7866 посетителей онлайн

"Із підбитої ворожої техніки ми діставали мертвих танкістів, які очевидно були росіянами: в одного був квиток до Росії, інший - виявився десь аж із Карелії": історія родини добровольців Максима та Юлії Громових

Автор: 

Максим і Юля – молода родина, у яких рік тому народилася донечка Віра. Познайомилася пара в 19-му році на Сході. Обоє на той момент служили в підрозділі ЗСУ. Він - командир розвідвзводу. Вона – навідник-оператор БМП.

Із підбитої ворожої техніки ми діставали мертвих танкістів, які очевидно були росіянами: в одного був квиток до Росії, інший - виявився десь аж із Карелії: історія родини добровольців Максима та Юлії Громових 01

Максим пішов воювати в 14-му році, коли йому було 17 років. Юля - однолітка свого чоловіка, але долучилася до армії трьома роками пізніше.

Юля

Дівчина родом з Донецька. В 14 році вступила у Донецький університет управління. А влітку того ж року з родиною виїхали з окупованої території в Донецьку область до бабусі.

Мій батько працював у міліції. Пішов з роботи, коли наше місто окупували. У нього, як і у всієї нашої родини, навіть не було сумнівів щодо того, чи треба виїжджати. Ще коли події тільки почалися і окупували Слов’янськ, ми усвідомлювали, що Донецьк це не мине. І вже тоді розуміли, що наш вибір – тільки Україна.

У 2014 у зв’язку з війною мій вуз переїхав у Маріуполь, я перейшла на заочну форму навчання. Розуміла, що треба шукати роботу. Поїхала в Київ. Працювала багато де, але нічого серйозно з самого початку не знаходила. До моменту, поки не пішла на стажування у відоме інформагентство в травні 17 року. Проте саме звідти я втекла в армію в прямому сенсі слова – бо просто не вийшла на роботу.

Думки піти воювати у мене були ледь не з самого початку війни. Я весь час слідкувала за подіями. Передивилась купу програм з військовими. Переживала, коли хтось гинув. Навіть плакала, думаючи, що зараз у когось в сім’ї горе. Багато хто йшов на війну, а вдома залишалась родина, діти. Я ж тоді бо була сама по собі і розуміла, що тим більше маю долучитись до армії.

Коли я побачила вакансію в пресслужбу в 72 бригаді, я взяла квиток до Костянтинівки, і нікому не повідомивши, поїхала в Авдіївку. Мені не було страшно туди їхати. Тоді я не думала про те, що Авдіївка – це гаряча точка. Єдине, за що я переживала, щоб мене взяли. Але в результаті ми не знайшли спільної мови з пресофіцером 72 бригади, хоча загалом колектив мене сприйняв добре.

Після того, як не склалося з 72-ою, я навіть не думала зупинятись. Переїхала з Києва в Донецьку область до батьків, бо була налаштована серйозно. З перших спроб потрапити в армію минуло місяці 3-4. Це був серпень 17 і я написала одному знайомому, який раніше служив у 28 бригаді. Розказала, що хочу служити, а мене не беруть. Він дав мені контакти, з ким можна зв’язатися в бригаді.

В результаті я отримала відношення, на яке так довго чекала. Але у військкоматі людина, яка займається набором, сказала мені, що, ти, мабуть, не підходиш. Це обурило. Я відповіла, що вирішувати не йому, чи буду я служити. Але потім два тижні поспіль приходила о 8 ранку у військкомат і о 16, коли він зачинявся, виходила звідти. Возив мене туди і забирав тато. А через два тижні, коли ми обидва втомилися від цих поїздок, він зателефонував комусь зі своїх знайомих по службі - і мене нарешті оформили.

В учебці я вчилась на зв’язківця, хоча займатись зв’язком мені було не цікаво. І добре, що в бригаді потрапила в батальйон, де мене поставили на стрільця – помічника гранатометника. Але у мене не пішов контакт з командиром бату - і я перейшла в другий батальйон на навідника-оператора. Саме ця посада була дуже цікава для мене. Я не думала, що я буду така крута, як Рембо, що буду вбивати ворога пачками. Але в цілому мені це дуже зайшло.

Потім я перевелась в іншу роту і, хоча не планувала переводу, потрапила у взвод до Максима. У нас на той момент вже були відносини. І хоча ми служили разом, ніяких поблажок він мені не робив. Я, як і усі інші, ходила в наряди, займалася своєю БМП.

В січні 20 року я завагітніла. Але продовжувала служити аж до червня, поки ми не вийшли з зони ООС. Попри вагітність, я так само їздила на завдання, бо була певна, що все буде добре.

Мені подобалося те, чого я досягла за період служби. Подобався мій результат як навідниці. Далі було б ще краще. Хоча, звісно, в армії ще є багато цікавих речей, не пов’язаних з БМП. Наприклад, гарно стріляти з автомата у мене так собі виходило. І я б могла в цьому вдосконалюватися. Не знаю, як складеться далі життя і чи поновлюсь я колись на службу. Проте, якби війна вже завтра закінчилась, я б не повернулася до армії. Але війна йде зараз, і єдине, про що я шкодувала і досі шкодую, що не пішла воювати в 14 році.

Із підбитої ворожої техніки ми діставали мертвих танкістів, які очевидно були росіянами: в одного був квиток до Росії, інший - виявився десь аж із Карелії: історія родини добровольців Максима та Юлії Громових 02

Я хотіла бути причетною до моменту, коли наші війська з українським прапором зайдуть в Донецьк. А коли стала навідником, уявляла, як моя БМП в’їжджає в моє місто. І як колишні однокласниці, одногрупниці, які зараз там живуть, і повиходили заміж за людей, що працюють в спецслужбах так званих республік, бачать мене, перемогу України.

Коли я пішла в декрет, я ще не розуміла, що не повернусь назад на службу. Наївно думала, що дитина – це круто, але ж моє життя не дуже зміниться від цього. Проте першим звільнився Максим і ось нещодавно я. З іншого боку, якби ми залишились, мені б довелося лишати доньку на бабусь - і в такому випадку вона б рідко мене бачила. А мені б дуже не хотілося, щоб дитина зростала без мене.

Зараз я заочно навчаюся на юриста. І у мене є цілі працювати в певних структурах, де можна розвиватися в цьому напрямку і бути корисною для країни.

Максим

Із підбитої ворожої техніки ми діставали мертвих танкістів, які очевидно були росіянами: в одного був квиток до Росії, інший - виявився десь аж із Карелії: історія родини добровольців Максима та Юлії Громових 03

Максим родом з Кіровоградської області. Коли почалася війна, він саме закінчував школу. Ще до того декілька разів їздив у Київ на Майдан. Під час лютневих подій хлопця затримали в Жовтневому палаці, а 20 лютого відпустили.

До подій на сході хлопець мріяв вчитися на військового – стати сапером. Подав документи у Львівську академію сухопутних військ. З 13-го року проходив медкомісії, пройшов по балах ЗНО у виш, але коли в академії почався курс молодого бійця, Максим вже був у зоні АТО.

Мені, як і багатьом тоді, здавалося, що війна буде недовго – і я маю теж встигнути взяти в ній участь. Коли я вирішив, що поїду воювати, батькам так само, як і про Майдан, спочатку не сказав, куди я збираюсь. Це був липень 14 року. Я долучився до батальйону "Крим", який в більшості формували біженці з Криму. 90% людей там були правовірними мусульманами і те, що мені на той момент було 17 років, їх не бентежило. А в офіційній версії, коли я пізніше оформлювався, значилося, що я теж біженець і мені 19, а мій паспорт забрали під час виїзду з півострова.

Коли влітку 14-го частина нашої групи їздила на штурм Савур-Могили, мене туди не взяли. Але я поїхав через тиждень вже на її оборону. Перші дні було незвично і страшно - постійні обстріли, навкруги трупи сепаратистів, але через деякий час до цього просто звикаєш і робиш свою роботу.

Відійшли з Савур-Могили ми з першою групою, стали в селі Петрівське. Приймали загиблих із Савурки, яких до нас спускали на БМП. Мали повернутись назад, але не вийшло - Савур-Могилу вже відрізали. І коли почався відступ із села, ми вийшли вдало, а от хлопці, що ще залишались на Савур-Могилі, частково під час виходу загинули, частково потрапили в полон, а хтось одразу в Іловайськ.

Жовтень-листопад 14 року я воював у Пісках. Там було досить цікаво в плані військового розвитку і теж дуже гаряче. Тоді я вже добре відчув, що це та робота, що мені подобається, і я на своєму місці.

В кінці 14 року я підписав контракт з ЗСУ. На момент, коли ми були у Вуглегірську, наш підрозділ вже 8 місяців був у зоні АТО без ротації. Потім ми виїжджали під Горлівку на підтримку іншим бригадам. А коли повернулися звідти, командир бату зробив шикування і сказав, що треба поїхати в район Дебальцевого. Наказу такого він не віддавав – їхали добровольці. І зібралося нас 50-60 чоловік.

А потім була оборона Дебальцевого. Нас відправили на опорнік "Валєра". Людей з різних бригад туди зігнали настільки багато, що усім не було де розміститися. Це був взводний опорний пункт, а по факту там була майже рота. Серед військових була купа людей старшого офіцерського складу.

Коли ми заїхали, в перші ж 5 хвилин одразу загинуло двоє бійців, і п’ятьох поранило. У багатьох упав бойовий дух. Але я почав одразу діяти: побачив занедбане СПГ, відремонтував. Потім почав шукати, де до нього гранати. Знайшов хлопців, щоб допомагали мені їх носити. Організував свій бік оборони. Під час танкових наступів, валив з СПГ по ворожих танках - і один з них підбив. Корегували мене хлопці з бінокля з іншого місця. На "Валєрі" ми були дні три, і за день я робив по 100-150 вистрілів. Це досить багато. Ще ми знищували позиції, які вороги намагались будувати ближче до нас.

Тоді була купа підбитої ворожої техніки, з якої ми з іншими хлопцями діставали мертвих танкістів, які очевидно були росіянами. В одного з них, наприклад, був квиток до Росії. В іншого у військовому квитку була записана адреса – і він виявився десь аж з Карелії. З їхньої техніки ми знімали усе, що можна, враховуючи зброю. Розбирали танки на запчастини. І таких машин було чимало. Нерідко робили це під обстрілами. І саме тому мені дали позивний Мародер.

Потім наш комбат вирішив потроху відводити людей, бо їм просто не було де ховатися від обстрілів. Відходили декілька днів поспіль. Останніми з нашого підрозділу виходили я, комбат, командир роти і корегувальник.

За мою активність на "Валєрі" бригада подавала мене на нагороду, але не зрослося. Так само і з виплатами за підбиту техніку – нічого не отримав. Навіть комбату було прикро, що все так погано працює зверху. Взагалі, за "Валєру" на нагородження подавали 6 бійців. Троє бійців отримали ордени, а троє ні. Чому – неясно.

Потім було Зайцеве. Тоді я став командиром розвідвзводу. Ми заходили і брали Жованку (район Зайцевого). Ротації тоді ще не було.

А потім, коли йшли друга і третя хвиля мобілізації, усі, хто мали який досвід, пішли - і в підрозділі з’явилася купа повністю нових людей, що нічого не вміли і не знали, окрім курсів на полігонах.

Офіцерів тоді майже не залишилось. Я саме був у відпустці. Повернувся і комбат повідомив, що ставить мене командиром розвідвзводу. Спочатку мені було складнувато з цією посадою. Усі мої бійці були набагато старші за мене. Наймолодшому після мене було 28 – це 10 років різниці, а в середеньому людям було по 35, двом під 60. І фрази, що "Я жизнь прожил, срочку в 90-ых служил - знаю, как надо воевать", - на їхню думку, важили більше, ніж мій бойовий досвід. Я декілька разів писав рапорти з відмовою бути комвзводу. Але мені казали, що тобі випала велика честь, від якої ти не можеш відмовитись. І потроху я таки ужився з цією посадою, на якій був доволі довго. Головне, що загиблих в моєму взводі не було.

Коли нарешті трапилась ротація, я перевівся в розвідроту. Був момент, коли був інструктором. А, коли закінчився трирічний контракт, я вступав у військовий інститут в університет Шевченка. Це був 17 рік, але після фронту мені не зайшло навчання. Складно було перелаштуватись. Через три місяці я знову повернувся на службу. Перевівся в 28 бригаду, був так само командиром розвідвзводу.

23 серпня 2018 року, на День Прапора, мене сильно поранило. Це траплялось зі мною і раніше, але цього разу я серйозно підірвався. Ми робили собі прохід в сірій зоні – розміновували територію. І тут відбулись рухи з боку противника – я інстинктивно відстрибнув убік, щоб залягти, і потрапив на міну. Ще метрів 50 з місця підриву проповз сам, а потім сказав хлопцям, що перемотуйте і несіть. На опорний пункт мене виносили до години, бо це була дуже-дуже сіра зона. Потім передали в медичну службу.

Взагалі, щодо поранення я завжди думав, що краще вмерти від ран, щоб це було з користю, а не якось по-дурному, типу заснути, потрапити під обстріл - і все. Або десь іти, а тебе зіб’є машина - і ти навіть не зрозумієш, що відбувається. Я думав, якщо маю загинути, хотілося б, щоб це трапилось в якомусь бою. Щоб це було якесь осмислене дійство.

Окрім того, що мені дуже пошкодило ногу, усе тіло і обличчя було посічене, розірвана рука, великий палець з ноги залетів під шию. Його діставали вже в Харкові.

Ногу в результаті ампутували. Але сумував з цього приводу я недовго - сучасні протези досить високого рівня, і я одразу усім говорив, що повернуся на службу. Реабілітуватися намагався в пришвидшеному темпі, і вже через декілька місяців після поранення навчився ходити на навчальному протезі. В кінці зими пішов на військові курси англійської мови, а в квітні повернувся в частину на свою ж посаду.

Відбув ще одну ротацію. І коли у мене закінчився контракт, я не мав бажання продовжувати службу. Причин було багато. По-перше – у мене з’явилася відповідальність за сім’ю. А, по-друге, ЗСУ пішли не в той бік, який я очікував. Маю на увазі розвиток, нові можливості. Як на мене, це все закінчилось ще в 16 році. Почали повертатись проблемні питання. Хоча зовнішній розвиток наче є, завдяки партнерам з НАТО, а от внутрішній дуже бутафорний - оті всі стандарти, про які голосно говорять, показушні. Я був на дуже багатьох навчаннях і 90% з них – це постанова. У командирів нижчого і вищого рівнів досі немає можливості приймати якісь рішення. А, на мою думку, саме це мають вміти командири в складних обставинах – і це дуже важливо на війні. Ну, а по-третє, можливості воювати з 17 року ставало все менше і менше.

Загалом війна мені дала розуміння цінності людського життя з одного боку, і з іншого, що саме на війні воно нічого не варте. Бо його може не стати за секунду. Після поранення я зрозумів, що від життя треба брати все, що можна, по максимуму і не будувати далеких планів.

Пропозиції по цивільній роботі у мене були ще коли я зазнав поранення. І зараз я працюю на виробництві боєприпасів і зброї.

Ще до війни, поки я вчився у школі, я займався пошуковими роботами по Другій Світовій. Зараз теж повернувся до цього хобі. Була б можливість, взагалі б приділяв пошуковій роботі максимум часу – після того, як повоював сам, це стало ще цікавіше. Я долучився до пошукового клубу "Невідомий солдат", намагаюся зробити його філію в Кіровоградській області, бо там взагалі офіційно ніхто не займається такою справою.

Зараз мої цілі і мрії приземлені – це житло і тому подібне. Про кар’єру і подальший свій розвиток в будь-якому напрямку буду думати, коли закрию основні питання важливі для родини.

Із підбитої ворожої техніки ми діставали мертвих танкістів, які очевидно були росіянами: в одного був квиток до Росії, інший - виявився десь аж із Карелії: історія родини добровольців Максима та Юлії Громових 04

Юля і Максим

Коли Юля вперше побачила Максима в бригаді, згадала, що у 2014 році дивилася з ним одну з програм, присвячену хоробрим бійцям. Проте завоював її прихильність хлопець не цим.

Коли я поїхала в Десну вчитися на командира БМП, якось побачила, що він полайкав усі мої фотки в інстаграмі і написав мені повідомлення. Ось так ми і почали спілкуватись про все на світі.

Після того, як закінчились навчання, Максим зустрів мене на Сході і відвіз до наших позицій. Всю дорогу ми намагались поговорити, але я соромилась, він теж. Взагалі, увесь період нашого спілкування онлайн я була впевнена, що він хоче від мене дізнатися щось про мою подружку, з якою був знайомий ще до мене. Проте, коли ми вийшли з машини, він подарував мені квіти. І надалі наші відносини почали розвиватися. Хоча я постійно шукала якийсь підступ, таки поступово очарувалась ним і зрозуміла, що цікавлю його саме я. А потім він зробив мені пропозицію одружитися.

Максим, як і багато хлопців, для мене – людина, яка віддала частку свого життя, душі, здоров’я цій війні. І я пишаюсь такими людьми, дуже пишаюсь своїм чоловіком. Мені хочеться всім розказати про нього, щоб всі знали, який він крутий. Для мене Максим - однозначно герой. І мені б хотілося, щоб старші підлітки брали приклад з таких людей.

Із підбитої ворожої техніки ми діставали мертвих танкістів, які очевидно були росіянами: в одного був квиток до Росії, інший - виявився десь аж із Карелії: історія родини добровольців Максима та Юлії Громових 05

Максим говорить, що Юля – це кохання з першого погляду. І, якщо для неї він герой війни, вона для нього – це підтримка в цивільному житті, яка так необхідна, коли ти в нього повертаєшся.

Перелаштуватися на сімейне життя в мирному місті після того, як ти 6-7 років провів на фронті, дуже непросто. В армії, що воює, відбуваються весь час якісь рухи, переїзди, тобто постійна нестабільність. А тепер кожен ранок я прокидаюся в одному й тому ж місці. Я ще звикаю до такого ритму, але я точно можу сказати, що відчуваю себе щасливим.

 Віка Ясинська, Цензор. НЕТ

Топ комментарии
+28
Дякую вам, захисники за мир у цивілізованій частині України
показать весь комментарий
07.02.2022 19:28 Ответить
+21
сильный пост - за сильных людей
девушек операторов - наводчиков не встречал не разу , даже не слыхал , а они оказываются есть , и не где-то , а в нашей стране
удачи вам молодые люди
показать весь комментарий
07.02.2022 20:51 Ответить
+21
Земний уклін.Щастя Вам і Вашій донечці.
показать весь комментарий
07.02.2022 21:46 Ответить
Комментировать
Сортировать:
Дякую вам, захисники за мир у цивілізованій частині України
показать весь комментарий
07.02.2022 19:28 Ответить
Моє уявлення про нього, склалося з голосу за кадром. Це був голос літньої людини. Засніжене поле, бита бронетехніка. Застуджений голос і купа битої бронетехніки.
показать весь комментарий
07.02.2022 20:38 Ответить
сильный пост - за сильных людей
девушек операторов - наводчиков не встречал не разу , даже не слыхал , а они оказываются есть , и не где-то , а в нашей стране
удачи вам молодые люди
показать весь комментарий
07.02.2022 20:51 Ответить
Дякую вам! Ви справжні.
показать весь комментарий
07.02.2022 21:41 Ответить
Земний уклін.Щастя Вам і Вашій донечці.
показать весь комментарий
07.02.2022 21:46 Ответить
Дякую вам за захист України від російської навали!
показать весь комментарий
07.02.2022 23:17 Ответить
Коли читаєш про їх долю і їх думки, то в серці оживає надія, що в україни є майбутнє! Спасибі вам!
показать весь комментарий
08.02.2022 00:07 Ответить
HEROES OF OUR TIME
показать весь комментарий
08.02.2022 02:40 Ответить
Справжні Люди. Нехай їх життя складається успішно і в добробуті.
показать весь комментарий
08.02.2022 08:09 Ответить
Слухайте, кацапи! А чого це у вас у Пскові (після початку війни на Донбасі) на площі Десантників такий дивний пам»ятник- у вигляді пустої чорної стели, стоїть?

- Эта - памятник нашим погибшим героям-десантникам!

- А чого без напису? Написали-б уже «Имя твоё неизвестно... Подвиг твой засекречен... Ты у нас не служил...»
показать весь комментарий
08.02.2022 08:18 Ответить
Росія - ворог усім людям .
показать весь комментарий
08.02.2022 09:26 Ответить
Дочечка-лапочка. Щастя тобі і здоров"я, маленька квіточка.
показать весь комментарий
08.02.2022 10:48 Ответить
Хай Бог благословить вашу родину!
показать весь комментарий
08.02.2022 11:00 Ответить
Ось так, десь посеред нас, цивільних, живуть собі молоді люди, які пройшли горнило війни: тендітна дівчина, молода мама, по сумісництву оператор-навідник БМП, та хлопець, що трохи накульгує на одну ногу, ветеран війни з москало-рашистами. Вони, та їх дитина, точно знатимуть, що наш ворог - рашка, як ефективно знищувати мордово-бурятів на нашій землі, що перемовини з ворогом не повинні тривати довше автоматної черги, та яка ціна нашої свободи та незалежності. Москальські воші та українські гниди, їх посібники, будуть винищені чи самі повиздихають, а Україна була і буде. Слава Україні!!! Слава нації!!!
показать весь комментарий
08.02.2022 20:37 Ответить
Если этот парень, по зову сердца ушедший на войну не удостоился награды, то кто её достоин больше- Гелетей и ему подобные герои? Стыдно за страну! А этим двоим, опалённым войной, только счастья и любви могу пожелать, спасибо вам!
показать весь комментарий
08.02.2022 22:02 Ответить
Дякуємо, діти наші. Завдяки таким як ви маємо вільною Україну.
показать весь комментарий
11.02.2022 14:59 Ответить
Настоящий герой!!
Слава Украине!!!
показать весь комментарий
11.02.2022 22:50 Ответить