Летаргія нації

На початку ХІХ століття Пушкін ще сподівався на те, що росія зможе «прокинутися від сну»…

З того моменту вже пройшло більше, ніж 200 років, але за цей час стан хворобливого забуття росії лише погіршився.

Що для історії 120 днів? Дрібничка, яка навіть не заслуговує уваги. Але не в тому випадку, коли ці 120 днів сповнені болем, смертями та стражданнями ні у чому неповинних людей, для яких ці дні перетворилися практично на вічність. 120 днів страшної, безпричинної агресії росії проти України.

Навіть практично за чотири місяці війни багато хто з нас не до кінця усвідомлює реальність того, що відбувається. Як у ХХІ столітті, у самому центрі Європи можуть лунати сирени, вибухи та стогін поранених та помираючих? Це якесь божевілля! Страшний сон, від якого намагаєшся якнайскоріше прокинутись та опинитися у звичному сонячному мирному ранку, не спотвореному зруйнованими та палаючими будівлями. Бажання «прокинутись» переслідує українців вже 120 довгих днів.

І ще 120 днів ми сподівалися на те, що росія все ж таки «прокинеться» від свого безумного сну, навіяного величезній країні схибленим диктатором зі вщент зруйнованою психікою. Але росія не прокидається… І схоже на те, що її «ранок» відкладено на непевний термін, який, можливо, ніколи й не прийде до зруйнованої страшним «імперським» сном країни.

Ми всі з надією очікували того моменту, коли прості росіяни усвідомлять злочинність та історичну неможливість подальшого існування кремлівської влади, яка спотворила їх розум та знищила усі сподівання на щасливе життя. Ми сподівалися на те, що таку велику за розмірами та населенням країну, як росія, ніякий диктатор не зможе до кінця підкорити своїм хворим імперським намірам. Але ми помилилися…

За сотні років гніту та принижень різноманітних «самодержців», колективна росія повністю втратила власний розум та розсудливість та перетворилася на стадо баранів, яке готове підкорятися будь-якій владі, навіть якщо це влада паршивої вівці. Головне, щоб ця вівця була у вовчий шкірі, яку так звик боятися «руський люд». Нащадки кріпаків з кріпацтвом у крові навіть не уявляють, як жити самостійно, власними бажаннями та розумом, без такого вже звичного «стійла». Та й будь-які «світлі» бажання вже давно безповоротно втрачені.

Навіть враховуючи усім відому брехливість кремлівської пропаганди, яка наголошує на практично 100-відсотковій підтримці росіянами злочинних дій путінської влади, ніяких реальних дій по спротиву путінському режиму проста росія не веде. Навряд чи реальним спротивом можуть називатися спроби підпалів близько 20 військкоматів у країні, де таких «пунктів прийому гарматного м’яса» налічуються тисячі. Поодинокі персональні акції спротиву та виступи окремих громадських та культурних діячів теж навряд чи зможуть «пробудити» путінську росію від летаргічного «імперського» сну.

А на більше сучасна росія нездатна від слова «зовсім».

Тому очікувати від росіян «позріння» абсолютно безперспективно. Вірш Пушкіна «До Чаадаєва» з його закликами до волі та боротьби з «самодержавством» за століття так і не знайшов ніякого відгуку у серцях простих росіян, а кривава та багато у чому гротескна спроба початку ХХ століття ще більше погіршила ситуацію.

Їм, простим росіянам, у своїй переважній більшості, не потрібна ніяка свобода та воля. Навпаки, вона їх лякає, бо століття гнітючого ярма різного роду «самодержавства» знищили у народу росії навіть можливість спротиву наказам та забаганкам «паршивої вівці», яка їхньою ж волею була випхана на вершину «харчової піраміди» хворого російського суспільства.

Росія самотужки не «прокинеться». Колективне Зло не зможе стати на шлях Добра. Та воно й не хоче. Бо – невиліковне. Потрібна потужна селекція поколінь, не уражених хворобою «мовчазного кріпацтва» щоб росія знову повірила в те, що:

«…взойдет она,

Звезда пленительного счастья,

Россия вспрянет ото сна,

И на обломках самовластья

Напишут наши имена!»