Сім проблем Московського Патріархату в Україні

1. Системна прив’язка до РПЦ і всього, що вона уособлює

Зараз апологети Московського Патріархату в Україні (МПвУ) намагаються переконати, що вона - українська, і там лише "окремі особи" схильні підтримувати Московію.

Але це - неправда. Вся система МПвУ просякнута духом єдності з Москвою. Тексти житій святих і піснеспіви, архітектура та розписи, лекції в семінаріях та листівки для бабусь.

Богослужбова мова - русифікований варіант слов’янської (всі причетні знають, що є київський варіант читання слов’янської, значно давніший за московський та ближчий за звучанням до мови української, ніж російської).

Як система МПвУ залишається вмонтованою в РПЦ, і нинішня спроба публічного дистанціювання є для переважної більшості тих, хто в середині МПвУ, тимчасовим засобом понизити градус критики, а не принциповим і свідомим вибором.

2. Застарілість мислення керівництва і зав’язаність на відносинах з владою, а не на комунікації з суспільством

Переважна більшість керівників МПвУ - вихованці радянського часу або першого пострадянського десятиліття. В силу віку та системної інерційності вони живуть стереотипами відносин "ієрархи-вірні", "Церква-держава", "Церква-суспільство", сформованими тоді, коли такого поняття, як громадянське суспільство, просто не існувало.

Вони звикли лише до низхідного типу комунікації, коли згори доноситься вниз "правильна думка", а аудиторії "благословляється" її приймати, як беззаперечну істину. Горизонтальна комунікація розглядається більше як "партійна боротьба", коли сприймається не інформація, а посада і вплив того, хто її поширює. А висхідна комунікація, вміння слухати думку "знизу", тим більше "ззовні" - взагалі відсутня.

Тому водночас МПвУ намагається зображати "головну конфесію" та ключову суспільну силу, але системно нечутливий до запитів суспільства і навіть не розуміє, що на них слід реагувати.

"Родова хвороба" МП - зацикленість на думці влади. Тому системно МП прислуховується лише до побажань влади. У випадку конкретно МПвУ проблема ця поглиблюється тим, що владою для більшості там залишаються Кремль і Московський патріарх (див. п. 1). Українська держава та її влада розглядаються як щось тимчасове і другорядне.

Тому МПвУ регулярно різко виступає проти рішень і дій України, але всі рішення і дії з Москви отримують у кращому разі максимально обережну, "сферичну" реакцію.

3. Віра у власну особливість, виключність

Відчуття своєї причетності до "святой русі", до "імперської величі", до "особливої канонічності" формує внутрішню атмосферу виключності. Вона за природою подібна до настрою книжників та фарисеїв, як його зображено в Писанні. Переконання у виключно власній правильності й правоті та у апріорі помилковості всіх критиків й опонентів, помножене на ваду, описану в п. 2, деформує світосприйняття.

Відтак наслідки власних грубих помилок сприймаються як "вище провидіння", "Боже попущення для зміцнення у вірі", тощо. Відверта інтелектуальна неспроможність та обмеженість керівництва спримається як особливий тип подвижницва і премудрості.

Ще одним наслідком пунктів 2 і 3 є нерозуміння самої потреби в діалозі з опонентами. Коли "все робиться вірно" - для чого і про що говорити "з ворогами"? Лише про їх "покаяння та навернення".

4. Відкритість для "інвесторів"

Церква від початку існує завдяки жертовності. Але в МП цей принцип під впливом особливої відданості владі перетворився на відкритість до "інвестицій".

Жертовність передбачає відсутність подальших зобов’язань Церкви перед жертводавцем щодо "відплати". Інвестиції навпаки - передбачають повернення певних благ "інвестору".

Фірташ і Медведчук з "паломніцею", Янукович, Азаров, Нусенкіс, Деркач, Новінський… Списки будуть довгими, але сутність незмінна.

5. Нездатність до самоочищення

Всі попередні пункти формують фундамент до нездатності самоочищатися.

Будь-яка спільнота стикається з порушниками, негідниками, злочинцями. Якщо є правила, то є ті, хто їх порушують.

Але здорова система реагує на порушення шляхом покарання, самоочищення. А нездорова - робить вигляд, що порушень нема. Якщо система вірить у свою виключність, втратила вертикальну і зовнішню комунікацію, реагує лише на бажання "зверху" чи "інвестора" - то вона просто не бачить проблеми, не ідентифікує її як проблему.

І навіть коли цю систему "приперти до стінки" фактами - вона буде казати, що це вигадки, обман, "ви не так зрозуміли". Або що це "поодинокий випадок і не треба всіх судити".

Яскравий приклад - історія з піснею про звон, який "пливьот…"

У випадку МПвУ те, що вона не судить сама колаборантів, русмірівців та інших подібних - цілком закономірний плід її традицій існування, а не "прикра аномалія".

6. Нездатність кращих представників трансформувати систему зсередини

Як і в кожній системі, в МПвУ не всі однакові. Що означає наявність кращих, більш свідомих, відкритих до суспільства, розуміючих проблеми.

Але в силу попередніх пунктів вони просто не здатні трансформувати систему. Вони або зживаються з нею, стаючи "внутрішніми мігрантами", такою собі радянською інтелігенцією, яка критикує порядки, але від цього система не зазнає змін, або вмонтовуються в систему, стаючи її частиною. Або система їх просто викидає.

Тому як наявність чесних і добрих людей серед комуністів чи мафії не змінює самі такі системи - наявність добрих і чесних священиків й мирян в МПвУ не трансформує її. Швидше навпаки - самі ці добрі люди часто зазнають отруйної трансформації.

7. Очікування, що все вирішиться "саме собою"

Підсумок всіх попередніх пунктів. Віра в те, що Бог Сам все виправить і що насправді ніхто в керівництві принципово не помиляється, хіба у дрібницях, що всі наслідки власних помилок - це "попущення для утвердження у вірі", нездатність до комунікації, самоочищення і трансформації, роблять МПвУ тим, чим вона стала.

"Повапленим гробом православ’я".