Я не втомився від війни

Я воюю з ранку 24 лютого. Чи стомився я від війни? Зовсім ні!

Так, я воюю з ранку 24 лютого і ще не просив про відпустку. Я всі вихідні свої тратив на те, щоб робити справи, пов’язані з війною – конструювати нове обладнання для війни, ремонтувати наявне, зустрічатися з людьми в пов’язаних із цим справах.

Один мій покійний побратим на свої вихідні інколи їздив рибалити, і я його прекрасно розумів. Але я поганий рибалка, тож свої вихідні тратив і трачу на війну.

Я не вірю ні в Міноборони, ні в Генштаб, ні в Офіс президента – я вірю лише в себе. Те, що я зроблю, і буде моєю зброєю і зброєю моїх побратимів.

У мене зараз три професії, я працюю на три напрями. Перша – це військовослужбовець ЗСУ, я воюю стільки, скільки мені скажуть.

У вільний час я волонтер – допомагаю іншим бійцям навчанням, обладнанням, порадами, зв’язками з іншими волонтерами.

І третє: також я виробник військової техніки. Я замовляю виробництво товарів за своїми технічними завданнями (ТЗ), я знаходжу під це кошти, я випробовую і знову коригую ТЗ.

Таких, як я, чимало. І я далеко не найпродуктивніший і найенергійніший. Є багато ефективніших людей. Ми відчуваємо, що потрібні нашим побратимам. Ми – здебільшого ті, хто знайшов на війні своє місце, здобув такою великою ціною досвід і зрозумів, як можна змінити ситуацію на свою користь.

Це, повірте, захоплює. Реванш за Голодомор, за геноцид – це вартісна річ.

Так, у нас азарт. Ми хочемо завдати противнику максимальних втрат, хочемо, щоб якомога більше їх лягло в нашу землю, щоб усі їхні плани зірвалися, щоб з їхньою країною сталося те, що вони збиралися робити з нашою.

Чи стомилося за рік моє тіло, чи посилає мені болючі сигнали? Так, стомилося, так, посилає. Чи наелектризована моя нервова система? Так, краще не торкатися.

Чи, врешті, нудить мене від зеленої одноманітності одностроїв? Так, нудить.

Але це все дрібне.

По-справжньому я стомився від повільного темпу, якими впроваджують інновації у війську. Від марних втрат, коли під Бахмут кидають непідготовлені і не забезпечені відповідною зброєю та набоями частини.

Я реально стомився від того, що айтішників – в окопи, інженерів – перекладати папери у штабі, кандидатів технічних наук – шоферами. А потім нікому програмувати нове озброєння, розробляти нові зразки безпілотників чи освоювати нову цікаву техніку.

Я тяжко стомився від того, що є мільярди держбюджету, а дрони, рації і джипи все ще на 80-90% приходять від волонтерів.

Я геть стомився від того, що переведення з частини в частину займає в середньому пів року (я не жартую).

Чи стомився втрачати друзів і відступати із зайнятих позицій? О, дуже.

Від неадекватів, пихатих високопоставлених дурнів і боягузів у тилу я теж стомився – все ж тут не можна бути повністю ізольованим, сюди долітають хвилі з умовно мирних територій.

Я від цього страждаю страшенно, мене це гнітить, бісить і лютить.

Але я не стомився від війни!

Мене надихають люди, котрі кращі, ніж я, і котрих тут, на війні, так багато.

Перш за все ті, хто сміливіший, хто регулярно ходить на штурми і в диверсійні рейди за лінію фронту.

Мене надихають працьовиті командири, котрі від ранку до ночі б’ють ворога на передовій, на котрих тримається лінія фронту. Мене надихає наша піхота, котра витримує холод і спеку, а найгірше – постійний артвогонь противника.

Як би я не любив мотоциклетні подорожі, екваторіальний океан і гори Тиролю, навіть подумати не можу, що зараз кину свою війну заради чогось іншого, залишу самих піхоту, спецназ і артилерію, цих моїх талановитих командирів, удвічі молодших за мене.

Лідери перших країн світу ризикують усім, щоб потрапити сюди і хоча б краєм ока побачити, як ми тут діємо – а це чогось вартує.

Є біль, тяжкість втрат, але не втома. Навпаки, чим більше ти на війні, тим більше від тебе залежить, і в цьому є приховане джерело сили.