"Хлопці замовляли рефрижератор для тіла. А я все перепитувала: "Ну що там? Надія є?" Спогади про загиблого воїна Ореста Квача

Автор: Валерія Бурлакова

Історія кохання добровольця та дівчини, що вишила для нього шеврон, за яким воїна і впізнали після загибелі.

Через 7 років дівчина організувала фестиваль пам’яті добровольця Ореста Квача.

"ВІДТОДІ МИ БУЛИ РАЗОМ"

… Ми нерідко перетиналися - то на "Рок Січі", то у гуртожитку могилянському, то на вечорницях, то на спортивних змаганнях, якось разом у спарингу стояли... Але Орест був на п’ять років молодшим за мене, як кавалера я його не сприймала. Однак я одразу побачила, що це рідна мені людина, рідна за духом. Раніше у мене ніколи не було такого відчуття: "Цю людину не можна втрачати, вона має залишатися у моєму житті". Та як я могла бути з ним, якщо йому було 17, а мені 21?..

Потім ми почали спілкуватися в інтернеті. Згодом Орест казав, що закохався у мене саме через спілкування у мережі.

Тетяна Швидченко

А звела нас у результаті Червонодібровська Січ. Червона Діброва - це селище, де народився і виріс Гатило, Валерій Чоботар. З підліткового віку вони з другом мріяли збудувати там Січ - і збудували! Ринг під накриттям, де можна спаринги проводити, церкву січову... Хрест, який стоїть на цій церкві, був закопаний мешканцем села, коли під час Другої світової церкву рятували від "червоних".

Саме там, на Січі, у 2009 році ми вперше поцілувалися. Я думала: "Боже, що робити! Це ж маленький хлопчик! 17 років! Мене посадять!" (сміється)

Зустрічатися ми почали аж за рік - 5 лютого 2010 року. Я трималася, трималася, трималася... І не витримала - сама йому написала. Бо я закохалася по вуха.

-Ти коли будеш у Києві? - запитала я.

-Скоро!

-Давай зустрінемося.

Пабу на Льва Толстого, де ми сиділи тоді, вже немає. Саме там він запитав:

-Будемо разом?

-Звичайно, - відповіла я.

І відтоді ми були разом.

"Я ТЕЖ НЕ ВЗЯВ СВІЙ ЄРУСАЛИМ"

Якось ми сиділи під Замком Річарда Левове Серце на Подолі, і Орест про Річарда сказав: "Я на нього чимось схожий. Я теж не взяв свій Єрусалим".

Для нього поняття честі, доблесті були на першому місці задовго до війни. Він завжди горів, і палав, і запалював.

… На Майдан він мене не пускав, охороняв мене від усього цього. Це була єдина людина в моєму житті, яка могла мені заборонити - і я слухалася. Спочатку про Революцію Гідності він казав: "Мені це все не подобається, я не хочу ставати маріонеткою у чиїхось планах". Але потім ми дивилися пряму трансляцію того, що відбувається на Майдані... І раптом вони з другом просто зібралися і пішли туди.

Максимум, що він мені дозволив згодом - привезти йому каски і амуніцію до Архангела Михаїла у один з тих зимових днів. Натомість Орест вигадав мені "роботу" - сидіти й координувати дівчат усіх його друзів. Я завжди була на зв’язку, Орест, коли міг, дзвонив мені та казав: "У нас все в порядку. Бувай!" І тоді приходила моя черга. "Дівчата! У них все в порядку!" - радісно повідомляла я.

… Я ображалася, звичайно. Але зараз розумію його.

"ЗАПЛЮЩУЮ ОЧІ, А У МЕНЕ ПЕРЕД ОЧИМА - ЧОРНА ЗЕМЛЯ"

Ми дивилися у один бік.

Йти на війну я навіть не думала - певна річ, він не пустив би мене туди, якщо навіть на Майдан не пускав... Але не було у мене й думки спробувати не пустити на війну його. Я, мабуть, не повністю усвідомлювала, що може статися. Але навіть якби і усвідомлювала - я б все одного нічого йому не зробила, нічого б не сказала. Ми дивилися в один бік.

На Донбас він їздив двічі. Перший раз їхав з другом. Потім повернувся, і ми з ним ще поїхали у Заліщики відпочити. Сплавилися по Дністру, і він почав знову збиратися на війну.

Пам’ятаю, він перед від’їздом все слухав пісню під назвою "Оберіг". І ще сказав мені, що йому дуже подобається вірш Уільяма Хенлі "Нескорений". І я так собі подумала - треба йому подарунок зробити, футболку з цитатою з цього вірша. І ще у мене була ідея-фікс - йому якийсь оберіг вишити, адже він слухає цю пісню, для нього це важливо буде... Я йому нашвидкоруч вишила шеврон. А потім, як виявилося, за цією нашивкою його і опізнали. Оберіг, називається...

Перший раз він їхав з ентузіазмом. Вдруге їхати у "Айдар" не хотів. Але казав: "Я поїду, заберу звідти хлопців, там така ху#ня робиться..."

23 липня у нього був день народження. Він подзвонив мені з фронту, я тоді якраз пішла ліпити якісь пиріжки з дівчатами для госпіталя військового. Щасливий був такий! Розповідав, що стріляв з СПГ. Але сказав, що у нього погане передчуття. Я поклала слухавку - і почала плакати.

Вранці 27 липня Орест загинув.

Його друг Вій одразу про це дізнався, але мені не сказав. Ввечері того дня Вій просто написав мені: "Таню, у "Айдарі" великі втрати". Я ніч не спала. Пішла до подруги, бо не могла вже сидіти вдома... Повернулася додому о 4 чи 5 ранку. Далі були дві години якогось страшного коматозу. Пам’ятаю, я заплющую очі, а у мене перед очима - чорна земля. Просто чорна, чорна земля. Сира, розрита.

А вранці приїхав Вій. "Ну що там?!" - запитала я. Не допетрала, що просто так не їдуть.

Ввечері, пригадую, хлопці дзвонили кудись та замовляли рефрижератор. А я все перепитувала: "Так що там?! Надія є? Може, помилилися?!"

Так почалося інше життя. Інший вимір.

"ДУЖЕ БЛИЗЬКО ВСЕ МОЖЕШ СПРИЙМАТИ, А З ІНШОГО БОКУ - БРОНЯ"

Все, що я робила у перший рік після загибелі Ореста, - ніби робила не я. Мене супроводжувало відчуття якоїсь нереальності.

Я хотіла йти у Правий сектор, і Вій запхнув мене на тренувальну базу. Мені сказали, що я кілька тижнів потренуюся, а потім можу їхати на фронт... Але мене все не відправляли і не відправляли на передову. Мабуть, так домовився Вій. Побратими, з якими ми разом тренувалися, їхали, а я залишалася. Серед тих, хто поїхав, був тоді Скельд. Незабаром він загинув у аеропорту.

Це було боляче, але... Після смерті Ореста всі смерті вже сприймалися дещо інакше. Як "статистика".

У 2016 році померла моя бабуся, їй було 94 роки. Все життя я боялася її смерті. Вона мене виростила, виховувала з 3-4 років, коли батьки мусили працювати. Це була дуже близька мені людина, своє життя без якої я навіть боялася уявити. Але потім вона помирає - і я так спокійно це сприймаю... Як і всі подальші втрати.

Це так дивно. З одного боку у тебе оголюються всі нерви, ти дуже близько все можеш сприймати. А з іншого боку - така броня. І ти це не регулюєш. Ніколи не знаєш, як усе повернеться. Якась дрібниця може порвати тебе на клаптики, а потім стається щось серйозне... А ти - скеля.

"Я ЇДУ ДО РОДИЧІВ"

Все, що мама Ореста, Алла Василівна почала втілювати, коли була обрана мером Заліщиків - це було те, що мріяв робити Орест. Те, про що ми з ним говорили і мріяли, блукаючи містом. Він хотів, щоб на схилах Дністра був гарний парк, а не "чигирі". Мріяв про спортивний майданчик для дітей. Місто не освітлювалося...

Орест сказав якось, що ми з Аллою Василівною схожі - не зовнішньо, але внутрішньо. І мені це так лестить. Я дуже хотіла б бути схожою на неї, я нею захоплююся.

Тато Ореста, Арсен Дмитрович - чоловік неговіркий. Закритий. Ми навіть боялися часто до нього підходити... Пригадую, як я після похорону сіла біля нього і відверто сказала: "Я так мріяла назвати вас татом". І... фактично я вписалася у сім’ю. Братів і сестер Ореста називаю своїми братами і сестрами. Я не пояснюю людям хто це - це моя родина, та й усе. Я їду до родичів. І вони приїжджають до мене. Я дуже вдячна їм, що вони мене так прийняли.

Влітку цього року Оресту мало б виповнитися 30. На його день народження у Заліщиках ми вперше провели фестиваль його пам’яті  - "Вільний духом".

Сподіваюсь, він проходитиме щороку.