Ни один ПТРК не имеет на своем счету столько сожженной бронетехники, сколько имеет украинская "Стугна", - Чорновол. ВИДЕО. (Обновлено)

У украинских защитников меньше оружия, чем у российских оккупантов. В то же время, военные РФ не берегут свою технику и оружие.

Об этом в интервью Тарасу Березовцу рассказала лейтенант Бригады Богуна, экс-нардеп Татьяна Чорновол, передает Цензор.НЕТ.

По ее словам, ни один ПТРК не имеет на своем счету столько сожженной бронетехники, как украинская "Стугна".

"Стреляет не оружие, стреляет человек, военный, боец. Очень важно сохранить жизнь этого бойца. Но надо, чтобы этот боец ​​дожил до пуска той ракеты. Украинский производитель оружия поставил себе задачу в том, чтобы сохранить жизнь бойца. Он не должен стоять на прямой видимости танка. Очень важно найти позицию для "Стугны", чтобы ее не увидели", - пояснила Чорновол.

Также, добавила военная, очень важно маскировать установку "Стугны", а также оперативно и глубоко рыть окоп, что спрятать военных.

Черновол заявила, что снарядов не так много, поэтому следует тщательно выбирать цель, определять приоритет для выстрела.

"У нас вооружения меньше. Каждый свое оружие бережет. Мы заметили, что там (со стороны РФ. – Ред.) никто оружие не бережет. Даже такое впечатление складывается, что вражеские солдаты заинтересованы, чтобы их техника была уничтожена, тогда у них из появляются основания отступать", - отметила военная.

Вашему вниманию полная расшифровка видео интервью на языке оригинала.

- Друзі, привіт! Ми в чудовому місті і мали змогу переконатися, що Крим наш. Сьогодні з нами Крим і господарка Криму, нашого Криму, Тетяна Чорновол. Привіт.

- Вітаю.

- Ми до тебе довго їхали.

- Крим, до речі, з окупованого села, яке було звільнене. Так що це символічно.

- Колись окупований Крим став вільним знову.

- Я його знайшла в яслах і звідти забрала таким манюсіньким

- Слухай, він тебе кусає, мене теж. Теж гризеться. У нього зубки.

- Він страшний гризун.

- Страшний.

- Да, невихована собака абсолютно.

- Слухай, ну розкажи нам, насправді. По-перше, дуже радий тебе бачити. Вперше з часів війни ми опинилися в одному місці і в одній часовій точці. Дуже багато читаю про тебе. Те, що ти пишеш. Те, що про тебе пишуть. Якщо так коротко підсумувати те, що відбулося від 24 лютого до сьогоднішнього дня, які у тебе найбільші флешбеки? Найбільш яскраві моменти, які сталися тут, на війні, з тобою?

- Яскраві моменти… Такі, як якорі, якісь певні якорі всього цього процесу. Спочатку хотілося пережити хоча би добу. Хотілося вижити добу і за цей час нанести хоч якийсь урон ворогу. От реально – доба, друга доба, третя. Дні, да, такі рахувалися – до тижня рахувалися дні. Потім – хоч би побачити весну. Весна, ви ж знаєте, приходила дуже-дуже довго. І так хотілося побачити весну. До речі. На південь ми потрапили, це вже була середина квітня. Як це не дивно, весна тут теж була надзвичайно пізня. Просто надзвичайно пізня. Коли ми приїхали сюди.

- Сніг? Не може бути.

- холод, вітер, дощ, грязюка, все голе. Я, чесно кажучи, здивувалася: це український південь? Я чекала іншого. Але. Тоді зацвіли абрикоси в посадках. Тут же скрізь в посадках абрикоси. І от ми їхали, наприклад, на перше завдання – воно було таке стрьомне, по грязюці, де машина заривалася по самий дах, дуже важко було пробратися. І по дорозі тільки що хорошого траплялося, це оці білі хмарки абрикосів. І було таке бажання – хоч би попробувати їхні плоди. Дуже велике бажання. Чесно кажучи, я ним дуже довго жила: коли будуть абрикоси? Коли будуть? Я дуже люблю абрикоси. Абрикоси ми вже з’їли.

- Вже з’їли?

- Вже з’їли. Вже нема.

- Тобто ми вже запізнилися?

- Ні, ми вже з’їли.

- Ну, ви з’їли.

- Ми їх попробували. Причому їли їх в яких обставинах? Бігли від цих БПЛА, тікали від тих мін, ховалися під деревами, знаходили там абрикоси отак от. Все це було. Це такі моменти, які скрашували весь цей екстрим. Наступне у мене надзвичайно велике бажання – це скупатися в Криму під Судаком, Новий Світ.

- Чому саме там?

- Я не буду навіть називати ці москальські назви, бо Крим має власні назви.

- Новий Світ.

- Ні, Новий Світ це москальська назва. Но там є чудова гора Караул-Оба. Під цією горою є найкращі дикі пляжі.

- Напевно там купаються, ти хочеш сказати, нудисти.

- Елітні пляжі.

- Я такі пляжі під Балаклавою знаю. Теж, до речі, нудистські. Я там жив, колись, тиждень.

- Балаклава, звичайно. Я бачила. Я бачила цю бухту. Вона дуже чудова. Але місто Севастополь – це… москальсько-енкаведистське місто – воно страшне. Воно зіпсувало всі ці чари природи, на яких знаходиться це місто Севастополь.

- Балаклава – воно таке, трошки віддалена бухта. Вона схожа взагалі на Італію більше

- До основанья, а затім побудуємо.

- Це більше (нерозб), взагалі це небезпечно. Небезпечно… Добре. Ти знаєш, якщо ми говоримо про такі речі, які відбуваються найчастіше… у мене така асоціація… "Стугна"-Чорновол, "Стугна"-Чорновол. І я думаю, що у багатьох така асоціація. Чому взагалі ви знайшли одна одну? І як це сталося оця історія, ти і "Стугна"?

- Найцікавіше, що у мене не "Стугна". У мене насправді "Скіф"

- "Скіф"?

- "Скіф". Це експортний варіант. Але… але-але "Стугна" якось воно так уже пішло. Уже пішло і "Стугна" жіночого роду, і я жіночого роду. Якось ми в принципі зрослися. Чесно кажучи, коли я вчилася на ПТРК, я чомусь думала, що мені ближче буде Корсар. Я індивідуаліст. Я з таких, що один в полі воїн. А "Стугна", вибачте мене, все це барахло, яке треба з собою тягнути, більше 100 кг важить. Мало хто це розуміє. "Стугна" дуже важка. Вона надзвичайно важка.

- Це без ракети, тільки сама установка 100 кг

- Да.

- Ого!

- Звичайно, якщо ви почитаєте ТХ, там буде менше. Там чомусь не враховують батарею. Кожна батарея по кілограму, яких треба брати побільше. Чомусь не враховують оцей чемоданчик, пункт управління, який також величезний завантажується… ледь купили рюкзак, в який він гарно буде поміщатися, який теж треба тягнути. Це дуже цінна частина "Стугни", цей пульт. Найбільш цінна частина "Стугни" це цей пульт і прибор, який генерує лазерний промінь. Тобто в принципі можна втратити все, а це втратити не можна. За будь-яких умов треба виносити, тому що не зробляться.

- А ця установка українського виробництва? Сама оця система керування.

- Ця установка українського виробництва. Найцікавіше, що по багатьох характеристиках вона поступається дуже багатьом аналогам і на Заході, і в Росії. Але завдяки оцьому інженерно-військовому рішенню, що винесли пункт управління на провід, вона демонструє, я не помилюсь, якщо скажу, найкращий результат в світі.

- Чому?

- Жоден ПТРК не має на своєму рахунку стільки спаленої бронетехніки, як українська "Стугна". Тому що – правильне запитання. Чому, якщо поступається всім ПТРК – по дальності польоту, по вазі. Насправді, ти таку ПТРК рідко де зустрінеш велику. Повір, вага це не плюс. Далеко не плюс. Тому що стріляє не зброя. Стріляє людина.

- Оператор.

- Стріляє військовий. Стріляє боєць. Дуже важливо зберегти життя цього бійця. Тому що, вибачте мене, боєць, який випускає першу ракету, він і в підмьотки не годиться тому бійцю, який випустив 100 ракет. Просто не годиться. Але треба, щоб цей боєць дожив до пуску 100 ракет. До речі, у мене 100 ракет далеко ще немає.

- А скільки?

- Тому і мій професійний рівень, повір, не такий.

- Скільки ти випустила ракет?

- Чесно кажучи, я не можу рахувати. Не рахую, тому що.

- Ну ми говоримо – скільки? Два десятки, три десятки більше?

- Два-три десятки. Але треба життя цього бійця зберегти. Тому що, якщо ти комусь новенькому даєш цю установку, вона не буде показувати такий ефект. Це будь-який ПТРК. І тільки український виробник зброї поставив собі завдання в тому, що життя бійця повинне бути збережене. А це означає, він не повинен стояти на прямій видимості танка. Хай на прямій видимості танка стоїть ракетна установка, а боєць хай буде в 50 метрів, або в 15. Головне, щоб не зразу за установкою, бо голову знесе. Був у мене такий… нюанс, коли дуже… я відволікаюсь, але це цікава деталь. Дуже важливо знайти позицію для "Стугни", щоб її не побачили. От бігаєш по цій посадочці, шукаєш дерево, кущ погустіше, погустіше. А 50 метрів, ти приблизно бачиш цей сектор, а окоп для оператора у тебе вже викопаний в густому-густому кущі. І от шукаємо-шукаємо-шукаємо-шукаємо. Нарешті знайшли. Хорошо. Зверху прикриває, з боків прикриваємо – ставимо. Угол обзору не той. Пересуваємо. Знову-таки ця коза важить більше ніж 100 кг. Її дуже важко рухати з місця. А це вже на передку, в зоні прямої видимості. Рухаємо-рухаємо-рухаємо. Все, поставили. Кілочки забили, закріпили. Де наш окопчик? Повертаємося, а він рівно ззаду

- О боже.

- Тобто так стріляти не можна. Бо "Стугна" при пострілі дерева зносить

- Тобто у неї йде вихлоп назад.

- Якось переміщаємо. Знайшли це якийсь більш-менш нормальний, трошки-трошки, хоча б ракета отак йшла, тобто під час обстрілу вихлоп ішов навскоси від окопу. Перемістили. Поставили. Але все одно, стріляємо – пуск ракет, присіли в окоп, поки вона вилетіла. Летить. Встали. Доцілюєшся. Але я відволіклася. Тобто життя оператора – це найбільш важливе. Життя бійця, військового. Тобто отримати бійця професійного на "Стугні", це також не все просто. Коли ми бачимо картинки, нам здається, кожен би так зумів. Є дуже багато факторів. Величезний набір факторів, яких треба навчитися на досвіді. Всі ці знову-таки (нерозб) насправді не так-то просто. Трошечки рука дригнеться, ракета уйде – це знають ті, які стріляють. Втратити ракету – це велика трагедія, знову-таки за умов, що ракет в країні немає, всі вони коштують чималі гроші. Тому це дуже-дуже важливо. Знову-таки чомусь всі оборонні підприємства світу не задумувалися, що теж важливо психічний знову-таки стан оператора. Одна справа, коли ти стоїш на прямій видимості і спостерігаєш… Знову-таки, ціль же не вийде по твоєму бажанню. Треба спостерігати – добу, другу, третю. Ти сидиш на прямій видимості і спостерігаєш. Тебе побачить будь-який тепловізор від ворога. Ворог же теж шукає. Він же дивиться всі видові місця. Де би там стояв ПТРК.

- До речі, росіяни хвалилися, що оцей у них комплекс "Термінатор", що він знищує якраз операторів Стугн. Не бачила ти цієї цікавинки?

- Я не бачила. Але я знаю по своєму досвіду. Я знаю, що в жодному випадку неможна з’являтися перед бойовою технікою. І знаєш, я дуже багато бачила ворога. Тобто я його постійно спостерігаю.

- Ти маєш на увазі, фізично, очима?

- Да. Я можу через Стугну, через екран Стугни. У мене таке було, щ я тиждень дивлюся, а потім стріляю. Бо мені треба зрозуміти різні фактори. Мені треба підловити ту саму ціль, де буде 100%-ве влучання, до речі. Бо ракет немає. Тому я знову-таки всі ці нюанси добре знаю. Так от. Повір. Якщо ти знаєш місце, ставиш Стугну, включаєш обзор, відкриваєш чемоданчик, сходу ти можеш знайти 100 танків. Просто їх 100 куди не дивишся - скрізь танки. Там в кущах танк стоїть, там стоїть під навісом танк, там стоїть танк. А потім починає іти сонце по небу. Воно тобі підставило, боже, це вже не танк, то виявилося сарайчиком, а той виявився кущем, а той виявився іще чимось. У мене були навіть такі смішні речі, що побачила бронетехніку, яка прогрівається.. 100%. Так все схоже, що і димок іде – прогрівається вона. Ну щось мене там… в принципі, не доведено, змінилося сонце, а виявляється це труба від димаря. Це воно все йшло, а це виглядало реально як бронетехніка. Але як я виявляю бронетехніку, яка захована? По людях. Обов’язково, бронетехніка, якось обслуговується, хтось там бігає. Я побачила двоногого, це означає, що цей об’єкт має для мене інтерес. Я вже не повинна стріляти по кущах, по хатах. Ми ж не ПХРК – протихатний ракетний комплекс. Хоча таке буває. Таке теж буває. Тому в жодному випадку ми не з’являємось перед Стугною ніколи. Такого не буває, щоб хтось вийшов перед Стугною. Як тільки ми її поставили, ставимо в темноті, більше перед Стугною ніхто ніколи не виходить. Треба її обслуговувати – підповзаємо ззаду.

- Це прямо реально, як на полюванні. Тобто ти полюєш на здобич і дотримуєшся певного ритуалу. У вас ритуал певний, я бачу.

- Це все дуже і дуже серйозно. Тому що знову-таки. Чим програє комплекс (нерозб)? Оператор має сидіти поряд. Обов’язково його побачать. Обов’язково його побачать.

- Тепловізором.

- В тепловізор гарно видно. У мене теж є тепловізор. Бачу людей на відстані 5 км. Чудово побачу. Я можу не побачити танк, можу не побачити автомобіль. А людину я побачу. Вона видає себе характерною фігурою, яка рухається. Тому це геніальна була придумка винести чемоданчик. Далі психологічний фактор, коли іде бій – ти наче не в бою. Ти абстрагуєшся. У тебе є свій екран, де видно цілі, в які треба поцілити. Щось поряд літає не літає ти повністю абстрагуєшся. Тебе там воно не хвилює. Потім вже починаєш розмовляти, а що воно там було, куди там стріляли і що там де виїжджало. Навіть до такого доходить, що коли поряд навіть літає, ти все одно абстрагуєшся. Тому що ти почуваєш себе як в доміку. Частіше всього в окопі, на бруствері окопу я стою – я стою в окопі, екран навпроти мене. Все скрізь прикрито. Нас неповинні побачити в жодному разі. Якщо нас побачать, ми трупи. І Стугні кінець. У нас було таке, що нас накрили. Чесно кажучи…

- Чим?

- коли тебе накривають під коректировочку – це дуже неприємне явище. В різних умовах нас накривало кілька разів.

- Це було мінометом.

- Мінометом і ПТУРами. Виявили позиці Стугни, накривали всім, що тільки можна. Врятував окоп. Врятував окоп, причому у мене є боєць, я вам покажу, Мирослав. Він копає окопи, як не копає ніхто. Можна стріляти верхи на коні.

- Швидко.

- І швидко. Це дуже важливо. Швидко – це дуже важливо. І глибоко. І так, що чесно кажучи, нас тоді просто накривали, накривали і накривали. Але ми сміємося, що навіть в принципі не залишилося якоїсь згадки про те, що щось поряд дуже сильно вибухало. Настільки ми в цьому окопі внизу були. Окоп був вузенький, глибокий. Що в принципі не дуже нас там все це і тривожило. Нас не знайшли. Головне, нас не знайшли в цьому окопі, вони подумали, що ми вже зникли, бо окоп у нас був дуже добре замаскований. Двічі прилітали БПЛА, понижалися аж до верхівок дерев. Вони просто нас не знайшли. А пішли ми вночі. Отак після цього ми намагаємося працювати тільки таким чином, бо ми знаємо, що воно таке. В жодному разі не повинні нас побачити. Знову-таки, повинен бути окоп. Тому що за ПТРК полюють передусім. Вони не пожалкують нічого. У нас були такі випадки по школі близько 100 снарядів прилетіло. Близько 100, щоб дістати.

- Слухай, ну, дивись, ти ж не одна знаходишся в розрахунку свого "Скіфа". Хто ці люди? Ці френдс Тані Чорновол, хто вони?

- У мене взагалі чудова команда. Чесно кажучи, я все своє життя очікувала нападу Росії. Я належу до того дуже маленького відсотка людей, які були в своєму житті переконані, що це буде.

- Крим, чого ти збудився?

- Хто там, Крим?.. Я себе готувала до цієї війни.

- Я пам’ятаю.

- Готувала і психічно. Я ще з юності уявляла всі ці різні ситуації. Мені сни снилися, коли російська авіація бомбить моє село. Я уявляла боротьбу з танками, чесно тобі скажу.

- Ти бачила це все?

- Да. Я намагалася якось призвичаїти себе, що це не страшно. Я завжди, завжди уявляла себе, скажімо, рядовим. Я ніколи не думала, що я буду командиром.

- У тебе зараз яке, до речі, військове звання?

- Лейтенант. Я одиночка в своєму житті. Я все люблю робити одна. Знаєш, є такі – один в полі воїн. Але зараз я працюю від початку війни з командою. Правда, спочатку, чесно кажучи, перша позиція… В першій позиції у мене (нерозб) були. От у мене сержант. Цю війну ми з ним починали взагалі вдвох.

- Вдвох це неможливо. Як можна вдвох?

- Молодший лейтенант і старший сержант, вдвох – було таке. Якраз в сторону Іванкова. Було таке, що були вдвох зі Стугною.

- Під Києвом.

- Да. (нерозб). Зараз у мене взвод. Це просто бомбєзно. У мене супер-пупер команда. Просто супер.

- А як вона підібралася? Вони тебе самі знайшли чи їх до тебе хтось призначив?

- Опреділяли. Але кожна людина з’явилась в свій час, знаєш, якось так ми збиралися.

- Тобто людина з’являється тоді, коли вона потрібна. Так це буває чи ні?

- Важко сказати. Це треба розповідати всю історію насправді. Спочатку до мене відправили… Я не вибирала нікого. Хіба чого цього сержанта. Бо ми разом… сержанта вибрала я.

- Одного причому.

- Історія була наступна. Ми закінчували вдвох курси Стугни перед війною. За два тижні до війни ми закінчили курси Стугни. Він був з Солом’янської тероборони.

- Земляк.

- Я разом з ним.

- Лос соломос.

- Відомий стугніст-адвокат, він був з нами. Це ми були отой випуск. Ми ж тоді розуміли, навіщо ми вчимося. І була домовленість, якщо щось починається, ми збираємося на зупинці в Нових Петрівцях. Треба сказати, о сьомій годині ринку, в ніч, коли почалася війна, ми всі там зустрілися. Формувалися тоді якраз групи. Я, до речі, під час навчання, звернула увагу як на адвоката, так і на сержанта, який зараз в моїй команді.

- Звернула увагу як? За якими критеріями?

- У них гарно виходило підбивати бронетехніку на тренажерах. І адвоката в цей момент забрала 72 бригада, вони тоді шукали. Вони собі рвонули адвоката. Я така озираюся. Хоб, вони собі взяли адвоката. І тут заходить Олексій. Я йому така: Олексій, підеш зі мною? Він такий: да. У нього не було…

- можливості відмови

- можливості відмови, точно. Всі інші потрапляли, бо нам направляла наша бригада. Але знову-таки, не всі залишилися, бо пройшли ми, чесно кажучи, Крим і Рим, пройшли дуже багато невдач. Дуже багато знову таких речей, де ми програвали, не зробивши жодного пострілу навіть. Тобто все це досвід, який доводилося проходити. Але зараз зібралася команда, яка дуже добре працює. Я дуже задоволена. Кожний виконує свою роль. Я би сказала, що у мене взагалі всі найкращі. Так вийшло, що спочатку стріляла я і Олексій. Але далі ми намагаємося так би мовити, щоб отримували досвід інші оператори. То у мене зараз в принципі стріляє троє: я і ще двоє.

- Тобто це ті, хто безпосередньо ловить ціль і здійснює пуск.

- Головне – веде ракету.

- її треба вести, щоб вона влучила в ціль.

- Да. Це дуже важко. Ти ведеш її джойстиком. Якщо ціль нерухома… навіть якщо ціль нерухома, то теж треба… дуже часто людина, яка стріляє вперше упускає ракету, бо немає розуміння, що треба вести цей джойстик, навіть по нерухомій цілі. Джойстик трошки дьоргається – ракета уходить. Знову, треба попасти саме туди, куди треба попасти. Щоб ти розумів, ми практично завжди от зараз стріляємо на максимальних відстанях, ми стріляємо навіть більше, ніж максимальні. Ціль майже не видно.

- Це 2,5 чи більше?

- П’ятірка .

- П’ятірка навіть. Це 5 км.

- А чому на максимальних? Ми зараз вже не можемо підійти ближче. Все спалено. Скрізь чекають. Ця максималка нам дає можливість випльовувати на цілі. Але навіть при цій максималці, повір, навіть нерухома ціль отакусенька, в неї ще треба попасти, якийсь міліметр. А що вже говорити про рухому ціль? До речі, ці ПТРК, які на шарнирчках, як "Корсар" наш, як знову-таки російський "Корнет", вони краще супроводжують ціль. Воно плавніше ведеться. У Стугни існують отакі ривочки. Тобто ціль пригальмувала і курсор перелетів. Ти, наприклад, повертаєш назад, в цей момент у тебе перелетіло. Є ці проблеми. Треба мати дуже великий досвід, щоби переслідувати рухому ціль. Це треба вчитися, вчитися і вчитися. У нас, до речі, з цим проблеми. Чому проблеми? Тому що у нас немає навіть зараз досвіду просто по супроводженню цілей. Ми завжди в бойових умовах. У нас не їздять, наприклад, прості цивільні машини, які можна повчитися посупроводжувати. Знову таки ми зараз намагаємося не стріляти по рухомих цілях, боючися, що ракета промахнеться. Тільки в таких умовах, коли наприклад, не треба ворога допустити в село. Наприклад, при звільнені села на тому березі річки, я стерегла дорогу, на якій могло прийти підкріплення. Там, конечно, треба було стріляти в кожному випадку, коли бачиш ціль, бо кожен в’їзд БМП в село, це ж зрозуміло, що міг нашими великими втратами закінчитися. Тому там треба було стріляти в будь-яких умовах. А так ми стараємося стріляти таким чином, щоб потраплянням було стовідсоткове

- Ти пам’ятаєш свій перший раз зі Стугною

- Я не пам’ятаю свій перший раз, тому що це була велика танкова атака. Тобто це не була, наприклад, якась ціль.

- Це було на Київщині.

- да. На якій ти вправлявся у своїй майстерності. Це була просто колона танків, яка рухалася.

- як вони заходили.

- да, вони заходили на Бровари. У нас була дуже невигідна бокова позиція. Танки йшли на дуже великій швидкості. З трьох ракет у мене попала одна. І то, скажу, випадково. Тому що це було неймовірно важко. Але це все було дуже потрібно. В той же момент мій сержант Олексій, він з "Корсара" підбив БМП. Тобто у нас тоді під час цього заходу було дві цілі.

- Це був лютий, я так розумію.

- Це був не лютий.

- Це березень вже був.

- Да, березень. До речі, зараз я вже розумію, зараз я намагаюся, до речі, не займати бокових позицій і над собою сміюся: як тоді, початківець зайняла таку бокову позицію, де була невелика відстань – а відстань там була зовсім невелика і де, знову-таки було зрозуміло, що по хорошій дорозі великого крадівництва танки будуть перти на швидкості 80 км за годину. Ще й з величезним бетонним бордюром, де будуть видні тільки їхні башти.

- Це вісімдесятки були чи дев’яності?

- Там були найновіші насправді танки. Не можу тобі зараз сказати, але з цих же танків під час другої атаки я підбила Т-90.

- Клас.

- Оце я пам’ятаю. Оце тоді стрільба вже була знову-таки… людини, яка вже, скажімо так, вміє стріляти із Стугни. Чого я кажу, що дуже важливий досвід. Хоча б перший пуск.

- Це як, знаєш, перший раз треба певний такий психологічний бар’єр здолати. Він є чи ні?

- Бар’єр існує завжди. Він існує завжди. Дивися. Позаяк ракет дуже мало, ти дуже боїшся не попасти, дуже боїшся знову-таки вистрілити по недостойній цілі. Ти завжди переважуєш ці ваги, чи варто тобі стріляти по легковій чи не варто тобі стріляти по легковій. Чесно кажучи, я дуже жалкую про кожну ціль, в яку я не випустила ракету. Я розумію, що треба було випускати. Хай то легкова машина. Ми їх, до речі, тут багато спостерігаємо. Ми не стріляємо по них. У нас настільки мало ракет, що ми не стріляємо по них. Але насправді треба було. Я навіть (нерозб), коли ці машини ставали, коли було стовідсоткове попадання. Але я собі не давала, щоби ракета… коли у мене, я на позиції з двома ракетами, а ще у мене в запасі два. А завтра може піти танкова атака, це треба зрозуміти. Тому чесно кажучи, жалкую про кожний раз, коли не вистрілила. Але таке, я сміюсь, я це називаю возбуждєніє – тобто, я стріляю, коли на мене находить якесь таке возбуждєніє. Возбуждаюсь я завжди на броньовану ціль. Це я вчу знову-таки, яким чином не потрапити під ПТРК, я всім пояснюю: слухайте, ви не повинні виглядати, як їжа. Ви не повинні у стрільця викликати таке возбуждєніє, яке викликають у мене цілі. Тобто коли я бачу будь-яку броньовану ціль, я возбуждаюсь і я стріляю. Я, мало того, навіть не прораховую, наскільки у мене там відсоток попадання – 50 так 50, я буду стріляти. Знову-таки, коли я бачу, наприклад, той же самий Урал, я не возбуждаюсь. Я починаю вже прораховувати – цей Урал їде гружоний чи не гружоний. Він зупинився – він зупинився просто-таки переді мною, він відкрився, я чекаю, хто туди залізе загружати, скільки людей, бачу тільки один поліз водій і там нічого не лежить. Не буду стріляти. Може б і варто було вистрілити. Но немає етого возбуждєнія. Так я всім розказую. Тобто якщо будь-яка ціль, не намагайтеся виглядати модними. От мені кажуть, а як бехи? Я кажу, як бехи мене возбуділи, я би навіть стріляла. Якби вважала, що це приїде хтось модний з якимось новим озброєнням. Не виглядає це таким чином, щоби стріляв (нерозб) возбуждєніє. Але знову-таки повторю. Будь-яка броньована ціль, у мене це одразу, знаєш, хвиля пішла. І я уже навіть бачу 50% попадаю, у мене зразу якісь такі графіки літають. І я стріляю. Хоча часто буває, що я навіть не до кінця впевнена, чи мені вистачить відрізку дороги. Інколи щастить. Інколи не щастить. Буває таке. Але в принципі зазвичай… щодо прорахунків, майже не помилялася. Бувало, що промазувала. Бувало, що ракети падали. Це дуже обідно.

- От дивись, тут зараз, на Півдні, де ми знаходимось, тут на початках були підрозділи "ДНР" і бурятські підрозділи. Я це дуже добре пам’ятаю. Я якраз приїжджав. Чому зараз росіяни змінили і прийшли нові на заміну. Що з бурятами, до речі, сталося?

- Ми їх вбили.

- Багатьох?

- Багатьох.

- Це ж була десантура бурятська.

- Дуже, дуже вдало ми з ними боролися. Надзвичайно. Невеликими групами, дуже професійними. Ці групи, кожен мав свою зброю. Ми їх кусали, кусали, кусали, кусали. Довели справу танки.

- Наші.

- Наші. дуже професійні команди танків. Я, чесно кажучи, після Броварів танки зневажала. Я думала, що це зброя вже своє віджила і жодна армія світу не повинна мати танки, бо це якийсь гроб на кольосиках.

- У багатьох було таке враження, коли палили російські танками. Десятками.

- Тут, в Скіфії, я зрозуміла, що немає кращої зброї, ніж танки. Просто це не повинні бути якісь танкові колони. Кожен танк – це бог. З одного боку, він ляклива тваринка. Це ляклива тваринка, ніколи не повинна виїжджати напрямі видимості. Вона вночі, ввечері, вранці, тихцем, бігцем по посадочках. Причому, їм не треба навіть місце готувати. Вони дерева проломлюють, обрізають, їх ніхто не бачить. Затаїлися. Затаїлися, прийшов час працювати. Вони з закритих позицій починають бити і влучність наших танкістів неймовірна. У нас тут були такі стрільби, коли один танк сходу накрив три бехи в капонірах.

- Як це?

- У них іде отвєтка. Танки не бояться дрібних осколків. Вони обтрусилися і поїхали в сусідню посадку. Тобто шикарна зброя насправді. Далі. Наша перевага була перед тими самим бурятами. Бурятів було багато. У них всього було багато. У нас всього мало. Ми нанесемо їм якісь серйозні збитки – ті ж самі Стугни, ті ж самі танки, ті ж самі у нас махновці з гранатометами. Ворог намагається помститься. Він літає-літає і нічого у нас не бачить. Бо у нас нічого нема. Ні, ну насправді, у нас озброєння куди менше. Але знову-таки, по-перше, сила духу людей. По-друге, кожен свою зброю береже. Ми помітили. Що там свою зброю не бережуть. У мене таке навіть враження, що ворог, ворожі солдати зацікавлені, щоб їхня техніка була знищена. Тоді у них з’являються підстави відкатити.

- В знищенні техніки, да. Відмова просто. Нема чим…

- виконувати завдання.

- Ти не перша це кажеш, що вони справді свою зброю навмисно зливають. Але зараз з’явилися нові підрозділи ,які колеги на фронті їх називають дєрзкіє. Кажуть, що з’явилися нові. Ти казала, що це гостомєльські навіть прийшли.

- Да.

- Це росіяни, які були під Києвом.

- Дивіться. У нас тут начебто зараз так і є. щодо цієї дєрзкості – теж можна назвати. Але знову-таки, неймовірна кількість ресурсів. Для порівняння. У мене була дуже хороша ціль, беха в бетонному гаражі. Я дуже довго підбиралася. Це була дуже ризикована стрільба. Ми стріляли зі спаленої посадки. Тобто нас нічого не прикривало. Пустили в цей бетонний гараж дві ракети. Дві аж. Тобто не пожаліли, я подумала.

- В стіну чи в двері?

- В стіну.

- А воно пробиває стіну?

- Кумулятивний пробиває.

- Пробиває і попадає в техніку.

- Да, далі треба, щоб він попав в техніку. Але очевидно, він в техніку не попав… Тобто потім знімали відео, літали над цим гаражем – чудові дві дірки заходу ракет в гараж, все, як треба – одна нижче, друга вище. Навіть через дах пішло. Но кумулятивна струя, очевидно, техніку не заділа. Буває таке. Але насправді це неправильно. Я повинна була випустити стільки ракет, щоб побачити детонацію. Я просто не могла собі дозволити. Насправді БМП того вартує. Хай ми не будемо рівняти вартість. Ну одну БМП я знищу 5 ракетами, іншу знищу одною. Третя у мене ракет взагалі…. Це насправді взагалі не має значення. Мені головне знищити. Тому що далі вона десь стане на позиції. Буде наших крити, ще й накриє. Це неправильно, що я настільки бережу ракети. Але до чого я таке згадую? Тому що на наступний же день об’єкт, де була наша розвідка – всього лише наша розвідка, дві людини – накрили 40 ракетами з тієї сторони. Тобто, як ти кажеш, ці дєрзкіє, і вони не пожаліли (нерозб). Це школа. По одній школі випустили 40 ракет. А тепер порахуйте вартість ракет. Не менше 1,5 млндол. Тобто 1,5 млн дол випустили по одній школі, де були два розвідники. Вот ето дєрзкость.

- Але ракети які це були?

- Корнети. Вони дорожчі за стугнівські. Там більше бойовий заряд. Вообще не жалко, 40 ракет. Та дайте мені 40 ракет.

- Чому нема у нас стільки ракет? Чому так взагалі виявилося, що на початок війни у нас багатьох видів зброї, нашої класної, Нептунів, Стугни, я про Богдани взагалі мовчу, чому її не виявилося в потрібній кількості?

- Я абсолютно вважаю, що це були домовленості з Путіним. Абсолютно вважаю.

- Домовились з Путіним.

- Ну ми ж це все пам’ятаємо. Ця влада виграла на тому, що вона пообіцяла українському народу – і український народ це підтримав, треба зауважити. Я не можу тут повністю звинуватити владу. Це була позиція українського народу – проголосувати за мирні переговори з Путіним. Ці мирні переговори були проведені. В результаті, можемо це все згадати, зменшилася кількість обстрілів на Донбасі. Ми можемо це згадати, це було наслідком цих переговорів, про це говорилося, що це наша перемога, зменшилася кількість обстрілів на Донбасі, що була повернена якась енна кількість полонених. Про перемовини говорилося. А що за це заплачено ніхто ніколи не говорив. Зокрема за це було заплачено ракетною програмою України. Всі ракетні програми України були зупинені. Абсолютно впевнена, що це якраз входило в перелік тих домовленостей, за що ми тоді заплатили. Заплатила влада, заплатив український народ, який за це голосував. Ракетні програми були зупинені. Наші державники (нерозб.) роблять такі, я кажу.. зробили фактично найкращу ПТРК в світі, це оце стугнівські – найкращу, судячи по кількості збитої бронетехніки. Воно вижило тільки тому, що працювало на експорт. Тобто були експортні замовлення. Ці Стугни робилися на експорт.

- причому я так пам’ятаю по екранах, там була арабська в’язь. Тобто для країн арабських в основному.

- Да. Найцікавіше, що нам просто пощастило, що велика партія ракет не була віддана. Стугн арабських не так багато. Просто всі вони такі успішні. Їх взагалі небагато. Тобто до Зеленського Стугн було куплено 219 штук. До Зеленського. Ну і в часи Зеленського цих експортних пару десятків лише, до речі. Пару десятків, які були на складах. Тобто двісті штук плюс два десятка експортних. Але чимала кількість експортних ракет пішла в армію, які не встигли відгрузити. І далі ми викуповуємо назад те, що продали в арабські країни, до речі. Зараз такий тренд. Купуємо назад втричі дорожче.

- Може, просто є зброя від союзників?

- Немає.

- Є альтернатива, є західна зброя. NLAW ті самі.

- NLAW вообще повний мінус. Джавеліни – у мене просто сил немає. Ви бачили підбиту техніку Джавелінами?

- Багато відео було.

- Наскільки багато?

- Я пам’ятаю. Десятки.

- На пальцях однієї руки порахувати.

- Американці казали, що українці мають безпрецедентне ефективне використання Джавелінів, я пам’ятаю. Була заява Пентагону.

- Слухай, я тобі просто розкажу про свій приклад. Мені кажуть: Таня, отам от беха виїхала. Давай свою Стугну, будеш її підбивати. Я дивлюся. Мені, щоби підібратися до цієї бехи, до неї дальність буде, наприклад, кілометр. Мені це мало для Стугни. Далі. Мені, щоби Стугну притягнути – а там все прострілюється. Тобто там багато кілометрів прострілюється. Тобто я Стугну, яка важить більше 100 кг, мені її заносять 7 людей з усіми пожитками, я повинна приїхати машиною в зону обстрілу, знову-таки по зоні обстрілу, по відкритому простору проносити свою важку Стугну. Далі я її поставлю в зоні, дуже близько. Я не зможу бігати від дерева до дерева. Як я її поставила, так поставила. Вихід ракети Стугни, далі Стугну накриває, Стугни немає. Я своїм кажу: хлопці, вам не здається, що це вообще ціль для Джавеліна? Там якраз є дерева, є будови. Джавелін же може бігати від дерева до дерева. Знову ж таки вага Джавеліна це геть не та вага Стугни. Вам не здається, що це ціль для Джавеліна? У нас же, кажу, скільки Джавелінів на фронті?

- Що ти бачиш зараз по фронту на Півдні? Всі аналітики в один голос, і командування, всі кажуть, ми будемо звільняти Південь.

- Ми звільняємо його.

- Ми його звільняємо. І цей наступ триває. Просто це не такий наступ, як ми звикли бачити (нерозб) коли колони танків, піхоти, сотні тисяч рухаються. Тобто іде постійне невпинне звільнення цієї території. Питання тільки в тому, чи вистачить часу до того моменту, коли цей наступ буде неможливий за погодних умов, тому що почнеться осінь, почнеться зима і далі. От як ти відчуваєш? Чи бачиш? Ти ж ситуацію бачиш зсередини? Є зараз така можливість?

- Ну як сказати? Наступ може бути при будь-яких умовах. Просто одна зброя буде працювати, інша зброя не буде працювати. Наприклад, моїй Стугні дуже важко працювати. Посадок немає, де я буду ховатися? Але зараз в основному війна артилерії . Тепер дивися. Ми наступаємо. Ми у себе тут наступаємо. Коли я сюди тільки приїхала, тут дуже багато було сіл у сірій зоні. Це не можна говорити. Це не можна говорити стовідсоткове звільнення. Це була сіра зона. Тут були їхні СП, ми їх відтісняли. Наразі за весь цей час ми звільнили одне надзвичайно укріплене село. Надзвичайно укріплене. Тобто передок цього укріплення був зруйнований.

- Це про Іванівку чи про інше?

- Про Іванівку.

- Там були дуже страшні бої. Там наш якраз батальйон..

- Ні, воно було дуже просте і легке, бо всю техніку ми вже знищили до того.

- До наступу.

- Да, до наступу. Спочатку нами була знищена техніка. А потім туди зайшла піхота.

- Знищили – що там у них було? Бехи чи танки теж були?

- Танки – ні. Танки вони тримають далі. Іванівка була зона прямої видимості. В основному бехи. Бех було неміряна кількість. Впродовж багатьох місяців ми їх вибивали, вибивали, вибивали.

- А там хто був, до речі? Буряти.

- Буряти. Моя перша ефективна стрільба теж була по цій Іванівці. Доволі таки ефективна. Тоді їх там було, просто як тарганів. Я просто в’їхала, відкрила, поставила Стугну, відкрила чемоданчик. А їх там, як тарганів. На відстані, наприклад, від кілометра.

- Що ти відчуваєш, коли ти бачиш, що не бездушну коробочку знищуєш, а ти бачиш людей? Ти ж бачиш людей в тепловізор. У тебе взагалі є якісь емоції? В момент, коли ти розумієш, що зараз…

- Уже є.

- зараз воно прилітає і всередині нікого нема. випалюється

- Уже є.

- Підсмажені буряти.

- Раніше у мене емоцій не було. Раніше у мене емоцій не було. Раніше, як ти і казав, я бачила бездушну коробочку. Спочатку я бачила тільки коробочки. Людей я почала бачити, ворога я почала бачити.

- коли?

- Тільки вже тут. Тобто під Броварами я ворога, наприклад, не бачила. Я бачила бездушні коробочки. Чесно кажучи, я сама собі ставила це питання, що мені це дуже легко робити, мабуть тому, що я бачу бездушні коробочки. Виявилося, що все одно немає жодних емоцій, крім того, що прийшли потім емоції, коли я бачу ціль, ну, наприклад. Башта мені видніється, я так дивлюся на неї, навела приціл і час від часу до неї підходить ворог. Я собі поставила завдання: вистрілю, коли підійде не менш трьох. 1 підійшов – мало, ушов. Двоє підійшли – мало. Троє підійшло – стріляю. Уже такі емоції. Чим більше, тим краще. Чим більше – емоції позитивні. Уже такі емоції. Один раз тільки знову-таки, лише лише лише лише один раз… це сприймається в масштабі. Це ворог. В масштабі, ворог в масштабі. Чим більше масштаб, який ти накриєш, тим краще. Один тільки я зійшла з цього масштабу загального до індивідуального, коли якраз був бій в Іванівці, мені важливо було не пропустити техніку з Архангельська. По першій техніці, яка пройшла вранці, я стрельнула і це був вдалий постріл. Після того цілий техніка не йшла в Іванівку. Мабуть, тому, до речі. І під вечір раптом в зоні моєї діяльності з’явилося БМП. Причому з’явилося одразу посередині шляху. А мені треба час дольоту ракети. Я кажу, якби знову-таки це не була бронетехніка і я б не возбуділася, я б навіть не стріляла, у мене не було шансів попасти. Тому що, мабуть, він їхав за дорогою і в’їхав вже на дорогу, коли вже він пройшов пів шляху. Мені залишалося мало. Там у мене було перебільшення дальності. Я все одно стрельнула і я не влучила. Ракет пройшла перед самим носом БМП. Я не знаю, можливо, з дальністю вона втратила керування, можливо. Це я схибила. Мені навіть важко аналізувати, коли це отак відбувається. Мене дуже-дуже-дуже мучила совість, бо це БМП увійшла в Іванівку. Я розуміла, скільки вона може всього натворити. Коли на наступний день я дізналася, що в принципі не наробила, у них там ось сповзла гусня, вони там щось тікали, у мене якраз і пропав оцей масштаб… ні, оцей камінь, що я впустила це БМП в село, я потім подумала про цей екіпаж БМП… До речі, село було вже нами захоплено. То теж треба розуміти, коли БМП поїхало вже в захоплене село, щоб допомагати своїм. Тобто фактично моя ракета не влучила в героя.

- В героя, да.

- От я про це подумала. Хай вже там називають…за отакі думки, як хочуть. Але я про це насправді подумала.

- Знаєш, що я ще думаю? Наша з тобою зустріч в мирному житті була перед війною в теплій і комфортній студії тоді ще канал Прямий. Що ти взагалі відчуваєш в зв’язку з тим, що, наприклад, ми з тобою опинилися в ЗСУ, я розумію, як ти опинилася в ЗСУ. Я розумію, як я опинився в ЗСУ, ми з тобою опинилися в певний момент в ЗСУ, а багато людей, які заявляли про те, що вони мають захищати або навпаки, говорили, що цієї війни не буде, все буде мирно, вони чомусь не поспішають взагалі. Є взагалі якась причина, закономірність того, що ми з тобою тут, а хтось не тут?

- Кожен звик робити свою справу. Хтось постійно бореться. А хтось просто кидає какашки. Чого, Тарасе, ти думаєш, що той, хто кидає какашки, піде боротися?

- Вони вважають, напевно, для себе це боротьбою.

- Є таке. На жаль. Але, розумієш, мені здається, тут справа не в них. Тут справа у сприйнятті суспільства. Чому суспільство знову-таки кидання какашками теж до сих пір вважає боротьбою? І чому вважається, що кидання какашками – вони теж роблять свою справу. От ви тут свою робите, а вони теж роблять свою. Кожен робить, що вміє. Ти знаєш, незважуючи на те, що я надзвичайно вражена і віддаю велику шану українському суспільству, чесно кажучи це щось неймовірне, оцей опір і фактично розгром другої армії світу українцями це щось настільки неймовірне.

- Ще не розгром. Ще поки що.

- Розгром вже є. Розгром армії є. Там же баби нарожають.

- Нарожають, вони не закінчуються

- А розгром армії є. те, що нам будуть сюди кидати всякий непотріб і діставати зі складів ще зброю і зброю – це да. Но армію ми розгромили, розумієш.

- Якби ми розгромили, то вони б вже не стояли на Херсонщині, на Донеччині.

- Баби нарожали – саме тому. Але знову-таки українському суспільству, незважаючи на те, що я зараз готова йому співати осани і взагалі посипати голову попелом за те, що я його критикувала за певні рішення, ще треба рости і рости. Ще треба розвиватися і розвиватися. Тому що негативів, самі розуміємо, теж дуже багато. Надзвичайно. Ми, на жаль, отримали цю війну теж за певну помилку на певному голосуванні, які вибрали капітуляцію перед Росією, привели до влади бездарів. Я абсолютно впевнена, якби зараз у владі була сильна професійна команда, ми би були ще сильнішими.

- Не всі розділять твоє твердження.

- Саме тому я тобі кажу, тому що суспільство не доросло. Тому що визнавати помилки ніхто не збирається. Краще їх виправдовувати, все більше заганяючи себе в кут. А доростають коли, помилки визнаються. Оце доросле суспільство.

- Уже на завершення. Ми сидимо з тобою в цікавому місці. До русні буквально… скільки тут до них, до речі, відстань? Менше ж 5 км? Приблизно. Не будемо уточнювати. Тут опинилася дуже цікава машина я бачу, стоїть. Машина червона. Ти мені казала перед тим, що це саме та машина з Майдану. Це правда? Якою таранили тебе.

- Це та машина, з якою ми боролися на Майдані. Чесно кажучи, колись знаходишся в якійсь боротьбі…

- ти ж з нею писала те відео, здається, коли ти їхала і тебе намагалися…

- мене таранили, да. Засіб пересування дуже часто навіть отримує якесь одухотворення, коли ти разом з ним в боротьбі. Так от, ця машина, я не знаю, як сестра.

- Як вона тут опинилася взагалі? Вона ж явно не для цих умов. Слухай, низький кліренс, на ній же некомфортно.

- Ні, вона чудова. Ця машина багато зі мною пройшла. Міжгір’я, Сухолуччя, всю боротьбу з Януковичем. До речі, її величезний портрет висів у Міжгір’ї. Отам у Януковича на боці охорони при в’їзді у Міжгір’я.

- Як це?

- Висіли портрети журналістів і їхніх транспортних засобів.

- Поняв, щоб бачити одразу.

- Так от найбільший портрет був моєї машини. Всі такі манесенькі машинки, а моєї машини був величезний портрет. Потім вона зі мною пройшла Майдан, на ній мене таранили на Бориспільській трасі, коли намагалися вбити. Я скажу, один таран був такий сильний, що вона злетіла з дороги в кювет і ми на ній летіли, потім вона приземлилася на свої чотири лапки і почала мене вивозити. Потім ця машина пройшла Іловайськ. Мій чоловік не повернуся з Іловайська, вона повернулася.

- Я пам’ятаю.

- Там зверху заклеєно зараз травкою. Бо ми її маскували. То є ще поранення від Іловайська. Тут вона… знову-таки це машина моя була і в декларацій моїй, весь цей час це моя машина. Перший місяць війни.

- Ми можемо підійти навіть до неї ближче, подивитися.

- Вона була обмазана тут брудом. Тут зараз вже бруд одмився. Так от, в перший місяць війни вона пройшла шлях від Іванкова до Конотопа, гнала російські танки ії за російський кордон. Була в Чернігові. Короче, це була машина Стугни. Перший місяць.

- В ній Стугна була, всередині фізично

- Тут треба відкрити. Тут складається сидіння. Тут лежала Стугна, сидів розрахунок. В перший місяць війни я воювала на двох машинах.

- Включаючи з цією.

- Взагалі дві машини. Оця Шевролє червона Авео, і друга моє вже нове Шевролє (нерозб). Дві червоні Шевролє з двома Стугнами. Я всім казала, що так і треба. Маленькі червоні жіночі машини ні у кого не викликають. А отепер я зроблю рекламу американському автопрому. Це, конечно, правда, наш ЗАЗівський. Але ж Шевролє це американська марка. А там у мене друга машина Вольт, з Каліфорнії. Першу частину свого життя вона жила в Каліфорнії, а потім у неї понесло.

- В сонячній Каліфорнії на сонячному пісочку

- Ці машини-звері, вони проїжджають скрізь. Вони не викликають, вони не збуджують мозг ворога. Тому де ми тільки з ними не проїжджали! По яких лісах, по яких вирвах вони не вивозили Стугну у тих хетчбках, Стугна ложиться, ми цю Стугну розклали, потім з травою сюда і уїхали на двох червоних машинах по посадкам. Потім вона приїхала сюди. Спочатку я її залишила дома. Вона старенька, думала, вона до Кривого Рогу ніяк не доїде. Я її залишила дома, потім сказала: ні, мені потрібна ця машина. Ми на ній їздили на розвідку. Тут замазали гряззю. Вона була повністю замазана. Тут обліпили травою. Но. На жаль, вона приїхала.

- Фари вже все.

- Ні. Фари то таке. У неї обвалився стакан. Вона настільки прогнивша. У неї таке було героїчне минуле, повністю прогнивше залізо, провалився стакан. Чесно кажучи, нам її зараз дуже і дуже не вистачає. Дуже не вистачає.

- Тобі просто потрібна нова машина.

- Мені не просто нова машина. Вона маленька, яка виглядає, з одного як цивільна, з іншого боку, яку можна сховати. Тобто зверни увагу, тут вона червона, тут вона прикрита зеленю. Тут ми її загнали в посадку, тут їдемо в прямій видимості, вони думають, що це якісь місцеві. Тут багато різних нюансів, які нам треба. І це шикарна машина. Жаль. Жаль, що отак провалився стакан. Ми думали навіть її якось… там труха, що…

- Я думаю, що ті, хто подивиться це відео, залюбки захочуть тобі допомогти її відремонтувати.

- Не відремонтують, на жаль. Хіба що в музей забрати з такою історією.

- Я думаю, що її місце в музеї краще. Або купити просто таку саму.

- з такою шикарною історією.

- Шевроле Авео. Це не реклама, звісно, цієї марки, але тим не менше

- Ти знаєш, я такий вже прихильник цієї марки…

- Ну що, тоді давай наше традиційне запитання, яке ставлю наприкінці нашого інтерв’ю. Перша річ, яку зробить Тетяна Чорновол після Перемоги?

- Я ж тобі казала: покупаюсь в морі, на пляжі під Караул-Оба

- Морів багато.

- В Криму, кажу.

- В Криму.

- Да.

- Там теж є Азовське, а є Чорне.

- Та нє, Караул-Оба, Новий Свєт, Судак.

- Туди.

- Туда. Я навіть зимою готова там купатися

- Це може бути довго. Це може бути довгий процес. Довго доведеться чекати. Боротися довго.

- Ти знаєш, я тобі скажу, я не вірила, що я дочекаюся весни, і я не вірила, що дочекаюсь (нерозб). Чесно кажу, це здавалося якась така золота мрія, яка під собою не має ніякої реальності. Тому зараз мрію про море під Караул-Оба.

- І на Караул-Оба, там ще одне гарне. Там завжди в Судаку, в Новому Світі там завжди місцеві. Червоне сухе.

- Тарасе, ти зрозумій, я живу зараз оцим сьогоднішнім життям. Повністю. Я повністю тут. Я не думаю про те, щ буду робити після війни. Навіть ця моя мрія зв’язана з цим. Знову-таки, ти ж зрозумій, я навіть не політик, я державний діяч. Мені дуже сумно бачити, що вся ця диктатура, авторитаризм дебільний, який у нас відбувається в країні, і навіть думати про те, що мені доведеться потім це все розгрібати, мені стає дуже сумно і я не думаю.

- Але тобі весело.

- Тут? Буває весело.

- А буває невесело?

- Буває дуже весело.

- Це що таке? Це не по статуту військовому.

- Як це не по статуту? Все, що помагає знищувати ворога, то по статуту.

- А чому це помагає? Яким чином?

- Таким, що, розумієш, я ж командир. От уяви собі, коли три ночі десь там в посадці полюєш за цими всіма..

- Голову ніде помити.

- ти вранці вилізаєш з окопу, у тебе все злипшеєся, ти виглядаєш нещасною, як це мишеня. Блін, який це командир? Ти повинен вилізти, як лев на світанку.

- Ти не думала, як солдат Джейн таку зачіску, як у мене зробити?

- Та ні. Так круче.

- Круче? Та ладно.

- Та куди круч? Я ж кажу. Ти як левиця виглядаєш, а я як лев.

- Одним словом, всім подобається, я так розумію, твоїм підлеглим.

- по-перше, я тобі скажу, це надзвичайно зручно. Це просто дуже зручно, хіба що на Акацію зачіпляється..

- За будяки.

- Да. Потім я ці будяки трошки поубираю і нічого. Це реально дуже і дуже зручно. Тобто я ж прокинулася, ми розчісуватися не треба. Я вже зразу… класно.

- Що ж, дякую тобі за бесіду

- А ще від сонячного удару хорошо захищає.

- дякую тобі за розмову, за гостинність і за карасиків. Ми сьогодні їли дуже смачні карасики, які підлеглі Тетяни Чорновол зловили в річці.

- До речі, ці карасики були зловлені після бойового завдання. Ми виїжджали на стрільби рано-рано на світанку. О п’ятій годині вже одстріляли, утекли, причому з-під отвєтки утікали, утекли. Приїхали сюди. Ти ж розумієш, після цього адреналіну не дуже заснеш.

- Авжеж.

- І хлопці такі: а можна ми на рибалку?

- Карасики були смачні, безподібні просто. Смаколики, клас.

- Я, чесно кажучи, не поїхала. Я завалилася спати. Бо, чесно кажучи, я, чомусь, можу заснути і на позиціях. І вночі, після адреналіну.

- Це дуже корисна здатність на війні – поспати.

- Да, у мене є така здатність. Спати під обстрілами на позиції. Причому хорошо сплю. То я пішла спати. Вранці оце вилізаю. Знову-таки, не заспана, не нещасна, а з такою гривою, уже карасі є і раки.

- Ну що ж. за красу тоді і за Перемогу, Тетяно. Дякую тобі.

- Дякую дуже, що ви до мене доїхали.

- Ми не могли інакше.

- мало хто до мене доїжджає. Але тут шикарно. Просто шикарно. Я навіть скажу, що нещодавно у мене була розмова з людьми, які тут працюють. Тут є ціла команда людей, які тут працюють – хтось танкісти, хтось літає, хтось мінометники. Є тут такі невеличкі групи, які постійно створюють двіж. Ми в основному ними і воюємо

- Залужному (нерозб)

- Да. Якось ми так стоїмо з ними і всі починають казати: боже, нам тут так подобається. А всі з різних регіонів України. Я тут собі уже хату в селі придивився

- Після війни тут баньку поставимо.

- Потім такі: звичайно, зараз так все сухо, спалено, пилом припало, але яка тут весна, а який тут червень, і комарів не було – то це вообще шикарно. Це люди, які всю цю весну не вилазили з посадок. Ти ж розумієш, що ми бачимо життя зараз в усіх барвах, причому цілодобово. Це не так, що одні жайворонки, інші сови. Я ніколи в житті не бачила стільки світанків, як зараз, я ніколи не бачила стільки зоряного неба, як зараз.. ніколи не бачила, як оце так весна прокидається. Спочатку листочки, потім квіти. Причому, знаєш, згадуються ці моменти. Я пам’ятаю, я тобі розповідали, коли нас накрили дуже сильно мінометами, прямо нашу позицію. Я навіть… ти мене питаєш, як воно, а я насправді якісь свої відчуття, як накривало, не пам’ятаю нічого, крім позитивного злорадства: ви нас тут не достанете. Знаєш, таке: ха-ха-ха, полетіло, упало, ви нас тут не достанете.

- Нас не догонят.

- Да, отаке злорадство було. Але я найбільше пам’ятаю цю позицію тим, що там на позиції був квітучий кущ бояришника. Я не знаю, як він.

- Бояра.

- Глід, мабуть. Глід називається?

- Не знаю. Я в боярі не розбираюсь.

- Я просто знаю, що це ліки від серця. Тут вперше я побачила, як воно цвіте. Я пам’ятаю, що поки ми чекали чи щось, лежиш ото, спостерігаєш з біноклем, у мене другий оператор чергує біля Стугни, а я біля цього спостерігача, а він лежить під таким квітучим кущем. І я до нього підповзла поцікавитися, як ситуація. І мене так сон зморив. І ми от на самому-самому передку під кущем – у нас ворог, 3 км, пряма видимість. І під цими квітами, бджоли гудуть, квіти пахнуть і ми лежимо під тим кущем. Да, такі спогади про цей край.

- Да, спогади на все життя. Цей край. У мене, до речі, мій попередній псевдонім, теж був Скіф. Потім я подумав, що Скіфів в ЗСУ багато, тому вирішив стати Тарантіно. Це так, знаєш, і про кіношку, і про те, що у мене кримінальне чтиво. У нас, правда, не кримінальне, а військове чтиво. У тебе, який, до речі позивний?

- Дракон. Мать дракона…

- Це з кіношки? А твої пацани так тебе називають?

- Да.

- Мать дракона чи просто дракон, як вони кажуть? Чи просто мать.

- Ні, так і називають

- Як кажуть?

- З цього приводу є..

- Чи по імені?

- жарти. Командир

- Тобто вони кажуть до тебе Командир.

- Да.

- Ну що ж, пане командире, дякую вам. Пане лейтенанте, бажаємо вам нових досягнень, нових зірочок.

- А, ще до речі! Мета.

- Мета чого?

- Є проміжні певні етапи мети. Зараз у мене мета – дослужитися до капітана

- Чому до капітана?

- А я в дитинстві мріяла бути капітаном. Не таким, конечно, но все-таки.

- Це не довго тобі залишилося, два звання.

- Я читала Жуль Верна.

- 15-річний капітан.

- Да.

- Це той, що 15 років не отримає підвищення, це 15-річний капітан

- До речі, це теж про мене. Бо я в молодших лейтенантах проходила 3 роки. 4 навіть.

- А я в лейтенантах проходив знаєш скільки? Страшно сказати? 25 років. Уявляєш? 25 років був лейтенантом. А тепер уже старлей. Ну що ж. Дякую. І успіхів всім. Всім нам. До Перемоги.

Смотрите также на "Цензор.НЕТ": Отчет об уничтожении вражеской техники из ПТРК "Стугна" за 100 дней войны подразделением лейтенанта Черновол. ВИДЕО