«Найбільше я ціную у своїй роботі можливість рятувати людей»

Метьолкін Ростислав, солдат Збройних Сил України. Народився 23 жовтня 1999 року у місті Кремінна Луганської області. Прийшов на строкову військову службу 21 листопада 2020 року; широкомастабне вторгнення рф зустрів на посаді пожежника однієї з військових частин Харкова. Нагороджений відзнакою Головнокомандувача «Золотий Хрест». Має дружину та доньку.

Неподалік тимчасово окупованого Сєвєродонецька, що на Луганщині, є невелике село Метьолкіне. «Може, то родовий маєток моїх предків?» - жартує Ростислав Метьолкін, військовослужбовець однієї з військових частин Харківщини.

 Народився хлопець у місті Кремінна, яке стоїть на річці Сіверський Донець. З дитинства марив військовою службою: улюбленими іграшками були автомати, моделі військової техніки та авіації. Батько, який під час строкової служби виконував завдання у Югославії, з захопленням розповідав про армійський побут, солдатське братство, героїзм своїх побратимів. Навчав сина: «Йди до війська, там з тебе справжнього козака зроблять!» Та й друзі, які стали на захист України з весни 2014 року, надихали хлопця на віддане служіння Батьківщині.

 «Служити я пішов за власним бажанням, ніхто не змушував. Для мене честь служити у Збройних Силах України!» - говорить юнак. З гордістю вдягнув військову форму, занурився у військове життя.

 Ростиславу пощастило: служити йому випало у Харкові. Військова частина розташована недалеко від його рідного дому, тож в перспективі він планував після строкової залишитися тут на контрактну службу. Йому запропонували місце у пожежному розрахунку, і він подумав: «Вау! Військовий пожежний, буду рятувати людей, гасити пожежі, це ж еліта! Мені подобається. Хочу». Пройшов співбесіду, закінчив базову військову підготовку у навчальному центрі «Десна» і повернувся у частину, що стала рідною на довгі п’ять років.

 Юнак розповідає: «Кремінщина дуже схожа на Харківщину, такі ж густі соснові ліси, чисте повітря, кришталеві річки з промитим золотавим піском. Сюди приїздило багато людей. У нас були чудові бази відпочинку, курорти, санаторії. Зараз це все розбито ворогом і перебуває в окупації, але я вірю, що ми зможемо повернути собі свою спадщину».

 Власне, бажання бути пожежником народилося у хлопця саме через пожежі, що траплялися у лісах рідного краю. Сухе літо часто закінчувалося загорянням сухої глиці, часом не без «допомоги» людських рук: то сірника хтось кине, то багаття залишить без нагляду… Від вогню страждали безневинні рослини та лісові мешканці, і це дуже засмучувало хлопця. А тепер до всіх цих причин додалися ще й бойові дії…

 До служби Ростислав взявся з усією відповідальністю. Постійно брав участь у тренуваннях та змаганнях, виборював для своєї військової частини призові місця і здобував необхідний досвід, який згодом став у пригоді під час гасіння реальних пожеж. Зізнається, що дуже вдячний за якісну організацію пожежної служби командиру свого підрозділу, головному сержанту Келеберді Віталію Богдановичу, а також командиру військової частини полковнику Удовенко Олександру Валерійовичу. Виїзди пожежний розрахунок відпрацьовував на вищому рівні, до роботи хлопці ставилися дуже серйозно.

 «Що було найважчим? Розуміти, що твоє життя у твоїх руках. Треба завжди думати головою і ще три рази думати, куди ступити, з якої сторони стати, тому що ти сам можеш собі нашкодити. Не туди пішов, не там став, упав, провалився – і все, можеш втратити життя або суттєво пошкодити здоров’я. Дуже важка і небезпечна праця. Крім сміливості, пожежному потрібні неабияка фізична сила, стресостійкість і витривалість» - зізнається Ростислав.

 Лютий 2022 року Ростислав зустрів в казармі. На той час він був ще строковиком, до «дембеля» лишалося рівно місяць. Хлопці відпочивали в казармі після наряду. Раптом почулися постріли, вибухи. Юнак здивувався: що це? Вірисши на Луганщині, він з 2014 року знав ці звуки. Але не хотів вірити, що тепер їх чує тут, далеко від лінії фронту.

 Підрозділ підняли по тривозі. Повідомили: «Почалася війна. Україну обстрілюють. Всі до зброї! Броніки, каски… Бойова готовність повна!». Бійці чули прильоти по Чугуєву, Балаклеї, Харкову. Над частиною пролетіли кілька ракет. «Я бачив танки, і обстріли у себе в Кремінній. Росіяни тоді дійшли не до самої Кремінної, були поруч, у Сєвєродонецьку. Я все це ще тоді бачив і чув. І ось тут… Подумав, що це сон. Аж вщипнув себе кілька разів: ну нереально ж, не може бути! Але так воно і почалося..» - згадує військовослужбовець.

 Отримавши наказ, особовий склад взяв військову частину в кругову оборону. Ніхто нічого толком не знав. Бійцям сказали виставити пости, організувати чергування, слідкувати за небом, оглядати периметр частини та доповідати про обстановку. Вогонь відкривати за наказом, але у разі загрози життю... Словом, усе серйозно. Але, як  пригадує Ростислав, ніхто з хлопців не зрадив, не втік. Новачки, які тільки місяць як прийшли на строхову службу, взяли зброю і пішли на пости. «Я бачу, він ходить по посту, у нього трясуться руки, тремтить нижня губа, але він йде, тримає зброю напоготові. Він знає, що треба захищати – і він готовий до того. Я був здивований. Ні, краще сказати – приємно вражений» - ділиться спогадами військовослужбовець.

 Боже провидіння Ростислав вбачає у тому, що все це сталося за місяць до його демобілізації. Якби демобілізувався раніше, поїхав додому – міг би опинитися в окупації, і невідомо, чим би це для нього закінчилося. Батьків більше не бачив, вони залишилися на окупованій території. Таке життя…

 Чим займався? Охороняли частину, гасили загоряння після ракет та «шахедів». Прильоти траплялися часто, доводилося гасили пожежі на території, у сховищах, а також неподалік військової частини. Виїжджали у повному спорядженні, тому що існувала реальна загроза повторних уражень. Сокира, краги, карабіни, рятівна мотузка, обов’язково бронежилет, каска, протигаз, радіостанція для підтримання постійного зв’язку з командиром і напарниками. І ти з усіма цим йдеш, тягнеш важезну рукавну лінію, проводиш воду, під’єднуєш рукави, подовжуючи лінію до необхідної довжини... Рукав, що разом із водою важить понад 20 кілограмів доводиться тримати годинами, до повного збиття вогню. Вода подається під великим тиском, вириває брандспойт із рук, але ти мусиш триматися. Робота до знемоги, вірніше, до завершення пожежегасіння та ліквідації осередків загоряння. Доводиться годинами триматися під напругою, бути в готовності день і ніч.

 Але нагороду Ростислав отримав не за це. Якось під час бойового чергування з охорони та оборони військового містечка надійшла інформація про наближення ворожих «шахедів». Згідно інструкції, у разі виявлення повітряних цілей та їх появи у полі зору, вартові мають відкривати вогонь без попередження. Але ж була друга година ночі! Як його побачити у суцільній темряві? Юнак розповідає: «Спершу ми почули характерний звук. Черговий доповів нам висоту та швидкість повітряної цілі. Скоро ми вже візуально його побачили на фоні неба. Ну як – побачили? Москалі на той час вже почали робити їх чорними. Чорна тінь на фоні чорноти. Краще сказати – відчули. Він йшов на відстані 300-400 метрів: для автомата це нормальна убойна відстань. Тобто, його можна збити з автомата або кулемета, якщо добре бачити, куди стріляти. І я чую – він летить прямо на нас. Я його прямо очима веду, спостерігаючи за мерехтінням зірок, коли він їх закриває на мить. Але ж це не дає прицільної точності…

 У напарника, Олексія, була якісна оптика на автоматі, тепловізійний приціл. Гарний, за хорошу ціну. І трасерні патрони. Кажу побратиму: «Давай, показуй! Направляй мене!». Він дивиться у теплік, підсвічує мені трасерами, а я кладу туди чергу за чергою. Нас як готували до охорони об’єкту від повітряних цілей, пояснили, що у випадку «шахеду», з урахуванням його швидкості, треба стріляти на 3-4 корпуси поперед нього, тоді влучиш. Я виставив на планці автомату висоту 400 метрів, щоб приблизно взяти його в зону ураження, і почав шмаляти.  

І тут Олексій кричить: «Ти влучив! Давай ще!» Я поклав ще три черги; «шахед» відвалив у бік нашої частини і вибухнув у повітрі! Такий салют! Аааа! Ми були в захваті! Тобто, знаєте, аж мурашки по спині. Ми, може, врятували зараз якусь родину, чи навіть не одну. Може, дитину якусь. Якась людина цього ранку прокинеться живою-здоовою і скаже у слухавку рідним: «Все добре». Це таке відчуття! Ми тішилися, як діти.

 А потім мене викликали на командний пункт. Інформація про збиття підтвердилася. Побратим мій сказав: «Так, я бачив, як він влучив». Трохи незрозумілі були ці розпитування, але, як з’ясувалося, на цього «шахеда» полювали також ППО. Ракета вилетіла, коли він підлітав до нас, але БПЛА вибухнув до того, як ракета підлетіла. Ми помітили подвійний вибух, але тільки зараз зрозуміли, що й до чого: виявляється, у ракети є така функція, якщо ціль вже знищена, ракета самоліквідовується в повітрі, щоб не нанести шкоди людям та спорудам на землі. Отож командування подало мене на нагородження і десь через півроку я отримав цю нагороду. Дуже пишаюся нею! Золотий Хрест Головнокомандувача Збройних Сил України. Дата, номер наказу, індивідуальний номер – все, як має бути. І підпис: генерал Олександр Сирський». 

 На даний час Ростислав вже контрактник. У 2023 році прийняв рішення підписати контракт, бо одружився, з’явилася дитина. Треба було облаштовувати власну сім’ю, раз батьківська залишилася під окупантами. Від початку «великої війни» він та його побратими все ще рахувалися військовослужбовцями строкової служби. Перший час, у 2022 році, отримували по 30 тисяч додаткової винагороди, а потім винагороду зняли і бійці лишилися на звичайній солдатській зарплатні. Військовослужбовець розповідає: «У той час йшли розмови, що для строковиків буде «дембель», і всі чекали, чекали… А потім хлопці кажуть: чого чекати? Треба підписувати контракти, щоб додаткову винагороду отримувати, як контрактники. Всі ж разом на одних позиціях стоїмо…»  

Про особливості своєї нинішньої служби Ростислав розповідає небагато: «Зараз вже не так тяжко, як у 2022-му. На пожежі доводиться виїжджати не дуже часто, слава Богу. Разів 10-15 може бути на рік. Бувають загоряння у зв'язку з прильотом по нашій частині, або десь в околицях щось потушити. Ми далеко не їздимо, десь кілометр-два довкола частини, не більше. Не тому, що не можемо чи не хочемо, а згідно з військовою необхідністю. Наприклад, ворог з метою введення нас в оману може вдарити і підпалити щось неважливе, щоб виманити нас подалі від частини. Ми виїдемо гасити – а вони а вдарять туди, куди планували. І ми не встигнемо навіть хлопців врятувати, не те що майно. Ні витягнути, ні потушити. Це буде дуже неправильно».

 Ростислав жартує: «Я зараз і пожежник, і ППО. Я обороняю Харків від ворожих шахедів – і водночас займаюся пожежегасінням там, де стається прильот чи падіння уламків. Отак постріляв, кинув автомат і пішов гасити. Це такий мій внесок у нашу перемогу і звільнення моєї землі. Найбільше, що я ціную у своїй роботі – те, що я можу рятувати людей. Що би не сталося, я завжди буду військовим. Я буду робити хоч якусь роботу для того, щоб перемогти. Але один я нічого не зроблю. Тільки разом із моїми побратимами і тими, хто чекає на нас в тилу».

 Зараз у нас в країні найбільше цінуються дві військові спеціальності: ППО та пожежна служба. Коли починається повітряна тривога, всі просто моляться на протиповітряну оборону і на пожежників. Події крайніх місяців показують: прилетіти може будь-куди. Немає безпечного місця ніде, захисту потребують всі. Ростислав переконаний: «Нам зараз, як ніколи, треба триматися разом, допомагати один одному. Пам’ятати, що ми є українці. Ми незламні люди, дуже працелюбні і наполегливі. Разом ми нездоланні. Єдність і готовність ризикувати життям для порятунку близьких – закон всього. Коли кожен зробить для захисту країни все, що може – ми переможемо».

 Олена Мокрнечук, підполковник, пресофіцер ЗСУ