Етика "Династії"

Учора за сніданком слухала ефір на Радіо NV, де Сергій Фурса переповів Віталію Сичу — нашу з ним розмову напередодні. Я якраз перед випадковою зустріччю з Сергієм у метро читала новини про підозру Єрмаку.

Зустріла Сергія й вивалила обурення прочитаним — як фігуранти Міндічгейту у березні 2022 року обговорюють продовження будівництва своїх маєтків. Коли pociйські війська стояли на Київщині та Чернігівщині, а Гостомель, Буча, Ягідне були окуповані й там коїлися речі, від яких холоне кров. Коли люди йшли захищати країну без зброї та броні, і ніхто не підготував країну до повномасштабної війни….Я намагалась уявити, що думають люди, чиї близькі загинули в ці дні… Як їм читати, що очільники держави в той час — думали про геть інше?

Сергій тоді відповів, що він не стільки обурений аморальністю й ницістю цих людей, оскільки у нього не було щодо них жодних очікувань. Він був більше заскочений дypicтю й примітивністю, через яку вони так легко попалися. Власне, цю нашу дискусію Sergey Fursa й переказав в ефірі NV. І правда, тупість — теж вражає. Бо ці ж люди ухвалювали (ухвалюють?...) стратегічні державні рішення з тим самим рівнем інтелекту.

Але попри все, я відмовляюсь просто так забивати на їхні етичні принципи (чи радше — їхню відсутність). Це не тому, що у мене були якісь ілюзії щодо всіх цих персон із плівок Міндіча. Але мені видається небезпечним крайній цинізм та втрата будь-яких очікувань, що люди при владі мають поводитися гідно й відповідати бодай мінімальним моральним стандартам.

Тому я продовжую обурюватися через кожен новий епізод розслідування цієї нескінченної "Династії". Через кожен нововідкритий епізод корупції. Через кожне про…пущене рішення, яке не ухвалили через бажання всім подобатися. Бо якщо я перестану гніватися, це означатиме, що я звикла, змирилася з таким станом справ. А я не хочу до такого звикати. Бо тоді зникають сили, щоб намагатися це змінити.

На жаль, я бачу багато цього цинізму серед колег у Верховній Раді: "Ну, а що поробиш? Це ж люди при владі. Вони завжди будуть так вчиняти". Часто потім ці ж люди обирають шлях найменшого спротиву і стають частиною цієї системи.

Я не наївна людина. Я надто давно в політиці та на державній службі, аби вірити в зефірних рожевих поні. Але я категорично відмовляюся знижувати стандарти й вимоги до людей при владі. Не після Революції Гідності, не після Іловайська, Дебальцевого та Донецького аеропорту. Не після початку великої війни, якій кінця-краю не видно. Я буду продовжувати очікувати, що люди на високих посадах відчуватимуть відповідальність за країну, за власне слово, будуть мати якусь совість і поводитися відповідно.

За понад 10 років в українській політиці я бачила дуже багато людей, які заходили на посади з добрими намірами, а в результаті щось із ними ставалося, і вони змінювали свої моральні орієнтири. Але також я знаю людей, які продовжували вірити в те, у що вірили на початку кар'єри, й продовжували боротися за свої ідеали.

І я закликаю усіх не мислити категоріями "какая разніца, вони там усі однакові, все одно всі будуть красти". Бо тоді ми зі старту програли і свій голос на виборах, і свою країну. Якщо ми приймемо як норму, що ідеали не мають жодного сенсу, тоді небагатьом сумлінним, чесним людям буде в сто разів важче.

Так, нам дуже потрібна адекватна антикорупційна інфраструктура, НАБУ й САП зараз незамінні. Але правоохоронна система реагує, коли злочин вже скоїли, плівки записано і ми всі розгрібаємо наслідки. Але відбір правильних людей з правильними етичними орієнтирами — це найкращий спосіб протидії корупції, це дія на випередження. Нам слід вчитися перевіряти політиків, дізнаватися якомога більше про тих, кого призначають на посади. Хто їхні родичі? Що вони — чopт забирай — робили під час війни? І не зневірюватися в ідеї, що політики мають працювати не на себе й ремонти маєтків у Козині, а на майбутнє країни. Бо інакше — навіщо це все?