Трагедія Костянтинівки

Нещодавно мій друг військовий запитав, чи є ще реальні позиції у Костянтинівці. Ситуація там настільки заплутана, що розібратися, хто контролює місто, складно. Утім, українські позиції там є. Не лише у Костянтинівці, але й за нею.

Але не це головне запитання: головне — навіщо.

Інакше, як трагедією Костянтинівки, я це назвати не можу. Попри те, що росіяни ще з весни розповзлися містом; попри те, що диверсійні групи доходять і до Дружківки; попри те, що у Костянтинівці ворог облаштував понад десяток пілотних та мінометних точок, а наші розвідувальні дрони не завжди можуть оглядати піхотні позиції, ми все рівно тримаємо позиції на східних і північних околицях Костянтинівки.

Як наслідок, маємо історії, коли піхотинці голодують та пʼють сечу замість води, бо долітати туди логістичним дронам складно.

Прохання командирів про відведення позицій не задовольняють. І, боюся, доля багатьох піхотинців, які вже понад 200 днів на позиціях, буде печальною.

Ситуацію намагалися виправити. Відколи стало відомо, що у місто просочилася понад сотня росіян, його відбивали. Але ворога занадто багато. Одна за одною штурмові групи гинули: з чотирьох одна могла закріпитися у будівлі, а глобально на розподіл сил у місті це не впливало. Найсумніших приклад — штурмовики "Скелі", які встановлювали прапор у центрі і за кілька днів потрапляли до полону. Для того, щоб зачистити Костянтинівку від ворога, треба набагато більше сил.

На жаль, ніхто з весни не хоче взяти на себе відповідальність і відвести бійців, щоб вибудувати лінію хоча би по центру або ж по західній околиці. Натомість штурмові групи гинуть, не досягнувши цілі, а піхотинці просто один за одним зникають зі звʼязку.