"Це неймовірно, скільки людей об’єднали свої зусилля задля України. Весь світ зійшовся разом!" – засновник волонтерської ініціативи Davaj Ukraine Девід Расселл
Я дивився на Деніела Расселла, слухав його неймовірні розповіді про волонтерство у охопленій війною Україні – а у голові крутилося питання: ну, от звідки беруться такі люди? Невже такими стають з часом та через обставини? Чи це під час народження якась фея змахнула чарівною паличкою – і простому хлопцю Деніелу дісталося більше доброти, відваги, людяності, ніж багатьом іншим?
Адже їхати за сотні кілометрів під снаряди та ракети у майже чужу країну; майже рік ризикувати життям, допомагаючи людям (а декого і рятуючи від смерті) – таке, погодьтеся, зробить не кожний. Але два австралійці-засновники неприбуткової гуманітарної ініціативи Davaj Ukraine саме так і зробили. Чому?
"А от я зараз його про це спитаю" - подумав кореспондент "Цензора". – "Спитаю – а потім поставлю це запитання і відповідь на нього – на початок інтерв`ю".
Так і зробив.
З: Почну з досить цинічного запитання. Чому ви і ваш друг Роджер Скотт турбуєтесь про Україну в цій війні? Що в цій війні для двох австралійських експатів, які живуть у Європейському Союзі?
По-перше, ми обоє живемо в Польщі. Отже, ми з Україною сусіди. І все, що відбувається з Україною, відбувається буквально на нашому спільному подвір’ї.
Крім того, завдяки нашій роботі ми мали можливість допомагати: в нас були гроші, у нас і багато вільного часу, і ми можемо матеріально дозволити собі поїхати надовго та надати допомогу.
Зіграли велику роль і наші особистості та національне походження.
Отже, це все про життя поруч із людьми, які перебувають у великій біді, у поєднанні з нашими цінностями та прагненням допомогти добрим людям, і все це помножено на наші логістичні можливості та доступ до ресурсів.
З: Як ви вирішили стрибнути у цей вир? Ви, мабуть, бачили або читали новини про вторгнення Путіна – і який у вас тоді був ланцюжок думок?
Це був вечір неділі. Я і моя дівчина Юля Юрас (вона українка з Хмельницького) сиділи на дивані у Варшаві. А в новинах уже було видно, що війна стає все гіршою і гіршою.
Я раніше не знався в новинах; я перестав дивитися 15 років тому. Але те, що я побачив того недільного вечора й загалом наприкінці лютого, а також сльози моєї дівчини, підштовхнуло мене до того, щоб щось зробити.
Це те, що почало всю справу. І зараз я весь час дивлюся новини, але тільки українські новини.
З: Якими були перші дії, що згодом перетворилося на повноцінну кампанію?
Це був кінець лютого, коли все тільки починалося. Першими діями було перевезення кузин Юлії з їхніми дітьми. Отже, ми поїхали автомобілем і забрали одних від кордону Словаччини, а других зі Львова. І те, що я побачив у Львові, було останньою частиною мозаїки, яка мене справді вразила: тисячі людей на кордоні в чергах під час холодної зими. Це було моє перше відкриття.
Тому ми почали з перевезень. Головним чином я зосередився на тому, щоб доїхати до Львова, забрати людей і допомогти їм переїхати кордон.
З: Як ви підсумували пріоритети допомоги українському народу? Перша найважливіша річ. Друга найважливіша річ.
На той час у нас не було великих грошей. Це був просто транспорт. Ми орендували авто і возили по п’ять людей одночасно зі Львова до Варшави.
Деніел Рассел і Роджер Скотт під час однієї з перших евакуаційних місій.
З: Ви професійний водій?
Я працюю в нафто-газовій сфері. Будую великі трубопроводи по всьому світу.
А потім мої друзі в Австралії побачили наші зусилля і тому вони почали великий збір коштів. І це нам принесло велику фінансову допомогу. А потім пріоритети стали більш масовими.
З: Я думаю, що багато людей у різних частинах світу бачили, що відбувається. Але не всіх зачепило. Як сталося, що ваші друзі в Австралії почали приділяти увагу та приносити гроші чи ресурси?
Я виклав кілька фотографій у Фейсбук та Інстаграмі, де ми з Юлею збираємо її двоюрідних сестер. А потім я ще кілька разів перевіз інших біженців: бабусь, матір з дітьми, дідусів – і також завантажив кілька фотографій та історій. І всі мої друзі, які є справді шановними, гарними людьми з Австралії, побачили це і подумали: "Гей, це добре. Ми нічого не можемо зробити, окрім того, що можемо почати збір коштів для вас". І це відкрило перед нами великі двері.
Одна з перших евакуацій: україно-єгипиться сім’я з двома дітьми і дві українки з Харкова.
З: Якою Україна в перші 30 днів війни видавалася для співчутливого іноземця?
Хаос. Бедлам. Армагедон. Це я бачив у Львові, коли приїхало більше ніж 10 000 біженців. Це було шокуючим і дуже сумним видовищем.
З: Ніхто не знав, чого очікувати.
Ні, до біса, ні. Ніхто не міг знати, як з цим впоратись: усі жінки, бабусі та діти, всі замерзлі та вразливі. І це справді було приголомшливо. Я чесно можу сказати, що 90% людей, які бачать таке, візьмуть на себе зобов’язання та зроблять щось.
З: Як ваша організація почала ставати все більшою і більшою? Розкажіть про всі етапи.
Організація росла. Мої друзі в Мельбурні справді неймовірні люди, і вони дуже добре спілкуються між собою. І багато чого ми могли зробити завдяки їм. Вони нам організували велику підтримку у ЗМІ, на радіо, у телевізійних новинах. Це пішло по всій Австралії та по всьому світу. Це допомогло, тому що для австралійських ЗМІ це була незвична та цікава історія про те, що австралійці допомагають Україні всередині України, а не на відстані.
Дуже допомогло те, що я також фотограф і я демонстрував історії "з місця".
Але водночас я людина, яка діє та допомагає. Багато людей говорять, витрачаючи час і нічого не роблячи. Ми були прямою протилежністю. Ми кажемо: "У нас є ось такі можливості. Це те, що ми хочемо зробити, і просто робимо це".
Деніел Рассел у сюжеті австралійського ТБ-каналу Channel 9
З: Чи було вам комфортно ставати публічною фігурою?
Я не проти. Я готовий робити все, що потрібно для справи. Усе, що допоможе збільшити охоплення більшої кількості донорів - я зроблю все, що завгодно.
Отже, що сталося потім ( і це мене вразило) - ми отримали майже 130 000 австралійських доларів за три-чотири місяці. І мої друзі в Австралії, які розпочали кампанію, сказали: "А як ми можемо правильно витратити гроші?" Я сказав, просто дайте мені гроші, і я подбаю про те, щоб вони були витрачені на потрібні важливі речі.
Стаття в онлайн-версії газети Daily Mail про допомогу Деніела Рассела і Роджера Скота Україні
З: Який був ваш меседж, який ви використовували, що привів вас до такого успіху у зборі коштів? Австралія так далеко. Логічне запитання, навіщо людям про це хвилюватись?
Не йшлося про якісь спеціальні повідомлення, які ми повторювали. Мої друзі з Мельбурна проштовхували мої історії у ЗМІ та серед журналістів, вони багато працювали за лаштунками. Отже, йшлося радше про те, щоб частіше бути перед очима людей. Я не професійний оратор чи телезірка, як ви помітили. Я просто відповідав на запитання, описував те, що бачив, що відчував, що робив і планував робити.
По-друге, багато хто знає, що я не мудак, я добрий і чесний. Якщо вони бачили, що я щось роблю, це означало, що це правильні дії. Я думаю, що це також дуже допомогло.
Деніел Рассел в ефірі програми журналіста Уілла Річардсона "There’s the Will"
З: Ви збирали тільки гроші? Чи люди надсилали також одяг чи щось інше?
З Австралії не надсилали речі, це просто надто далеко, і воно того не варте, особливо з великими речами. Але більшість гуманітарної допомоги надходить з Німеччини, Польщі, Великої Британії, Шотландії, Франції. І ми отримуємо багато речей з Європи, які надсилають нам у Варшаву. У нас п'ять складів у Варшаві.
З: Якщо ми говоримо про різні країни, чи є якісь конкретні поставки, які надсилає кожна країна? З Німеччини надсилають це, з Шотландії надсилають це. Ви змогли б класифікувати?
Польща була найбільшим донором на старті, у перші 6 місяців. І це було все, що тільки можна уявити. А конкретизації самої допомоги немає, різні країни направили більш-менш загальні поставки. Польща була найбільшим джерелом допомоги. Німеччина і Франція надавали досить вагому частку. Зараз усі зупинилися, тому що виснажені. Але Шотландія та Англія все ще надсилають. Це все те ж саме: медична допомога, перша допомога, одяг, їжа, обладнання для інвалідів і медичні препарати.
З: Мали якісь логістичні чи інші помилки за цей період, з яких ви зараз смієтеся?
Їх багато. Якщо ви професійний фахівець з логістики, ви не можете сподіватися, що все буде ідеальним. Ви просто повинні прийняти той факт, що логістика вимагає часу і завжди поруч будуть якісь перешкоди на шляху. Ось як це працює. Коли ми почали отримувати гроші, я орендував у Варшаві великі 50-містні автобуси і возив їх до Львова. І був у нас ще один друг, який організовував автобуси з Маріуполя, щоб привезти людей до Львова. І ми взяли всіх пасажирів, посадили в автобус і привезли до Варшави. На той момент у нас були французька та англійська програми переїзду.
Це був логістичний кошмар. Це була 50-60-годинна місія, де були групові чати з 50 пасажирами з Маріуполя. Поки вони доїхали до Львова, ми з’ясували, куди вони хочуть поїхати: чи хочуть вони залишитися у Варшаві, скажімо, у центрі для біженців чи мати інше житло. Таким чином, у нас були сотні людей, які допомагали нам отримати для них житло. І до моменту їхнього прибуття до Львова і пересадки на автобус у Варшаву половина з них вже мала житло у Варшаві, ще 20 людей мали місця у центрах для біженців, а ще 10 їхали до Великої Британії за програмою переїзду.
Одне з перших оголошень про організований евакуаційний автобус зі Львова. Кенгуру було намальоване не для того, щоб повідомити, що автобус було організовано австралійцями. Насправді, для того, щоб люди могли знайти цей автобус серед інших з подібними написами "Львів – Варшава". На фото члени команди Davaj Ukraine Laura Deebs і Anna Kulieshova
З: Ваш друг Роджер Скотт, хто він за професією?
Він займається промисловою нерухомістю.
З: Якою була його сфера експертизи у вашій команді?
Він допомагав зі всім. Він допоміг з логістикою із замовленнями, з постачанням, закупівлями, пошуком гуманітарки. Він також говорить російською, він неймовірний перекладач.
З: Коли ви заснували Davaj Ukraine і чому?
Близько двох місяців ми організовували допомогу Україні. А потім ми подумали чому б не назвати нашу місію якоюсь прикольною назвою. Це була якась природна думка, шось по типу "Всі свої місії якось називають, то ДАВАЙ і ми якось назвемось". Так ми стали Davaj Ukraine.
Ми назвали це випадково. Я завжди любив це слово DAVAJ. Отже, це було легко – давай назвемо це "ДАВАЙ Україна". Я неправильно написав "DAVAJ", але було пізно змінювати.
З: Вам довелося розповісти людям на Заході про жахи цієї війни та мужність цієї війни, щоб отримати гроші та ресурси для своєї місії. Як саме ви це робили? Чи є інші причини, чому вам вдається збирати пожертви по всьому світу?
Це було величезне спільне підприємство з усіма дивовижними людьми, яких я зустрічав на своєму шляху: українцями, поляками, німцями, греками, ізраїльтянами. Весь світ зійшовся разом і об’єднав усіх разом.
З: Багато горизонтальних зв'язків?
Це неймовірно, скільки людей об’єднали свої зусилля. Ми всі маленькі люди, але об’єдналися по-різному. У нас 20-30 групових чатів. Це величезна мережа маленьких груп, маленьких команд. У когось 2 машини, у когось іншого 5 машин, в цих хлопців 4 машини, хтось знається між собою, всі просто онлайн поєднались. Маленька мафія людей, які допомагають.
З: Чи були періоди, коли потік грошей і речей зростав і, навпаки, сповільнювався? Це типова ситуація, з якою стикався кожний волонтер.
Коли ми почали орендувати автобуси, потік фінансової допомоги не сповільнювався ні на мить. У той момент ми також почали купувати захисне спорядження для військових, наприклад захисні жилети та шоломи. Після цього ми почали закуповувати медичне обладнання. Ми зробили наше ім’я, ми створили справді хороші мережі та завоювали велику довіру донорів по всьому світу.
Потім, приблизно влітку, пожертвування зменшилися. Отже, ми вирішили купити мікроавтобус. І це було хороше рішення: ми могли приїхати від точки А до точки Б, забрати людей або довезти речі для інших волонтерів. А пальне не так уже й дороге. І ми робили це місяцями.
А потім був момент, коли ми знову почали шукати пожертви та вдруге отримувати більше грошей. І ми інвестували у вантажівку. Маю повнопривідну 3,5- тонну вантажівку. Тепер у нас є ще один транспорт, який може довго служити та мати тривалий запас міцності. І якщо у нас закінчаться гроші, то принаймні у нас буде дві машини. А головне в Україні – транспорт. Якщо у вас є транспорт, кожен може спати у вантажівці та просто платити за паливо зі своєї кишені.
Вантажівка 3,5 тони
З: Скільки разів протягом цього місяця ви казали собі: "Я дуже втомився. Я не думаю, що зможу піти в цьому напрямку"?
Не до такої міри. Можливо, три рази я доходив до того, що "я не можу бути ефективним, тому що багато речей відбуваються одночасно", і мені потрібно було два тижні відновлюватися вдома, на роботі. Потрібен тайм-аут, щоб бути ефективним, цей цикл я можу повторити ще тисячу разів – без проблем.
Але в цілому така діяльність - це серйозне перевантаженням, тому що є тисячі людей, які спілкуються одночасно, вантаж тут, там, логістика, люди плачуть, хтось кричить, хтось засмучений.
З: Ви пережили багато неприємностей, випадків корупції на митниці?
На митниці – ні. Кордон – це окрема ситуація, не можна корумпувати, не можна пропонувати їжу чи гроші. Або вони відправлять у кінець кілометрової черги. На кордоні треба бути з головою на плечах і трошки нахабним.
Якось на самому початку я думав, що можна дати їм цигарки, думав, що дозволять. А він просто дивився на мене своїм презирливим поглядом. Це було на польському боці, і він відправив мене на кінець кілометрової черги, в якій я би простояв ще 6 годин. Так, я облажався…
Отже, я їду назад. Але я завжди намагаюсь прошмигнути перед усіма, тому що зазвичай маю медичні препарати на 10-20-30 тисяч доларів. І я "зрізав" з однієї черги в іншу і опинився знову на кордоні… і вже не пропонував польські сосиски або гроші.
Вдосконалення звичайного міні-вена для перевезення онкологічних препаратів, які потрібно зберігати у низьких температурах.
З: Як змінилося уявлення Заходу про цю війну?
Чесно кажучи, я не знаю, тому що я був в Україні весь цей час, тому я, мабуть, не найкраща людина, щоб запитувати про це.
З: Ваші друзі писали вам "Геть звідти! Ти здурів?"
…Пам’ятаю свою першу поїздку до Києва, я думав: "Як це буде?". Але це була звичайна їзда. Зараз вже цього не показують багато в новинах. Ще один день війни.
З: Я чув, що ви були у Львові під час ракетного обстрілу. На що це було схоже?
Я трохи божевільний. Я хотів підійти ближче, тому що я ж фотограф… У той день у мене в рюкзаку було близько 60 кг сосисок, ми з моєю дівчиною Юлею планували відвезти дітей з дитячого будинку в зоопарк і влаштувати їм пікнік.
Тож, коли був вибух, я побіг назад до квартири. Оскільки всі бігли до сховища, я навпаки, біжу нагору у квартиру, щоб взяти камеру і залишити сосиски. Потім я стрибнув у таксі, і він відвіз мене до місця, де був вибух, до нафтобази. І в другий раз був удар… Ми були поруч.
Я зробив кілька хороших фото, а потім всі бабусі виходили і хапали мене. Це було в березні, і всі дуже боялися, що ЗМІ працюють як шпигуни і кожна людина з камерою підпадала під підозру. Бабусі викликали поліцію, мене посадили в машину. І я навіть був в новинах: Юлі телефонувала її тітка і казала, що бачила мене у новинах у поліцейській машині.
Також я був на передовій у Харківській області, і ми багато чули та бачили ракети. Це було не страшно, бо було досить далеко. Я не дуже хвилювався. Я думаю, що є більший шанс потрапити під автобус, коли ви переходите дорогу в будь-якій іншій країні.
З: Які були враження?
Стандартні. Це Україна.
З: Ви ходили до якогось підвалу?
Ні-ні… Я в бункер ніколи не ходив. У Харкові ми щовечора чули по 6-9 ракетних ударів, тряслися вікна, обсипалася фарба.
З: Ви евакуювали людей з Харкова?
Так, багато… Ми працювали з Асоціацією жертв злочинів у Харкові. І коли був ракетний удар, ми туди прибули і побачили, як його буквально загасили працівники ДСНС. І ми допомагали хлопцям розбирати завали. Це був якийсь страшний момент, тому що люди казали, що може знову прилетіти.
Але, кажучи про всі недоліки в усіх сферах, було неймовірно шокуюче бачити, що Асоціація жертв злочинів навіть не знала, коли стався злочин, і ми зателефонували їм і сказали, що тут є жертви, є ті, хто вижив. Організація Всесвітньої кухні приїхала б, але вони забезпечують їжею тільки служби реагування, а не тих, хто вижив. Усі ці речі були шокуючими; усе це було частиною недоліків.
А це Харків і всі виснажені, і ніщо не функціонує.
З: Що вам розповіла ваша дівчина про російський менталітет? Хороші чи погані речі?
Це була перша сварка між нами з Юлею. Я нікого не ненавиджу. Я пішов би допомогти росіянам, якщо вони були в селі і в них нічого не було, і якщо їм щось було потрібно. Я піду і дам їм також їжі. Вони не є прямою першопричиною цього. Вони висловлюють лише те, що їм показали через телевізор і новини. І вони роботизовані, їхній ген закодований.
Росіянам уже час взятися за голову і замислитися: що є добро і що є зло, і повстати проти режиму Путіна.
З: Якби я попросив вас описати вашу допомогу Україні у цій війні кількома фразами чи пунктами, що б це було?
- Davaj Ukraine моніторить гуманітарні потреби в Україні і організовує доставку.
- Гуманітарні дії, ціллю яких були евакуація та переселення людей.
- Доставка та розповсюдження до щойно визволених сіл та нещодавно деокупованих територій такої гуманітарної допомоги, як медикаменти, продукти харчування, засоби гігієни.
- Забезпечення стратегії безпечної евакуації та програм переміщення для людей, які прямували до Варшави. Якби ви тільки бачили бачили потрясіння на їхніх обличчях, вони не знали, що робити. І нашою великою метою на той момент було дати їм нове життя, яке брало початок у Варшаві.
З: Який день цієї війни був для вас найщасливішим? Звучить огидно, але я маю на увазі – який день, на вашу думку, був найбільш ефективним для вас як волонтера?
Це були сонячні дні, коли я їхав вздовж з соняшникових полів. Це були справді щасливі моменти.
Біженці з Харкова у соняшниковому полі. Фото Деніела Рассела
З: Який день був найсумнішим для вас за цей час війни?
Найсумнішим днем точно був би Маріуполь, автобус, який приїхав з Маріуполя з усіма тими, хто вижив у розбомбленому театрі. Це було просто жахливо. Більшість із людей не могли знайти своїх мам, братів чи сестер і не знали чи вони взагалі живі. Вони доїхали до Львова, ми їх там зустріли і посадили на інший автобус до Варшави. Юлія пояснювала "це наступний автобус, ви можете їхати до Великої Британії або їхати до Франції". Частина людей з цього автобуса були діти, які залишилися без батьків – їх привезли інші дорослі родичі, друзі сім’ї. Це було шокуюче. А в однієї жінки було заїкання, саме за три дні до цього вона почала заїкатися. Їй було 60 років, і вона ніколи не заїкалася. Вона говорила Юлі: "Чому я так говорю, як я влаштуюся на роботу, що мене чекає, чому зі мною таке відбувається, я ніколи в житті не заїкалася"… вона не могла говорити. Вона дивилась на Юлю зі сльозами на очах, ми всі зламались. Юля пояснювала їй: "Все буде добре, це просто тимчасовий шок. Це мине, ви впораєтесь з цим". .Вона мотивувала її, але ми мало що могли зробити, окрім як зробити все можливе, щоб полегшити цю жахливу ситуацію. Це був один із найсумніших моментів — бачити когось настільки спустошеного.
Біженець із Маруполя розказує журналісту з австралійського ТБ-каналу Channel 9 про те, як він бачив літак, який скинув бомбу на маріупольський театр.
Які фантастичні історії будете розповідати своїм друзям за келихом пива, коли все це закінчиться?
Одна з найбільш пам'ятних - поїздка з саперами у Харківській області. Я працював з ними, допомагав їм, в основному фотографував. А потім командир батальйону прийшов, зібрав екіпаж, і ми їхали селами, до бабусиних будинків, ферм і хат. І ми зустріли бабусю, вона відвела нас на задній двір і показала ракету в даху. Потім підрозділ знімав ракету і розбирав її...
І ці місії були просто сюрреалістичними… Тому що коли їдеш посеред звичайного села, там є красиве і миле місце з коровами і козами, там бабусі виготовляють сир. І тоді вас зупиняють і кажуть: "На даху мого гаража залишилась ракета". Це дійсно врізалося в мою пам'ять.
В одному із сіл ми зустріли милу пані, яка вчилася у Франції на сомельє. Їй 70 років. Вона живе у селі, де немає нічого. І в неї був найкращий сир, який я коли-небудь пробував у моєму життя. Також у неї було вино. Ви тільки подивіться на неї, вона на вигляд як звичайна щаслива сільська жінка, але насправді вона була витонченою та добре навченою. І вона продавала нам цей неймовірний сир і вино. А ми були в полі, просто біля фронту. І вона кожні три тижні приходить до сільської хати, щоб зробити сир і вино. Ці випадкові пригоди, які трапилися, це випадки, які ви не можете купити за гроші. Усі 8 місяців були наповнені сюрпризами.
Деніел допомагає саперам у Харківській області.
З: Наближається Різдво (розмова з Деніелом відбулася наприкінці минулого року, – ред.), а ви знаєте, що в Україні воно святкується двічі. Чи є якісь особливі святкові заходи в програмі "Davaj Ukraine"?
На обидва Різдва ми доставляли допомогу у Харківській і Донецькій областях. Ця допомога була як від Davaj Ukraine, так і від інших донорів. Але найбільшу кількість цієї "гуманітарки" надала World Food Program і ГО "Звичайні люди".
Найбільш вражаючими були місії були у дитячий дім для сиріт-інвалідів у Краснокутську (ми довезли туди багато іграшок) і у Бахмут.
Святкування Нового року у дитячому будинку для сиріт-інвалідів у Краснокутську. Фото Carlo Bravo
У Бахмуті проживає 7-річна сирота Люба, її батьки загинули в результаті бойових дій. Зараз вона живе із бабусею. І от наш конвой з трьох міні-венів приїжджає у Бахмут, і тут підбігає Люба і дає "п’ять"! Вона посміхається, бігає навколо бусів – і в саме цей момент чутно артилерійську канонаду, чутно роботу ППО, видно білі сліди у небі, навколо вибухають ракети. А 7-річна Люба співає і танцює разом з волонтерами, не звертаючи жодної уваги на усе це безумство навколо.
Люба з Бахмуту
Запам’яталось Різдво у Балаклії, де бабусі пригощали нас салом і самогоном. Коли Балаклію окупували росіяни, вони катували людей у місцевому поліцейському відділку. Нещасні люди кричали так голосно, що було чутно у сусідніх домах. Найгірше, що вони також катували й жінок.
Місцеві жителі були дуже вдячні, одна жінка сказала що молиться за настання того дня, коли Україна знову буде красивою.
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
Фото з архіву Деніела Расселла
Razom do Peremogi !✊