Кожна крапля правди
Кирило вважає себе гарною людиною. Він впевнений, що має повне право на те, щоб інші були про нього такої ж думки. Коли йому тільки здається, що хтось може припустити, що він є не дуже гарною людиною, Кирил подумки звертається до свого списку добрих справ.
“Я не втік через Тису”, – каже він собі, відчуваючи певну гордість за себе.
“Я доначу військовим”, – додає він, дивлячись на себе з поблажливістю політика.
“Я допомагаю літнім людям у нашому будинку”, – фіналізує він свій виступ, подумки аплодуючи сам собі і потискаючи руку.
Кирило дійсно робить усе вищезгадане. Йому здається, що життя його сповнене самопожертви та боротьби, тому він очікує відповідного ставлення до себе. Коли він йде до супермаркету за покупками, то широко посміхається світові та усім людям, хоча насправді він адресує цю посмішку собі. Точно не розодягненому як клоун п'яничці, який навпочіпки сидить перед скляною пляшкою пива “Тетерів” і дивиться кудись у простір за край днів. Тим більше, що не молодику у балаклаві та куртці кольору хакі, який наче на показ виставляє сумку з шевронами, де найбільше виділяються черепи. Кирило навіть не посміхається насправді симпатичній, в його розумінні, панні з вогняно-рудим волоссям. В ньому дуже багато любові, і він вважає розумним спрямовувати її виключно на себе. Бо жінки завжди вигадують щось складне. Ти хочеш подивитися “Хрещеного батька”, але вона хоче “Коли падають дерева” чи “Памфір”. Взагалі колись простий секс став непростим, бо жінки собі багато надумали. Це непокоїть Кирила, який починає дратуватися від однієї цієї думки. Він продовжує посміхатися світові, насправді посміхаючись собі, але у кутках його очей помітні муки болю та страждань.
У супермаркеті він довго обирає вино. Кілька разів доводиться відвертатися, щоб не зустрітися поглядами з сусідами, яких він порівнює з папужками-нерозлучниками. Але вони, здається, настільки зосереджені одне на одному, що немає шансів бути поміченим. Дивні люди, думає він. Як вони не втомлюються одне від одного? Побачивши, що вони йдуть у бік каси, Кирило відчуває полегшення. Нарешті він бере пляшку білого італійського вина. Дорогою до м’ясного відділу майже випадково заходить до кондитерського, щоб ухопити заварні тістечка з кремом. В останню чергу він бере тушку кроля, яку планує приготувати для гостей.
Коли Кирило повертається додому, то п’яничка вже ніби чекає на нього або ще когось. Пляшки немає, наче й не було ніколи. Нічого зайвого, сцена готова.
Його очі блищать, як в Річарда Бертона під час знаменитого монологу Гамлета. Він навіть трохи театрально простягає ліву долоню до Кирила. Тут важливі пауза та тон, а кожне слово має вагу золота – або подарує усі скарби світу, або утягне тебе із собою на дно. Коли здається, що він пропустив той бажаний, необхідний, ідеальний момент, чоловік все ж вступає, кажучи м'яко, майже ласкаво: “Можна у вас попросити двадцятку? На їжу”. По нажаханому погляду Кирила він розуміє, що не влучив, дав в молоко, з тріском провалив свій монолог. Тоді він, цей чоловік, що жодного дня за останні чотири роки не був ніде, крім рідного Києва, гордо розправляє плечі і додає: “Я за тебе і таких як ти воював. Захищав тебе”. На його обличчі можна побачити віру у свої слова, та й як тут не вірити у правду, адже він тут і зараз, сказавши ці слова зрозумів, що тільки це і є єдиною істиною. Воював! В його душі народжується гордість за самого себе, а ще гнів, через те, що він має просити жалюгідні копійки у цього покидька з повними торбами харчів. Тварюка! Але він стримується, закушує губу, кривить рота та переходячи на інтимніший тон додає: “Воював, братику. Розумієш?”.
