ВІДКРИТИЙ УРОК ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКИМ ШОВІНІСТАМ

Автор: Роман КРУЦИК, "Меморіал" ім. В.Стуса

Заклик польських євродепутатів до української сторони позбавити Степана Бандеру звання Герой України рівнозначний тому, якби на пропозицію української делегації Парламентська Асамблея Ради Європи звернулася до Польщі з вимогою знести всі пам’ятники маршалу Юзефу Пілсудському, антидемократичному диктатору, відповідальному за шовіністичну програму «пацифікації» українців у Галичині.

Нещодавно кілька депутатів від Польщі у Європарламенті, маніпулятивним шляхом «просунули» у резолюцію про сприяння Україні у вступі до Євросоюзу пункт, в якому «висловлювався жаль» з приводу присвоєння Президентом України В.Ющенко звання Герой України провіднику ОУН Степану Бандері. При цьому стверджувалося начебто С.Бандера колаборував з німецькими фашистами. Такі дії польських євродепутатів викликали справедливе обурення української громадськості і недаремно. З одного боку, маємо факт незаконного втручання представників іноземної держави у внутрішні справи України. З іншого – це злісний і безпідставний наклеп на українського історичного діяча, борця за незалежність України.

Дії окремих членів польської делегації, засліплених ненавистю до українського народу, можна, принаймні, пояснити їх обмеженістю, "зацофаністю" так би мовити. Але те, що Європейський парламент став рупором крайнього польського шовінізму – це не вкладається в рамки правової і демократичної риторики, досі характерної для цієї інституції.

Ми не заперечуємо, що Степан Бандера і керована ним Організація Українських Націоналістів (ОУН) були свого часу грізними ворогами польського імперіалізму і для досягнення своєї мети – незалежності України - застосовували проти окупаційної польської влади силу. Але це була відповідь на насильства над українським народом, у якого польські шовіністи відібрали свободу. Тому дії С.Бандери є абсолютно виправданими з погляду права і моралі. Зрештою, в сучасних документах ООН, зокрема щодо прав поневоленого палестинського народу, визнано законними всі способи боротьби з окупантами, із збройним включно. Це право належить і українцям. Хто стверджує інакше – той расист.

Також немає і не буде доказів про колаборацію С.Бандери чи ОУН з гітлерівцями. Бо їх просто немає. ОУН, яку він очолював, не прислуговувала нікому, наголошуючи на боротьбі власними силами, хіба оформлюючи з іншими поневоленими народами альянс, гаслом якого було "Свобода народам, свобода людині!"
Ми знаємо, що російські та польські шовіністи намагалися скомпрометувати український національно-визвольний рух звинуваченнями у співробітництві з гітлерівською Німеччиною. Це їм не вдалося. Єдине, що вони змогли зробити – це жорстоким терором змусити українців на території колишніх СРСР і Польської народної республіки замовкнути і не вступати в дискусії, які закінчувалися для захисників честі С.Бандери концтаборами, або стратою. Схоже, що дехто у сусідніх країнах прагне знову закрити рот правді, використовуючи свої переваги в неоголошеній інформаційній війні проти України.

А правда в тому, що за свої політичні переконання та безкомпромісну боротьбу за незалежність України С.Бандера був засуджений польським окупаційним судом до страти, провів п'ять років у польських тюрмах, чотири роки в гітлерівських тюрмах і концтаборах та був убитий в 1959 році агентом російського КДБ. Один з його братів був убитий гестапівцями, а двох братів, ув'язнених у таборі смерті Освєнцім (Аушвіц), вбили польські наглядачі-капо. Його батько, греко-католицький священик, був розстріляний росіянами, дві його сестри були заслані в Сибір, де вони провели половину століття, а ще одна сестра відбула десять років в совєтських гулагах. Їх вина була тільки в тому, що вони були родичами С.Бандери, що були українськими патріотами як він.

Ще більш кричущим, ніж викривлення історичних фактів відносно Бандери і ОУН, є цинічний заклик вищезгаданого пункту резолюції Європарламенту до нового керівництва України "повторно провести аналіз" рішення Президента В.Ющенка в ім'я "приналежності до європейських цінностей". Одразу наголошу, що Указ почесті не передбачає можливості скасування. Фізичні регалії відзначення були отримані родиною С.Бандери і залишаться в ній навічно. Що ж до "європейських цінностей", то ми достатньо наслухалися про деякі з них: содомія, войовничий атеїзм, марксизм, винародовлення (інтернаціоналізм) тощо. Нехай ті, хто пропагує у Європарламенті такі "цінності", не беруться нам, бандерівцям їх нав’язувати. Ми такі вибрики швидко гамуємо.

Я розцінюю цю необачну пропозицію євродепутатів як заклик до дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні, спробу підриву демократичних процесів у нашій державі, започаткованих "помаранчевою" революцією. Мирне правонаступництво є однією з ознак демократії. Заклик до скасування Указу Президента В.Ющенка є політично безвідповідальним, бо суперечить засаді верховенства права та є промовистим закликом до протестів та громадянської непокори.

До речі, за свідченням польської газети "Дзєннік", в сучасній Німеччині Ю.Пілсудського офіційно називають фашистом. Але це не перешкоджає полякам будувати "дзядку Юзю" помпезні і, разом з тим, потворні пам’ятники в стилі гітлерівського неокласицизму.

Намагання польських політиків нав’язати українцям свій погляд на героїв нашого національно-визвольного руху змусив мене звернутися до вивчення життєвого шляху та діяльності героя боротьби за незалежність Польщі, у минулому Глави Польської держави Юзефа Пілсудського. І я вияснив наступне.

Серед польських політиків початку ХХ ст., які домагалися незалежності для поляків від Російської імперії, своїм цинізмом і віроломством виділявся провідний член Польської соціалістичної партії (ППС) Юзеф Пілсудський. Одіозна теза «Мета оправдує засоби» була життєвим кредом майбутнього «начальника Польської держави». Це повною мірою проявилося в роки російсько-японської війни 1904-1907 років, коли Пілсудський заради грошового утримання став агентом японської розвідки.

Спецоперація з вербування і подальшого використання Пілсудського японцями отримала назву «Вечір». Як її оцінити з моральної точки зору? Очима сучасника вона могла бути такою: Пілсудський з компанією були російськими підданими, тому, надаючи японцям послуги розвідувального характеру, вони здійснювали акт державної зради. Нинішні поляки мабуть не погодяться з такою оцінкою, опрвдовуючи дії національного героя Польщі його високою метою – боротьбою за свободу Вітчизни. Але у 1904 році перспективи проголошення незалежності Польщі були туманними, і Пілсудський, розуміючи "дражливість" питання, взявся за діло без узгодження з іншими членами Центрального робітничого комітету ППС, тобто фактично за спиною партії. Забігаючи наперед скажу, що в майбутньому Пілсудський не раз повторював подібні "фортелі" завжди виправдовуючись одним: "Мета виправдовує засоби".
Налагодження прямого контакту групи Пілсудського з японцями відбулося в Лондоні, де 20 березня 1904 року представник Пілсудського Йодко-Наркевич і японський посланник у Великобританії Тадасу Хаясі уклали договір про співпрацю у воєнній сфері. Польські соціалісти брали на себе зобовязання постачати японській стороні інформацію розвідувального характеру. Фіксована щомісячна плата за інформацію складала 90 фунтів стерлінгів. Для ППС на той час це були великі гроші.
Незабаром Пілсудський передав японцям матеріали розвідувального характеру щодо мобілізаційних заходів Росії напередодні і після початку війни. У свою чергу 22 квітня 1904 року японці поставили Пілсудському ряд конкретних завдань розвідувального характеру, а через три дні повідомили про свою готовність виділити йому на створення розвідувальної мережі в Західному Сибірі та Європейській Росії величезної суми в 10 тисяч фунтів стерлінгів.
21 травня 1904 року у столиці Австрії Відні відбулася зустріч Пілсудського з японським військовим аташе Таро Уцуномія, на якій сторони обговорили подальшу співпрацю. Дослідники стверджують, що за 1904 – 1905 роки японці виділили Пілсудському та його компаньйонам за шпигунські послуги більше 33 000 фунтів стерлінгів, що в наш час складає понад 13 мільйонів доларів США. Частину цих грошей було витрачено на придбання зброї та революційну діяльність, а чимало пішло на безбідне приватне життя Пілсудського (252 фунти на місяць, тобто 2 520 царських рублів). Не багато з російських чиновників – «експлуататорів польського народу» – мали тоді такі зарплати. Ну що ж, за продаж душі Сатані Пілсудський брав багато.
Із закінченням російсько-японської війни шпигунська епопея Юзефа Пілсудського не закінчилася. Були знайдені нові спонсори. Ними стали офіцери австрійської розвідки. 29 вересня 1906 року Пілсудський зустрівся з полковником Францом Каником, начальником штабу 10-го корпусу в Пшемислі. У доповіді про зустріч Каник доповідав своєму керівництву, що Пілсудський запропонував австрійській стороні послуги шпигунського характеру проти Росії взамін за сприяння у закупівлі зброї, дозвіл на створення в австро-угорській Галичині таємних складів зброї та військового спорядження, вишкіл бойовиків, нелегальний перехід австрійсько-російського кордону. Опираючись на бази в Австро-Угорщині, пілсудчики влаштовували терористичні та експропріаційні акції на землях, що входили до складу Російської імперії (останньою великою експропріацією ППС вважають грабіжницький напад на поштовий поїзд біля Бездан, під Вільнюсом, у листопаді 1908 року. В ньому брав участь сам Пілсудський. Було захоплено 200 тисяч рублів).
Влітку 1908 року Пілсудський встановив надійні агентурні зв’язки з майором австрійського генерального штабу начальником політично-розвідувального відділу Львівського корпусу Густавом Ішковським, а в 1910 році домігся від австрійців дозволу на створення легальної воєнізованої організації «Союз стрільців». Назване польське терористичне угруповання не відіграло жодної ролі в боротьбі за незалежність від Російської імперії, але його бойовики склали ядро заколотників проти законної влади Західно-Української Народної Республіки, проголошеної у Львові восени 1918 року після розпаду Австро-Угорської імперії.
Про вищесказане розповідає величезна, майже на тисячу сторінок монографія польського науковця Ришарда Сьвентка "Льодяна стіна. Секрети політики Юзефа Пілсудського 1904-1918". Вона присвячена "взаємним стосункам і зв’язкам та результатам співпраці Пілсудського з розвідками Японії, Австро-Угорщини і Німеччини". Автор стверджує, що хоч Пілсудський і його шпигунська організація "Конфідент (Р)" була на утриманні Австро-Угорщини, головною зацікавленою стороною у використанні Пілсудського була Німеччина. Німці прагнули створити відновлення союзної Німеччині польської держави для створення бар’єру проти російського імперіалізму. До слова, незалежність Польщі проголосили 5 листопада 1916 року австрійський цісар Франц Йосиф І і німецький кайзер Вільгельм II. Польські політичні партії з подякою прийняли дар німецького кайзера і щиро співпрацювали з ним, а Юзеф Пілсудський організував свій збройний легіон, що боровся на боці німців проти держав Антанти. Таким чином, німецький кайзер та австрійський цісар заклали основи Польської держави. Тому і Пілсудський і його оточення були запеклими германофілами та прихильниками німецького фашизму. Зрештою, це стосувалося й інших політичних середовищ міжвоєнної Речі Посполитої.
В ранзі агента австрійської розвідки Пілсудський не втрачав звя’зків з російськими соціалістами, надавав їм певні послуги, за які ті розплатилися пізніше.Саме з іменем Пілсудського повязують «польський» період життя Леніна, ще одного душителя українського народу. Мабуть обидва «вожді» добре забавлялися на карпатському курорті «Закопане», що так легко домовилися між собою в 1919 році, а потім у 1921 році в Ризі за рахунок українців.
Як відомо, взимку 1918 року Україна опинилася в кільці фронтів. З усіх боків її оточили вороги. Найгрізнішими з них були росіяни і поляки. Одні й другі вважали українські та білоруські землі нічим іншим, як своїми збунтованими колоніями, які слід жорстоко приборкати і повернути в ярмо.
Порушивши взяті на себе міжнародні зобов’язання і власний Декрет про мир, Совєтська Росія підступно і віроломно напала на Українську Народну Республіку з північного сходу.
Добровольча армія російського генерала Денікіна, яка боролася за відновлення «єдіной і нєдєлімой» Росії загрожувала Україні з південного сходу. Район Одеси, Миколаєва й Херсону опанували союзні денікінцям війська європейських держав Антанти (так би мовити, Євросоюзу). Над Дністром чатували вороже настроєні до українців румуни, які окупували українську частину Буковини та Молдови.
На заході розгорілася українсько-польська війна за Галичину і Волинь. Тільки-но відновлена німецькими руками незалежна Польща стала на шлях збройної агресії проти українського народу і його держави. Дискусія між двома польськими політичними таборами: націонал-демократами на чолі з Р.Дмовським і пілсудчиками (прихильниками Ю.Пілсудського) про визначення меж польської експансії і форму прилучення чужих земель до Польщі завершилася прийняттям наступної програми.
«… Східні області (тобто українські і білоруські землі – авт.) є нашою колонією, вони в певній мірі були завжди нею та мусять так залишитися . . . Ми маємо собі відкрито сказати: «Коли ми говоримо про «наші східні області», то ми розуміємо під тим, що ці області, які нині не є заселені поляками, в короткім часі мусять бути ними заселені. Якщо нам удасться ці плани здійснити, щоб дістати значно більшу область на Сході й шляхом полонізації злити її з Польщею, тоді ми здобудемо таку позицію, яка нам дозволить по кількох десятиріччях хапати землі ще далі аж до наших історичних кордонів». Це значить, що у першій чверті ХХ ст. поляки прагнули відновлення збройним або дипломатичним шляхом Речі Посполитої в історичних кордонах 1648 року, а не етнічних межах польського народу!
Для здійснення цієї програми польський уряд, що його репрезентували разом ендеки і пілсудчики, виробив відповідну тактику. Вона полягала в тому, щоб всіма силами і засобами негласно допомагати більшовикам осягнути перемогу над УНР і Денікіним. Цей план був здійснений шляхом укладення окремого таємного договору Пілсудського з Лєніним. Обом, ще недавнім колегам по загальноросійській соціал-демократії, зробити це було нескладно.
Подробиці переговорів і договору розкрив шеф генерального штабу польської армії генерал Тадеуш Кутшеба лише після смерті Пілсудського. Він засвідчив, що восени 1919 року прибула до Микошевич, поблизу Луцька, совєтська місія «Червоного Хреста» під проводом польського комуніста, колишнього польського соціаліста і доброго знайомого з Пілсудським, Юліуша Мархлєвського. Мархлєвський через довірену особу нав'язав контакт з Пілсудським, який визначив для переговорів капітана Бернера. Бернер свідчить, що Пілсудський через нього передав Лєніну пропозицію припинити бойові дії, встановити лінію розмежування польських і більшовицьких російських військ, а також утворити між ними нейтральну смугу шириною 10 кілометрів. 21 листопада Мархлєвський привіз із Москви позитивну відповідь Лєніна який лише вимагав збереження переговорів у таємниці.
Тактикою таємної допомоги для Совєтської Росії Пілсудський добився того, що червоні по черзі розбили Дієву Армію УНР, а потім Добровольчу армію Денікіна. Прийшов час використати ситуацію, що склалася, для здійснення плану відновлення Польщі в межах 1772 року (для початку) зі східним кордоном по Дніпру. З метою юридичного прикриття свого походу в Україну Пілсудський змусив Українську місію у Варшаві підписати декларацію про українсько-польський воєнний союз. При цьому польський уряд наполіг, щоб скоротити (реформувати) Армію УНР лише до трьох дивізій. Пілсудський і його штаб прагнули після вдалого походу на Київ і Одесу встановити свій повний військовий контроль над Правобережною Україною, а Уряд УНР звести до становища безправного (беззбройного) сателіта.
Похід Пілсудського в Україну провалився. Москва і Варшава, погодилися на мир коштом поділу України і Білорусі. Польський уряд зламав свій договір з Урядом УНР й уклав з росіянами 2 листопада 1920 перемир'я. Цей черговий акт віроломства уможливив командуванню Червоній армії сконцентрувати всі свої сили проти українців. Під тиском переважаючих сил ворога 20 листопада 1920 Армія УНР була змушена перейти в Західну Україну, зайняту поляками. Тут поляки роззброїли українських військовиків і замкнули в концентраційних таборах.
Варшавський «Роботнік» помістив у № 339 від 16 жовтня 1919 статтю «Табори полонених», в якій сказано: «Відносини, які панують в таборах для полонених в Модліні й Берестю Литовськім (Бресті) переймають жахом.
Табір для полонених в Бересті Литовськім — це гидь, це ганьба для польської держави. Умови в берестейських "Бугшопах" або у форті Берга можуть довести спостерігача до розпачу. В Бутшопі розміщено українців. Це давні російські табори і хліви та бараки, побудовані німцями, в деяких не має навіть т. зв. нар або дощок, тільки долівка і це приміщення бранців. Про солому нема й мови, долівку вистеляють полонені бадиллям та будяками. Вікон не має, одвірки навіть понищені.
Ці умови в поєднанні з голодуванням (денно 1/3 жовнірського хліба й трохи брудної води), якого розміри більшали із-за крадіжки військових функціонерів (кількох офіцерів і підофіцерів, які тепер сидять в тюрмі, незаконно привласнило собі близько пів мільйона марок), витворили з табору полонених прямо табір трупів. Два місяці тому з табору, що налічував близько 6000 полонених, виносили кожного дня 50—100 трупів. Розпалилася тоді дезинтерія, яка вбивала голодуючих. В одному місці при епідемічному шпиталі трупи лежали майже три тижні не похоронені, так, що щурі їх пообгризали. Померлих хоронять так мілко, що тіла виступають із землі,— наслідком чого дезинтерія й тиф постійно ширяться, так, що самі жовнірі, які виконують службу в таборі постійно переносять заразу недуг до своїх відділів. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборі, можна собі уявити тільки смерть. Деякі й говорити не можуть. Не хочуть їсти — чому? Бо ці вже й не ворухнуться і до смерті,— так вони обезсилені. До одного з них приїхала ненька зі східної Галичини — говорить по польськи, бо полька. Син її лежить на будяках на кам’яному тоці в таборі, де вітри гуляють. Очі стоять стовпом, зуби вищирені ... "не хворий, гарячки не має..." Ненька сидить біля нього наче закаменіла, безпорадна — що ж має робити? Там знову дружина — привезла харчі чоловікові. Ледве з великим трудом допросилася дозволу, щоби в табір увійти, бо тяжко туди дістатись... З'їв і... помер!
Коли всі виходять з табору за їдою і стають рядом,— справжній похід смерті. Голодні і померзлі. Б'ються і штовхають тих, що товпляться біля кухні над викиненою жовнірами лушпиною, їдять чорні ягоди з дикого бузку, навіть траву. Вибирають неперетравлені зерна з кінських кізяків і печуть їх з лушпинами. Вночі дрижать з холоду, бо тільки нужденне лахміття і власна шкіра криє їх кості. Кілька разів розложили вогонь в таборі, то жовнірі розігнали їх прикладами, а вогні погасили, бо від диму "можна трупом пасти". Ледве йдуть, коли на наказ мусять йти, оправдуються, що годі їм скоріше йти й дістають за це прикладом. А б'ють жовнірі здорово, бо й що ж з нього, "коли і так не виживе". Від ударів кількох умерло,— за слабі були, не видержали. Деколи просить такий: "вбий, паночку, остогиділо голодувати". Познаньчик (поляк з м.Познань – авт.) — плютоновий (взводний – авт.)постійно ходить з палицею, б'є, де попаде, тут трафить в голову, там в очі,— кільком навіть очі повибивав. З розпуки кількох скочило в Буг, де потонули, кількох підрізало собі горло.
Страшне!...
Були там комісії з польського сейму, ситуація мала поправитися. Кількох злочинців ув'язнено, а коли вдруге мало початися слідство, скоро зроблено порядок. Та попри те тривають дальше ці страшні відносини, а з приходом зими вони ще погіршаться...»
Так описала табори полонених й інтернованих українців польська газета!
Мирні переговори між Москвою і Варшавою відбулися в Ризі. Головним предметом торгу було питання УНР і Галичини. Москва, за ціну розриву польської сторони союзу з УНР, поступалася Польщі своїми зазіханнями на Західну Білорусь, Північно-Західні Українські Землі, Волинь та Галичину. Врешті торг завершився підписанням 18 березня 1921 р. мирного договору між обома окупантами українських земель Польщею та Росією. Знову, як у 1667 році в Андрусові, Польща і Росія роздерли єдине тіло України навпіл.
Як поводилася польська окупаційна влада в Галичині та Волині у 30-х роках свідчить Меморандум Народної Української Ради до Ліги Націй (попередниці ООН) від 10-го січня 1931 року, який поіменно перелічує понад 350 сіл, через які перейшла ініційована Ю.Пілсудським польська карна «миротворча» експедиція. Він називає 212 пограбованих, зруйнованих і знищених кооперативних крамниць, які розбивалися бомбами, багнетами і т.п.; 69 так само зруйнованих і знищених культурно-освітніх установ (у двадцятому столітті!); 12 пошкоджених шкіл; понад 40 сільських громад, де незаконно реквізовано майно громадян; 1357 дорослих чоловіків, жінок, найбільш національно свідомих, громадських працівників, членів кооперативних товариств, Просвіт, читалень, а також учителів, яких в той чи інший спосіб бито нагаями, прикладами, шаблями, палицями (навіть до 500 ударів), інколи по кілька разів: 93 дітей від 6 до 16 літ, серед яких чимало учнів українських шкіл, яких також бито палицями, нагаями і прикладами; поіменно перелічує осіб, над якими переводилися нелюдські знущання: хлопцям і дівчатам багнетами виривано на грудях українські вишивки з сорочок, старих людей прив’язувано до возів і кінських хвостів, щоб бігли за ними; змушували цілувати кінські зади; священика Кобласа вели на аркані через село, заставляючи співати "Єще Польска не згінєла" і т.п.; під час биття селян змушували їх гукати "нехай живе маршал Пілсудскі" і т.п.; понад 50 зґвалтованих дівчат і жінок, з яких декого після зґвалтування голими закопували по пояс чи по шию в землю. Дехто з розпачу збожеволів, а дехто покінчив самогубством, як жінка вчителя в Підгайцях, щоб не попасти до рук поліцаїв.
Зроблена пізніше статистика на основі згаданого меморандуму й інших джерел приблизно показує розмір насильства польської "цивілізації": 441 пацифікованих сіл, 427 поруйнованих кооперативів, читалень, молочарень, шкіл й інших установ, понад тисячу розграбованих селянських господарств, 2340 важко побитих селян, 27 вбитих або померлих від ран.
Описи "пацифікації" видано українською, французькою і англійською мовами. Найбільш детальні – "На вічну ганьбу Польщі" і "Polish Atrokities in Ukraine" (1931).
У відповідь на польські знущання 15 червня 1934 року бойовик Української Військової Організації (УВО) застрелив у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Цей акт відплати мав підтримати в українців Галичини дух опору польським окупантам.
У відозві Начальної Команди Української Військової Організації про атентат на Пєрацького сказано: "Чин бойовика УВО вдарив не тільки в Пєрацького як особу, а в Пєрацького як реалізатора польської окупаційної політики на Західноукраїнських землях".
На той час польський уряд утримував 95,337 поліцаїв і жандармів, майже 100 тис. таємних агентів, 494 судові установи. З 330 польських в'язниць 187 були в Західній Україні. Три чверті всіх смертних вироків у Польщі мали місце у Західній Україні.
З 1932 по середину 1934 р. через польські тюрми пройшло 111174 українців. Закатовано 8073 в'язнів. Вбито без суду і слідства - 734 особи, засуджено до страти 257 осіб. Підстава - опір польській владі, підозра про членство в ОУН. 11 червня 1934 р. за розпорядженням президента Польщі створено концтабір в Березі Картузькій і члени ОУН склали 65% перших його в'язнів.

Польський, без перебільшення фашистський, уряд налагодив тісне співробітництво своїх репресивних органів з фашистським терористичним апаратом Італії та Німеччини. 31 січня 1938 р. Варшаву відвідав начальник фашистської поліції генерал Далюге. 7 вересня 1938 р. начальник польської поліції генерал Заморський був запрошений в якості гостя на з’їзд фашистської партії в Нюрнберг і був прийнятий Гітлером. На Нюрнберзькому з’їзді фашистської партії був присутній також начальник канцелярії польського міністра закордонних справ Лубенський. 7 жовтня 1938 р. начальник польської поліції генерал Заморський виїхав до Риму на з’їзд фашистської поліції. По дорозі він відвідав колег у Берліні. 15 грудня Варшаву відвідав міністр юстиції Німеччини фашист Герман Франк, а 18 лютого 1939 р.— вождь СС і головний шеф гестапо Генріх Гіммлер.

Співробітництво Пілсудського з фашистським режимом Німеччини було налагоджене з розмахом. Так, 26 січня 1934 року в Берліні було підписано «Декларацію про невикористання сили між Польщею та Німеччиною». Німецько-польський пакт перетворював у порожній звук франко-польський союзний договір 1921 року і завдавав нищівного удару системі воєнно-політичних союзів, створених Францією для захисту від можливого відновлення воєнної агресії з боку Німеччини. Головною метою офіційної Варшави при підписанні договору – було заручитися підтримкою фашистської Німеччини у майбутньому польському поході на завоювання України.
На початку 1935 року Пілсудський вважав, що настав сприятливий час для війни за українські чорноземи. Для узгодження дій до Польщі «на полювання» запрошено найближчого соратника Гітлера – рейхсмаршала Герінга. Той мав з Пілсудським двогодинну бесіду, яку оцінив як «вступ до спільних воєнних кроків». «Пілсудський вбив собі в голову завоювати Київ… – доповідав своєму керівництву литовський посол у Берліні Шауліс – Тут всі говорять про скору війну з більшовиками із-за України».
Справа не обмежилася розмовами. Воєнне співробітництво Польщі та Німеччини набрало конкретних форм. У березні 1938 року польські війська допомогли хортістській Угорщині знищити незалежність Карпатської України та окупувати Закарпаття. Як союзник фашистської Німеччини Польща взяла участь у розчленуванні Чехословаччини та анексувала Тєшинську область і частину Словаччини. 26 січня 1939 року Варшаві в бесіді з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом міністр закордонних справ Польщі Бек заявив, що Польща претендує на Україну і на вихід до Чорного моря.

Німецько-польське воєнне співробітництво продовжилося і після окупації Польщі фашистською Німеччиною. Польські праві політики намагалися укласти мир з Гітлером в обмін на повне підпорядкування німецькій диктатурі. Відомі спроби нав’язування відповідних контактів на території Іспанії та Португалії. Не чекаючи результатів дипломатичної гри, сотні тисяч поляків пішли служити до німецького Вермахту (дослідники називають цифру 375 тисяч), війська СС, допоміжну поліцію та охорону концтаборів. Як стверджує ізраїльський дослідник Зеєв Тагор, поляки обслуговували табір смерті Аушвіц і у ставленні до в’язнів бували гіршими за німців. Це поляки-наглядачі з Аушвіцу закатували ув’язнених там братів Степана Бандери - Василя та Степана. Польського походження був генерал СС Е.Бах-Залєвський - керівник найбільшої каральної операції німецьких окупантів проти мирного населення Волині в 1943 році. Однак своїх кривавих цілей польський есесман не досягнув через збройну відсіч УПА і мусів ганебно тікати, опустивши шляхетного хвоста.

На теми, які я за заторкнув, можна було б сказати більше, але й цього достатньо, щоб уявити собі масштаби колаборації польського суспільства 30-40-х років ХХ століття і його вождів з фашистською Німеччиною. На фоні цього вереск «кресових» середовищ Польщі та їх симпатиків у польському політикумі, зокрема з табору Президента Л.Качиньського, на адресу Степана Бандери та його соратників з ОУН-УПА свідчить тільки про їх нахабство і шовінізм.
Разом з тим, пишучи цю статтю, я не ставив собі за мету «вколоти очі» наших західних сусідів неприємними фактами з історії їх предків. Я тільки хотів сказати, що ми достатньо обізнані як зі своїм минулим, так і з минулим довколишніх народів. І ми здатні відрізнити справжніх героїв від воєнних злочинців самі, без підказок заангажованих чужинецьких експертів.

Тож я не закликаю поляків позбавити Ю.Пілсудського всіх його орденів та звань, відмовитися від вшанування "Зюка" після того, що я про нього сказав, хоч і знаю, що цього політика Речі Посполитої за його воєнні злочини не поважають в сусідній Литві, а навіть називають катом литовського народу і небезпідставно. Це при тому, що обидві країни є членами Євросоюзу. І ми колись будемо в об’єднаній Європі. Але не Польща нас туди проведе через «чорний хід», а ми самі, подолавши внутрішні труднощі, можливо приймемо запрошення в це міжнародне об’єднання і тільки у власних інтересах. У європейських справах ми не потребуємо польського адвоката, надто такого нещирого. Зрештою, що хотіти від країни, яка, за словами заступника голови делегації Російської Федерації в ООН у 90-х роках минулого віку С.Третьякова «насичена російською агентурою». Думаю, що не в останню чергу ця категорія поляків і роздмухує нині польсько-українську ворожнечу за принципом «де двоє б’ються – там третій користає». Але від нас не скористає, бо маємо за приклад героїв України Степана Бандеру та Романа Шухевича, які вказують нам, що робити, коли Вітчизна в небезпеці.

Ще раз перечитуючи написане запитую себе, а чи не завузьку назву носить музей Київського «Меморіалу» - «Музей совєтської окупації»? Може змінити на «совєтської і польської окупації» та розширити експозицію відповідним розділом?

Голова Київського «Меморіалу», директор "Музею совєтської окупації" Р. Круцик