: 5168757292138221.
Банк получателя:PRIVATBANK, SWIFT CODE: PBANUA2X.
Банк-корреспондент: JP MORGAN CHASE BANK SWIFT CODE: CHASUS33.
Счет Банка получателя в Банке-корреспонденте: 0011000080

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ