Надія, що тато повернеться з війни

Вчора моя дитина знайшла сонцезахисні окуляри.

Знайшла вдома. Знайшла в своїй кімнаті. Окуляри були не її.

Це тата?

Так, його.

Вона розвернулась і пішла. Пішла і я за нею. Разів 5 я попросила її не тікати, зупинитись і поговорити зі мною. Але ні. Вона зайшла в свою кімнату і замкнула двері.

Я стояла під ними трохи ошелешена, бо в сенсі ти закрила перед моїм носом двері? Я мати, я до тебе говорю, а ти… Як так?

А отак.

Я відійшла.

Сіла в коридорі.

Бездумно сиджу.

3 хвилини потому, через двері вона спитала:

Ти тут?

Тут.

І пішли звинувачення - ти не шукаєш його, бо якби шукала, то вже б знайшла;

підключилась філософія - надії не існує, це брехня і обман, вона не допомагає, тільки робить ще болючіше;

підтяглася віра - Бога не існує, бо що це за Бог, якщо…

Я слухала і нічого не заперечувала, тільки говорила, що і мені болить, і я теж злюся, і я не витримую…

Двері вона відчинила тільки тоді, коли я сказала, що хочу їй дещо показати.

В телефоні я знайшла трейлер до фільму "Довбуш". Який знімав її тато. Він гафер (художник по світлу). І він дуже пишався цією роботою, показував знятий ним бекстейдж на знімальному майданчику і обіцяв, що зводить нас на премʼєру.

Зараз він не гафер. Зараз він безвісти зниклий український воїн. Але його робота вийшла на широкі екрани в Україні і за її межами.

Донька розплакалась. Припустивши, що ще є люди зі знімальної групи, які тепер теж на війні. І що з ними, і де вони, і чому вони творчі, а пішли в окопи?..

Говорили годину. Про цінність людей, про їхні таланти, про те, на що вони здатні під час страшних часів.

Я не знаю чим завершити свій допис.

Певно проханням сходити в кінотеатр і подивитись українське кіно.

"Довбуш" знімав тато Орисі.

Подивіться цю стрічку, поділіться враженням.

Для дітей тих, хто до війни творив інші дива, це надія, надія на те, що тато неодмінно зробить безліч нових крутих проектів.

Коли повернеться з війни.

Надію ховати зарано.