Дні, які показали, хто є хто

Фото зроблене в ніч з 24 на 25 лютого 2022 року.

Ми належали до тієї меншості, в якої станом на цей день була зброя, бронежилети, все необхідне спорядження і восьмирічний бойовий досвід.

Але толку від нас в ті перші дні було менше, ніж від тих, хто гарячково питав, де в калаша запобіжник. Війна, армія, служба - речі абсолютно непередбачувані.

Ситуація була стресовою настільки, що тепер, через два роки, в пам'яті залишився мінімум: кількагодинні нерви, де дістати автівку, щоб з усім барахлом доїхати до ТЦК, бо таксі не ходили. Ми десь тиждень як записалися на мобілізацію, нас чекали, а дістатися не було чим. Потім, коли видзвонила таки мого підлеглого з власним транспортом - пам'ятаю порожні вулиці в центрі Києва і дикі затори ближче до виїзду.

Потім було кілька діб паперової роботи - без сну (буквально) і відпочинку - допомагала оформлювати добровольців, їх було стільки, що ТЦК не міг "переварити". Смутно пам'ятаю, що люди постійно намагалися фотографувати ті черги, а це було заборонено, виникали скандали...

Пам'ятаю, як бігала в укриття - зі зброєю і паперами одночасно. Як потрібна була моя гвинтівка з тепліком, щоб подивитися, що за підозрілі чуваки шаряться, а чуваки втекли, а мені після операції з вагою 48 кг і важкою гвинтівкою було не добігти туди, звідки є огляд...

Пам'ятаю місцевих, які приходили і питали, чим допомогти, і хтось раптом попросив їх зварити для мене дієтичний супчик, бо звичайну їжу я тоді не могла їсти. І носили той теплий супчик у баночках, і я його їла, не пам'ятаю навіть, чи смачний був, бо голод тоді не відчувався... І ще один стрес - за кілька днів у батьків закінчились ліки від серця і тиску, а на всій території, куди вони могли дістатися пішки, працювала одна аптека, в черзі треба було стояти з ранку до ночі, це їм було не під силу, і я шукала, і знайшла (можете мене засуджувати) блат, щоб їх пропустили без черги.

Потім, за кілька днів, стало не страшно. Але ці перші кілька діб - та ну нафіг.

Я добре знаю, що ті дні насправді були офігенні, що вони показали, хто є хто, що ми здивували самих себе і цілий світ, що люди попутками проти "Гольфстриму" біженців їхали з європ в протилежному напрямку, в Україну, щоб воювати... Що тоді ми позбулися баласту, що залишилися справжні, які нині, вже без тодішнього куражу, наївшись війни донесхочу, тягнуть її лямку по цей день... Але для мене, з моєї скромної "дзвіниці" - не було жодного куражу, я хапонула його вісьмома роками раніше, я була хвора і виснажена, мені хотілося тільки стабільності - якщо не миру, то хоча б позиціонки, до якої звикла. Але болт мені, ситуація мінялася щохвилини, я постійно відривалася від роботи і лазила в Телеграм-канали по новини, і дівчина, яка сиділа на паперах разом зі мною, намагалася забрати у мене телефон: "Не читай, нічого хорошого там немає".

Це були якраз ті дні, про які нормальні люди кажуть "Ніколи знову", а нєвменяємі - "можем повторить". І поки вони є - нічого не минулося і не минеться. І нічого не буде пробачено.