Айдарівець із Донбасу Олександр Косолапов: Перед війною друзі мені казали: "Саня, мы с тобой русские!" І я питав: "Якщо росіяни зруйнують твоє село через те, що ми рускіє, ти не будеш чинити їм опір?"

Автор: Вікторія Ясинська

Важке поранення в Афганістані; 50 років життя на Сході України з позицією "русский"; зміна свідомості після Помаранчевої революції; визначення "фашист" від друзів; батальйон "Айдар"; важке поранення в боях під Георгіївкою; Львів як новий дім і новий світогляд .

Щастя – це останнє неокуповане місто в тому напрямку. Далі - територія "Лугандонії". Я там народився, мав друзів, одружився, у Щасті виросли мої діти. Але 14 рік провів дуже жирну лінію через усе це.

Вже 8 років, як ніхто з моєї родини там не живе. Батьки померли, а я і мої діти зі своїми сім’ями тепер мешкаємо на Західній Україні. У Щасті залишились тільки мої друзі. Та невеличка їх частина, яка в 14 році підтримала Україну, вони ж були першими волонтерами "Айдару".

Щастя побудували, коли будували Ворошиловградську ДРЕС (Луганська ТЕС). Тоді приїхали у місто і мої батьки. Мама працювати в аптеці, тато як електромонтажник був задіяний в будівництві.

А я після школи отримав спеціальність зварювальника. Потім була армія, звідки мене відправили в Афганістан. Провоював два роки, був важко поранений. Мені прострелили легені - одну вщент. Я повернувся додому у 1984 році скаліченою людиною.

АФГАНІСТАН

ПОРАНИЛИ МЕНЕ БУКВАЛЬНО ЗА 3 ДНІ ДО ДЕМБЕЛЯ І ЗА 6 ДНІВ ДО МОГО 20-РІЧЧЯ. ПОЧАВСЯ ЩЕ ОДИН ЕТАП МОГО ЖИТТЯ – ПОВЕРНЕННЯ В ЦЕЙ СВІТ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ТЕБЕ ВБИЛИ

25 вересня 1982 року мені виповнилось 18. А 29 числа я отримав повістку в армію. 10 жовтня опинився в Термезі - в 3 кілометрах від афганського кордону. Коли ми проходили комісію, знали, що команда 280 - це бійці, які будуть служити за кордоном. В ті часи радянська армія стояла в Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Німеччині. І всі мріяли служити так само, бо дембеля, що поверталися звідти, розповідали про інший світ. Але коли ми приїхали на кордон з Афганістаном, я своїм друзям сказав, що, хлопці, ми точно в Німеччині служити не будемо (Сміється).

З огляду на ідеологічну радянську дійсність, яка тебе виховувала з 10 до 18 років, думки, що ти не підеш служити в армію просто не могло бути. А якщо з якихось причин ти не пішов, дівчата на тебе не дивляться. І це все вбивалося в голови на широкий загал, окрім дітей тих, хто був господарями життя в ті часи. Я так само, як і усі, був накачаний цією ідеологією - у 18 років геть не замислювався про наслідки армії. Не намагався заглянути в свою долю, а куди мене відправлять?

17 грудня 83 року наш літак приземлився на військовому аеродромі міста Шиндан, де стояла п’ята зимовниківська дивізія. Волею писаря, тобто випадково, я потрапив у піхоту, в штрафбат. І це був початок мого формування як чоловіка, як дорослої особистості. Добре це, чи погано - я не знаю, але афганська війна зробила мене таким, який я є сьогодні. Війна – це дуже жорстока справа, і той романтизм, який ми знали про неї в принципі, коли вчилися в радянській державі, розвіявся саме в Афганістані.

Найголовніше на війні те, що тобі треба вижити. І є два варіанти: вижив, бо сховався за спинами, або вижив, бо навчився воювати. Мені пощастило в тому, що в моєму підрозділі усі офіцери були справжніми – вони розуміли, що солдата треба берегти, що його треба встигнути навчити, щоб він не загинув у першому бою. 80% втрат піхоти трапляється саме в перших боях, бо люди на той момент ще не мають бойового досвіду.

Десь на літо-осінь 83 року я вже знав, як воювати. На це мені знадобилося 3-4 місяці. Війна в Афганістані – це не якісь там банальні речі, які ми звикли бачити по телевізору . Це окремі епізоди: кишлаки, прочистка місцевості, засади. Коли думаєш, що полюєш ти, а потім з’ясовується, що полюють на тебе. Як казав мій замполіт: "Запам’ятай, Косолапов, де б ти не був і що б ти не робив, якщо побачиш над підрозділом червону ракету – за 15 хвилин ти маєш сидіти озброєний в БТРі і їхати. А куди ти їдеш і що будеш робити, там тобі потім розкажуть".

Через два-три місяці життя в Афганістані у мене виходило робити те, що треба. Я міг не спати, не їсти. Коли прийшло літо, була неймовірна спека. Я виріс в луганському степу, де влітку 32-35 градусів тепла. Перед армією встиг попрацювати на будівництві південно-української атомної електростанції , де в теплу пору ще плюс 5 градусів, проте в афганських реаліях було +50. І тобі дають одну літрову фляжку води, не зрозуміло звідки набрану, і кажуть: "Дивись, Косолапов, це на три доби, тому ти подумай, пити зайвий раз чи ні, щоб вистачило!" А Андрюха Рудаков , який був з Архангельська, казав: "Саня, для мене + 12 – это потолок, я не знаю, как жить!". І окрім усяких жорстких моментів, отакі речі накладалися на війну і ще більше тебе загартовували.

До 1 жовтня 83 року період служби у мене пройшов на одному диханні. А потім було багато втрат. 1 жовтня ми виїхали в Герат, і на наших очах загинув командир взводу, старший лейтенант Сергій Сіроткін. Тоді ми з боями прорвалися зі скрутної ситуації, в якій опинилися, вийшли в безпечне місце. А потім до нас підійшов комроти, сказав, щоб ми попрощалися з нашим командиром. Ми попрощалися, а на завтра війна продовжувалась, бо вона ж не зупиняється, через те, що в 7 роті загинув командир взводу. А завтра, 2 числа, ми знову їдемо в той Герат, на нас там вже чекають вороги. І в цей день гине сам командир роти, капітан Олександр Костенко.  Для мене він був дуже поважною людиною, прикладом, який навчав і вберігав нас, молодих. Йому влучили прямо в голову з гранатомета. І це жахливе видиво. Потім, через 30 з гаком років, в бою на сході нашої держави, була така ж схожа ситуація з людиною. Така вже доля у мене – бачити такі смерті. Окрім капітана тоді загинув і його механік-водій, Саня Михайлов, йому 6 жовтня обіцяли відправку додому. Він був майже дембель. Помер на руках у хлопців, стікаючи кров’ю. Коли ми повернулися в розташування, від усього, що трапилось, мені здавалося, що життя зупинилося. Але насправді життя сказало, що, Саня, тепер ти переходиш на іншу сходинку.

Наш підрозділ очікував на другий призов, молодший за нас, для якого вже ми будемо прикладом. І тепер питання було не в тому, як ти виживаєш на війні, а в тому, що поруч з тобою будуть інші хлопці і ти вже мусиш їх навчити. Мене призначили на посаду командира відділення. Ми були екіпажем БТРА і офіційно у мене було 10 хлопців. Війна стає геть іншою, коли ти відповідаєш не тільки за себе, а передусім за пацанів. Тоді я сформував собі такі речі, як подбай, будь прикладом і не дозволь собі те, що ти ще вчора міг дозволити.

На території Афганістану я відбув 22 місяці. Поранили мене буквально за 3 дні до дембеля і за 6 днів до мого 20-річчя. Почався ще один етап мого життя – повернення в цей світ після того, як тебе вбили.

19 вересня 84 року мене привезли в шинданський госпіталь. Я був лежачим. Мені набили дірок, поставили трубки, насоси. А 24 вересня я подумав, що завтра тобі, Саня, 20 років, і ти просто мусиш в цей день встати з ліжка. Якщо ти зможеш це зробити, значить ти виживеш. І десь о 5 годині ранку я зібрався з духом, перетиснув усі трубки з зажимами, від’єднав від насосів, підвівся, трохи оперся на ліжко - і хоча фізично було дуже боляче, я став на ноги. Але простояв, може, 3-5 секунд. Потім все попливло перед очима - мене знову понесло кудись на небо - я рухнув на землю. Сусідній хлопець почув, як я крикнув, покликав медсестру. Вона мене підвела, посварила, поклала на ліжко і вколола серйозне знеболювальне.

Але пізніше, десь вже після 9 ранку, коли я знову був при тямі, я розумів, що все одно встану і постою хоч трохи. В обід я посунувся до самого заднього бильця на ліжку, і знову почав вставати. Тримався лівою рукою, щоб швидко не впасти - і таки встав. А потім мені захотілося походити - і я пройшов від бильця до бильця ліжка.

Ось тоді я отримав ще таку рису характеру, як боротьба. Сказав собі: якщо ти не загинув, то давай, не здавайся, вперед, вперед, в атаку! В госпіталі потім ще не раз були такі моменти, коли мені було так боляче, що неможливо передати, але думки "Краще б я помер!" у мене не було ніколи. Лише такі: "Саня, якщо ти живий - терпи!"

ІНСТИТУТ

МЕНІ БУЛО ВАЖКО ПОВЕРНУТИСЯ У БЕЗТУРБОТНЕ СТУДЕНТСЬКЕ ЖИТТЯ. МОЛОДЬ ПРАГНУЛА НОРМАЛЬНИХ ДЛЯ СЕБЕ РЕЧЕЙ – ВЕСЕЛОЩІВ, РОЗВАГ. А У МЕНЕ ПЕРЕД ОЧИМА СТОЯЛИ ЗОВСІМ ІНШІ КАРТИНИ

Коли я повернувся додому, розумів, що за спеціальністю тепер мене ніхто не візьме на роботу - жоден медик не погодив би, що людина без легені  працювала зварювальником.

І тоді моя старша сестра Ірина відвезла мої документи в Машінститут (Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля), у тоді ще Ворошиловграді (Луганськ). Тобто саме вона визначила мою подальшу долю.

Але навчання в ньому мені давалося дуже важко в психологічному сенсі. У 84-85 роках така тема, як війна в Афганістані, була закритою - партія це серйозно контролювала. Хлопцям, які гинули до 84 року, на цвинтарях навіть не ставили ніяких позначок про те, що вони афганці. Але, на мою думку, десь саме у 84 році кількість людей, що загинули, і кількість хлопців, які повернулися з війни, і розповіли про неї своїм родичам, сусідам, сягала таких масштабів, що замовчувати це далі було неможливо. І тоді партія зрозуміла, що інформація про афганців вийшла в суспільство, і почала кампанію, що ці хлопці – національна гордість. Після цього на цвинтарях почали ставити відповідні пам’ятники. Але лише ті, хто повернувся з війни, знали, що вони повернулися геть іншими, усі інші про це не знали. І на те, що в суспільстві з’явилося багато людей з посттравматичними розладами, ніхто не зважав. Тоді взагалі про це ніхто не говорив.

Мені було важко повернутися у безтурботне студентське життя. Ніхто в інституті не знав, що я воював. Молодь прагнула нормальних для себе речей – веселощів, розваг. Хтось хизувався новими джинсами, хтось згадував гарну вечірку з дівчатами в кафе. А у мене перед очима стояли зовсім інші картини. Я не вписувався в це життя.

Але згодом я якось потроху влився в колектив, і з’ясувалося, що я особливий. Мені соромно розповісти про один момент в моїй біографії, але я побив одного з викладачів, який не хотів нікому в групі ставити залік. А потім ще й другого, що втрутився в цю бійку. Трапилося це напередодні нового 87 року. Це була кафедра сопромату. Але я розумів, що я все ж таки вчився, мав певний багаж знань. А цей педагог мені доводив, що я сопляк, дурак, гівно і не знаю предмет. У ворошиловградському інституті викладачі дозволяли собі такі речі. Проте на ранок після цього випадку 49 людей отримали залік. А мені сказали, що з тобою, хлопець, ми розберемося.

Далі щодо мене була установка: покажіть, що Косолапов нічого не знає - і ми викинемо його з інституту. Але я був готовий довести, що я знаю цей предмет – ходив до різних викладачах, пройшов їх 6, і кожному здавав те саме, що і в день заліку. В результаті вони визнавали, що я знаю предмет. Я здав сесію, довів, що з інституту ви мене не викинете. Але повертатися на навчання принципово не хотів, настільки це на мене вплинуло.

Я мав інвалідність спочатку 2, потім 3 групи. Отримував 44 карбованці пенсії. І вирішив, що якось проживу. Проте коли я поїхав на канікули, моя старша сестра переконала мене повернутися у виш. Я подумав, що закінчу другий курс, а влітку буде видно, що далі.

Я повернувся, і напередодні 23 лютого, а тоді це було свято для всіх хлопчиків і чоловіків, раптом посеред лекції, де сидів весь потік, зайшов якийсь хлопець і обережно спитав у викладача, чи є тут така-то група і студент Косолапов. Його викликають в партком. В ті радянські часи в партком викликали, як в тюрму – це була дорога в один кінець. Мій друг Коля спитав у того хлопця: "З речами?" - і тут усі 200 чоловік засміялися (Сміється).

В партком я йшов вже накручений. Думав, що буде йтися саме про той випадок з побитими викладачами. І поки я йшов корпусами, казав собі, що, Саня, тільки не треба битися. Можеш матом щось сказати, хлопни дверима, але тільки нікого не бий (Сміється).

Прийшовши туди, побачив 4 людини, з яких знав тільки нашого декана. Всі вони, з якоюсь підкресленою ввічливістю, почали звертатись до мене на ім’я по-батькові: " Олександре Володимировичу, будь ласка, присідайте". Показали на м’якеньке крісло. І я, як отой дворовий собака, якого всі б’ють, а потім приманюють шматком ковбаси, щоб знову вдарити, насторожився. Але в крісло сів. І коли мене спитали, чи у вас є якісь проблеми, скарги, я ще більше насторожився, і сказав: "Ні, у мене немає ніяких проблем" (Сміється). Я не міг второпати, до чого все це іде. Але розв’язка наступила у фразі секретаря парткому інституту. Він сказав, що, Олександре Володимировичу, 23 лютого перший секретар обкому партії запрошує вас на зустріч.

Я так розумію, що перший секретар, виконуючи лінію партії, що афганці – це цвіт нації, вирішив напередодні 23 лютого зустрітись з цим цвітом. Як це робиться? Обласному військкомату дається завдання: зберіть з області самих-самих, а самі-самі - це поранені, і ті, хто мали ордени і медалі. І я потрапив у той список. І оцей чувак із обкому партії дзвонить парторгу Машінституту і каже: "Забезпечити явку студента Косолапова на зустріч з першим секретарем обкому партії". Що тоді робилося в голові парторга не уявляю, бо в його розумінні я - гівно, дурак, сопляк, якого треба викинути з вишу (Сміється).

Таким чином усі дізнались, що Саня Косолапов - нагороджений, поранений інвалід-афганець. І виявилось, що я мав би отримувати стипендію 100 рублів і знати, що Родіна тєбя ценіт.

2004

МИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО СТРАШНІ РЕПРЕСІЇ РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ. І Я НАРЕШТІ ЗАДУМАВСЯ, ЩО РАЗОМ З ДІДОМ ВБИВАЛИ І МЕНЕ, МОЄ УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ

Коли я закінчив інститут, закінчилася країна. Був розвал Союзу. На заводах і фабриках перестали платити зарплатню. А у мене на той час вже було двоє дітей. І я був вимушений шукати, як прожити. Їздив на поля, де кинули огірки, помідори, збирав їх. Це не було крадіжкою, бо я підбирав те, що залишилось після зібраного врожаю. Щось ми їли, щось міняли. Потім ми з товаришами довгий час ремонтували задвіжки (Кран в підвальних приміщеннях багатоповерхівок, який закриває опорні стояки). Це фізична робота, але вона приносила гроші. Потім я згадав про навики електрика. Був водієм. Далі певний період контрабанднічав, бо життя було зовсім важке, а ми жили майже на кордоні. Але мені подобалось у Щасті, там всі одне одного знали. І багато років ми з родиною жили звичайним спокійним життям.

Мій батько родом з Ростовської області. В його родині було 6 братів і сестра. Це значить, я маю 5 дядьків і одну тітку. Двоюрідних нас було 18. В графі "національність" у мене завжди було написано "русский". Все життя і прожив на Донбасі і розмовляв російською мовою. Двічі на місяць ми їздили в Ростов до родичів, бо при такій великій родині, або у когось весілля, або ювілей , або проводи в армію, або хтось вмер. Я геть не знав, що десь є зовсім інше життя. Думав, що всі живуть так само, як ми. А щодо української мови і літератури, в школі усі знали, що просто є такі предмети. Ми вчили українську, але основною була російська мова. І ті діти, чиї родини переїжджали в Україну з Росії, Казахстану, Вірменії і так далі, якщо приходили в школу після 4 класу, за бажанням батьків на всі подальші роки звільнялись від вивчення української мови. Але в сільській частині Луганської області всі говорили українською з дитинства. У мене був такий знайомий, Вітя, який пояснив мені, що українська мова рідна для нього змалечку. Він був українцем ще у 80 роках, але свідомо пішов на те, щоб стати російськомовним в інституті – він не хотів бути білою вороною. Вітя якось сказав мені, Саня, якщо я завтра почну говорити українською посеред інших, ти перший назвеш мене "селюк". Хлопці і дівчата, які виїжджали з сіл, закінчували інститути, і прагнули поїхати жити у велике місто: Сєверодонецьк, Лисичанськ, Луганськ. Там вони добровільно переходили на російську мову.

Себе я не вважав українцем, і копати глибоко, хто я є, почав не так давно. З’ясувалося, що я мав українську кров. Моя мама із Сумщини. І її дід, Сашко, був начальником телеграфу на великій вузловій станції. Якось в 37 році він вчергове вийшов на роботу - і досі ніхто не знає, що з ним трапилось. Тоді на мою маму, дворічну дитину, повісили тавро "донька ворога народу". А її мама відповідно була дружиною ворога народу. Моя мама прожила майже 80 років в страху. Страх – це те, що я дуже добре бачив в ній все її життя. Коли моя старша сестра в часи перестройки хотіла піти в архіви КДБ шукати, де наш дід, мама дуже перелякалася і сказала, що ні, донька, не вір нікому, це зараз відлига, а потім ти будеш там само, де і мій батько. Ось так ми дізналися про страшні репресії радянських часів. І я нарешті задумався, що це стосується і мене. Що разом з дідом вбивали і мене, моє українське коріння. Але до того, як до мене прийшло це усвідомлення, я був рускім. Усім треба зрозуміти, що проблема Донбасу - набагато глибша, ніж "насмотрелись телевизор".

Українцем я став у 2004 році. І дякую я за це президенту Віктору Ющенку. Тоді партія регіонів дуже щільно стояла на ногах в Донецькій і Луганській областях. І людей, які її очолювали у нас, я добре знав - вони всі були комсомольськими і партійними лідерами 80 років. Це люди без честі, совісті і принципів. Я розумів, якщо це все пошириться на Україну, буде біда, така, як у нас на Донбасі, коли бізнес віджимається навіть у своїх – і ти просто не можеш дихнути. Менти, прокуратура - все під ними. Але і опозиційний Ющенко і вся ця помаранчева коаліція, яка вже формувалася, для мене тоді були незрозумілими бандерівцями. Бо я 50 років чув, що Донбас годує всю Україну, а бандерівці сидять на шиї. Вони нічого не роблять, окрім співів, гулянок, ще й за фашистів воювали у Велику Вітчизняну – ось так я виріс. А коли я почув, що Ющенка отруїли, я був такий злий на нього. Думав, що, як це так: ти поїхав лікуватися у Швейцарію, а я йду в лікарню в Щасті. Якщо ж ти весь такий за народ, чому не робиш так само?

Але стався переломний випадок, коли до дати виборів 2004 року залишалося декілька тижнів. Тоді я випадково опинився в Луганську на одній з центральних площ. І виявилось, що там буде виступати Ющенко. Я вирішив залишитися. Але окрім невеликої групи підтримки, там було купа завезених спеціально людей. Особливо кидались в очі навіть не студенти, а якісь зовсім юні ПТУшники, які просто кричали, улюлюкали, топали ногами, тобто усіляко заважали Віктору Ющенку говорити. Мені настільки стало соромно, що я місцевий і що моя земля ось так зустрічає людину. Але попри все він продовжував виступ. Тоді вони пригнали автобус з гучномовцями і включили радянські пісні про пролетарський, шахтарський луганський і донецький край. І через цей сором, що я відчував, у мене виник порив – підійти і вибачитися перед Ющенком за те, що тут відбувалося. Коли закінчився мітинг, я рушив в бік Віктора Андрійовича, але перед ним щільно зібралися його палкі прихильники - і я вперся в їхні спини. Я побачив його з відстані трьох, може, п’яти метрів, і звернув увагу на колір його обличчя – воно було сіро-жовте. Я жахнувся, бо одразу згадав прощання зі старшим лейтенантом Сіроткіним. Коли його тіло лежало в БТРі, він мав такий самий колір обличчя. Я точно знав, що він вже не живий, але життя ще повністю з нього не вийшло. В цей момент до мене дійшло, що Віктор Ющенко, який знаходився на межі життя і смерті, все одно іде проти течії. Він бореться. І в цей момент я став його прихильником. Це мій президент. Для мене він перший на той час, хто справді сказав вголос світу, що українці – це нація, Україна – це держава. І що Голодомор – це акт геноциду знищення саме українського народу. А коли в Києві вже стояв Помаранчевий майдан, мій знайомий, що працював на дільниці у нас, подзвонив і сказав, що люди зібралися, що всі знають, що перемога Януковича – це брехня і що він їде на Майдан, я поїхав з ним. І саме під час революції 2004 року я став українцем.

Єресь проти помаранчевих про наколоті героїном мандарини і апельсини з Америки і так далі дуже швидко розповсюдилась на моє місто. Я дивився на місцевих людей і думав, що, ми ж з вами прожили життя, як таке можливо? В Щасті усім одразу стало відомо, що Косолапов був на Майдані - і для них було стресом те, що сталося зі мною. Бо з бандерівцями все ясно, але, як це сталося з Санею? І тоді в нашій пивнушці зібралася компанія - 15 чоловік моїх друзів визвали мене і сказали, а от тепер поясни нам, чого ти туди поїхав. Я їм пояснював, розказував, наводив приклади, чому вони купились на пропаганду. Люди наче і почали думати, але все одно мене не зрозуміли. В місті я отримав клікуху Саня Помаранчевий. Але, хоч помаранчева влада і прийшла в наш край, злоба, тих, хто програв, залишилась. Проте стосунки з друзями у мене продовжувались. Політичні розмови затихли, життя брало своє. А коли влада Ющенка здала свої позиції - все покотилося в прірву, яка закінчилася війною 2014 року.

Коли почався Майдан 2014 року, усі були впевнені, що я поїду і на нього. Я теж був впевнений в цьому, але обставини склалися так, що я мав бути поряд із сестрою в Черкасах, і на Майдані бував тільки там. В лютому 2014, коли розстріляли "Небесну сотню", я не мав сумніву, що буде війна.

13 березня 2014 року афганська організація міста Щастя зібралася на свою нараду. І знову ж таки, ми всі вчилися в одній школі, всі разом зростали, всі одне одного знали. Але за вказівкою зверху Саша, голова цієї організації, почав верзти маячню, про те, що треба зібрати загін самооборони – будемо захищати місто, родини.

Я сидів-слухав, потім спитав: "Ви від кого будете захищати свою землю і свою родину?" "Як від кого?" - відповіли мені, - "Від фашистів з "Правого сектору"!" І це середина березня, війни ще немає, але збір афганців в місті Щастя з такими питаннями вже відбувається. Серед цих людей я був авторитетом - відкривав усі пам’ятники по області, співав пісні, грав у футбол за всі ветерансько-афганські команди. Хоча я ніколи не був членом організації, але я був активним в цьому русі – мене скрізь знали. І усі вони озвучували ідею "Новоросії", яку вони збиралися захищати від бандерівців. Мої доводи, що де ви бачили потяги з бандерівцями, що нападають на вас, не подіяли. Тоді я сказав їм, що є така організація, яка називається ООН, і вона визнала кордони країн, які переділяти, як вам захочеться, неможливо. І якщо ви збираєтесь щось зробити, ніякої "Новоросії" не буде – ви отримаєте територію, таку, як Абхазія. Коли я казав про Абхазію, вжив одне українське словосполучення "на кшталт". І мої тодішні друзі-афганці просто вибухнули від цього. А коли я розповів їм, як 18 – 20 лютого влада Януковича розстрілювала свій народ, і що кров рікою текла по бруківці, у відповідь мій друг Валера Коновалов сказав: "Так це мало! Треба було вас, бандерівців, усіх там розстріляти!" Після цього я сказав їм останнє, що ви усі пройшли війну, і ви добре знаєте, що війна – це вбивство, гвалтування, мародерство. Це, коли горять ваші хати, у дворі лежать трупи ваших родичів, друзів, сусідів і їх немає кому ховати! Питання: "Навіщо ви самі кличете війну в свою домівку?"Але воно повисло в повітрі. За ту годину, що ми спілкувалися, вони вже вирішили, що я фашист-бандерівець. І мій друг Толя Оліфіренко з піною у рота кричав: "Саня, я б тебе задушив своїми руками прямо зараз, якби я з тобою не прожив життя!"

Коли я йшов на цю нараду, я думав, що 20 чоловік, що там зібралися, маючи досвід бойових дій, будуть першим загоном, що зустріне ворога з боку Росії. Але після цієї розмови я зрозумів, що я тут один. Що такого загону в Щасті не буде. Містом дуже швидко поширилась новина, що я фашист. Навіть люди, які близько мене не знали, тикали мені в спину, говорячи це.

Мій син зі своєю сім’єю жив теж в Щасті. На мій подив, він ще в лютому зайняв націоналістично-українську позицію. А донька з чоловіком і дитиною мешкали в Луганську. І я зібрався поїхати до них, щоб поговорити з ними, дізнатися, яка у них позиція.

Це була неділя, 10 ранку. Маршрутка до доньки їхала через центр міста, і я помітив що біля Облради стояла колона десантників. Я приїхав до дітей. Розказав про те, що вибираю Україну. На що мій зять Рома, розумний хлопець, з гарною освітою, вперто верз, що донські козаки краще, ніж фашисти із ПС. І що без тісних економічних зв’язків з Росією нам не вижити.

Ввечері я їхав назад у Щастя, але не через центр. Вдома включив телевізор і побачив, що в цей день в Луганську захопили будівлю СБУ і почалася "Лугандонія". Потім мені трапились в очі фотографії з тих подій і на них були мої товариші-афганці з Луганська. А ще мене дуже вразило, що мешканці Луганська з родинами, дітьми, пивом в руках сиділи на парапетах вздовж парку, що напроти у СБУ, і дивилися на все це, як на виставу. Ніхто не бачив в цьому трагедії.

Я подзвонив своєму другу, який був головою районної організації афганців. Він закінчив істфакт, тобто людина не дурна. І спитав його: "Вітя, що це все таке?" А він мені, що, як ви захоплюєте державні установи, то ви – патріоти, а ми захопили – то ми сепаратисти. Він мав на увазі, коли люди блокували СБУ і "Беркут" по різних регіонах під час Майдану. Я відповів, що, Вітя, ти прекрасно розумієш, в чому різниця блокування "Беркуту" у Львові і захоплення будівлі СБУ в Луганську.

Коли він повідомив, що у вівторок афганці збираються біля СБУ, я вирішив, що поїду туди. Приїхав, побачив 15-20 людей з цієї спільноти. Спитав у них, нащо вони все трощили в СБУ, нащо тримають заручників - так я почув по телевізору. А вони сказали, що ми нічого не трощили – просто зламали вхідні двері, а далі нам все відкрили самі співробітники. І я жахнувся, що військовослужбовці ось так просто все здали. Але ця акція готувалося заздалегідь. Усі ці люди підтримували "Лугандонію" і Росію. Мої розмови щодо того, що треба робити роту і захищати Україну, бо завтра сюди приїдуть російські танки, ні до чого не призвели. Афганець-десантник Саша Балабін сказав мені, що Саня, ти що, які танки? "Мы с тобой русские!" Тоді я спитав у нього: "Якщо росіяни зруйнують твоє селище Ювілейне і моє місто Щастя, лише через те, що ми рускіє, ти не будеш чинити їм опір?" І Саша відповів, що ні, не буде.

Ось так я вдруге зрозумів, що і в Луганську не зберу загін з бойовим досвідом, і що серед колишніх побратимів я один за Україну. Я сказав їм всім на останнє, що в Луганську так, як в Криму, не буде. Нехай мене вб’ють, але я буду чинити опір.

А потім була спроба захопити Облраду і там серед інших патріотів, що не давали це зробити, опинився мій син. Подзвонив і сказав, що оцей весь непотріб, що був у приміщені СБУ, прийшов сюди. І ми тут всередині будемо захищати цю будівлю. Я сів у машину з двома друзями-патріотами зі Щастя - і поїхав до Облради. Там були козаки покидька Мозгового (Олексій Мозговий - військовий діяч маріонеткової "Луганської народної республіки", командир незаконного військового угрупування "Прізрак" у складі "Армії Південного Сходу"). Він зачитав ультиматум від імені народу Луганщини. Після чого, я спитав у нього, хто ти такий, що ти від імені луганського народу депутатам Облради читаєш ультиматуми. І його козачки мене схопили: той за виворот, той за рукав, проте потім відпустили.

Окрім козаків, там стояв кордон ментів, і не просто рядових, а майорів, підполковників – вищі чини, керівники. Ще був батюшка з кадилом і група співаючих жінок з іконою. Все це разом можна охарактеризувати сучасним словом "треш" – воно відображає той жах, що там відбувався. Хоча я сам був прихожанином РПЦ на той момент, але це дійство викликало огиду.

АЙДАР

ЗРАНКУ 20 ЛИПНЯ МИ НАКИНУЛИСЬ НА СЕЛО, ВИБИЛИ ЗВІДТИ СЕПАРАТИСТІВ, АЛЕ КОЛИ ВОНИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО У НИХ В ТИЛУ ЩОСЬ ВІДБУВАЄТЬСЯ, ПІШЛИ В КОНТРАТАКУ – ПОЧАЛИСЯ БОЇ.

На початку травня 14 року в Щасті склалася компанія 5-10 патріотів, які представляли якісь партії. Ми з сином не були політично заангажовані, тому до партій не долучались, але спілкувались з усіма, хто був за Україну. П’ятого числа один з активістів подзвонив і спитав, що я ж був воділою – і чи міг би я провезти одну людину по області. Я погодився.

До мене на старому "Москвічі" під’їхав хлопець, якого теж звали Сашко, і ми поїхали з ним у напрямку Старобільська. По дорозі ми знайомились. Він розповів, що був на Майдані, з політиків підтримував партію Гриценка. Але до себе я відчував ще якусь недовіру і скритність. Не розумів навіщо мене покликали, бо він сам непогано знав дорогу. Зі Старобільська ми поїхали у Сватове. Там біля Рарайради зібрались невеличкі групи патріотів на 4 машинах. Я розумів, що ми когось зустрічаємо, але не знав кого. Нас зібралося 10-12 людей. І коли нарешті приїхала якась людина, всі, хто його знав, зраділи. Виявилось, що це був Сергій Мельничук, і що він зібрався формувати патріотичний батальйон. Я спитав у нього, що це буде за батальйон, яке у нього буде озброєння, які задачі і які повноваження. По коротких відповідях, які він мені дав, я зрозумів, що ця людина дуже далека від війни. Він плутався у військовій в термінології і так далі. Але попри це я сказав, що якщо ти командир батальйону – записуй мене першим , я буду бійцем. Мельничук спитав скільки мені років, я відповів, що буде 50, якщо доживу до вересня. Але почув, що я застарий - нам такі не треба. "Повертайся додому – і веди просвітницьку роботу. Збирай молодь і готуй їх до служби в батальйоні". Мені було дивно, що мене не беруть. Але ж вони не знали, що я афганець з бойовим досвідом.

Я повернувся в Щастя. А тоді вже в місті всі говорили, що є якісь нацики – і це головні вороги в нашій області. Так називали відновлену Національну гвардію. І за одну ніч Щастям розлетілась новина, що я пішов в нацики.

Наближалося 9 травня, а у нас колону ветеранів в цей день складали ми, афганці, бо тих, що воювали у Другу Світову вже не залишилось, а людям все одно давай Дєнь Побєди. Проте напередодні цього дня мої брати-афганці сказали, що ти кончений мудак, який не пішов в загін самооборони, а подався в нацики - тепер ти наш ворог. А голова щастинської організації додав, що якщо 9 травня я прийду на зібрання, вони мене вб’ють.

А ще до того, 7 травня, мене знову попросили з’їздити в Сватове. Я не міг, поїхав мій син і пропав на дві доби. Усі переживали, але з’ ясувалося, що тоді вже зібрався перший "Айдар - 15 людей з Луганська і 10-15 чоловік з Києва, яких знав Мельничук з Майдану. Коли син повернувся, розповів, де вони розташувалися і з усмішкою додав, що, ні, тато, без тебе ніяк, бо люди патріотичні , але не мають бойового досвіду.

Коли 14 травня я приєднався до батальйону, з’ясувалось, що оцей Саша з яким я їздив – це Сашко Чекалов, який потім мав позивний Ленін. Він був одним з перших розвідників "Айдару", і нещодавно помер від ковіду. Окрім нього розвідниками були ще дві людини. Усі вони місцеві, мали паспорти з луганською пропискою, тому сепаратисти на блокпостах не бачили в них загрози. Втрьох вони їздили в бік Лисичанська, Станиці-Луганської, Щастя і позначали, де стоять блокпости, чи є там зброя і так далі.

Спочатку "Айдар" називався 24 батом тероборони. І щоб всі знали, це був єдиний добровольчий батальйон, який по штату був у складі ЗСУ, але числився як бат тероборони. Просто перший набір "Айдару" був добровольчий.

Поранили мене 20 липня в селі Георгіївка, в глибокому тилу – 50 км від лінії оборони. На той момент ми, айдарівці, вже дійшли до Металіста. А десантники 80 бригади в Луганському аеропорту жили два місяці в повній облозі, і хтось в штабах вирішив, що треба через Георгіївку їм пробити дорогу, завезти патрони, їжу, вивезти поранених.

Оскільки у нас в батальйоні були лише автомати, здається, саме 30 бригада, яка стояла поряд, дала нам 4 БМП і 2 танки. І близько 50 айдарівців, які склали штурмову групу для кидка в глибокий тил, поїхали пробивати дорогу в Георгіївку. Потім ще окремі наші хлопці , що бажали визволяти Батьківщину, пригнали на легкових машинах. Окрім нас в операції були задіяні розвідники чи то 3, чи 8 полку спецназу. Всю ніч ми їхали полями, на ранок зібралися на нараду. Завданням було налетіти на село, вибити ворога і тримати Георгіївку, поки повз неї не поїдуть машини на аеропорт.

Зранку 20 липня ми накинулись на село, вибили звідти сепаратистів, але коли вони зрозуміли, що у них в тилу щось відбувається, пішли в контрататку - почалися бої. Ми були готові протистояти. Але з їхнього боку почався мінометний обстріл – прилітало в тому числі і по селу. Ось тоді одна з мін розірвалася прямо на мені, коли я заліг біля будівлі. Уламками мені майже відірвало ногу. Поряд було ще двоє побратимів, що теж дістали поранення, але всі ми вижили.

Коли мене евакуювали, на тій ділянці фронту пішла ще більш серйозна війна. І оця операція з визволення з блокади десантників 80 бригади дала поштовх активним бойовим діям з боку української армії. Патріоти-айдарівці сказали, що ми назад не підемо. Підтягнулася 30 бригада, ще підрозділи - пішла хвиля наступу на Лутугине, Успенку, Красний Луч (Зараз місто Хрустальний), Чорнухине, Дебальцеве. Пішли на аеропорт, на Новосвітлівку. В результаті наші вояки фактично заперли сєпарів, починаючи від Станиці Луганської, з боку Щастя і далі по Сіверському Донцю. А з другого боку відрізали дорогу на Краснодон, яка йшла на кордон з Росією. І в оці запеклі бої, які тоді відбувалися, "Айдар" поклав тих, хто прийшов в батальйон в перший набір. Це ті хлопці і дівчата, які в своїй більшості не знали, що таке війна.

Коли мене поранили, лікарі не давали гарантій, що я виживу. Якийсь час я був непритомний, про мене зняли сюжет – і люди почали збирати гроші на моє лікування, писати про готовність допомагати. Інформація розійшлася на широкий загал, але усі мої двоюрідні брати і сестри, окрім однієї сестри, що теж жила в Щасті, знаючи про це, ніяк мене не підтримали. І якщо хтось й надалі намагається розповсюджувати оцю маячню, що росіяни нам брати, розкажіть їм мою історію, як усі мої двоюрідні Косолапови з Росії відмовились від кровного брата за те, що він пішов воювати за Україну.

Після харківського госпіталю поранених, в тому числі і мене, доправили у Львів. Львівські лікарі - неймовірні спеціалісти, вони зібрали мою ногу зі шматочків. І коли я нарешті відкрив очі, напроти себе побачив ліжко, на якому лежав хлопець з дуже важкими пораненням. Цим хлопцем був Андрій Усач, воїн 80ки, що був у луганському аеропорту. Прямо там, рятуючи Андрію життя, підполковник Дмитро Лось ( Ортопед-травматолог львівського військового госпіталю )ампутував йому ногу. Ми з Андрюхою стали друзями.

У Львові для мене відкрився ще один пласт свідомості, соціальної, суспільної. Люди на Заході України не могли повірити в те, що в госпіталі лежить поранений воїн зі сходу, який добровільно пішов воювати за Україну і не сам, а зі своїм сином. І люди приходили сотнями, щоб мене підтримати. Вони приносили гроші, малюнки, а іноді просто поговорити-розрадити. І ось так, потрапивши на Західну Україну вперше в житті, я заборгував львів’янам, що вони так до мене поставились.

Зараз, живучи у Львові, я розумію, що попередні 50 років я прожив у засланні як російськомовне населення Донбасу. Тепер, не знаю скільки ще років мені відведено, але, сподіваюсь, що проживу їх в українському середовищі.

 Віка Ясинська, Цензор. НЕТ