"Для мене немає різниці, хто натиснув спусковий гачок і влучив у мого чоловіка. Для мене важливо, хто дав цю вказівку", - інтерв’ю з родиною героя Небесної Сотні Андрія Дигдаловича

Автор: В.Ясинська

"Я розумію, що Майдан не завершився розстрілом хлопців – він триває, і допоки всі питання і щодо розслідування загибелі наших чоловіків, і щодо гідного ставлення до їхніх родин ми не вирішимо - не розійдемось". Цензор.НЕТ розпочинає серію інтерв’ю з родинами майданівців, загиблих під час Революції Гідності взимку 2014 року.

АНДРІЙ ПОДЗВОНИВ І СКАЗАВ: "ПІДІЙМАЙ ДІТЕЙ І МОЛІТЬСЯ. ТІЛЬКИ МОЛИТВА МОЖЕ НАС ВРЯТУВАТИ"



Сім’я загиблого 20 лютого 2014 року на Майдані Незалежності Андрія Дигдаловича - дружина Наталя і дві доньки - живе у селі Сокільники, піді Львовом. Наталя намагається поєднувати роботу в аграрній фірмі в Києві з життям вдома, а також з різноманітною активістською діяльністю, якою зайнялася після загибелі свого чоловіка. 14-річна Настя навчається у львівському художньому ліцеї, а 24-річна Адріана нещодавно закінчила навчання в одному зі львівських вишів. Наталя з Андрієм познайомилися влітку 92-го року на сільській дискотеці і побралися в лютому 93-го.

"Ми з Андрієм раніше займалися бізнесом по всій Україні: атракціони, лунапарки. Ціле літо - Крим, фестивалі, дні міста", - пригадує своє минуле з чоловіком жінка. "Працювали так багато років, а потім настав якийсь такий період, що в нас почали вимагати гроші всілякі служби, яких не цікавило, що з документами в нас все в порядку. І незадовго до Майдану Андрій сказав, що не може, і не хоче давати хабарі. Почав пробувати будівництво. Бізнесом разом з нами займався мій брат, і ми переклали все на нього. Я ще потроху там все контролювала, допомагала, а Андрій пішов спочатку різноробочим, а потім створив свою команду, яка йому довіряла як керівнику – і почав робити ремонти. Він до всього ставився дуже скрупульозно, казав, що аби як робити не можна – треба відповідально і якісно. В нашій хаті він майже все зробив сам".

На Майдан, за словами дружини, Андрій пішов після того, як побили студентів. Спочатку поїхав на Львівський, а через півгодини, як приїхав звідти, зібрав речі і сказав, що рушає в Київ.

"Він в 2004 році на "Помаранчевій революції" був координатором мобільних груп, тоді був разом з Луценком, і цього разу розумів, що політики будуть десь при комендатурі. Проте, не знайшовши тих, кого знав з тих пір, познайомився з Андрієм Парубієм. Потім часто мого чоловіка можна було зустріти в штабній палатці – і хто б не приходив, вони завжди знали, що в Андрія є тепла кава. А ще йому всі дуже довіряли, він розповідав, що біля нього лишали комп’ютери, планшети. Потім, коли почали формуватися сотні, Андрій подивився, що у афганців більш-менш дисципліна, порядок, тому приєднався до них."

У січні чоловік Наталі зазнав поранення в обличчя, біля ока. Додому їхати не хотів, але його все одно відправили на пару днів відпочити до сім’ї. Дружина пригадує, що люди, які везли його в автобусі, сховали Андрія, як могли, щоб на постах його не схопила міліція. Потім, коли він знову поїхав у Київ, Наталя декілька разів намагалася приїхати на Майдан теж, але чоловік їй забороняв це робити, мовляв, що якщо хтось з родини буде тут, то бійця з нього вже не вийде – доведеться постійно відволікатись.

"Під час лютневих подій, в мене не було страху за нього, а якась навпаки рішучість. Єдина ніч, коли було страшно – це з 17 на 18 лютого, коли на Майдані все горіло. Я тоді телефонувала Андрію, а він довго не брав трубку. Пізніше передзвонив і сказав: "Підіймай дітей і моліться. Тільки молитва може нас врятувати. Ми тут у мишоловці - і нас всіх просто знищать." Я почала писати друзям, що хлопці потребують молитов. Потім розбудила дівчат, сказала, що тато просив молитися – і я вірю, що саме тому, що тоді за наших чоловіків просила Бога половина країни, тому це відвернуло від них якесь лихо.

Зранку 20 лютого ми здзвонилися, Андрій сказав, що зараз перемир’я, все спокійно, і що він хоче піти поспати, щоб я не телефонувала, він потім сам мене набере. А потім додав: "Але якщо раптом щось, то ти знаєш, що робити, ти – сильна!"



У той день зранку Настя пішла до школи. Адріанка мала пари, але трохи пізніше. Ми пішли з нею на кухню і зробили собі кави, чаю, я навіть телевізор не вмикала - донька сказала, що оскільки все тихо, давай хоч трохи так посидимо, без телевізора і інтернета. Ми самі незчулися, як почали згадувати наше сімейне життя, а потім почали планувати, що заберемо тата і всі разом кудись помандруємо. Ми так щиро сміялися, нам було дуже добре. А потім в якусь мить, я сказала, що ми тут так радіємо, а в Києві, невідомо що робиться. Включили телевізор, а там Ніщук кричить, що працює снайпер – будьте обережні. А потім хтось волав "медика-медика". І я побігла до комп’ютера шукати якусь інформацію. Коли побачила о 9.30, що на Майдані є вбиті, почала поширювати цю новину в соцмережах – в мене і думки не було, що серед них мій Андрій. А потім зателефонувала сестра одного нашого знайомого, плакала в трубку, почала повторювати "Андрій, Андрій", почувши ім’я чоловіка, я вимкнула телефон - і ось тут під прямо дверима сіла на підлогу. Прибігла Адріанка, почала питати, що зі мною, а я сиджу і розумію, що кінець.

Потім знову дзвінок – і я знову чую голос знайомої, яка каже, що Андрія вже немає, а я кричу "Ні" і вимикаю телефон. Але збираюсь з думками, дзвоню її чоловіку - і благаю його сказати мені, що це все неправда, а він відповідає: "Правда". Я кричу йому знову, що ви помилились – це не він. І чую відповідь: "Ну, хіба я не знаю Андрія?"

Витираючи сльози, Наталя вказує мені на телефон Андрія, який був у нього на Майдані, і каже, що зараз користується ним – іншим не може. Після смерті чоловіка жінка не знала, як їй жити далі.

"Коли Андрій загинув, я думала, що я також померла. А зараз, за три роки без нього я зрозуміла, що не можу розраховувати ні на кого, тільки на себе, а ще, що тепер я не маю права бути байдужою", - відверто розповідає Наталя. "Парадокс у тому, що я слабка і дуже вразлива, але одночасно я сильна. Я не плакала під час похорону і ще довго не могла плакати потім - закам’яніла. Але якось нас, родини загиблих, зібрав один священик і сказав такі слова: "Не бійтеся сліз, звільніть свою душу від цього тягаря", - і ось тоді мене прорвало, я почала плакати, а ще стала через себе пропускати не тільки свій біль, але й чужий. І саме в цьому я дуже вразлива, а сильна в тому, бо я знаю, що Андрій є зі мною. Якщо треба прийняти якесь важливе рішення, я звертаюсь до нього.

Для мене немає різниці, хто натиснув спусковий гачок і влучив у мого чоловіка. Для мене важливо, хто дав цю вказівку.

Я довго не могла думати про якийся бізнес, але життя заставило. А ще я стала громадським діячем, волонтером і доходило до того, що мої діти казали: "Мамо, визначся, хто ти є на сьогодні. Чи ти політик, чи громадський діяч, чи просто мама?" Особливо Настя, кожного разу, як я збиралася у Київ на якийсь мітинг або у справах, казала: "Мамо, я тебе не пущу". Вона дуже переживала, щоб там зі мною щось не трапилось."

Її сім’ю, як розповідає Наталя, підтримували хлопці з майданівської афганської сотні, тобто друзі чоловіка, але більшість із них згодом пішла воювати на схід.

"Був такий Андрій Марунчак. Він постійно казав, що ти наша – ми тобі допоможемо і підтримаємо в будь-якій ситуації. Він з хлопцями приїхав на 9 день смерті мого чоловіка прямо з Майдану. Почав зі мною спілкуватися, а я сиділа і навіть не розуміла, що відбувається – тоді він стукнув кулаком по столу і командним голосом сказав: "Подивися, в тебе дві доньки! Замість того, щоб бути їм опорою, ти їм станеш тягарем, якщо не візьмеш себе в руки". Андрій і хлопці наполягли, щоб сільській голова виділив ділянку моїм дітям – і повністю контролювали цей процес.

Ще на похорон приїжджав Іван Куліш, він теж був на Майдані, а потім, як і Андрій Марунчак, пішов в "Айдар". Пам’ятаю, як він підійшов до мене такий високий, світлий чоловік, і каже: "Я покажу тобі до міліметра, як його вбили. Я бачив з якої сторони стріляли - снайпер сидів на даху "Аркади" - звідти і поцілив. Але особисто для мене немає різниці, хто натиснув спусковий гачок і влучив у мого чоловіка. Для мене важливо, хто дав цю вказівку. І навіть, якби я чітко знала, хто ця людина, я б стояла проти нього, дивилася в очі – і навіть не знаю, що б сказала".

Коли друзі чоловіка, а тепер і Наталі, потрапили на фронт, вона взялася їм допомагати - висилати гроші і якісь необхідні речі, але згодом одна за одною зі сходу почали приходити сумні звістки.

"Спочатку загинув Іван, а потім мені повідомили, що Андрія теж більше немає. І я зрозуміла, якби мій чоловік не загинув, він би також був там з ними. На сьогодні я вже поховала 9 побратимів мого Андрія".

На суди по справі вбивств на Майдані Наталя зараз майже не їздить, каже, що це фарс. Розповідає, що стосовно Андрія вже ввечері 20 лютого було повно інформації і свідків щодо його смерті.

"Є і відео, як він піднімається по Інститутській, з ким він іде: хто підходить, хто відходить – повністю все, включаючи ті моменти, як його знесли пораненим і пробують надати якусь медичну допомогу: колють в серце адреналін, перевертають на живіт, а позаду ось така велика діра на виліт. І коли Іван Куліш майже одразу прийшов у прокуратуру і повідомив, що він був свідком вбивства Дагдиловича, йому сказали, що добре, лишить свої контакти - і ми вас потім викличемо. І ось він загинув, а через тиждень після того мені зателефонували і запропонували: "Ну, вези свого свідка!" - це був просто плювок.

А потім через рік знайшли ще одного чоловіка, який теж був на Майдані під час розстрілу, але який не одразу збагнув, що ця людина, яка впала біля нього, яка йому постійно сниться і вже рік не дає спокою – це мій чоловік. Він теж пішов свідчити в суд, його допитували 8 годин. Щодо слідства взагалі, то воно досі ні до чого не дійшло. І взагалі, зараз у хлопців, які після Майдану пішли в АТО, після різних боїв, поранень, контузій, все так перемішалося в свідомості, що вони в суді свідчити не мали б.

Зараз Наталя продовжує допомагати бійцям в АТО, але тепер, як вона каже сама, потреби вже інші і схема допомоги налагоджена. Пригадує, як раніше уся її кімната була заставлена коробками, ящиками, пакетами і в хаті постійно були люди, які щось міряли, перевдягалися. Інколи бійці приїжджали з львівського госпіталю, коли треба було підібрати одяг, щоб поїхати додому.

"А почалося все з того, що якось мені зателефонували хлопці з Америки, з діаспори, які теж були на Майдані. І казали, що ми створили фонд і хочемо допомогти твоїй сім’ї. Розкажи свою історію, ми зберемо гроші для вас, але потрібен список, які у вас з доньками потреби. І я написала великий список, що потрібні, наприклад, кровоспинні, одяг і ще ціла купа всього для того, щоб відправити на схід. 10 днів не було відповіді, а потім я отримала такі слова: "Ти або дурна, або свята!" І почалися посилки з Америки. Вони відправляли мені, а я в зону АТО. Далі хтось так само допомагав з Італії, якась церковна громада, потім ще звідкись, ось так і пішло-поїхало. А в нашому районі ми теж ходили по організаціях, просили допомагати армії, хто скільки може. Звертались до сільради. Створили ГО, яка займається допомогою."

Дружина Андрія Дигдаловича - заступник голови київської ГО "Об’єднання родин Небесної сотні та активістів Революції Гідності”, діяльність якої направлена на те, щоб пам’ять про загиблих на Майдані поширювалися і не вмирала.

Зі словами “Я Вам зараз щось покажу" Наталя принесла книжки, присвячені подіям на Майдані в 14-му році. Окрім того, вона показала мені різні нагрудні знаки, які вручили її чоловіку посмертно, а також Зірку Героя України. А потім жінка розгорнула посвідчення зі статусом дружини загиблого ветерана війни – і запитала: "А якої війни, може, Ви знаєте, Віко?"

"Відповідно до цього статусу я маю право бути першою в чергах у державних установах і маю знижку на комуналку 50%", - описує привілеї, які тепер має Наталя. "З нами, родинами полеглих майданівців, гарно спілкується голова Львівської ОДА – і лише коли ми наполягли, для нас зробили виняток на рівні району: тепер нам відшкодовують 100% комуналки, а дітям у школі надали безкоштовне харчування".

Зараз Наталя разом з іншими родинами героїв Небесної Сотні намагається розробити новий статус, згідно з яким вони будуть захищені законом, але за її словами, немає ані юриста, ані якоїсь політичної сили, яка б хотіла їм допомогти.

"ВОНА СТАРАЄТЬСЯ ЗАМІНИТИ АНДРІЯ У ВСЬОМУ. МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ ВОНА ШУКАЄ ІДЕАЛ, ЯКИЙ СТВОРИЛА СОБІ З ТАТА".

Окрім Наталі я прошу трохи розповісти про свого тата і його дівчаток.


Фото з сімейного архіву

"Тато..тато був дуже добрим", - пригадує молодша Настя. "Ми завжди з ним були разом, і він в усьому допомагав. Коли мені було років 3 чи 4 роки, він казав мені: "Настуся моя маленька", а я, як мені розповідали, йому відповіла: "Тато мій маленький" - так з тих пір часто його і називала".

Усе своє життя, за словами мами, Настя малює, а коли загинув Андрій, то написала декілька робіт, присвячених і йому, й іншим полеглим на Майдані.

"Швидше за все, я буду дизайнером", - ділиться планами на майбутнє дівчинка. "А потім є надія, що президентом".

Виявляється, що коли Настя була ще зовсім маленькою, в країні були чергові вибори, і якось в колі друзів Андрій пожартував, що ось подивіться на цю дитину, саме вона і стане президентом, маючи на увазі, що ще ціле нове покоління має вирости, доки в країні наступлять зміни. Але на похороні Андрія, зі слів Наталі, хтось із побратимів так само згадав, що він колись пророчив Настусі, і коли дівчина прийшла додому, сказала мамі, що тепер в неї немає іншого вибору, окрім як стати президентом, бо це заповіт її батька.

"Насправді, вона в нас лідер, і я думаю, що те, що ті слова так вплинули на неї, - дасть їй стимул рухатися далі", - пояснює Наталя. "Ясно, що не обов’язково стати президентом країни, але займати якісь керівні посади – чому б і ні. Зараз донька дуже впевнено себе відчуває в багатьох речах".

На відміну від Насті, у 24-річної Адріани після загибелі тата настав ступор, який триває і досі:

"Після його смерті я перестала розуміти, чого хочу від життя", - не стримуючи сліз ділиться переживаннями дівчина". Хто я є в ньому і яка в мене мета. Вже пройшло півроку, як я закінчила навчальний заклад, але я роботу так і не шукаю. Зараз все стало з ніг на голову. Допомагаю мамі бізнесом займатись, але чого б мені ще хотілося, я не знаю. Коли був тато, я була активніша. Правда, я займаюся фаєр-шоу (Сучасне оригінальне видовище, що поєднує в собі театр і вогонь, - ред.) – і це напевно єдине, що в мені не змінилося з тих пір. Я закінчила Академію друкарства, видавничо-поліграфічну справу. Я - технолог-видавець. І мені це подобається, але я не можу зробити крок, щоб рухатись вперед. В мене чомусь тепер багато сумнівів.."



Адріана взяла на себе багато татових обов’язків у побуті. Почала їздити за кермом мікроавтобуса, навіть розетки міняє вдома, але дівчина зізнається, що зараз їй дуже сильно не вистачає батьківської поради, як жити далі.

"Вона старається замінити Андрія у всьому", - розповідає про свою старшу доньку дружина загиблого. "А ще дуже високо підняла планку щодо хлопців. Мені здається вона шукає ідеал, який створила собі з тата."

Найбільше дівчина себе картає за те, що не була поруч з татом, коли він поїхав на Майдан.

"В мене є образа на себе, що я залишилась вдома, коли він був там. Я собі постійно кажу, що якби була разом з ним там, може, все б склалося зовсім по-іншому".

За півдня спілкування з родиною Андрія Дигдаловича, я зрозуміла, що і спогадів, і інших тем, включаючи повсякденні проблеми трьох жінок, що залишились без батька в родині, вистачило б ще на декілька статей. Але головну думку, з якою тепер живе Наталя, вона чітко сформулювала в одному реченні – тепер це принципова позиція багатьох родин героїв Небесної Сотні:

"Ці смерті змінили хід історії. Я розумію, що Майдан не завершився розстрілом хлопців – він триває, і допоки всі питання і щодо розслідування загибелі наших чоловіків, і щодо гідного ставлення до їхніх родин ми не вирішимо, - ми не розійдемось."


Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"